Саймону не сняться сни.
Давно вже. З дитинства, мабуть, а чи і тоді марення не приходили, залишаючи віч-на-віч лиш з короткими митями-годинами забуття. Його сни не мають жодного шансу бути хорошими, а поганого і так у житті вистачає завжди із надлишком, аби додаткової порції зовсім не бажати. Кошмари, кажуть, незле струшують організм, але потрясінь і без їх неоціненної допомоги занадто багато. Тож так, може, воно і на краще.
Саймону не сняться сни, але він точно засинав на дивані у нового знайомого, розглядаючи темне небо з вікна кімнати, а не на спині у білого коня серед якихось лугів.
— Це не схоже на мою квартиру, — замислений голос Джо над вухом вириває з полону нав’язливих спроб думати, липких і неприємних, як повітря у тридцятиградусну спеку.
— Хіба в тебе під підлогою конюшня, а я не знав, — іронізувати хочеться страшенно. Хочеться, бо це ж той самий всім зрозумілий сон, вірно? А він вже не маленький, аби боятись снів. — А щоб тебе! — а то вже кінь, відчувши невмілу руку, а точніше, відсутність хоч якогось керування, бреде собі кудись убік.
— Тоді ми в моїй голові, — робить невтішний для себе висновок Джонатан за секунду до того, як ця фраза зірветься з язика самого Саймона. Упряжка сама лягає в руки, немов його дійсно хтось колись вчив.
— Побачим в чиїй. Я теж хочу бути реальним!
Луг дивний. Коні дивні. У нього білий, у Джо чорний – їх в партію в шахи в ролі фігур запросили, здається.
Але луг таки дійсно дивний. Жалить вогким повітрям і спекою, як дурманом, підкидає грузку землю під копита і ще ці квіти – китиці кольору, який йому тяжко описати, бо для того точно є спеціальне слово, але Саймон знає лиш «дивний рожевий».
— Верес, Джо. У нас під ногами верес.
Згадав. І чому знає – теж раптово згадав.
— Чекай!
Він так кумедно, так швидко, так хаотично рухається, як поглянути збоку, як порівняти з тим же Джо, що досі лишився на спині у коня, в той час як Саймон стрибнув додолу, немов завжди вмів це робити. Трава ще лише зустрічає верес, змішується з ним, але залишає в собі багато рослин. Киває на питання, яке Джонатан ще й не договорив, але це точно було щось про те, чи він у порядку.
— Ми в порядку, Джо. Поки що.
Пальці відсортовують із трави самотній заблукалий трилисник.
— Тримай.
— Навіщо?
Рука друга завмирає на півдорозі, механічно простягнута.
— Це звучатиме безглуздо.
— Я нагадаю, ти щойно ткнув мені шматок трави.
— Трилисника, Джо, це буде звучати дивно, — вагається. Киває самому собі для рішучості, почуваючись дурнем такого рівня, яких ще не бачив. — Я знаю де ми. Я читав про це одну казку. Тут бродить, кажуть, лицар-ельф, і він викрадає людей, але не здатен шкодити тим, в кого є оцей от листок. Береш?
— Лиши собі, — категорично хитає той головою. — А казав, що реаліст, Саймоне.
Саймон дійсно і був таким, але не тут, не в цьому світі, де торф’яник під ногами небезпечно похитувався, верес колихав вітер, який неможливо було відчути на шкірі, а трилисник чомусь видавався на дотик збіса теплим, мов дійсно ховав що в собі.
— Поїхали?
— Вилазь на коня вже, я ж сам не поїду. Він тут так прикольно збоку стоїть спокійненько, як ніби не намагався відійти подалі за першої нагоди тільки що.
Джо стукає свого п’ятами, вириваючись вперед. Йому пасує місцеве сонце, підсвічує руду голову вогненним ореолом. Він взагалі краще надається до цього уявного світу, збудований, мов який лицар, впевнений хоча б зовні в тому, що знає, що робить. Навіть коня веде так, начебто вмів то усе своє життя.
