– Лука! – Навкруги стільки людей і нелюдів, все у вогні, крові, криках і плачі. Вдалечині бачу нявку та відьму, а поруч змій, який стоїть не біля них, а проти, захищаючи мертве тіло Ярослави, яке, за всіма людськими звичаями, треба було поховати.
– Це ціна за мою нерозсудливість. – вихопилась думка, кажу зовсім тихо, повільно. Великі плани та мрії? Щось, до чого я йшов роками, виявилось таким нікчемним перед обличчям смерті, але не моєї, а його. Однієї секунди було достатньо, аби переді мною пронеслося майбутнє без його тіні, його постаті, його вічно чорних одеж і завжди трохи відрослого волосся, всього лише миті вистачило, щоб зрозуміти просту річ: віддайте мені цілий світ, та хоч тисячу світів, в кожному із них я хочу бути з ним, в кожному із них я готовий пожертвувати собою заради нього, тому що те моторошне, самотнє майбутнє здавалося більш жахливим ніж втрата всього що я мав у вигляді мого статусу та імʼя.
– Агов, Лука… – такий печальний вираз обличчя, а в очах нерозуміння, невіра.
– Вибач мені, вибач за те, що залишаю тебе одного, та я радий що ти живий. – навіть намагаюся посміхнутися, або видавити з себе щось подібне. Моє тіло слабне, а паніка зростає.
– Ні, ні… навіщо мені без тебе жити. – сльози на щоках. Тіні за його спиною дуже швидко відчули нестабільність свого господаря, тіні, яким зараз було дуже легко його підкорити, тіні, які не бажали бути рабами. Цей момент був небезпечніше моєї смерті, якщо він втратить контроль, втратить над собою владу, наслідки можуть і будуть смертельними, – Якого біса ти поліз сюди? Та що ти взагалі збирався зробити? Серйозно думаєш, що він зміг би вбити мене?! – слова чергувалися з плачем, люди це, здається, називають першою стадією прийняття неминучого – заперечення. Бачити його таким, бачити цю розгубленість і біль, всі ці сльози, все те, чого я не бачив раніше набагато болючіше за смерть. Я думав, що, можливо, мені це все просто мариться? Щоб Клим і плакав? Навіть коли він втрачав свідомість через тіні, які тільки і мріяли вбити його, які душили, мучали, лякали, він ніколи не плакав. Нісенітниця, дурня, але ніби для підтвердження на все село лунає сповнений болю крик, це було схоже на жест безмежного відчаю, так кричала матір, втрачаючи своє дитя, так кричав чоловік, втрачаючи свою дружину, і ще багато, багато ситуацій в яких людина може кричати настільки голосно, вкладаючи в це всі свої почуття.
Як підсумок: привʼязаність до роду людського в деяких випадках йшла лише на користь, взяти від людей настільки чудові почуття, навчитися кохати і віддавати своє кохання, заради цього мені не шкода було втрачати всі ті довгі роки життя, я кохав і був коханим, я відчував те, без чого, звісно, зміг би прожити вдвічі а то й втричі довше, однак, всі ці втричі більше не вартували й дня в якому я чув своє імʼя його голосом.
Все потроху плило, його обличчя вже не було таким чітким, звуки ставали віддаленими, а його дотики відчувалися як щось нереальне. Лише перед обличчям смерті всі мої гріхи і помилки, вся моя любов і ненависть виявилися не більше за пилинку в цьому неосяжному світі, пилинку, з якої я хотів зробити буревій, руйнуючи все на своєму шляху. Значить, ось вона, смерть? Мене більше не буде, я не зможу ні до чого торкатися, більше не буде що роздивлятись, на що милуватися, не зможу любити, поважати, сумувати. Це кінець? Якщо так, то… я не хочу. Не хочу помирати! Не хочу! Хочу залишитися з Климом, кохати його і любити ліс, спостерігати як все навколо квітне і пахне, вчитися чомусь новому і дарувати життя іншим. Та прямо зараз це схоже на воду, яку в долонях втримати неможливо. Все що я робив останнім часом – це ненависть, але чому мені не можна виправитись? Благаю, я хочу залишитися, ще один шанс і я…
***
– Лука? – обережний дотик до мого плеча, здригаюся, тому що події того дня затягують надто сильно. Повертаюся, переді мною зʼявляється моє незмінне тріо: нявка зі сльозами радості, тремтить, не знає куди себе подіти від хвилювання, відьма зі стриманою, але щасливою посмішкою і Клим… присутній. Сміюся зі своїх думок, а він підходить ближче, на своє законне місце, в очах нерозуміння через мої смішки, але я точно знаю: він щасливий не менше за них.
