Зачинивши двері за дівчиною, я нарешті зміг видихнути. Тепер у мене в голові вирувало багато запитань. Звідки вона знає про райгерів? Можливо, їй розповів Фелікс, але коли я розказував про дружбу з ним, вона ніяк не відреагувала. Він обіцяв, що вона допоможе мені, але не схоже, що у неї є якась інформація якою я міг би скористатися. Невже він покинув усе на мене? Може, це не та дівчина?
Раптом я згадав: вона повинна мати якусь прикрасу. Здається, про це мені писав Фелікс. Я кинувся в свою кімнату, доки образ Юстини не вивітрився в мене з голови. Влетівши в кімнату, одразу підійшов до ліжка і почав нишпорити під ним, намагаючись намацати стосик паперів. Через хвилину пошуків, все-таки вийняв його і почав сортувати за датою. Він розказав про неї незадовго до того, як перестав мені писати. Діапазон пошуків звузився до останніх чотирьох тижнів. Розклавши дюжину листів, почав вчитуватися в кожен. У шостому знайшов відповідь на своє запитання: «Я виготовив для неї перстень з титану на якому вигравіювані крила. Щоб ти не ображався, до цього листа прикладаю і твій подарунок».
Мене не вперше за сьогодні відав біль. Він обхоплював своїми руками моє горло не даючи вдихнути, очі застеляла пелена, щоб я міг зосередитись лиш на жалобі. Руки переставали мене слухатися і починали дрібно тремтіти, я намагався вхопити ними кулон на своїй шиї – дарунок Фелікса. Невеликий підвіс, зроблений з кристалу смарагду, що теліпався на тоненькому ланцюжку. Я досі намагався розгадати його символізм, Фелікс ніколи не подарував би просто гарну прикрасу. Ще одна згадка про нього, змусила сльози покотитися по моїх щоках.
Коли за мною зачинилися двері, я раптово зрозуміла, що не знаю куди мені іти. Почала подумки прокручувати маршрут яким мене вів Влас. Якщо старт був центром, то я недалеко відійшла, отже треба йти далі на околиці, щоб не світитися. І чим далі від виру життя живе людина, тим більше їй на той вир начхати. На перший погляд місто було чудовим, чепурним та ідеальним, але також воно було одноманітним. Однакові будівлі набридали, вони дивилися на мене своїми мертвими, прозорими очима і нічого не розповідали. В цьому домі міг жити як багатій, так і бідняк. Жодну будівлю не прикрашав розпис, навіть квіти росли рівнесенькими рядочками. Можливо, за непослух їх виривають?
У жодної людини я не побачила посмішку, або хоча б натяк на неї. Марно намагаючись вловити хоч якісь емоції на обличчях людей, я дійшла до готелю. Мав він дивну назву: «Чистота». Відкривши вхідні двері мене зустріло (як не дивно) чисте фойє, висока стеля та червоний килим. Нарешті я вполювала хоч якийсь колір в цьому місті. Піднявши очі, вловила ще й консьєржку з посмішкою на вустах. Вона була на півтори голови вищою за мене, з білявим волоссям і чистою блакиттю очей. Стандартна каерлянка, лиш посмішка була теплою, усе інше можна було назвати холодною красою.
– Що я можу вам запропонувати? – привітливо обізвалася вона до мене.
– Добридень, я хотіла б зняти номер на одну ніч.
– Не тутешні, так? – розпитувала консьєржка. – На навчання приїхали? – провадила вона, підходячи до стойки з номерами від кімнат.
– Так, – незворушно відповіла я. Дідько, сказала, а потім подумала. А куди я взагалі приїхала? Де я навчаюся? Поки не прозвучало наступне запитання я швидко розтулила рота, – Власне, я тільки придивляюся, не могли б ви мені щось порекомендувати, як місцева?
Взявши ключі дівчина повернулася до мене і задумалась:
– А скільки вам років? – такого я не чекала. Добре, спокійно, згадаємо з якого віку у них повноліття?
– Шістнадцять, – сподіваюся, це була правильна відповідь.
– Шістнадцять…,- луною промимрила дівчина. – Знаєте, я сама навчалася в Сімнадцятому, але тепер, в рейтингу, напевно, вище Двадцятий, – промовивши це, вона поманила мене за собою, угору сходами.
Не відстаючи від неї, я задала запитання:
– Чому?
– Начебто там з’явилося більше професійних викладачів. Вони отримали якусь оновлену систему, яка дозволяє краще визначити потреби студентів. Я б порекомендувала оцей.
Ми вже дісталися кінця сходів і простували коридором. З обох боків коридору тягнулися ряди кімнат. Нарешті блондинка зупинилася біля вісімдесят третього номера.
– Ось ми і прийшли, – промовила вона, відкривши двері ключами. – Прошу, облаштовуйтеся.
