– Лука! – знову істерика, знову нявка квапиться, і тепер біля мого ліжка ледве дихає, втомлена, дуже схудла, кожен день переживає одне й те ж саме, тому що сни стали тільки гірше. Відчай, який літав у повітрі, можна було відчути на дотик, не я один це відчував, хоч епіцентром і була саме моя кімната, моє ліжко.
Я, той хто має дарувати життя, так жорстоко його відбирав. Ріки крові, вогонь, вогонь, вогонь! Цей сон, точніше, ця подія з нявкою здавалася каталізатором наступних дій. Помста це, або щось інше, через настільки переплутані думки і почуття я не міг зрозуміти що відчував той Лука, все настільки заплуталося, минуле і справжнє перепліталися між собою, дарували мені не свободу від знань, а заковували в ще міцніші кайдани. Моє горло боліло від плачу, а очі кожного ранку червоніли сильніше за попередній, але спогади, обмежившись лише тим різдвяним днем, не поверталися, це все, що я дійсно памʼятав зі свого минулого життя. Цими снами, почуттями, які зʼявлялися саме через них, я лише мучив себе, я перестав розмовляти з нявкою, забував, що говорив з нею не сьогодні, а кілька тижнів тому. Майже не приходив до пані Марії, яку зловити стало складніше, хоча, чесно кажучи, діла мені до неї було мало, я не відчував сором за це, на сором потрібні сили яких в мене не було. Час йшов повз мене, я більше не міг рахувати дні до своїх вісімнадцяти, просто тому що загубився, з тим ж, в моїх думках стало набагато менше місця для людини, яку до болю жадав побачити. Мені хотілося змушувати себе відчувати це приємне хвилювання при думці про Клима, я намагався поставити на вершині всього хаосу своєї душі його образ, але одразу докоряв себе за це. Чорт з плеча нікуди не зник, він продовжував шептати мені як погано чекати на хлопця, як погано сумувати за чоловіком так, як сумую я, та в мене не було сил заткнути йому рота. Я продовжував тонути в цьому, не взмозі іноді навіть просто відкрити очі після чергового, кривавого сну. Мені більше нічого не хотілося, ні спогадів, ні навіть тієї фігури, яка стояла на вершині моїх мук.
Я заплутався. Так сильно заплутався.
Тиша. Ранок. Прекрасне озеро, на якому товстим шаром лежить мов несправжній туман, в підтвердження моїй здогадці легким рухом лівої долоні чоловік, який сидів до мене спиною, змушує його зникнути, залишає голе, синє озеро, і лише коли туман розсіюється, помічаю в руках незнайомця вудочку.
– Вже час. – каже тихо, але завдяки неприродній тиші його слова луною доносяться до мене дуже чітко, чую як від легких хвиль гойдається поплавець, як натягнулася волосінь і від тяжкості тріщить сама вудка. Цей голос був мені знайомий, але накинута на голову відлога зовсім не дає можливості хоча б одним оком подивитися на його обличчя.
– Хто ви, пане? Який ще час? – питаю зі страхом.
Це не схоже на сон, я у своєму глузді, повністю себе контролюю, розумію та усвідомлюю те що відбувається, тому боюсь.
Чоловік піднімається з землі після того, як замилувався прекрасними променями сонця, що лягають на спокійне озеро. Залишає вудку на землі, повертається до мене, підходить ближче, але я досі не бачу його обличчя, замість нього під відлогою наче неосяжна темрява, простягає до мене руки, на що дуже хочу дати відсіч, але тіло не слухається і я мимоволі падаю на коліна так, наче перед своїм володарем, а його долоня міцно стискає мою голову.
– Все що втратив ти, поверну, що накоїв ти, вибачу, іменем лісу я повертаю тобі забуте! Лука, повернись до мене! – останню фразу каже пошепки. Спочатку абсолютно нічого не розумію, сиджу на колінах, намагаюся вгледітися в обличчя незнайомця, скласти два плюс два, та після, варто було йому тільки прибрати свою руку, забуваю хто я такий від смертельного болю, хочу лише розбити собі чимось голову, просто тому що інакше вона сама розлетиться на шматки.