Повітря повільно розсіює свою тяжку вологу масу і раптом дихати виявляється легше. Та навсібіч дивитися усе одно якось не тягне і замість цього Саймон далі стежить за Джонатаном, відставши на декілька кроків.
— Якщо ми в чиїйсь голові, — починає, аби не мовчати. — Тоді лиш один із нас реальний, знаєш. А ми точно в чиїйсь голові.
— Або це Йоль, — Джонатан озирається і Саймон відсмикує погляд, мов дивитися на чужу спину – то який злочин. — Язичницьке свято, якраз остання ніч сьогодні. Говорять, межа між світом явним і тим, що люди не бачать, тоншає і її можна випадково переступити.
Друг говорить, і попри весь абсурд – сьогодні вони, видно, розповідають одне одному казки різного штибу – йому хочеться вірити. Просто очі так захоплено блискають, а на лиці такий зачудований вираз, що не хочеться псувати легенду.
— А мені казав, що я нереалістичне щось говорю, — підколоти не вдається, хоч він і не надто хоче стирати цю незнамо чому щасливу посмішку із лиця.
— Зате диви, поєднується з твоїм лицарем. Маємо сьогодні, виходить, високий шанс його зустріти.
Лицар більше чомусь не лякає. Саймон майже що зміг зрозуміти, як не пускати коня жувати все, що йому хочеться, і скрізь, де йому хочеться, а сонце уже не надто палить бліду шкіру типового студента.
— Люди.
Джо шепоче, одночасно з цим прискорюючи коня. Чоловік перед ними їде кудись вельми захоплено. Саймону різко стає холодно, мов хто вкинув за пазуху шматок льоду і той розбігся мурашками по всьому тілу.
— Це ельф, — він майже упевнений. — Джо, це він. Джо!
Він відстає безнадійно, кинувшись слідом за другом уже із безславним запізненням. А той розриває дистанцію все сильніше, у неясному пориві слідом за постаттю ельфа, поки не стає зовсім незрозуміло, хто із них хто, а дві темні точки вже майже не можна відрізнити від трави.
Чому він поїхав? Невже такий сильний вплив лицаря-ельфа на людей?
Саймон намагається придушити дивне відчуття, що ядуче шипить: не врятував. Сам оту конюшину досі носить в руці, а про друга не подбав. Паніка ж у свій час душить його самого клубком у горлі, тремтінням рук. Треба заспокоїтись. Треба бути героєм, як отой граф із казки, поїхати і їх знайти.
Хто б ще сказав, як і де тим героєм стають.
— Ти… Джонні, я маю для тебе, знаєш, багато слів і всі нецензурні. Почув? Всі до одного!
Верес видається отруйним. Земля – трясовиною. Саймон стискає трилисника просто у кулаці, до побілілих кісточок, вирушаючи чагарниками наосліп, туди, де два силуети зникли серед зеленого і якогось-незнаного-кольору.
Небо теж зелене якесь, несправжнє, неявне. Кінь не спішить іти, відчуваючи небезпеку, як і його тимчасовий власник, повільно переставляє ноги.
Час перетворюється на липку патоку, якою до цього було повітря. Вітер тепер відчувається, шмагає тіло різкими поривами, мов перед дощем, хоч на небі ні хмаринки.
Ну, зате у нього є меч, осьо на поясі. Хто ж в такі часи на полювання без меча їздив? Правда, махати ним Саймон і зовсім не вміє, що вже говорити про спроби тягатися з багатолітнім ельфом.
Просто він не кине тут Джо. Не кине і все. У казці говорилося, що треба знайти коло, обійти його на ранок дев’ять разів і тоді ельфи нічого йому не зроблять. Всього лиш простояти непорушно ніч, Саймон що, такої дрібниці зробити не зможе?