Обернувшись до неї я сказала:
– Дякую Вам. Слухайте, Ви ж добре знаєте місто, чи не могли б мені допомогти і показати його? – я вичікувально дивилася на неї. Вона широко посміхнулася до мене і мовила:
– Звичайно! Ви мене так потішили. Я вже давно не вибиралася в місто просто на прогулянку, в основному тільки на другу роботу.
– Мабуть вам дуже важко.
– Та чого там, – відмахнулася консьєржка, – роботи прості.
– Мене звати Гренд, – несподівано мовила я і простягнула руку для вітання.
– Інрі, – радо відповіла блакитноока, віддзеркалюючи мої жести. – Ну то відпочивайте, Грендо, і до завтра! – останні слова злетіли з її вуст коли вона збігала сходами, махаючи мені рукою. Я запізніло підняла руку для відповідного жесту, але висока постать вже збігла униз сходами. Шумно, з полегшенням видихнувши, я зайшла до свого номеру. Він був таким само чистим, як і приймальня: біля стінки самотньо стояло двоспальне ліжко з парною тумбочкою. Це одразу нагадало про кімнату Фелікса: вона також була світлою і чистою, нічого зайвого, ліжко, біля нього маленька тумбочка, на протилежному боці кімнати невеличкий стіл. Лиш після знайомства зі мною він почав наповнювати своє помешкання різними дрібничками: камінці, засушені квіти, дивняцькі горщики, що їх на узбіччі продають майстри. Він так довго притримувався своїх звичок, навіть коли його вигнали за стіну. Фелікс був добре намуштрований, дотримувався правил, встановлених самим собою, що дбайливо прикріплені гвіздком, на якому згодом поселилася всохла волошка, висіли на видному місці.
Колись я вперше запропонувала зробити щось просто так, щоб розважитися, піти в місто абощо. Але він відмовив.
– Це марна трата часу, якщо воно не приносить результату, – завжди холодно відповідав він, і вручав мені книгу. Ні, я звичайно любила вчитися, але це було занадто.
– Воно приносить результат, ще й який. Це робиться не для твого розуму та мозку, це відання шани твоєму початку, який не вміє мислити. Він жадає нових почуттів, емоцій, хоче бачити справжній світ, а не надрукований на папері. Визнай, ти теж людина і це є в тобі.
– Каерлія позбавила мене можливості бути людиною, – стиха казав він й повертався до своїх справ. А я, почитавши дві хвилини книжку, полишала її самотньо на підлозі і стиха виходила з дому. На галявину з квітами, на узбіччя з горщиками, тинятися містом без мети.
Згодом, після сотні невдалих умовлянь, Фелікс погодився. Я показала йому красу простолюдинського життя, яке має тільки одне правило: поки можеш – живи і радій. Кричи на людних вулицях свої вірші, співай пісні на Люйну, ходи пізніми вечорами в інше місто, смійся коли цього захочеш. Цього простого правила мене навчила сонцесяйна жінка на ім’я Єпистимія. Вона була моєю першою подругою, справжньою. Спогади про неї досі навідують мене, вони не такі болючі як спогади про Фелікса. Тепер вони зігрівають мене, дають надію, що колись ми зустрінемося, і вона засміється до мене своїм дзвінким сміхом дитини. Вона мені нічого не залишила окрім тих спогадів, дбайливо складених, десь у куточку моєї голови її худими, кістлявими руками. Вона любила прогладжувати складки одягу, коли складала його на поличку, у своєму маленькому домі.
Раптом у коридорі щось глухо впало. Звук був таким важким, що вуха не чули нічого, крім нього. Не довго вагаючись, я розвернулася до виходу і рвучко відкрила двері, при цьому, зачепившись рукавом за ручку, і рипнувшись порвала светр. Коротко засичавши з досади, спрямувала свій погляд углиб коридору. На підлозі, неначе велика кучугура снігу, лежав чоловік. Дві протилежні думки здавалися мені однаково доречними і правильними, та я все-таки неквапом закрокувала до нього по червоному килимі. Чим меншою ставала відстань, тим більше прояснювались риси його обличчя: біляве довге волосся, такі ж вії та брови і тонкі губи, які ворушилися, видаючи тихий шепіт. Поступово шепіт ставав словами: «Що я повинен робити? Що вони від мене хочуть?». Сівши біля поли його світлого плаща, я відчула явний сморід алкоголю. Довго не затримувалась біля чоловіка, і вже думала піти сходами униз та покликати Інрі, як він промимрив слова, явно адресовані мені:
– Вибачте, чи не могли б ви поговорити зі мною? – і шепотом додав. – Або хоча б відповісти на одне питання,- чомусь цікавість переборола здоровий глузд, а, може, то була і не вона. Одначе я все одно повернулася до нього.
