Сніжило страх як сильно. На дворі стояла глибока темна ніч. Віяв холодний вітер, що здував шапки, залітав під пальта та шарфи і неприємно морозив шкіру. Вуличні ліхтарі губилися десь у густій пелені білих стріл. Чарівно спостерігати за ними на фоні жовтуватих клубків світла, однак ніхто із перехожих не підіймав голови. Всі вони поспішали, перемовлялися про щось один з одним або ж по телефону. У руках вони мали купу пакунків та пакетів. Всі поспішали додому, до родини, щоб разом відсвяткувати Різдво.
Однак не Синмін. Він ішов, все сильніше закутуючись у шарф та зимню курточку, та оглядався на прохожих людей. Сніг лягав на чорне, як ця ніч, волосся, що стирчало з-під картатою шапочки, на плечі, на шарф і навіть залітав під нього, танучи на шиї. Хлопець ішов повільно. Йому не було куди поспішати. У нього вже три роки, як немає сім’ї, і це його третє Різдво, що його він святкує на самоті разом із темними вулицями міста.
На цей раз Синмін вирішив, що не варто просто тинятися тротуарами та дорогами, що повільно пустішали, і темними закутками міста, адже минулого року це закінчилося дуже погано, і його давньому товаришеві, і за сумісництвом єдиній достатньо близькій людині, — Лі Мінхо — довелося забирати Кіма з лікарні.
Тож саме зараз Синмін прямував до невеликої кав’ярні, що відкрилася недалеко від його університету, і всі його одногрупники вже встигли там побувати. Цей заклад став популярним майже відразу, як його табличка вперше сповістила для перехожих: “Ми працюємо”. А справа в тому, що на перервах між парами там дуже зручно сидіти і жалітися на тупих викладачів. Однак Синміну немає кому жалітися та набридливих вчителів чи одногрупників. Можливо, саме тому він зараз, на Різдво, збирається вперше відвідати найпопулярнішу кав’ярню серед студентів. Сам-самісінький.
Заклад виринає перед очима з-поза білої пелени снігу, світиться теплим світлом. Вивіска на дверях голосить: “Ми працюємо”. За панорамними вікнами видніється невелика зала всього із кількома столиками і куточок барної стійки.
Синмін штовхає двері й окунається у тепле повітря із нотками аромату кави, якогось фруктового чаю та заварного крему. Хлопець раз здригається від різкої зміни температур і одразу помічає темні привітні очі, що дивляться прямо на нього. Синмін тупить погляд і прямує до вішака. Спочатку він знімає мокру від розтанутого снігу шапку, потім розмотує довгий-довгий шарф, по якому тоненькою шлейкою тягнеться неприємний мокрий слід, що холодить шкіру шиї та обличчя. На сам кінець брюнет знімає куртку, струшуючи її від біленької плівки на плечах. Залишивши речі на вішаку, Синмін сів за столик у дальньому кутку кафе й став чекати на офіціанта.
А він прийшов майже одразу.
— Ось Ваше меню, пане, — привітно всміхаючись, мовив офіціант, Со Чанбін, як повідомляв його бейджик.
— Дякую, — кивнув Синмін та прийнявся читати чорненьку книжечку, оформлену зі смаком.
Однак брюнет не здатен нормально зосередитися на своїх вподобаннях в їжі та каві, бо його очі постійно стрибають на Чанбіна, його офіціанта, і за збігом обставин, єдиного працівника, що залишився сьогодні тут.
Невисокий хлопець стояв за барною стійкою і протирав бокали та склянки. Його чорне, наче смола, волосся кучерявилося, створюючи милу шапочку на голові та м’яко лягало на чоло, ледве-ледве прикриваючи його кавові очі. Він задумливо вдивлявся в скло, хмурячи брови та дуючи губки. Потім погляд Синміна ковзнув на його шию, плечі, руки.
“Він ходить до залу? — майнуло хлопцеві в думках. — Чому такий міцний хлопець працює офіціантом?”
Минуло ще п’ять хвилин розглядання Синміном Чанбіна. Він також ловив на собі погляди офіціанта. Коли їхні очі зустрічалися, брюнет ховав погляд в меню і відчував, як прискіпливо інший юнак розглядав його з ніг до голови. Це змушувало вуха червоніти. Щоки також пекли.
А ще було ніяково тому, що Синміну здавалося, що він уже десь бачив Чанбіна. Ці пухкенькі щоки (які так і хочеться стиснути в долонях, їй-богу), ці глибокі, майже бездонні, очі, ці губи… Це все вже десь було бачено Синміном.