Чагарник заплітається у копитах, кінь все норовить звернути кудись не туди, а сонце повільно заходить. Ніч ніколи не подобалася йому. Ніч – це найкраща пора для всього роду небезпек, які можна знайти в цьому світі.
І найгірша пора для роздумів, бо вони вперто лізуть до голови, в’ють там свої кубла у найтемніших кутках і ніяк не йдуть геть.
Ельфи, верес, трилисник, люди, Йоль, сни – все змішалося в одну незрозумілу купу із протиріч, невідповідностей, гострих кутів й запитань. Саймон здригається – лиш тоді розуміє, що ніч йде холодна. Джо випало пролежати її на землі непорушно. Чи, може, він втік від викрадача? Він міг би. Він розумний і знає це, що би про себе не говорив. Якби лише взяв того трилисника! Рослину хочеться викинути, просто так, істеричним і дуже неправильним рухом, але це єдине тепло, яке в нього лишилось. Незмінний краєвид уже добряче набридає за час нічних блукань.
Чесно, бродив би заради якоїсь своєї мети – давно наплював би на все і розвернувся в тепло. Як добре часом мати чужу мету, вірно? Як гірко би в душі на стало від цього «добре», бо ж нічого доброго не відбувається.
Він прив’язався до цього чоловіка, от і все. Як можна прикипіти до того, з ким разом вскакуєш у халепу, як в тому нескінченно далекому вечорі… Сьогодні? Вчора? Саймон не знає, де він відносно часу. Де він відносно простору. Навіть відносно місця, де не так давно був. Вересове поле однакове, мовчазне, і він їде по ньому в чітке, упевнене нікуди.
Добре, якраз впевненості йому не вистачає, за неї з них двох відповідав той, кого і викрав ельф. Тоді просто у нікуди? Звучить несолідно.
Стискає холодною долонею повіддя сильніше, повертаючи інтуїтивно. Той вечір в університеті видається безмежно далеким. Наче вони вже сто років як знайомі, не менше. І таким дрібним, незначущим у порівнянні із тим, що відбувається зараз, що впору засумніватися, а чи існувала узагалі проблема? Просиділи б собі в універі трошки, може, і сни б не прийшли. Ще й компанія далеко не найгірша.
Чесно, краща од будь-якої, на яку міг розраховувати.
Але тепер Саймон сам. І вперше в житті сам не справляється.
Сонце починає показуватись на горизонті мерзенним знаком, що все завершено.
І тоді попереду картина раптом міняється.
Високий людський силует непорушно стоїть біля великого кола яскравої зеленої трави, не збитої вітром й інеєм, як все довкола. А в колі мерехтять у танці дрібні ельфи, феї, ще якісь поріддя фантазії давніх людей, яким захотілось сьогодні стати реальними. Але дивиться Саймон не на них. І не на силует людини біля аномалії з древніх казок.
Ранкове проміння недостатньо яскраве аби, як удень, підсвічувати вогнем голову, та Саймон впізнав навіть цей поворот голови – коли лиш запам’ятав? – чоловіка, що сидить за столом, на якому височіє тільки самотня гігантська чаша. Чоловіка із темним крилатим шоломом в руках. Джонатан він чи ельф? Чи все разом і водночас?
Кажуть, там болото під цим колом, а в болоті чудовисько, що тільки й чекає, щоб хтось з людей заговорив, аби проковтнути. Це тому він мовчить? Чи не-людям ніщо не грозить?
Мерехтіння фейських танців змінюється на злісне шипіння, змушуючи відірвати очі від знайомого лиця. Силует поза колом починає свій шлях.
Трилисник на руці пече в унісон думкам.
Дев’ять кіл – така дрібниця, а всі, хто там, всередині, замерзнуть, бо їх більше не буде оберігати магія, що тримає подалі холод. Замерзне кремезна постать за столом, що якраз ловить його стривожений, повний сумнівів погляд, і блискає у відповідь впевненою, знайомою ікластою посмішкою.
