Ми з командою сиділи на терасі маєтку моїх батьків і розгрібали поточні справи. Організувати мініофіс в менорі було ідеєю мами, а головним аргументом виступала теза: «так ми з татом хоч іноді тебе бачитимемо, а то зарився в своїх могилах і сидиш відлюдником». Іронія полягала в тому, що якраз саме тут, вдома, можна було вдосталь проникнутися похоронною атмосферою. Тато потрудився на славу і викупив у збанкрутілого англійського лорда старий готичний кількаповерховий менор. Пам‘ятаю, як тільки переїхавши сюди в підлітковому віці, уявляв себе принцем. Мама теж постаралася і оздобила будівлю під стать нашому ремеслу. Вишенькою на цьому брауні були пам‘ятники…десятки різних стел в тому чи іншому стані прикрашали двір сімейного гнізда Мелфоїв, щоправда вони виконували не зовсім функцію декору. Просто іноді неготові пам‘ятники чи навпаки ті, що очікували на встановлення, робітники привозили сюди. Звідси ж і забирали. Територія була велика, а тато, хоч і максимально для клієнтів робив вигляд, що влився в аристократичну «тусовку», усе таки не потребував такої кількості простору. Саме тому наш будинок став не просто «сімейним гніздечком», а й центральним офісом, складом, а іноді навіть готелем.
Мама тільки раділа гомону вдома, а тато міг краще контролювати робітників, не покидаючи свого кабінету. Зручно. Я їздив до них тоді, коли виникали нетипові замовлення, що потребували брейншторму з командою. Ось і зараз ми були вже на фінішній прямій, обговоривши чотири із п‘яти прийдешніх похорон. Оптові замовлення є в нашій царині рідкістю, проте мафія, як постійні клієнти, регулярно і щедро ними забезпечують. Варто лише побачити в новинах про чергову перестрілку чи аварію, як я вже в нетерпінні потираю ручки і піднімаю телефонну книгу. Не важливо хто переможе чи програє в тій потасовці і скільки буде жертв, обидві банди прийдуть за послугами саме до мене. Навіть якщо вони конкурують між собою, то чудово знають, що ніхто не буде обділений в сервісі моєї організації. І загалом з ними завжди приємно мати справу: платять вчасно, гуляють на широку ногу, замовляють найбільші почесті. Єдиним нюансом зазвичай є те, що ховати зазвичай особливо нема що і хлопців доводиться мало не зшивати по клаптиках, ліплячи «франкенштейнів» із того, що лишається. Проте і це особливо ніколи не було проблемою, враховуючи, що в морзі в мене є «своя» людина. Складності з‘являються лише в таких випадках як зараз, коли одному з клієнтів рокова куля потрапила не в ногу чи руку, а прямісінько в обличчя, а родина й решта клану навідріз відмовилися проводити поховання із закритою труною. Це не просто припудрити носик, приклеїти кілька волосин до лисини чи, прости-господи, навіть пришити руку, яку відтяв представник ворожої банди. Ми зійшлися на тому, що, навіть замовивши найкращого пластичного хірурга, не зможемо зшити щось більш-менш схоже на обличчя, тому було вирішено замовити воскову маску по фото, а вже наш гример Райлі створить магію і зліпить тіло з нею докупи.
Випадок хоч нетиповий, проте буденний. Куди більше мене нервувала організація дня народження Роуз. Я не знав з чого почати, хоча вже мав повністю сформоване бачення свята. Власне, коли обговорення команди повернулося до тривіальних тем, а саме обговорення квіткових вінків для надгробка, я запитав у своєї флористики Малії, чи має вона де дістати екзотичні квіти типу орхідей та глоріоз.
— Драко, звичайно, я знаю кілька постачальників тропічних рослин, але ж мафія не любить експеременти, сам знаєш, це завжди червоні троянди.
— Не переживай, це не для цього, це для іншого клієнта. Мого особистого.