Це не була казка про героя або лицаря, в цей момент я був готовий відмовитися від усього що в мене було і навіть пожертвувати будь-чим аби цей пекельний біль припинився. Все що я міг – кататися по землі і рвати горло в криках, сотні голосів шептали щось чи то поруч зі мною, чи то вони були в моїй голові. Хтось кликав мене, хтось сміявся, хтось плакав, кожного з цих голосів я впізнавав, чув нявку, відьму, змія, Клима, вовкулаки, вія, водяного – кожного я знав, але від цього не ставало легше, чим більше вони розмовляли, тим сильніше розривалася моя голова. Голоси перетворювалися в кашу, замінялися надто швидкоплинними фрагментами спогадів, із кожного по зовсім маленькому шматочку збиралися в одне ціле, формували те, що було в мене колись, чим був я сам. Голосів ставало дедалі більше, яскравих спалахів також, все це змушувало мене згадувати сотні, тисячі подій від яких хочеться вмерти. Будь ласка, вбийте, вбийте! Виріжте те, що так нещадно болить! Благаю! Благаю! І коли вже думаю, що точно помру якщо ще хоча б хвилину в такому стані залишуся, раптово все зупиняється, голоси надто несподівано замовкають, із всього цього хаосу чую лише голос того чоловіка.
– Я даю тобі шанс виправити свої помилки, даю можливість прожити нове життя. Століттями тобі жити пліч-о-пліч з людьми, звикай та набувай мудрості, набувай поваги до кожного! Відтепер, це твоє благословення і прокляття. Я дарую тобі друге, останнє життя, та наступного разу тебе не врятує навіть самопожертва.
– Послухайте! – простягаю руку, але перед собою бачу тільки небо і верхівки дерев, повертаю голову ліворуч, праворуч – ліс. Навколо мене ліс! І факт цього бадьорить набагато сильніше ніж той нестерпний головний біль, який вже стає спогадом. Лише одним своїм виглядом ця зелень змушує мене забути все погане, тому що, нарешті, ліс прийняв мене, нарешті вибачив.
Встаю з землі, роблю кілька глибоких вдихів та видихів – запах дому, трави і вологої землі, це те, за чим я несвідомо сумував все своє людське життя, тому приходив щоб годинами спостерігати за лісом, дивитись як переливаються зелені листя на вітру і просто милуватися. А зараз я тут, під деревом, крізь листву якого пробивається сонячне проміння, але я все ще стою в темряві, а це значить…
– Лука. – …значить він точно відчує мою присутність, інакше і бути не може.
Зʼявляється тихо, точно як тінь, озираюся через плече, повертаюся до нього обличчям, трохи виходжу на сонячне світло, і тепер в тій темряві він один, та більше не самотній. Простягаю до нього руки, жадаю його долоней на собі, і Клим майже біжить, впевнено робить кожний крок в обійми, які я так від нього чекаю, за якими, виявляється, нестерпно сумував, але неочікувано для себе відчуваю ніжний дотик його губ до своїх, мʼякі долоні на моїх щоках, холодний поцілунок тільки фізично, всередині ж мене вмить спалахує пожежа. Через те, як ворушаться його губи, як язик його неслухняний і нахабний мого торкається, відчуваю весь його сум, бо іноді боляче кусає і одразу ніжно зализує рани, ненасить свою вгамувати не може, а пристрасть, нарешті, знаходить вихід в цьому трохи шаленому, хаосному, жадібному, приємно болючому поцілунку, поцілунку, якого хотів і я, і той сімнадцятирічний, заплутаний в собі хлопець. Відсторонюється від моїх губ і чую зітхання, тому що не бажає припиняти це так само, як не бажаю того я, та зупиняється, залишає мене в своїх міцних обіймах. Стискає так, що дихати важко і починають боліти ребра, та я ніколи йому про це не скажу. Тільки опинившись в його руках, розумію весь той звіриний, неймовірний жаль, посміхаюся трохи криво і тут же шиплю від болю, надто глибокий вийшов укус на моїй губі, він точно цього не чує, а я просто не можу стриматися, посміхаюся від своєї дурості, бо навіть не памʼятаючи свого минулого, я завжди тягнувся до Клима, завжди хотів аби саме він був моїм слухачем і хотів бути слухачем для нього. Ці майже вісімнадцять років зараз відчувалися сном, ніби я вирішив просто забути про все що дійсно важливо і як багато помилок потрібно виправити.
– Скажи що мені це не сниться. – каже кудись в шию, відчуваю на собі його уривчасте дихання, здається, мов зараз заплаче чи знову накинеться з поцілунками. Щоб трохи розвіяти цей відтінок печалі, смикаю його за плече, показую що я дуже навіть реальний, але ніякої реакції, хоча смикаю доволі сильно, точно до легкого болю. Надто захоплений обіймами щоб помічати інше.