– Давно не бачились, так? – питаю та посміхаюся. Було в мені, правда, щось і від печалі, нехай бачились ми зовсім нещодавно, скучив я так, наче пів життя пройшло.
Нявка перша кидається на мою шию, навіть не намагається стриматися в прояві емоцій, плаче і сміється одночасно, відьма вітає кивком. Всього цього мені було достатньо, щоб я ніколи більше не захотів залишати це місце.
– Пробач мені, я ж дурепа, не вірила що це й правда ти. – розтягує букву «и», перетворює в більш сильний плач.
– Зате як приємно, так? – киває та так старанно, що моє плече починає боліти.
– Лука, ми раді знову бачити тебе. – каже вже відьма, а позаду неї наростає натовп із різної нечисті. В чиїхось очах я бачу надію, повагу, очікування, віру, а в чиїхось сумління, настороженість, недовіру, втому. Стомлені за весь цей час, вони не знали на кого можна покластися, та, нарешті, тут вже стою я.
Обережно вилізаю з обіймів нявки, і поки вона надто зайнята плачем щоб помітити мою відсутність, роздивляюся кожне знайоме обличчя, слухаю невдоволений і радісний шепіт, щасливий і не дуже. Я не очікував гарячих обіймів, пристрасної любові в їх очах, бо прекрасно розумів, що за всі дії відповідальність нести тільки мені, не моїм братам та сестрам, не тим, кого я кликав за собою і кого змушував знищувати людей. Мовчу, роздивляюся кожного з них, намагаюся зібрати потрібні слова в одну думку аби висловити її, але перші пару секунд навіть руки тремтять, тому що надто багато чого є сказати, та це “багато” складається в одну фразу, в якій кожна моя думка і тривога, кожен страх і жаль.
– В минулому я накоїв багато біди, на моїй совісті багато помилок, але зараз прошу лише трохи часу щоб довести вам, що тепер я гідний носити ім’я вашого хранителя, дайте мені час, дозвольте повернутися додому, до своєї родини. – у відповідь мовчання, яке перебиває тільки рідкісний шепіт. Багато хто страждав від моїх дій, тим паче ті, хто був звʼязаний з лісом подібно до мене, вони відчували його біль і страждання, але якщо я в ті безнадійні дні віддавав перевагу цього не помічати та не звертати уваги на муки нашого дому, інші не могли ігнорувати свій стан і цю невпинну муку.
– Багато базікаєш, пане хранителю, якщо ти вже тут, допомагай з лісом! – звучить в цих словах і сарказм, і радість. Вони чекали на мене, дали шанс виправити все, але я знаю що хтось досі сумнівається, ті дні не стерти з памʼяті однією моєю фразою, я це знаю, знаю, що аби довіру повернути, треба працювати довго і невпинно, та у відповідь тільки радісно киваю.
На важливі і не дуже слова час завжди знайдеться, та з лісом потрібно починати тут і зараз.
Нечисть добре виконувала свою роботу, підтримувала життя лісу, але його слабке дихання я відчував в кожній пелюстці квітів, травичці, в кожному листочку. Пройшло всього-на-всього трохи більше двадцяти років, але наслідки моїх дій були надто тяжкими, багато тварин померло від нестачі води на штучно вирощених мною місцях, водяний нехай і був на стороні лісу, та створювати нові водойми не міг. Перестрибнути вище голови було неможливо, тому ще однією причиною була нестача мене самого, я міг утримувати ліс в своїх руках, на це моїх сил було достатньо, але всі ті селища, які через мене стали продовженням лісу, помирали, бо доглядати і за ними я вже не міг, та ще багато, багато проблем. Наостанок, а вірніше, контрольним ударом став вплив Клима, обмірковуючи це, я зрозумів, що зовсім не знав що було після моєї смерті, як вони жили, як жив ліс, проте, залишаю ці розмови на потім.
