«Дівчисько з траси на виїзд з Атланти, що випадково попадає до людей, які змінять її життя назавжди, ставши їй некровною родиною. Але одне «але» завжди буде, і в цьому випадку – мова. Або незнання її.»
Персонажі спілкуються українською – Персонажі спілкуються англійською
Крики людей розносились по трасі, хлюпаючи звуки бігу по крові з кожним новим кроком в’їдалися в мозок. Від блукачів було ніде сховатися, Ґлен тарабанив по дверцятам машин, в надії, що хтось відкриє йому, та врятує. Та ніхто йому не відкривав, зі страхом в очах дивлячись йому в обличчя, та відвертались, мов його там зовсім нема. Та Ґлен не втрачав надії, і біг до наступної машини, а потім до наступної.
– Будь-ласка! Будь-ласка, відчиніть! – зі сльозами на очах він молив кожного разу.
Декілька машин, зі скрипом шин по асфальту виїхали прямо під носом хлопця, ледь не зачавивши його, як кількох блукачів, яких з кожною хвилиною все більшало і більшало. Юнак вже втрачав останні крихти надії, та дивлячись на ходячих мертвих, по трохи змирявся зі своєю долею. Холодна рука хапає його за ногу, Ґлен падає, з останніх сил відбиваючись від двох мерців, плачучи.
На обличчя приснула чорна кров, хватка ослабла, хлопець почув декілька глухих стуків. Відкривши очі, хтось грубо схопив його за плече, ставлячи на ноги, та потягнув за тією колоною машин, що нещодавно змогла пробитись через блукачів та пробку вперед, до моста. Ґлен , нічого не розуміючи, побіг за невідомим рятівником, навіть не думаючи переставляв свої ноги, переступаючи через свіжі трупи. Людина підбігла до машини, відкриваючи двері, хлопець тут же сів до неї. Невідома дівчина, теж заляпана в крові, тремтячими руками повернула ключ, двигун зарокотів, мов той дикий кіт.
Голосні постріли з дробовика, прямо по блукачам спереду, від яких Ґлен та дівчина в один момент попадали нанівець. Лобове скло тріснуло, з бамперу пішов темний дим, хлопець не вірячи подивися спочатку на дівчину, а потім на двох байкерів, що і стріляли. Причому один робив це з арбалету.
– Пробачте, солодка парочка, – розсміявся той що з дробовиком, направивши його на декілька мерців подалі.
– От же ш сучара, – прошипів Ґлен .
– Що ж, знання англійською мене тут не підвели, бо слово «сука», я тут впізнала, – нервово розсміялась дівчина, витягаючи речі з заднього сидіння.
Ґлен здивовано подивися на неї, не зрозумівши ані єдиного слова. Це якою мовою взагалі сказано? Російською, чи що?
Серія пострілів роздалася десь з-заду, ще один вибух пролунав в Атланті.
– Давай, валимо звідси, – рвонула двері дівчина, побігши до багажника.
Ґлен , не знімаючи рюкзака, натягнув кепку глибше, та зітхнувши, вибіг за нею на вулицю. Дівчина, з туристичним рюкзаком, озброївшись залізякою, почала ту ж саму справу, що й і Ґлен до цього – почала бігати від машини до машини. Та їй теж ніхто не відкривав. Та чомусь, в цей раз прокинулась надія. Адже, якщо Ґлен зміг знайти таку людину, яка йому допомогла, то вони знайдуть і інших.
Дівчина почала мацати кармани джинсів в якийсь момент, та, кинувши залізяку Ґлену, побігла назад до машини. Хлопець був вже занадто втомлений, щоб якось її відмовляти від цього, тому він просто продовжив бігти від машини до машини. А вони все зникали, виїжджали.
Дім на колесах, до якого юнак тільки підбіг, ввімкнув свої фари, збираючись виїжджати. Ґлен затарабанив по двері, зриваючи голосові зв’язки. Блукачів ставало все більше.
– Відчиніть, будь-ласка, відчиніть! Я вас молю, впустіть!
Машина почала їхати з місця, та Ґлен все бив її та бив, в надії на щось, на якесь чудо. І воно трапилось – двері відчинились, та хлопця за шкірки затягнули до кабіни.
– Їдьмо!
Ноги боліли від бігу, руки – від биття, а спина від тяжкого рюкзаку. Долоня все ще зтискала залізяку, хоч, Ґлен вже був в безпеці. Він хотів хоча б вірити в це.