– А я тобі снився? – з усмішкою питаю, але голос звучить трохи глухо, бо досі міцно до нього притулений його ж руками.
– Кожну ніч.
– Ти ж бачив мене кожен день. – Після цієї фрази його руки відчутно слабнуть, трохи назад відходе і дивиться винуватими очима, точно цуцик, але мене це тільки забавляє.
– Вибач мені. – звісно, розумію в чому справа. Від його наївності хочеться засміятися так, щоб весь ліс чув, що і роблю, а він тільки дивиться з ледве помітною образою.
Мені не було на що ображатися, та невгамовна дитина, якою я був, викликала тільки посмішку. Гріх жалітися, бо так як Клим про мене не піклувався навіть я сам, але віддавати всього себе мені йому було таки недостатньо.
Посміхаюся, чіпляю його підборіддя вказівним пальцем, дивлюся прямо в ці гіпнотичні, фіолетові, чарівні очі.
– Я здивований, що ти терпів те недотепне дитя, навіть знайшов в собі сили піклуватися про нього, зробив новий хрестик за два дні, хоча зізнайся, тобі потрібен був щонайменше тиждень, зараз мене це просто вражає. – список був такий довгий, я б хотів продовжити, але його долоня на моїх губах зупиняє ще незакінчений монолог, а відведений в бік погляд точно натякає на сором.
– Я б залишився поруч навіть якби ти нічого не згадав, всюди б йшов назирці, крізь твою злобу і ненависть, завжди. – Прибирає долоню, але другу його руку, яка стискала мене ще в момент обіймів, досі відчуваю на своїй талії, що дуже кумедно контрастує з його надмірною соромʼязливістю в цій ситуації.
– Навіть якби не згадав тебе? Навіть якби не покохав? – Мовчить, серйозно задумується, розумію це через його напруження і як стискає пальці на моєму тілі. Питання дурне, дійсно дурне, але завдяки тому, що зараз не може залізти в мою голову через хрестик, не розуміє що я відчуваю, вірить, що таке дійсно можливо. Поринає в свої думи настільки, що відповідає тільки коли торкаюся його плеча.
– Так, без сумніву так, кожен день я думаю про те, як все ж таки потрібно було зробити? Чи мав я зупинити тебе? Кожен день я шкодую про те що зробив, про те чого не зробив жалкую також, це зʼїдало мене, але якщо ти обереш цей шлях знову, я піду за тобою і вдруге.
– І не будеш суперечити? – грайливо запитую, намагаюся приховати гіркоту від небажаних спогадів. Непомітно він підходить ближче, дає собі можливість міцніше обійняти мене, що викликає ще ширшу посмішку.
– … Але я завжди буду тебе слухатись, не наважусь на інше. – Ось так знову в обіймах, плутаючи пальці в його відрослому волоссі, вперше за пару десятків років я щиро засміявся.
В минулому сталося стільки всього, я накоїв багато лиха, за яке мені ніколи не відплатити, але зараз, після життя звичайним сільським хлопцем, після того як прожив і пройшов все те, через що й вони, я набув мудрості якої не міг набути й за сотню прожитих років у минулому, але жаліти та обмірковувати часу не було. Нехай, прокинувшись, я побачив перед собою прекрасне, відчув свіжість і такий рідних запах, ліс досі помирав, а я досі був його хранителем.
– Подумаєм над нашим шляхом трохи пізніше, зараз збери всіх кого знайдеш на поляні. – спогади наклалися один на одного, якісь стали продовженням інших, а якісь так і залишилися самі самотою, але дещо, на жаль, памʼятаю дуже добре, – Змія не приводь, він тільки заважати буде, я потім сам із ним розберуся. – киває, повертає мені давно забуте відчуття, на його обличчі теж помічаю умиротворення. Нарешті все так, як і повинно бути. Але радіти повною мірою не виходить, довго приховувати своє повернення від Демʼяна не вийде і зовсім скоро, сповнений бажанням помсти, він знайде мене. Думка про це повертає в той день, в той найстрашніший для мене і для всього лісу день, повен вогню та криків, які в той час лунали кожну мить.
***
– Зачекай, це село… Ярослава! – перегороджує собою шлях, ніби вірить що зможе самотужки зупинити гнів лісової нечисті.