Кожен був майстром у чомусь, тому кожна нечисть бралась за те, що вміла краще, тепер з моєю підтримкою їхня робота не буде марною. Через декілька хвилин кропіткого обговорення поруч зі мною залишився тільки Клим, до його погляду я вже звик, звик до його захоплення і спостережливості, тому сідаю навпочіпки, торкаюся долонею голої землі, заплющую очі і концентруюся кожною клітиною свого тіла на цьому клаптику мокрої та холодної землі для того, аби на ній зʼявилися квіти і трави, які б наповнили це місце життям, чую як пробиваються крізь землю ростки, відчуваю як переплітаються між собою корені зростаючих дерев і як щойно розпустився бутон ромашки, а під свіжим дубом без страху жити в тіні величного дерева виріс кущ лохини. Кожен листочок вдихав життя, на мені це дуже добре відображалося, тому коли відчув що моєї допомоги достатньо, я розплющив очі і натрапив на закоханий, ніжний погляд Клима, коли я дивився на такого нього, мені в голову приходила лише одна думка: я щасливий бути коханим цього чоловіка, щасливий, що досі можу радувати і дивувати його. Спостерігати за тим, як квітне життя ніколи не набридне, я це прекрасно розумів і знав, але якщо всі інші приймали мою здібність як щось нормальне, щось що й повинно бути, для нього кожна травичка яку я виростив – особливість.
– Кожен раз наче вперше. – каже трохи ніяково, а я дивлюсь на нього з розкритими від приємного подиву очима. Здається, ближче ніж зараз нам вже не стати, одні думки на двох вже є, залишилось тільки оселитися в одному тілі. Після здивування швидко настає збентеження, яке відчувається дуже гостро від незвички, трохи соромно, хочеться чи то втекти, як мале дитя, точно як той сімнадцятирічний Лука, чи то обійняти Клима так міцно, щоб точно одним цілим стати – обидва варіанти протилежні, але і те і інше було тим, чого я хотів. Поруч зі мною стояв той, для кого я існував в кожному проміжку часу, в кожному спогаді, з самого дитинства мені доводилося бачити його різним, з моменту народження і до сьогодні, згадуючи, як відчайдушно колись давно я хотів бути для нього надійним старшим братом, зараз з того хотілось тільки сміятися, тим паче в моменти, коли відривався від його губ, або відчував на собі жадібні дотики. В кожному проміжку часу я ставився до нього по-різному, тоді як він з самих ранніх років бажав створити зі мною сімʼю, та досі так само старанно доводить свої почуття.
– Я здатен і на більше. – змінюю радісну посмішку на грайливу, бачу як соромиться майже до червоних щік, як це бувало у людей. Клянуся, якби його тіло було людським, моїм улюбленим заняттям було б дражнити його доки не почервоніють вуха, та він просто відводить погляд, обіймає, притискає мою голову до своїх грудей, де не билося серце, але трохи тремтіли руки.
– Лука, будь ласка… – дуже соромʼязливо і тихо.
– Це зовсім на тебе не схоже, відпусти, я хочу подивитися на твоє обличчя. – в моєму голосі щирий інтерес, тому що нехай я і звик доводити його до ніяковості, коли спостерігав за не надто яскравими, але різними реакціями, такої соромʼязливості було забагато навіть для нього.
– Ні. – ще міцніше стискає мене, розпалює бажання вирватися, але все ж поступаюся його міцним обіймам і обережно обіймаю сам. В цьому місці ми були вдвох ще дуже довго, я відчував як інші не менше за нас допомагають лісу, приємне тепло розливалося по всьому тілу, а враховуючи те, з ким саме я був тут, навряд чи можна було знайти в цьому світі когось щасливішого за мене.
До пізньої ночі, спочатку спостерігаючи за хмарами, а пізніше за зірками, ми говорили про все: як він проводив свої дні і як весело було згадувати ті роки людського життя. Розмовляли про всяке, наші пальці спліталися, а ми обіймалися, розділяли на двох бажання злитися воєдино, переплітали тіла й думки, плутали дихання, а губи були для мене смачніше за самі вдалі пироги нявки, слова також звучать на двох. Кохаю. Бажаю. Жадаю. Не дивлячись на те, що навіть в людському світі я зростав пліч-о-пліч з Климом, тільки зараз розумію наскільки мені було мало його, наскільки не вистачало мені цих нахабних долоней на моєму тілі. Нехай неймовірне задоволення колись дуже давно і було взято у людей, втрачати його було смерті подібно, та й хіба не було це все закладено в нас так само, як і в кожній людині? Я не позичав ці почуття, а відчував їх з усією ніжністю, цьому неможливо було навчитися, просто мені потрібен був він аби зрозуміти, що в мені також присутнє почуття, яке здатне підняти в небо і різко опустити в саме пекло.