Яка впевненість, коли все руйнується, а він ж не може вийти зі своєї пастки, змушений лиш чекати?
Чоловік під столом не хвилює Саймона анітрохи, мов раптом хто поставив на паузу совість, мораль й всі чесноти.
Він біжить.
Бік незнайомця твердий, а він сам – тяжкий, але енергії від того, як Саймон на нього кидається, вистачає, аби збити обох на землю.
— Ти! — зло вигукує чоловік, піднімаючись на ноги. Продовження фрази не буде. Це Саймон розуміє, варто лиш на світ показатися зброї.
Свій-не-свій меч у руках якийсь неправильний і тяжкий.
Він відбиває перший удар ледь-ледь, розуміючи всю свою слабкість перед тим, хто з його вини щойно втратив, здається, друга. Але тут було той чи свій і сумніватися щось не доводиться. Від другого стрибає геть, точно в коло, випадково тягнучи противника за собою, в самісінький рій фей, що не здатні зачепити ні одного із тих, хто носить священний символ.
Здушене скавчання виривається крізь стиснуті зуби, як лезо в чужих руках проходиться по ребрах, лишаючи криваву смугу.
«Хто?» — питання одними губами, зі звуків лиш видих. «Хто я?».
Можливо, він й справді хотів би дізнатись, бо в мареві власних думок й сумнівів загубився не гірше як в вересовому полі. Лише можливо.
Бо, насправді, все значно простіше.
Лицар навпроти шипить крізь зуби щось жахливо неприйнятне, готуючись до удару. Відходити скоро не буде куди, стіл вже ледь не за спиною.
І здіймається гарчання десь знизу.
Людина завмирає, озирається нажахано і Саймону страшно. Страшно, що він це зробив. Страшно, бо лицар провалюється в землю, як у болото, поки не зникає з поля зору. А тоді рев стихає. Власний меч випадає з руки.
Чудовисько таки існує. Все існує. Або перестав існувати він сам і все тепер – суцільна вигадка.
— Дякую, — голос друга над вухом рівний, невідповідний до ситуації, що хочеться схопити його за плечі і трясти, аж отямиться, але хіба вперше в житті бачить це лицар-ельф, як навіть його не насмілюються чіпати?
— Він сам себе погубив, — продовжує той, підхоплює рукою під плечі, немов пір’їну, допомагаючи дійти до стола. Кубок із вересовою брагою височіє просто перед носом. Хто вип’є – буде як той нещасний під ногами, що ще не відійшов від свого дуже довгого сну.
Саймону здається, що сну довжиною у вічність йому зараз не вистачає.
— Кажуть, як приглянешся ельфу чи фейрі, то треба бігти, бо що назвали їхнім, вже не віддадуть, — голос звучить над вухом заспокійливо і Саймон хапається за нього відчайдушно, щоб не лишатися один на один із болем. — Кажуть, що як впаде їм у вічі цікавенький смертний, то вже не врятується, як би не біг. Але що ці мудрагелі знають про те, коли не хочеться бігти, вірно?
І він ж правий, тричі правий, сто раз правий.
Бо Саймон не хоче бігти. Саймон спирається на чужу руку, таку реальну, і повільно розтискає пальці, щоб трилисник випав на свіжу, не торкнуту інеєм траву.
Він пробує щось сказати, сам не впевнений, що, та спиняється, коли його губи торкає вказівний палець, нагадуючи про чудовисько.
Саймону не треба брага, щоб заснути. Йому треба лиш зручніше відкинутися убік і закрити очі, аби мозок нарешті поплив, перенавантажений втомою, нічним холодом й болем.
Силует вершника-ельфа на ім’я Джонатан тане, розпливається, поки не перетворюється на той самий диван у квартирі медика, на якому Саймон заснув пізно ввечері.
Шрам на боці, тонкий, зовсім старий, він знайде лиш за кілька годин.
Додати до улюблених