— Шабашиш на стороні, Драко? — Кліф, бета і мій бухгалтер по сумісництву по-доброму підморгнув.
— Це приватне замовлення для мого близького друга, помпезної церемонії не передбачається, лише камерне свято для сім‘ї, тому залучати вас особливо нема сенсу, — Я знизав плечима.
— Окей, екзоти не проблема дістати, а яка концепція? — усі помітно оживилися.
На якусь хвилину я завис, подумавши, що вказати як референс мультик «Ваяна» було б занадто жорстоко. Все таки дитячі похорони не любили навіть вже загартовані похоронні агенти. Це завжди багато сліз і метушіння із розмірами труни.
— Пам‘ятаєте, в нас була виїзна церемонія на Гавайях?
— Ні, Драко, ти ж зарікався мати справу далі Уельсу! — Джон, який в нас займався логістикою, вже підвів очі до неба. Навіть не сподівайся, кицю, тобі туди дороги нема. Тільки пекло, тільки хардкор.
— І я дотримуюся даного слова! Так що, пам‘ятаєте?
— Ту, де кремація чи ту, де погребальний вогонь? —
Я згадав історію про погребальний вогонь і який хабар довелося відсилати місцевій владі за те, що купка багатіїв вирішила втілити абсолютно безумний заповіт своєї бабці, що на старості років подалася в якусь із новомодних сект.
— Ту, де кремація. А ще там були столи, прикрашені пальмовим листям і букетиками із екзотичними квітами, швецький стіл із фруктів на шпажках і декор, стилізований під дахи бунгало. Ось щось типу того. Тільки без чорного кольору.
— Як без чорного? На похорони?
— Ви пропонуєте мені посперечатися із замовником? В будь-якому разі, так як я взяв замовлення на себе, вам лишається лише довести до ладу цих п’ятьох, я кивнув на папки з портретами мафії. Маліє, на наступну неділю ти зможеш забезпечити мене квітами на бенкет з двадцяти осіб? Щоб оздобити основні столи, а також зону десертів?
— Буде зроблено, босе, — вона підморгнула, — скинеш адресу куди доставити. Оздобиш сам?
— Колись же ж я це робив на постійній основі, не думаю, що за два роки розгубив хист. Ви можете бути вільні, Кліфе, будь ласка, затримайся на одну хвильку.
Поки всі виходили і прощалися із моїми батьками, Кліф не втрачав часу і зібрав папери. Педантичності цього бети міг позаздрити навіть я.
— Кліфе, я пам‘ятаю, що в твоєму резюме раніше був досвід роботи в іншій організації, пов‘язаній із заходами.
— Так, це були дитячі свята, але лише на початку кар‘єри.
— Можливо в тебе збереглися контакти когось із хороших аніматорів?
Брови Кліфа полізли на лоба. Це ж треба, а я думав, що тебе важче вразити.
— Так, я підтримую зв‘язок із колишніми колегами, але, Драко, навіть якщо якісь чергові світські левиці хочуть сплавити кудись дітей на час похорону, кликати аніматора на такого роду заходи…
— Я не буду наймати аніматора на церемонію, це для приватних потреб. Невже ти думаєш, що в мене взагалі нема особистого життя?
— А воно є? — Його брови вже досягли висоти стратосфери. Я навіть уявити боюся, ким мене вважають підлеглі.
— Звичайно є! В мене є хлопець взагалі-то.
Кліф все ще був здивований, але вже опанував себе?
— І в нього є дитина?
— З чого ти це взяв?
— Ну аніматор же ж явно не для хлопця потрібен. Треба з кимось дитину лишити? Чоловік мого брата щоб не сплачувати аліменти вимушений проводити кожні вихідні з їхнім сином, а це дуже заважає йому будувати нові стосунки. Ось я і подумав…
— Ні, аніматор потрібен другові, в хлопця дітей нема, на щастя.