– Я кохаю тебе, так сильно кохаю. – обіймаю за шию, пошепки в саме вухо, від чого у самого все в середині скручується в тугий вузол. Чи нормально відчувати себе таким живим? Чи міг я дозволити собі бути настільки щасливим?
– Лука. – його уривчасте та пришвидшене гаряче дихання кудись мені в шию. Моє імʼя з його вуст звучить трохи хрипко, замість відповіді на моє зізнання цілує, десятки разів повторює моє ім’я наче зачарований, цілує трохи дико і іноді боляче, але все ще дуже приємно щоб зупинятись.
Ніч була холодною, та я не відчував холоду або через своє неживе тіло, або через жар, яким був окутаний я і той, хто невідривно так чи інакше торкався мене. Ніч була холодною і до сліз короткою, але на світанку, збираючись у новий день, обіцянка провести кожну ніч подібно цій звучить так закохано, дарує надію і нові сили.
Я потроху відновлювався, разом із тим і ліс повільно оживав, кожен робив своє діло та бажав лише одного: повернутися в свій рідний дім, в той квітучий і пахучий, зелений, іноді теплий, іноді до смерті холодний дім. Кожен день тішив мене, але водночас я нерідко повертався до думок про одну невирішену проблему. Два дні мене не було в селі, я не бачив змія, тут він також не зʼявлявся, але мою відсутність він точно помітив, тому закінчую на сьогодні та вирішую без зайвого шуму повернутися, закінчити почате. Нікому нічого не сказавши, йду з лісу, якщо інших в оману ввести не було складно, я зовсім не подумав, що з Климом у нас особливий звʼязок, тому й зустрів його в тіні дерева на окраїні лісу.
– З твоїми навичками мені й тікати немає сенсу, а якщо я біжу до коханця? – дивиться зовсім недовірливо, на секунду забуваюся, бо його впевненість в тому, що окрім нього я і думати ні про кого не хочу, дарувала відчуття легкості, відчуття що все буде добре.
– Куди ти йдеш? – звучить так суворо, що хочеться як маленький цуцик стиснутися у його ніг, а мій жартівливий тон ситуацію не згладжує.
– Не хочу турбувати тебе через такі дрібниці, вертайся.
– Скажи куди ти йдеш. – Приховувати від нього що-небудь з самого початку було подібно програній грі, та й чи був сенс? Таємниці ні до чого хорошого не приводять, але навіть так, мені було страшно, я боявся що картина з минулого повториться та не міг допустити цього, не міг померти і не міг дозволити померти комусь із них.
– Ти ж і сам знаєш, навіщо питаєш. – тулюся до дерева, дивлюся туди, де виднілися перші хатки села, чарівне розташування, два кроки від селища і ліс.
– Краще я сам з ним розберуся. – звучить між «вбʼю його, не залишу й сліду» і «випʼємо чарки за дружньою бесідою», але обидва варіанти мені не підходили, бо це моя провина, мій тягар, ховатися за його спиною і далі було б дурістю. Який з мене хранитель, якщо я не знайду в собі мужності побалакати з тим, кого вважаю своєю родиною?
– Клим, я дуже ціную твоє прагнення захищати мене, та зараз мені потрібно зробити це власноруч, інакше я ніколи навіть не наближуся до того, аби самому собі пробачити. – Вагається між бажанням захищати мене і повагою до мого вибору, нехотя киває, але коли виходжу з лісу, все ж примощується поруч.
– Я не буду лізти, обіцяю. – відповідає на мій запитливий погляд. Нехай відповідь його звучить і не зовсім переконливо, але невеличку слабкість у вигляді Клима поруч все ж вирішую собі дозволити.
В селі нічого не змінилося, всі як і завжди метушаться, гомін роботи лунає скрізь, ми швидко доходимо до наших старих хатин, дорогою зустрічаємо деяких селян, які з щирою посмішкою вітаються, киваю у відповідь, відчувається це зараз зовсім інакше. За весь цей час я так і не дізнався в якому домі жив Демʼян зі своєю “сімʼєю” у вигляді гуляки вія і вочевидь зачарованої сільської жінки, тому єдиним варіантом було чекати на нього тут, щоб не піднімати зайвого шуму і тривоги. Клим зайшов до себе забрати деякі речі, а я забіг лише в нявкин сад, в якому досі плодоносить лохина. Дивлячись на зелений рай, посміхаюся, тільки зараз розумію якою чудною виросла Ганна, в якої повинна була бути вроджена тяга до рослин, але вона зацікавилася цим тільки зараз, тільки коли спробувала сільське життя.
