світло.

М’яке рожеве світло пробивалося у кімнату, важке й тепле повітря вдаряло по легеням. Стас писав конспект уже з чотири години, та ніяк не міг зліпити все до купи. Відкладати все до останнього, певно, не найкраща його риса.

Він одним ковтком допив охолонувшу каву, якщо це взагалі кавою можна назвати, і взяв телефона до рук. Годинник показував “5:28”, що ж, лягти спати йому сьогодні знову не вдасться. Хлопець накинув якусь пошарпану олімпійку, взяв зі столу пачку цигарок, навушники і вийшов з кімнати. Коридори завжди тихі й пусті у цю пору, лише зрідка хтось виходив на кухню докурюючи останні недопалки. Стас петляв коридорами гуртожитку, минувши непрацюючий ліфт і улюблений балкон на сьомому поверсі.

На даху було вітряно, часом навіть настільки, що вітер перекрикував звук дешевих навушників. Хлопець дістав цигарку з пачки і тремтячими руками підпалив її. Він любив спостерігати за тим як прокидається місто, за тим як повільно сходило сонце, за тим як ставало більш шумно довкола, за тим як утворювались затори на трасах.

– Господи, що за підорські цигарки ти куриш? – На якусь мить, здалося що йому це лише почулося. Та метрів зо п’ять від нього справді стояв білявий хлопець, з виду майже одного з Стасом зросту. Який, певно, теж одягнув перше що знайшов у купі з чистим одягом. В нього не працювала запальничка, але він всеодно відчайдушно старався підпалити нею цигарку.

– Ти хіба не такі самі куриш? – Стас тихо підійшов до нього і простягнув хлопцю свою запальничку.

– Знущаєшся? – Той з полегшенням затягнувся. – В тебе з чорницею, а в мене з ментолом.

– Хіба то така велика різниця? – Та відповіді не було. Стас навіть не був упевнений що йому була потрібна ця відповідь.

Він точно бачив цього хлопця тут не вперше, та коли ти не спиш ночами поспіль тобі вже байдуже хто це. Вітер перебивав тишу між ними, тіло часом здригалось від ранішнього холоду. Зустрічати світанок в цьому мовчазному товаристві вже стало рутиною, це як допивати охолонувшу каву рано вранці чи досипати жахливі сни на ботаніці. Вони геть імен один одного не знали, їм ні про що було балакати або, принаймні, вони так думали. Хлопець збитими руками дістав чергову сигарету з пачки і поглядом знову попрохав у Стаса запальничку.

– Тебе хоч як звати то?

– Андрій. Взагалі мене багато хто Бромом кличе. Типу хімічний елемент, хаха, – він саркастично промовив і підкурив сигарету. Дим приємно залоскотав носа. – Дуже смішно. Коротше, з прізвищем і спеціальністю мені дуже пощастило.

Пісня в навушниках змінилась на іншу і Стас, слідуючи прикладу тепер-уже-не-безіменного Андрія, знову закурив.

– А в тебе ім’я є, диво рятівник?

– Стас, просто Стас. У мене все не так цікаво як у тебе. – В повітрі знову повисло мовчання, ніхто навіть і не старався його перервати. Вдихи і видихи, затяжки в унісон, а ще сонце що пробивалось між хмарами. Скоро знову доведеться повертатись в кімнату щоб потім просиджувати штани на парах.

– Що ти там вічно слухаєш, просто Стас? Як не прийду на дах, ти постійно в них. – Бром глянув на навушники і ледь помітно усміхнувся. Шугаєв вже давно перестав рахувати кількість цигарок викурених ними того ранку.

– Не повіриш, музику. – Він усівся на холодну підлогу і прикрив очі. Втома давала про себе знати, хоч як би сильно він не намагався її заперечити.

– Навіщо? – Бром дивився на нього згори вниз своїми блакитними очима, що на сонці здавались майже прозорими. І чомусь він видався таким щирим.

– Бо думаю занадто голосно. – Стас не знав нічого про цього хлопця. Ні минулого, ні планів на майбутнє, ні його улюблену пісню, нічого. І якби не ця розмова, то мабуть і не волів би знати. Але цей ранок вже стався і цей хлопець з очима кольору неба вже порушив їх неписану угоду мовчати. Лише б не впасти, лише б не потонути.