– Що ти робиш, змій? – Не дивиться на мене, відводе свої очі кудись в сторону, стискає кулаки, збирає всю свою волю та мужність.
– Одну людину. Дозволь мені врятувати одну людину.
– Що? – Готова до руйнування наступного села нечисть без бажання слухати легковажного змія не зупиняється, але підкоряється моєму жесту. Демʼян зі страхом роздивляється тих, хто йшов за моєю спиною, але видихає коли під моєю трохи піднятою рукою всі як один завмирають.
– Я не казав тобі, нічого не розповідав, але благаю, вислухай мене. – голос тремтить, очі в паніці бігають по всім присутнім, не може і двох слів звʼязати, це дає можливість зрозуміти що він намагається сказати, непомітно, зовсім на якусь секунду відводжу погляд на Клима, розумію, що все це значить для нього. – Ця дівчина живе тут зовсім одна, я візьму тільки її! – чіпляється за мій одяг, дивиться з шаленою надією та впевненістю, що я дозволю і допоможу, як брат виручає брата, як товариш простягає руку товаришу.
– Ти водишся з людиною? Яка гидота!
– Чого ми його слухаємо? Згадай як вони вчинили з лісом і нявкою!
– Змію, ти зовсім з глузду зʼїхав? – голоси в натовпі один голосніше за іншого. Це вперше за час моїх рішучих дій, коли я дійсно сумніваюся, розумію його, бо дівчину тут чекає лише смерть, а що потім? Як йому жити після цього з розумінням того, що не зміг врятувати свою кохану?
Я мовчу, голоси позаду стають тільки голосніше, перетворюються в хаос, який з кожною секундою контролювати було все складніше.
– Лука, я зроблю все що завгодно, вбий мене якщо хочеш, але дозволь врятувати її!
– Досить, змій, зовсім забув де живеш і ким ти є. – вперед виходить вихор, якого між собою ми звали янголом, та його крила були гарніше за крила всіх жителів піднебесної разом узятих. Чорні, чарівні крила. Дивиться на змія з змішаним із жалем презирством, йде в бік села, а після, наче повернув свою мужність назад, до села йдуть і всі інші. Змій то чіпляється за мене, то рветься бігти слідом, врешті-решт біжить, тільки наостанок не повертаючись кричить:
– Помру, але не дам тобі її вбити! – “Помру, але не дам вбити” – повторюю про себе цю фразу і трохи кривлюся. Як егоїстично, дуже в стилі людей, але навіть так, намагаючись боротися з самим собою, я не бажав розуміти, але розумів.
– Мені врятувати її? – питає Клим наче спеціально щоб посіяти в мені ще більший відчай, але рішення, в якому наразі ні на мить не сумніваюся, вже було прийняте.
– Я сам, а ти слідкуй за всіма іншими! – останні пару слів вже кричу, тому що не можна гаяти час.
Тепер я сам біжу в це село, когось переганяю, когось вже навіть і не бачу, настільки вся нечисть розсіялась по селу. Картина була мені дуже знайома. В когось розправа над людьми була надто жорстока, хтось вбивав людей дуже швидко, а ті у відповідь кричали, билися, читали молитви, плакали і благали.
Пекло на землі, справжнісіньке.
– Це диявол! Диявол! – кричить чоловік, падає на коліна перед вихором, якого тільки тішить те, з яким страхом люди дивляться на крила за його спиною. Галас швидко доходить до віддалених домівок, звідки люди тікають в протилежний бік, але помирають швидше за всіх, бо і до такого ми теж готові. Люди не можуть чинити опір, просто тому що в сусідніх селах нікого не залишилося, померли всі без можливості передати звістки іншим.
Шум і неконтрольований безлад сьогодні мене тільки дратує, знову більшість хатин палає, деякі тіла залишаються там же та згорають, не лишають після себе навіть попелу. Цей сценарій виглядає більш печальним на фоні інших. Краєм ока помічаю змія, бігає по селу, в паніці шукає та не може знайти дівчину, і я шукаю з ще більшим зусиллям, заходжу в кожен дім, горів він чи ні, заглядаю в обличчя кожного зустрічного селюка без можливості впізнати її, тому що не знаю навіть кольору її волосся, нічого не знаю! І у відповідь чую тільки плач, когось намагаються вбити прямо переді мною, якась жінка благає мене про порятунок, плаче і кричить, та мертвою лялькою падає на землю.