— Пане, вже вибрали щось? — хлопець здригнувся від м’якого голосу над вухом. Підняв очі і побачив його. Чанбіна. Того самого.
— А… е-е… поки ще ні, — розгублено пробелькотів Синмін.
Офіціант вклонився і залишив спантеличеного парубка сам-на-сам зі своїми думками. Він і не здогадувався. Не здогадувався, що Синмін згадав…
***
Це мав бути спекотний літній день, ранок якого маленький чорнявий хлопчик проводив з мамою на дитячому майданчику. Він вже встиг побувати всюди: і на гірці, і на гойдалках, і на турніках (правда високо залазити мама не дозволила). Залишилася тепер пісочниця. Синмін дуже любив бавитися в пісочниці. Однак самому грати з піском дуже нудно: це знають всі.
У нього було вже кілька друзів, з якими він міг забавлятися тут, але сьогодні вони не з’явилися.
— Ма-а-ам, — потягнув він за поділ маминої сукні.
— Синміні, я зайнята, я розмовляю з тіткою Чхве. Іди побався сам.
Синмін ображено дує губки, опускає очі й відвертається до пісочниці. І бачить його. Такого ж маленького хлопчика, з точно таким же чорним волоссям, тільки воно трохи кучерявилося, і такими ж карими очима. Тільки його, здавалося, дивилися тобі в душу. Синмін широко розплющив очі й дивився на незнайомця. Малюк думав, що не існує в світі таких милих і чарівних людей. Але Синмін помилявся. Коли до нього дійшло, що він витріщається на незнайомця, то відвів погляд і зібрався йти, та хлопчик із пісочниці рушив до нього.
— Гей, ти не хочеш пограти зі мною? — запитав він.
— Хочу, — відповів Синмін. І все ж набрався сміливості поглянути в обличчя хлопчикові. І не пошкодував, бо навпроти розцвіла ніякова, але така мила, усмішка.
— Мене звати Чанбін, а тебе як?
— А мене Синмін.
— Яке гарне ім’я! — неочікувано вигукнув Чанбін. Він схопив руку свого нового знайомого і спитав: — Будемо дружити?
— Давай…
***
Синмін знову поглянув на офіціанта. Так, без заперечень, це точно він. Здається, Чанбін справді забув, але Синмін пам’ятав усе.
Пам’ятав, що Чанбін мріяв про спорт. Спочатку футбол (канонічна подія для кожного хлопця, гріх було не спробувати), потім баскетбол, волейбол, теніс… Чого тільки він не перепробував у своєму житті. Синмін добре пам’ятає, як ходив на кожен його матч чи змагання, як кричав ім’я його команди і його самого, як радів перемогам і підбадьорював, коли команда програвала. І Чанбін разом з нею. Пам’ятав, як вони сиділи разом на перервах у їдальні. Як разом сміялися з тупих жартів одне одного, як разом прогулювали найнудніші уроки. Пам’ятав, як вони разом бігали під дощем (і як сильно його потім сварила мама). Як вони втікали від літньої спеки на річку, як бігали одне до одного додому і там, зрештою, ночували разом.
Згадав Синмін і те, як у якийсь незрозумілий момент Чанбін замінив йому весь світ. Йому зовсім не потрібні були інші люди. Якби треба було вибрати когось одного, хто залишився б із тобою до кінця твоїх днів, він без вагань обрав би Чанбіна. І сталося диво…
***
То був звичайний весняний день. Чанбін ледве витягнув Синміна погрітися на сонечку з-за тих дурних уроків.
— Ти скоро зачахнеш за тим своїм столом, — мовив він щойно побачив Синміна, що виходив із під’їзду. — І це ми лише у восьмому класі, а ти вже весь свій час проводиш за навчанням.
— Ну то й що? Я вчуся, а ти… ти скоро… — Та Синмін не придумав нічого оригінальнішого, ніж: — ти будеш дурником, якщо не вчитимешся!
— Ой, годі тобі! Мені вже не п’ять рочків, мене таким не залякаєш!
Синмін тихо хихоче собі під ніс, і хлопці рушають в сусідній універмаг.
Прогулянка була звичайною, такою, як і решта, що були до того. Хлопці сміялися, жартували, дуркували і робили все те, що зі сторони виглядало як мінімум дивно, а як максимум — не культурно. Та їм було байдуже. Синміну було байдуже. Коли поруч був Чанбін, весь інший світ наче переставав існувати, наче все погане, що в ньому є, враз втрачало свій сенс. Їх гріло ласкаве весняне сонечко, співали пташки, дерева зеленіли. Було тепло не тільки ззовні, а й всередині, на душі.