– Вибач. – Він присів поруч і притиснув коліна до грудей.

– Та нічого, я вже звик до цього. – І це напевно було найгіршою частиною. Звикати до такого ‐ неправильно, він це прекрасно і сам розумів.

– Ти не робиш цю ситуацію зараз краще, якщо чесно. – Він відвів погляд і знову приклав цигарку до губ. Стас, здається, міг вічно дивитись як він випускає кільця з диму у небо.

– Знаю, але що вже вдієш. – Тіло неприємно нило чи то від втоми, чи то від одягу що торкався ран. Він тяжко видихнув і швидко затягнувся. Цигарка вже майже зотліла, Стас потушив її десь між великим пальцем і зап’ястям і одразу ж скривився від трохи звичного болю. “Зберися, не час розкисати,” повторював він про себе поки трохи здивований погляд оглядав його руку.

Вони ще якийсь час сиділи разом, та світало дедалі більше і час близився до сьомої. Шугаєв підвівся, жбурнув недопалок до попільнички і сховав руки глибоко в рукава.

– Побачимось. – Коротко промовив він і попрямував до дверей, навіть не озираючись назад. Коридори й досі були пусті, де-не-де чувся шум з кімнат. Люди прокидалися, починається ще один марний день.

В кімнаті було важко дихати, вікно було навстіж відчинене, але це не дуже допомагало. Хлопець доплентався до туалету і змусив себе вмитися, холодна вода повертала його до життя, навіть якщо лише на двадцять хвилин. На сусідньому вічно пустому ліжку валялось багато одягу. Стас надибав щось більш менш чисте, одягнувся, необережно склав усі зошити в портфель, перевірив чи взяв найголовніше: навушники, цигарки, запальничка, ключі і зачинив за собою кімнату.

До пари залишилось пів години, хлопець швидко спустився сходами, дорогою зайшовши в магазин за енергетиком і якимось батончиком по знижці. Він і сам інколи дивується як виживає на такій дієті. Стас швидко дістається корпусу і встигає забігти в аудиторію за декілька секунд до дзвінка. Ніхто не займає його улюблене місце біля вікна посеред ряду.

І хоч його важко назвати любитилем писати конспекти, та екзамени і сесії вже не за горами, а злітати з стипендії йому не кортіло. Тож Стас вперше за семестр зіграв роль ідеального учня і старанно нотував усе в обідраний зошит з думками як би просто зараз не заснути і дожити до наступної пари. День нічим особливо не відрізнявся від безлічі інших перед ним. Він куняв на парах, зрідка перемовлявся з друзями і їв дешевий бургер з кавою три в одному на великій перерві.

– Тобі варто сходити до нього на декілька лекцій, мені старшокурсники казали що він за це поблажливіше на екзаменах ставиться. – Сказала Альбіна яка часто тусувалась на курілці, хоча сама, певно, цигарки ні разу в руках не тримала.

– Та ну його все до біса. – Стас говорив поки видихав дим. Ще на лекціях йому не вистачало сидіти. Він і так переступив через себе щоб хоча б на парах з’являтись.

– Ну сам дивись, в нього не вийде надавити на жалість тим що ти сирота. – Вона відпила своєї кави і втупилась в телефон.

– Та йди ти.. – Шугаєв потушив недопалок і засунув його між цеглин, як часто це робив. – Але ти права, треба йти. Ти хоч сьогодні там будеш?

– Ні, в мене вже інші плани є. – Дівчина посміхнулась і почала комусь активно відписувати. Стас закотив очі.

– Як завжди. Зав’язуй зі своїм хлопцем, ми через нього вже майже не бачимось. – Він підняв портфеля з землі і сховав цигарки у кишеню.

– Вибач, Стасіку. Все, я побігла. Бувай! – Вона махнула йому рукою і миттю кудись поділася. Нічого нового. Стас повільно вештався дворами, гаючи час перед лекцією. Музика переривчасто грала у пошарпаних життям навушниках.

Хлопець увійшов у напівповну аудиторію за декілька хвилин до початку і всівся на своє улюблене місце. Він зробив музику голосніше щоб не чути інших людей і влігся обличчям на парту. Стас прикрив очі від втоми і відчув як його клонить в сон. Він подумки благав усі вищі сили щоб поспати бодай двадцять хвилин, бо безглузде безсоння завжди давало про себе знати.

