Сонячне сяйво, пробиваючись крізь хмари, освітлювало небесні дороги. Бог Війни, Генерал Сюаньчжень, сховавшись під невеликим деревом, відпочивав. В його руках покоїлась шовкова хустка. Її край був оброблений золотими нитками, в кутках виднілися, вишиті хрестиком, узори, а з іншого боку червоним розлилося імʼя «Фен Сінь». Му Цін тримав її обережно і навіть ніжно. Його зосереджений погляд міг свідчити, що Генерал перебуває у глибоких роздумах.
— Хо-хо, — почулося зовсім поряд. Му Цін скочив так різко, що лавка під ним затремтіла.
— Пей Мін! — закричав він щосили.
— Генерале Сюаньчжень, прошу, не соромтеся! Кому пощастить отримати таку майстерно вишиту хустку?
Му Цін скрізь стиснуті зуби випалив: «Прошу мені пробачити, однак я мушу йти!», — і лише встиг Генерал Мін Гуан зрозуміти, що сталося, як слід його співрозмовника вже зник. Подібне ставлення серед Богів було не прийнятним і якби на місці Пей Міна був інший чиновник, то це призвело б до образи. Однак, він мав великий досвід у подібних справах і, знаючи Генерала Сюаньчженя, він одразу второпав, які думки ховаються за цим подарунком. «Хо-хо».
***
Му Цін, впійманий на гарячому, тікав до свого палацу. Він міцно стискав хустку в руках, притискаючи її до грудей. Пей Мін для нього, наразі, був найменшою проблемою. Більше хвилювань викликали тривожні думки. «А якщо не памʼятає?», «А якщо не прийме?», «А якщо нічого і не знає?». Деякі з них були безпідставні, все ж таки, хто не знав про свято всіх закоханих? І як, хтось такий відповідальний та відданий, як Фен Сінь міг забути? Однак, думки про те, що Генерал Наньян не виглядав ані стурбованим, ані підхопленим святковим духом, давали своє.
Стурбований власними думками, він не помітив, як дістався до власного палацу і зачинився у своїх покоях. Елегантні руки, ніби створені з небесного нефриту, з обережністю переклали хустку в деревʼяну коробочку. На ній виднілося кілька ієрогліфів, що виглядали не завершеними. Ледь помітна, напівпрозора золота фарба повторювала вирізьблені елементи. Генерал мʼяко зітхнув, його робота мала вигляд охайний та без надмірного блиску багатств. Задоволений, він сів на килим. Му Цін відмовився залишати кімнату до ранку, намагаючись привести власний дух до тями в медитації.
***
Фен Сінь, прокинувшись, ледь помітно звів брови. Від вчорашнього ранку він не отримав жодної звістки, жодної відповіді від Му Ціна. Це дещо тривожило, проте, знаючи характер свого чоловіка, він не став бити в дзвін. На сьогодні він мав багато справ і, що є закономірним, проблем. Насамперед варто було навідатися до світу смертних, а потім приготування до їхнього свята.
Збирання квітів, купівля подарунку, прибирання і все інше зайняло багато часу, однак власним результатом Генерал Наньян був більш ніж задоволений. Увійшовши в духовну мережу, він покликав Му Ціна: «Генерале Сюаньчжене, прошу Вас навідатися до мого палацу», — жартівливим тоном, підкреслюючи кожне слово. Генерал Наньян покинув духовну мережу. Після його слів, що були так легко сказані в загальній розмові, всі затихли, крім Пей Міна, що щосили розсміявся у своїй улюбленій манері.