Однак щось у поведінці Синміна не давало його другові спокій. Чанбін вже давно помітив дивні зміни в ньому. Хтось інший списав би їх на те, що Синмін просто виростає і змінюється, однак він відчував, що це пов’язано геть не з дорослішанням.
Синмін завжди був самодостатній і впевнений в собі, майже нікому не поступався. Та зараз Чанбін бачить явні зміни, принаймні в ставленні його друга до нього. Чомусь хлопцеві здається, що Синмін поводиться з ним не так, як раніше, не так, як з іншими. Синмін змушує Чанбіна відчути себе особливим. І Чанбін також хоче, щоб Синмін відчував себе особливим, бо він вже особливий для Чанбіна.
Але це справжня маячня. Адже ж так?..
Та сьогодні до цього всього додалося ще дещо. Синмін був більш чутливим до жартів, задуманим, неуважним. От, власне, останнє і призвело до того, що той перечепився через бордюр і впав, простягнувшись на весь тротуар. Чанбін одразу кинувся до нього. Хлопець не спішив підводитися.
— Чорт, чорт, чорт… — тихо лаявся собі під ніс Синмін.
— Гей, ну ти чого, обережніше, — Чанбін присів коло друга і допоміг йому сісти.
Синмін боляче забився, на очах ближчали сльози. Та чи лише через фізичний біль Синміну хотілося плакати? Хлопець намагався відводити погляд та часто кліпав, аби змахнути сльози. Та очі не ставали сухішими, а думки в голові заплуталися і били на сполох. Синмін ніколи ні перед ким не плаче. Хоча, може, для Чанбіна можна зробити виняток? І перша сльоза скотилася щокою і капнула прямо на долоню Чанбіна, що тримав його за руки.
Чанбін, ясна річ, це помітив.
— Що, так сильно вдарився?
Синмін лише кивнув. І на щоках вже ближчали два солоні струмочки.
— Айщ, треба було бути уважнішим. Сильно болить? — Чанбін поставив свої долоні на чужі щоки і обережно водив великими пальцями, стираючи все нові і нові крапельки.
А Синміну боліло. Боліли груди, руки, здерті лікті і коліна — від удару з тротуаром. А ще боліла душа. Серце розривалося від почуттів до Чанбіна. Це було кохання. Усвідомивши це не так давно, Синмін згризав себе заживо з середини. Ну як, як, у такого чарівного парубка можна було закохатися саме йому? Йому взагалі дозволено у нього закохуватися? Чанбін заслуговував на якусь гарну, смішну, розумну дівчину, яка кохатиме його все життя. А натомість отримав Синміна, котрий кохає його до нестями, так, що хлопцеві здавалося, що він божеволіє. Отримав Синміна, що ладен віддати своє життя задля його. І зараз саме цей Синмін дивився своїми заплаканими щенячими очима у великі щирі очі Чанбіна і вперше за все своє життя зрозумів, наскільки він близько і в той же час, наскільки він далеко. Чанбін завжди буде Чанбіном, а Синмін колись згорить дотла.
Синмін прямо зараз хоче його поцілувати, і байдуже, що буде потім.
Та Чанбін випередив його. Він повільно доторкнувся до його мокрої щоки своїми губами — почав зціловувати сльози, що все не припинялися. Синмін перестав дихати і намагався закарбувати у пам’яті кожну секунду цього моменту. Всі думки кудись зникли, лишилося лише бажання розчинитися у цих приємних дотиках і відчуттях. А щоки вже горіли: і від сорому, і від гарячих вуст Чанбіна. І серце Синміна теж горіло. Здавалося, якщо Чанбін не припинить це, то бідолаха просто знепритомніє від почуттів, що наповнили його по самі вінця. Тільки зараз чомусь Синмін усвідомив, наскільки сильно він кохає Чанбіна. З прикритих очей продовжували текти сльози вже точно не болю.
Та коли вже всі щоки були обціловані, Чанбін поглянув у очі Синміна.
— Вибач, — а потім тихо додав: — можна мені тебе поцілувати?
— Будь ласка.
А потім Синмін відчув чужі губи на своїх. Він навіть подумати про таке боявся, а зараз вони цілуються прямо тут, під вікнами його квартири, сидячи на тротуарі. І, о Господи, наскільки ж це було потрібно йому в цю хвилину. Здоровий ґлузд вже точно покинув голову Синміна, він повільно втрачав контроль — занадто довго чекав. Одна рука блукала десь у волоссі Чанбіна, пальці іншої — по щоках, а руки старшого — на талії молодшого. Гаряче дихання збилося і обпалювало щоки.