– Ти як, в нормі? – спитала жінка з довгим світлим волоссям.
– Я… так? – зітхнув Ґлен , качаючи головою, – Не знаю. Мабуть?
Мовчки сівши на вільний диванчик та скинувши ношу з плечей, хлопець опустив свою голову в долоні, не вірячи. Погляд у вікно – там двадцятирічний хлопець з доставки піци. З кров’ю на обличчі, брудний, заплаканий, наляканий та втомлений. На трасі проносяться блукачі, чіпляючись руками за дім на колесах, палаючі автівки, трупи людей, ріки чорної крові. Промайнула знайома фігура, Ґлен, не дивлячись на втому, підірвався, схопившись за залізяку.
– Зупини авто! Зупини!
Навіть не дочекавшись, коли воно повністю зупиниться, хлопець вистрибнув на асфальт, замахуючись на мерців, які нещадно оточували його рятівницю, у якої зі зброї була якась біта, взявшись, мабуть, просто з дороги, де зараз валялось забагато різних речей. Коли останній мрець впав додолу, Ґлен, схопивши її за руку, побіг просто до будинку на колесах. І, на диво, він все ще там стояв, я люди, які йому з доброї волі відкрили двері, стояли біля нього, відбиваючись від блукачів, чекаючи на них. Коли остання людина сіла назад, водій дав по гальмам, рушаючи за міст.
– Якого хуя ти це зробив? Ми були за волосину до смерті! – вигукнув невідомий чоловік.
– Гей, ніяких сварок у мене в машині! – крикнув водій у панамі, повертаючись до Ґлена. – Ти зробив добру справу, юначе. Як вас двох звати?
– Мене Ґлен , а її…
– Мене звати Соломія, можете просто Соло. Я не з Америки і я дуже погано знаю англійський, – з сильним акцентом проговорила вона, повертаючись до Гленна, – Дякую.
– Нема за що, Соло, – посміхнувся хлопець, питаючи. – Звідки ти?
– Україна.
Гленн кивнув, та, мабуть всі в кабіні зрозуміли, що він поняття не має, де це знаходиться. Ну, хоча б він тепер знає, що Соло спілкується українською, а не російською.
– Чому ти побігла до машини? – спитав він.
Соло нахмурилась, явно не зрозумівши, що таке патякає хлопець. То ж той, пантомімою, так-сяк, все ж показав, що мав на увазі. Дівчина, хлопнувши себе по голові, з заднього карману джинс, разом зі словником, витягнула пом’яту фотографію. На ній у шкільній формі, з квітами в руках, стояла Соло та ще одна Соло, напевно, її сестра-близнюк. А між ними хлопець, точно брат, бо схожість була с першого погляду.
– Стефанія, Сергій, Соломія, – тикаючи пальцем в обличчя, проговорила дівчина. – Сестра, брат, я – сім’я.
Гленн посміхнувся, протягуючи фотографію назад, коли блондинка заговорила.
– Якою дурість було бігти назад тільки за фотографією! Ти ж померти там могла, ти цього не розумієш?
Напевно, Соло справді нічого не розуміла, бо вставши, направилась до раковини, щоб вмитись. Дівчина провела її поглядом, покачавши головою, коли інша дівчина, дуже схоже на неї, проговорила:
– Андреа, не суди її. Уяви, що у тебе була б можливість тоді забрати фотографії нашої сім’ї – батька, мати, тебе і мене – ти б їх що, полишила, якби це було питання життя та смерті?
Андреа промовчала, просто стиснувши руку сестри. Водій з’їхав з дороги, поїхавши по купинам. Соло повернулась, кинувши в руки Гленну мокрий рушник, та показавши йому на обличчя. Хлопець кивнув, витерши зі щік чужу кров. Після цього, він оглянув інших пасажирів. Окрім Соло, Андреї та її сестри, на борту був темношкірий великий бугай, чоловік у сірій кепці та з тремтячими руками, який щось бубнив собі під ніс, та й і все. Та, на диво, все через таку велику кількість людей, простір будинку був ще менший, ніж на справді.
Вони все їхали та їхали по землі, машина скакала, мов кінь на ранчо, та на диво, напевно, через сильну втому, Ґлен по-троху став засинати. Віки наливалися синцем, а відчуття безпеки огортало, дозволяючи піти до царства Морфея.
Додати до улюблених