– Я не зачепила тебе? – схвильовано запитує мара, і в цей момент щось в мені з тріском ламається. Вона схвильовано дивиться на мене, але не на людину яка померла від її рук.
На секунду завмираю, але часу на міркування немає, трохи істерично хитаю головою і біжу далі. Заходжу в одну із хатин, яку ще не встигло дістати полумʼя, бачу її. Стоїть дівчина, та я не знаю вона це чи ні, тому що бачив ту фігуру тільки один раз, побіжно в зимовий день мені вдалося побачити лише її спину.
– Ти – Ярослава? – Дивиться на мене, загнана в кут, роздивляється і все ж не впізнає в мені селянина, кричить так голосно, дзвінко, але хаос ззовні не дає її голосу бути почутим. Можливо, прямо зараз там пробігає змій.
– Бісова нечисть! Йди! Забирайся! Що ти зробив з селом?! Демʼян! Демʼян! – від страху не розуміє що робити та куди бігти, направляє на мене кухонний ніж, який ніяк не загрожував безсмертній істоті, з усім відчаєм викрикує імʼя змія, який ніколи його не визнавав, ніколи і ніхто не називав його Демʼяном.
– Ні, зачекай, я не збираюся вбивати тебе, Демʼян тут, він шукає тебе. – моя спроба поговорити спокійно щоб не вводити нас обох в ще більшу паніку з тріском розбивається об мої тремтячі руки. Мені було страшно, тому що саме зараз дуже добре помічаю схожість між мною та змієм, між Климом та Ярославою.
– Ти брешеш! Я не поведусь на це, не поведусь! Ти просто хочеш вбити мене! – Опускає ніж так, ніби на секунду все ж вирішує мені повірити, робить кілька глибоких вдихів і видихів, а я спостерігаю, боюся поворушитися. В наступну мить її погляд набуває впевненості, дивиться трохи байдуже, а очі ці здаються гостріше леза, яке досі знаходиться в її руках.
– Не брешу! Послухай, я хранитель, головний лісовий дух. Благаю, повір мені, я хочу тебе врятувати.
– Демʼян багато розмовляв коли випивав, я знаю що ти витворяв. Я звʼязалася з нечистю і готова понести цей гріх, але від твоїх рук не помру. – піднімає сплетені в замок пальці, між якими міцно був стиснутий ніж, робить останній вдих, глибокий, спокійний, – Всі гріхи свої і помилки, злочини та злодіяння, всі гріхи свої і помилки, злочини та злодіяння! Ти відплатиш за все, втратиш усе, ти ніде не знайдеш собі місця! – слова звичайної сільської дівчини вперше за ці пару хвилин звучать настільки голосно, а після, вона обриває своє життя разом із моїми надіями, ніж той декілька разів з усією силою і ненавистю встромляє в свій живіт крізь сповнені болю звірині крики, падає, її трясе, але я не можу ні підійти, ні піти звідси, просто тому що в якийсь момент дуже захопився схожістю між Ярославою та Климом, захопився настільки, що на секунду, здається, побачив його. Розуміння цього паралізує моє тіло. Страх і паніка.
Її слова так подіяли на мене, або ж я сам, а може все разом зараз змушувало моє тіло неприємно трястися, так, як ніколи раніше. «Ніде не знайдеш собі місця», а де воно зараз? Чи є в цьому світі місце, в якому мені будуть раді та в якому мене будуть чекати? Не встигаю навіть обдумати як слід, бо розумію: воно є, завжди праворуч мене, те саме місце в якому я хотів і мав бути, тільки поруч із Климом, з ним, якого зараз не чую і не слухаю, якого повільно вбиваю своїми діями, яким так нагло нехтую, але він всупереч всьому продовжує йти слідом за мною. Як би я хотів побачити його зараз, але…
– Дурепа! Що ти робиш?! – кидаюся до неї, у якої ще були трохи розплющені очі, але ніякої реакції, тільки тепла та мерзотна бордова кров безперервно витікає з тіла дівчини, забруднює мої руки й одяг, заливає підлогу.
Як легко людині померти, як легко й самому відважитися на цю дурість! Я довго думав про це, тому не одразу помітив, що її очі вже повністю заплющені, ослаблені руки впали в різні боки, а я в ступорі лише спостерігаю за цим, досі не в змозі повірити, абсолютно шокований я вперше особисто проводжаю когось на той світ.