— Чудово, — Кліф здавався справді радим за мене, а за кілька секунд додав:
— Хочеш я перевірю його податкову декларацію? — він усміхався, але пропозиція явно була не жартом. Я все таки не витримав і теж усміхнувся.
— Дякую, якщо дійде до весілля, то обов‘язково до тебе звернуся, — я підморгнув і провів його до дверей. За кілька хвилин Кліф скинув статтю про фінансову грамотність в парі, а також номер телефону аніматорки. Чудово. Лишалася ще купа роботи і лише тиждень на організацію свята для Роуз.
Я зателефонував за номером і домовився із милою, але діловою омежкою щодо неділі. Вона ж і допомогла з ді-джеєм. Ваяна, музика і квіти в мене вже є. Початок покладений, а це найголовніше. Якщо не знаєш, що робити, треба займатися звичними речами, а там як буде.
Я відкрив телефонну книгу і пішов по вже знайомому списку номерів. Спочатку столи і стільці, далі світло. Коли усе більш-менш універсальне було замовлене, почалися веселощі: з фотографом і відеографом ще все теж зрозуміло, їм в принципі було все одно, що знімати, а ось кейтеринг-агенцію я замовленням капкейків у вигляді поросят, цукерок-мультяшних півників, різноманітних фруктів на шпажках, кокосових мілкшейків та ще й п’ятикілограмового торту з фігурками, неабияк здивував. Ще б пак, адже постійний клієнт завжди замовляв лише стримані і вишукані страви, багато морепродуктів, а тут…піца і солодке. Ну вони краще за мене знають, що вподобання клієнта — закон, а в заповітах що тільки не напишуть.
Ще більше здивування і розгубленості було в голосі по той бік слухавки, коли я замовляв фотозону і кульки бірюзового кольору для неї, але ніхто не посмів піддати замовлення сумніву, усі знали, хто зазвичай звертається до Драко Мелфоя. З цими людьми не можна було шуткувати, а отже зі мною теж.
За обдзвоном і рутинними задачами я не помітив як втягнувся і почало смеркати. Швидще за все доведеться залишитися до завтра тут, що частково засмутило. Була надія, що в Гаррі видасться хоча б вільний вечір, який можна було провести разом. Ми не бачилися кілька днів і я вже сильно скучив за своїм альфою.
Варто мені було подумати про нього, як телефон задзвенів. Це був він і я готовий був розплакатися, адже схоже, що вечір в нього таки був нарешті вільний.
— Алло?
— Ну нарешті! До тебе не дідзвонишся, постійно зайнято.
— Ох, так, я весь день на телефоні. Сьогодні багато роботи, схоже, що я пропустив останній рейс до міста, а таксі в цю глухомань не захоче приїжджати.
— Ох, це дуже шкода, я сподівався побачитися перед відрядженням.
— Відрядженням? Я про це нічого не знаю.
— Та я теж не знав, сьогодні виникли…обставини і тепер мушу летіти в Ірландію на кілька днів. Шкода, що не вдасться зустрітися, я дуже хочу тебе обійняти, останнім часом для нас майже не було часу.
— Так, мені теж, — боковим зором я помітив як в дверях тераси завмерла мама. Вона прислухалася, але старанно робила вигляд, що роздивляється горщик із бегонією. В руках в неї був підніс із чаєм. Я не міг звинуватити її в надмірній цікавості, адже батьки відчували, що від мене пахло новим альфою, а що ще важливіше, одним і тим же альфою. Я подивився їй у очі, згадав щиру і сонячну усмішку Гаррі і вирішив зробити ще один крок вперед.
— Знаєш, якщо твій сталевий кінь ще на ходу, можеш приїхати до нас в гості на ніч, а вранці відразу до аеропорту. Такий варіант підійде? — я побачив як зраділа мама, вона швиденько побігла вниз, схоже розповідати татові, що ми чекаємо на нових гостей.