– Страшна сила, як добре що ти просто лохина. – кидаю до рота кілька солодких ягід. Чую кроки, хтось наближається – не Клим, тому що впізнати його кроки я міг завжди, надто часто він до мене приходив, а в якийсь момент я став прислуховуватись, бо мимоволі чекав на нього, тому й впізнав би з тисячі.
– І правда, страшна сила здатна забирати життя так же легко, як і дарувати. Я чекав на тебе більше двадцяти років. – в його словах не було ненависті та гніву яких я очікував. Все ж таки, час – жахлива річ, може змити абсолютно все, притупити будь-яку біль, але точно не його, в очах бачу. Ще в той день слова його звучали буденно, але риси кривилися до невпізнання в болі та відчаї, як і в той день, замість емоційних слів обирає показати мені всі почуття на своєму обличчі, проте, я не бачив ненависті.
– Я не хочу битися з тобою.
– А чого ж тоді хочеш? Для чого прийшов? – посміхається, нагадує, що він в першу чергу змій, хоча від хитрого лиса в ньому було більше.
– Послухай, я знаю чого ти хочеш, але сьогодні тут ніхто не помре, я не дозволю. – День був спекотний, селяни, зайняті своїми справами, ходили туди-сюди, не звертали ніякої уваги на нашу напружену суперечку.
– А! Тобто зараз ти вирішив усіх врятувати? – сміється, все ж таки привертає до нас увагу перехожих, але ті намагалися не концентруватися на сварці двох підлітків, невпевнено вітали нас, кивали та йшли, – Я кохав дівчину, вона була людиною, але за твоїм бажанням село і сама вона… все мертве! Я йшов за тобою, тому що ти був гідним лідером, хорошим другом, але чому! Чому коли я так благав тебе залишити в живих хоча б її, ти відмахнувся від мене як від набридливої мухи! – кожне слово емоційніше за попереднє, бо мовчав він дуже довго. Вічна посмішка змія змінилася на незвичну біль, я знав як це, розумів що він відчуває, від того сказати мені було нічого. Виправдатися, чи втішити? Якби в той день помер все ж таки Клим, хіба відрізнявся б я зараз від змія? Яким було б моє існування?
– Лука. – знайомий голос зі сторони. Наче читає мої думки, зʼявляється переді мною немов тінь, загороджує собою. Знову ця картина, через яку тіло моє тремтить. Я хотів сховати Клима десь дуже далеко, де ніхто і ніколи не зможе завдати йому шкоди, але зараз, якими б не були мої бажання, стоїть переді мною, всім своїм виглядом показує що приймає удар на себе.
– І пес, як завжди, на короткому ланцюгу. Вітаю, блуде, навіть не гратиму здивування. – вигляд має то дуже болісний, то саркастичний, всі свої емоції намагається сховати за глузуванням, через що погляд його трохи шалений
– Ти ж і сам розумієш, що Ярослава сама вирішила вбити себе. – каже Клим, вимовляє те, що крутилося в моїх думках постійно, звучить трохи злобно, але це та правда, про яку я хотів мовчати до кінця, не для того аби виправдати себе, просто лунала вона надто гостро. Цю правду знали ми всі, але віддавали перевагу печальному мовчанню.
– І тепер мені забути про те, чиєю ідеєю було вбивати людей, забирати їх територію та перетворювати все це на ліс? Чому ти зараз робиш з себе жертву, га? – відчайдушно, – Чому робиш з мене якогось поганця, скажи? Ти повернувся, можеш і далі жити в лісі зі своєю нечистю, а що робити мені? Звичайні люди не повертаються до життя через якусь там самопожертву! – останню фразу кричить, вся його промова дуже швидко змінюється в емоційності від болю до гніву, від відчаю до ненависті, настільки швидко, що я майже забуваю ту історію.
Історія, якій вже пʼятсот років, істинна самопожертва заради сильного кохання та відновлення життя, історія, яка гуляє лісом як казка про незламну волю та палке кохання.
Додати до улюблених