Му Цін ніяк не очікував, що його запросять, і навіть зроблять це перед усіма небесними чиновниками. Він вважав, що віддасть подарунок при мимовільній зустрічі. Все ж таки, хоч вони вже досить давно мають певного характеру стосунки, однак він ніяк не міг звикнути до цього. Йому було комфортніше завжди триматися на конкретній відстані, замість лагідних слів – сарказм та невдоволені погляди. І зараз, коли Фен Сінь лише сміється на його «я закотив очі, бо ти знову зморозив дурницю», він відчуває себе набагато вразливішим і незахищеним. Мабуть, довге сидіння в, сплетеному із занадто сталевої пряжи, коконі призвело до недовіри та сумнівів стосовно людей, що готові показувати і віддавати свою любов. Ніби вони є найбільшою загрозою для життя. Му Цін зібрався з духом і залишив свій палац, в руках він ніс деревʼяну коробочку, а тривога зростала в його серці. Відтепер його дуже хвилювало, що приготував йому Фен Сінь. І не те, щоб він очікував чогось неймовірного, проте Генерал Наньян так і не поцікавився у нього, чого б той хотів, як він робив це зазвичай. Та й навіть, якби він запитав, то це б змінило рівно нічого. Кожен рік на це свято він відповідав одне й те саме: «Мені байдуже», — і кожен рік він отримував усі можливі прикраси та вбрання. І ніколи нічого з цього не надягав.
Палац мав занадто простий вигляд, серед усіх інших. Це було водночас і красиво, і потворно. Дивлячись на цю будівлю, важко було охарактеризувати її одним словом, і в якійсь мірі це дійсно подобалося Му Ціну. Він увійшов і майже одразу був схоплений в полон слуг. Вони скупчилися навколо нього, допомагаючи та інформуючи:
— Генерал Наньян чекає на Вас у саду!
І Му Цін пішов. Він йшов довгими коридорами, поки перед його очима не відкрилася невідома йому раніше картина. Ліхтарі випромінювали слабке світло, кілька паличок пахощів тліли на невеликому деревʼяному столику, сутінкове сяйво відбивалося від кремезних дерев і падало на спокійне обличчя Фен Сіня. Він дійсно виглядав божественно, але водночас просто. Біле, вишукане вбрання підкреслювало його міцну статуру і контраст, що утворювався з його шкірою давало щось до неможливості дивне та нове. Му Цін вдихнув повні груди повітря, перш ніж зробити крок на зустріч, але раптом відчув запах квітів. Квітів, що росли на території Сянь Ле 800 років тому. Його шкіра вкрилась сиротами, а очі забігали в розгубленості. На тому ж столі стояв маленький заварний чайник. З його носика підіймалась доріжка пару і разом з ним цей чудовий аромат. Му Цін завмер на місці, не сміючи ворушитися.
— Чому ти раптом закамʼянів? — все тим ж глузливим, але не злим тоном промовив Фен Сінь.
Цього разу Генерал Сюаньчжень з впевненістю зауважив про себе, він вражений. Приємно вражений.
Фен Сінь, ніби читаючи його думки, піднявся до нього на ґанок і легко підштовхнув. Му Цін, прийшовши до тями, впихнув йому в руки коробочку, що тісно тримав у руках. Чоловік прийняв дарунок і повільно відкрив. На денці лежала охайно зібрана хустка. Він усміхнувся, ніжно поцілувавши свого коханого. Му Цін розгублено дивився на чоловіка перед ним, не знаючи що сказати. Однак легка усмішка на його вустах уже багато чого говорила, зважаючи на те як рідко її можна було побачити.
— Я також маю для тебе дарунок, сподіваюсь, це хочаб буде тобі довподоби, — натякаючи на всі попередні спроби вразити свого коханого, сказав Фен Сінь. Му Цін лише закотив очі у своїй манері, проте усмішка все ще не покидала його обличчя. З рукава ханьфу Фен Сінь дістав нефритову шкатулку в якій знаходився бамбуковий лист та маленька брошка з червоною китицею та вплетеними в неї золотими нитками. Му Цін тримав подарунок так, ніби він був найціннішим скарбом.
— Зі святом, А-Ціне.
***
екстра
— Генерале Сюаньчжене, що це у Вас на вбранні? — з хитрою усмішкою поцікавився Пей Мін.
— Це подарунок.
— Він зовсім не личить до вашого наряду, — зауважив чоловік.
— Байдуже, це краще ніж Ваші наручи, — відповів Му Цін в тій ж манері.
— Хо-хо, то ця китиця подарунок Фен Сіня, еге ж?
Лице Му Ціна по червоніло, він збентежено відвів погляд, але нічого не сказав.
— Старину Пей неможливо обвести навколо пальця, так і знайте! Хо-хо!
Додати до улюблених