— Драко, це чудовий варіант! — звичайно ж він був у захваті, — але я не готувався до знайомства, в мене навіть подарунків нема, а вже нічого і не купиш.
— Все добре, просто приїжджай, — сказав я і вже звично скинув йому геолокацію.
Маму я знайшов вже в кабінеті тата. Альфа насупився. По правді, Луціус не любив моїх партнерів і відчував до них батьківські ревнощі. Віддати своє чадо іншому альфі було для нього неймовірно важко, тому він щоразу полегшено зітхав, коли чергові стосунки не складалися.
— Любий, я розповідала татові, що в нас буде неочікуваний візит. Ти міг би дати нам час і на підготовку! — щебетала мама.
— Ти ж сама все чула, це було спонтанне рішення, але повірте, він достатньо простий і не потребує пишних прийомів. Звичайного сімейного затишку буде достатньо. Та я мушу вас попередити, — я окинув оком і батька, і матір, — він не здогадується про специфіку нашого ремесла, думає що це лише організація заходів.
— То ось чому мені в паніці зателефонував наш партнер і спитав чи з Драко все гаразд і він свідомо замовив виготовлення піньяти у вигляді великого кокоса, — я не міг прочитати емоцій на татовому обличчі, він натягнув невимушену маску і стулив губи в вузьку нитку.
— Так, тату, це для його хрещениці. Індивідуальне замовлення.
— Ти ставиш під питання нашу репутацію!
— Я все життя тільки те і роблю, що працюю на репутацію, час вже їй трошки прислужитися мені!
— Хлопчики, тихіше, будь ласка. Наразі це не важливо, я накажу хатній робітниці подати ще одні прибори до вечері. Ми радо зустрінемо твого гостя, синку, але ти впевнений? Тобто навіщо це приховувати?
— Бо усі попередні стосунки завершувалися саме через мою роботу! — я був у відчаї, втомлений після тяжкого дня і абсолютно не готовий до нотацій чи душевних розмов, — будь ласка, я дуже потребую наразі вашої підтримки, обіцяю все розповісти йому, коли буду налаштований, все життя я не зможу так ховатися. Досі вдавалося оминати гострі кути.
— Тоді тобі доведеться дуже постаратися щоб якось пояснити йому це, — тато іронічно показав на двір. І я посірів. Пам‘ятники. Більше двадцяти різних стел займали всю територію двору. ЧОРТ, ЯК Я МІГ НЕ ПОДУМАТИ, ЩО БАТЬКІВСЬКИЙ ДВІР У СУТІНКАХ ВИГЛЯДАЄ БУКВАЛЬНО ЯК ІЛЮСТРАЦІЯ ДО ХОРРОРУ???
— Ти можеш допомогти мені їх прибрати в підвал? — майже мертвим голосом промовив я.
— Драко, я не буду…— почав батько, та зловив мамин зловісний погляд, — скільки в нас є часу?
— До сорока хвилин. Сподіваюся, він вирішить трохи причепуритися.
— Тоді не гаймо часу, але якщо я зірву спину, Драко, це на совісті твого полюбовника, знай про це.
Наступні сорок хвилин ми з татом: зарозумілий і пихатий альфа і його аристократичний білоручка-син омега, тягали важелезні плити до підвалу. Це супроводжувалося відбірним матом і наріканнями у стилі: «Це я все життя батрачив і могили копав щоб зараз самостійно знову пам‘ятники на горбу носити» чи «Навіть не сподівайся після такого приниження на спадок», ну і «Навіщо ми цим займаємося, якщо ви все одно розбіжитеся через рік?», звичайно ж доповнюючи цим «Якщо навіть і не розійдетеся, то я ніколи не одобрю цих стосунків і взагалі я його вже ненавиджу». Тому якби не мама, то ніхто б і не помітив рев мотоцикла поблизу.
Додати до улюблених