Хіба таке може бути? Чи є це реальність? Синмін не знав відповіді, та хіба вони потрібні?
Коли повітря закінчувалося, вони віддалялися на кілька міліметрів, щоб на повні груди вдихнути запах коханого, і знову зливали вуста в поцілунку. Синмін не хотів це припиняти, він був ситий і напоєний цією любов’ю, цим теплом. Це відчувалося, наче найпрекрасніша квітка розцвітає у нього в душі й сіє спокій та задоволення. Синмін не стримав усмішки.
Хлопець мав бути дуже праведним у минулому житті, раз найголовніше його бажання здійснилося. Ще вчора він плакав у себе в кімнаті, бо Чанбін завжди буде на відстані витягнутої руки — не ближче й не далі. А сьогодні вже виявилося, що вони будуть настільки близько, наскільки самі захочуть.
Так солодко йому не було ніколи. Хіба є сенс у всьому, що він робив до того, якщо він робив це без Чанбіна поруч? Та в той же час тривожні думки вже встигли звити кубельце десь на периферії його свідомості.
“Тільки б це не виявилося сном, тільки б це не виявилося жартом, тільки б це не закінчувалося, тільки б тривало всю вічність…”
***
І то не був сон, то не виявився жарт. Однак то не тривало всю вічність.
Синмін пам’ятає, як вони обіцяли бути разом завжди. Щоб там не трапилося і хто б там не став між ними, вони завжди оберуть одне одного. Та доля мала інші плани.
А скінчилося все так само раптово, як і почалося. Батьки Чанбіна вирішили переїхати в інше місто в пошуках кращої роботи. Спершу це не сильно заважало їм двом. Вони все ще їздили одне до одного, все ще листувалися, все ще відчували і кохали. Та вже через рік навчання поглинуло обох із головою. І все меншало листів, все меншало прогулянок, все меншало тепла, все меншало кохання.
“Та хіба ж таке можливо?” — запитував себе потім Синмін.
А й справді, хіба ж можливо, щоб людина, яку ти кохав, охолола до тебе? Хіба можливо, щоб та людина почала забувати тебе? І що найгірше, хіба можливо її викинути зі своєї голови так само, як вона викинула тебе?
А зараз що? Лишилися тільки спогади. І Синмін майже забув, майже. Якби тільки не це кафе. А Чанбін забув геть повністю. Чи ні?..
Можливо, десь тут причаїлося Синмінове різдвяне диво. Він вирішив ризикнути.
Офіціант, схоже, замислився, не спішив підходити перепитати, чи щось вже обрали. І більше поглядів не кидав. Синмін піднявся зі свого місця. Він одягнув куртку, шапку і шарф поспіхом засунув у кишеню і підійшов до барної стійки.
— Вибачте, пане Со Чанбін, — Синмін сперся пальцями на край стільниці, — можна вас поцілувати?
Чанбін довго дивився своїми темними, наче ніч, наче безодня, очима в очі Синміна. І як в ту найпершу зустріч, він дивився в душу. Молодший намагався прочитати емоції офіціанта, та зміг побачити лише сльози, котрі збиралися в куточках, погрожуючи от-от скотится по щоці. У них блищала надія? Полегшення? Радість? Провина?..
— Будь ласка, — самими губами відповів він.
Синмін перехилився через барну стійку до Чанбіна й акуратно торкнувся його губ своїми. І як тоді, навесні, йому було байдуже на навколишній світ, на те, що буде потім. Його хвилювало лише тепер і зараз. Солодкий присмак губ Чанбіна вже встиг забутися, але Синмін швидко нагадався. Швидко Синмін згадав, як відчувається шкіра його обличчя під долонею, як відчуваються його кучері між пальцями.
Здається, Чанбін впустив склянку і та з дзвоном розбилася. Через секунду Синмін відчув його руки на своїй шиї. Йому здається, чи запах парфумів старшого не змінився?
І знову в цьому круговороті почуттів, які вибухнули з новою силою, вони втрачають розум. Вони занадто довго чекали.
І знову те саме питання: чи має сенс все те, що робив Синмін до цього, без Чанбіна? А чи має сенс все те, що робив Чанбін без Синміна? Зараз, здається, нічого не мало сенсу, крім них самих. Із самого низу емоції підіймалися вгору, заважали рівно дихати. Шкіра під чужими руками пекла. Не хотілося відпускати. У душі наче цвів сад квітів спокою та кохання. Вони роз’єднувалися лише на пів секунди, а потім знову з’єднувалися в поцілунку.
Вони пам’ятали все. Вони не відпускали одне одного не тому, що не могли, а тому, що їм ще судилося знову бути разом.
Додати до улюблених