– Ого які люди! – Шугаєв здригнувся і підвів погляд. Андрій кинув свого портфеля на парту і всівся поруч.

– Нащо ж так лякати. – Стас витягнув одного навушника з вуха, але голову з парти так і не підняв. Сил тупо не вистачило.

– Вибачай. – Бром почав щось активно шукати в рюкзаку поглядаючи крадькома на Стаса. – Як там твоя рука? Не болить? – Він намагвся завести коротку розмову доки рився у сумці.

– Яка рука? – Шугаєв кинув на нього здивований погляд і почав прокручувати в голові події сьогоднішнього ранку. Він згадував їхню розмову, питання про навушники, гучні думки і бінго! Недопалок потушений об руку. – А, Господи ти про це? – Він глянув на зап’ястя лівої руки. – Та ні, не болить, я вже звик.

– Ти до всього поганого в цьому житті звик чи що? – Він досі щось наполегливо шукав. – Та блять, де ж вона?– Промовив він тихіше.

– Напевно. – Стас знизав плечима. – Що ти там шукаєш?

– Та купив зранку запальничку і всунув кудись. – Андрій відштовхнув портфель на край парти і відкинувся на спинку лави.

– Схоже, запальнички тебе не дуже люблять. – Хлопець всміхнувся і поглянув на роздратованого Брома. Той черговий раз перевірив кишені, чудово знаючи що нічого там не знайде.

Лектор зайшов в аудиторію і почав щось довго й нудно розповідати. Стасік, по правді, його зовсім не слухав. Очі злипались від втоми і він крізь сон розглядав силует хлопця поруч. В нього були не на жарт збиті руки і тонкі пальці. Шия плавно переходила в підборіддя, а обличчя мало досить м’які риси. “Пощастило ж комусь з зовнішністю.” – подумав він перед тим як заснути.

– Гей!! – Шугаєв прокинувся від того що хтось активно штурхав його у плече. – Ну ти і сонько, просто Стас, тебе не добудишся.

– Хм? – Стас протер обличчя руками і оглянувся навколо. Аудиторія була вже майже пуста, лише лектор перебирав якісь папери на своєму столі.

– Ходімо. – Бром стояв біля парти, чекаючи на нього. Стас здивовано подивився на нього, та нічого не сказав. Він підвівся, взяв портфеля з підлоги і мовчки поплентався за ним, піддаючи свої дії постійним сумнівам. Вони буздумно петляли дворами сірих радянських багатоповерхівок. Шугаєв і гадки не мав куди вони прямують, тому просто слідував за Андрієм. Той згодом обрав якусь лавку і всівся на неї, Стас зробив те саме. Бром подивився на нього і він швидко здогадався що той хоче. Хлопець обшарпав кишені і простягнув йому запальничку.

– На кого вчишся, просто Стас? – Він дістав пачку вінстона з ментолом, підкурив цигарку і простягнув назад запальничку.

– На хіміка-біолога. – Шугаєв підкурив свою вінстон з чорницею і глянув на нього. – А ти?

– На нейробіолога. – Андрій дивився в підлогу, ніби боячись зіпсувати усе своїм поглядом. Він декілька разів обертався щоб глянути на Стаса, та щоразу зупинявся, не даючи собі це зробити. А Стас в свою чергу розглядав його з ніг до голови, запам’ятовував кожну деталь. Та більш за все його непокоїли розбиті кістяшки рук. Він давно це помітив, та ніяк не наважився запитати.

– Що в тебе з руками?

– Та.. – Бром відмахнувся і зробив затяжку. – Нещодавно до батьків їздив, а в мене там не все гладко.