– Я слухаю вас, – після цих слів він розтулив повіки і затуманеним поглядом зелених очей відшукав моє обличчя.
Повільно і чітко він почав говорити:
– У Вас бували невдачі? Та напевно що бували… А мене вони переслідують усе моє життя. Моє життя суцільна невдача. Зовсім недавно я висунув одну ідею, яка мала викликати фурор, вона інноваційна, я не зустрів нічого схожого у інших вчених, але вони її відкинули. Сказали, що вона перечить принципам Каерлії, її устрою, – з кожним словом його обличчя ставало усе сумнішим та випромінювало справжнє нещастя.
– Але ж ви вірите у те, про що говорите?
– Звичайно, звичайно вірю! – палко запевнив мене чоловік.
– Тож боріться за свою правду, – чоловік помітно спохмурнів.
– Але вона нікому не потрібна, вони не вірять в неї.
– Ви вірите. Це – головне.
– Мене будуть ненавидіти за мою правду, отже вона неправильна. Правда створена для того, щоб у неї вірили багато людей, щоб у ній вони віднайшли істину. Але якщо жоден не вірить у неї, отже їй нема нащо існувати, – на мить я замовкла, не знаючи, що відповісти. Я ніколи про це так не думала. Зібравшись кинути щось на кшталт: «Не падайте духом» і йти до Інри, все-таки передумала і відповіла:
– Можливо, люди зараз і не розуміють Вас, але пройдуть роки, а може і століття, і хтось точно полюбить вашу правду. Можливо, вона навіть стане істиною для когось, варто лиш не здаватись.
– Але яка мені з цього користь? За усе життя так і не почути слово похвали, не побачити свого однодумця – то нащо тоді жити?
– Напевно, у такому випадку, нема нащо, – він обдарував мене усмішкою з опущеними куточками очей і знову стулив повіки, натякаючи, що розмову завершено.
– Дякую Вам за відвертість, – голосом людини, яка втратила останню надію промовив він хриплим голосом.
Розвернувшись до сходів, я повільно закрокувала вистукуючи глуху мелодію об новий паркет. У фойє мене зустріла куняюча за ресепшином Інрі: вона підперла рукою змучене від роботи обличчя і зовсім не помічала мене. Повільно наблизившись до неї, тільки зараз розгледіла темні кола під очима від недосипу, змазаний блиск для губ і ґудзик, який тримався на такій же тоненькій нитці, як і віра чоловіка в коридорі в справедливість життя.
Чомусь мені стало шкода дівчину і я вирішила її не будити. Розвернувшись на п’ятах, підбігла до сходів і обдарувала стомлене лице співчутливим поглядом на прощання.
Збираючись пройти повз чоловіка на підлозі, раптом помітила номер його кімнати затиснутий у нього в долоні. В той момент мною керувала не знати яка сила: я взяла ту деревяшку і уздріла на ньому номер – 74. Роззираючись коридором і так і не помітивши цей номер, скрушно покрутила головою та вже збиралася покласти табличку на те саме місце, як зрозуміла, що той номер був просто переді мною.
Це принесло полегшення, але з тим в розуміння: він настільки п’янючий, що і двох кроків ступити не може. Але у мене був перевірений спосіб як змусити його пройти до номеру.
Заскреготіли петлі, відкриваючи двері до пустого ще номеру. Сиротиною на стільці, біля ліжка, лежав чорний, пошарпаний портфель. На столі, посеред кімнати, стояла біла порцелянова чашка. Швидко схопивши її, я відчинила двері ванної кімнати.
Виливаючи п’яту порцію крижаної води, думала вже полишити чоловіка в коридорі, проте він стрепенувся і швидко сів на підлозі. З його рота виривалося судомне дихання і хрипи. Я присіла навпочіпки біля нього простягаючи руку. Він різко розвернув голову і широко відкритими очима дивився то на моє обличчя, то на руку.
Здається він почав впізнати мене: його брови утворили галочку, очі примружилися, наводячи різкість, недовірливо дивилися на мене. Поглянувши мені за спину, розімкнув вуста, намагаючись щось сказати.
– Навіщо? – нарешті видобув з себе звук нещасний.
– Не могла ж я полишити Вас на холодній підлозі, – м’яко посміхнулася я до нього.
– Хех… А по Вам і не скажеш, – прокряхтів він, встаючи з підлоги і простуючи до номеру. Зоставивши маленьку щілинку коли зачиняв двері, застиг, а потім прочинив їх знову, – Можна поцікавитися, яке ваше ім’я?
– Гренд. Гренд Свір.
– Ніфац, просто Ніфац. Дякую Вам, Грендо, – повільно розплився у вдячній усмішці Ніфац.
– Гарної ночі, бувайте, – нічого не відповівши на подяку, сказала я і розвернулася до свого номеру, – раджу більше не напиватися. Цим проблему не вирішиш.
Додати до улюблених