– Ярослава! – голос зі сторони дверей, здригаюся. Нехай і сиджу до нього спиною, не бачу його емоцій, тихі та надто обережні кроки кажуть більше за можливий вираз його обличчя.
– Демʼян, мені дуже шкода. – спочатку ніяк не реагує, зупиняється поруч зі мною, в одному кроці від нас з Ярославою, не більше, всім тілом відчуваю як уважно він дивиться на неї і на цю кров під нею, піді мною, на моїх руках.
– Не клич мене цим імʼям. – Несподівано спокійний голос спонукає подивитися йому в очі, але ця швидкоплинна і дуже дурна надія про те, що можливо це все не так вже й важливо для нього, згасає, тому що вираз його обличчя, який варто побачити лише раз і вже ніколи не забудеш, увібрав у себе всю печаль, не залишив ніяких емоцій в голосі.
Він сідає поруч, нічого більше не каже, обіймає її закривавлене тіло і тихо плаче. Я бачив як сльози лилися з його очей, мовчазно, беззвучно, в мене не було права переривати цей момент. Виходжу з хати туди, де досі був хаос, та він вже не мав ніякого значення.
– Ти ні в чому не винен. – виходе із-за дому, встає поруч зі мною та в очах його бачу: спостерігав. Бачу провину на його обличчі, сумнів і печаль, які намагається приховати за впевненістю, але вже навіть я не був в чомусь впевнений.
– Клим, скажи, чи правильно все це? – здається, моє обличчя вперше було таким втомленим. Насправді, я заплутався ще тоді, коли селяни забрали нявку, з того дня цей клубок цілей та бажань всередині себе я навіть не намагався розплутати, тільки сильніше плутав нитки. Не відповідає, але не тому що боїться образити, а тому що й сам не знає відповіді.
– Не знаю правильно чи ні, та певен тільки в одному: тягар цей я понесу з тобою. – Так, навіть якщо піду проти всього світу, на моєму боці завжди буде цей серйозний і іноді надто прямолінійний хлопець. Хочеться навіть посміхнутися, але сил вже зовсім не лишилося.
– Здається, я заблукав. – звучить трохи навіть весело. Клим зводить очі до неба, заплющує їх, виглядає так розслаблено ніби чекав цих слів і тепер, коли я нарешті визнав це, в ньому більше не лишилося жалю. Усвідомлювати свої помилки завжди так складно? Мене долає нестерпна печаль, одночасно з нею стає трохи легше. Не можу перестати думати про Ярославу, про її слова, про почуття змія – кожна з цих думок відгукується в мені біллю і дає зрозуміти: я сильно помилився, повернув настільки не туди, що, як я мріяв спочатку, назад повернутися вже не вийде, аби виправити ці помилки не вистачить і життя, але якими б егоїстичними не були мої бажання, всупереч прокляттям Ярослави мені дуже хотілося мати своє місце під цим синім небом, на цій зеленій землі.
Час від часу дивлюся на дім в якому знайшов дівчину, і доки всі більш-менш заспокоюються, в селі стає тихіше, але зовсім не спокійно, виходе Демʼян з тим же кривавим ножем в руках, та навіть не дивлячись на такий помітний колір, крізь нього пробивається золотисте сяйво – колір змія, вбивча в гніві сила. Знищити нечисть може тільки нечисть, нам одне одного вбивати до сміху легко, тому мені як хранителю не тільки ліса, але і його мешканців, потрібно та важливо берегти, любити, поважати кожного. Він дивиться на мене, заносить догори руку в якій міцно тримає ніж, мені це здалося дуже дурним, бо я легко міг відхилитися, але ось так, очі в очі, перед кидком змій зовсім трохи повертає руку на право, я б не встиг вигукнути навіть імʼя або який-небудь звук, крик, що завгодно! Встигаю тільки стати живим щитом, прийняти удар на себе. Помру, але не дам вбити – як добре я зрозумів ці слова з сяючим серед грудей ножем, слабкість з’являється майже одразу. Сила лісової нечисті була здатна вбити навіть свого хранителя, ніколи б я не подумав, що помру ось так, помру поруч із чоловіком, про якого була моя перша думка після останніх слів Ярослави. Смерть дуже дивна, відчуваю сильне запаморочення, біль, жар в усьому тілі, а шум села враз стихає, в цій тиші чую лише своє імʼя відчайдушним голосом, знайомим мені, але вже немов абсолютно чужим.
Додати до улюблених