– Соррі. – Стас продовжив вивчати його поглядом. Поношені спортивки, побачивші життя конверси, відносно нова футболка. Ще в нього були побиті коліна і добрячі шрами на лівій руці і нозі. Вони ще довго мовчки сиділи, лише інколи передаючи один одному запальничку. І, чомусь, це було на диво комфортно і спокійно. Це не була довга пауза від незнання про що говорити далі. Здавалось, їм не потрібно говорити взагалі. Плейлист почав грати вдруге, а час трохи перевалював за шосту коли Бром промовив:

– Ти в гуртожиток? – Стас кивнув і вони разом підвелись, і попрямували до гуртожитка довшою дорогою через двори. Жодних зайвих слів чи запитань, просто насолода від мовчазної присутності один одного. Все це так дивно і так по рідному. І Стас зарання знав що проведе не одну ніч думаючи про цей день. Вони зайшли у гуртожиток, привітались з консьєржкою, піднялись разом до четвертого поверху і перед тим як піти в іншу сторону коридору Андрій сказав:

– Побачимось, – не обертаючись назад. Шугаєв легко всміхнувся і пішов до своєї кімнати.

Вечір здавався нескінченним. Стас знову писав конспект за конспектом у тусклому світлі настільної лампи. Близько дванадцятої подзвонила Альбіна, щоб вкотре розповісти про свого хлопця і поскаржитись на голосних сусідок зверху.

– Їм вже певно всі сказали що вони заїбали гупати, а їм всеодно ніяк не доходить. – Вона паралельно чи то щось прала, чи то вмивалась, бо шум води часом перекрикував її голос і Стасу доводилось вслухатись у кожен звук. – Але що це я все про себе та про себе, як в тебе день пройшов? Чи ти знову в компі клацав і конспекти писав?

– Та нічого цікавого, лише з хлопцем з даху познайомився. – Стас вийшов на кухню і підпалив недокурену цигарку. – Нормальний тіп.

– Якось сухо ти про нього говориш. Ти ж з ним вже декілька місяців майже щоранку курив, тільки забалакати боявся.

– Ну а що мені тобі про нього розповідати? Його Андрій звати, вчиться він на нейробіолога, сім’я в нього не дуже і запальнички його ненавидять. Хлопець як хлопець, нічого такого. – Стас потушив недопалок об підвіконня і жбурнув його з вікна.

– Ой, та ну тебе, Стасік. Тебе послухати, то всі люди як люди, нічого такого. Хіба не тобі останні місяці було цікаво що він з себе уявляє?

– Тц, та йди ти. – Він закотив очі і легенько всміхнувся. Все ж таки Альбіна правду казала. – Мені вже час, конспекти з мікробіології самі себе, нажаль, не напишуть. А хотілось би.

– А я тобі казала здавати все вчасно, але ж ти ніколи не слухаєш.

– Ой, іди ти. Все, папа. – Він скинув трубку навіть не дочекавшись відповіді.

Стас поплентався до кімнати і впав на стілець. Товстезний зошит, підручники, мільйони відкритих вкладок в інтернеті і пітбуль ‐ побачення мрії кожного студента. Хлопець щось кльоцав, гортав сторінки, щось записував і постійно перекреслював.

– Господи, що за лайно? – Рука вже боліла від постійного писання, а це навіть не половина. Шугаєв прикрив обличчя долонями і зітхнув. Година за годиною і майже два десятки списаних сторінок.

Приблизно о третій юнак нарешті підвівся з-за столу і обезсилино рухнув на ліжко. Дідько, це вже третя доба без людського сну. Стас дивився в стелю – безсоння. Знову. Набридло. Остогидло і сиділо в печінках. Хронічне недосипання і постійна втома стали для нього рідними. Він намагався не піддаватись думкам, але вони були сильніші, голосніші. Вони жерли його зсередини. Кожен спогад, кожне слово яке сьогодні звучало з його вуст безперервно віддавалось відлунням. Кожен рух, кожен крок, кожна дія, погляд і затяжка. Усе це не йшло з голови.

А що якби я сказав це, а не те? А якби я вийшов на 5 хвилин раніше чи пізніше? А якщо б я тоді промовчав? А може я занадто настирно на нього дивився? Що як він подумає що я дивний і уникатиме мене? А може він вважає мене ненормальним, набридливим, нудним?

Спіраль думок закручувалась дедалі більше. Стас тремтів на холодному ліжку гуртожитка і чимдуж кутався в ковдру ніби це допоможе йому сховатись. Страх і біль заволодівав тілом, і на мить йому здалося що він не може дихати. А далі нічого. Темрява й тиша. Нарешті.

Додати до улюблених