Як і просив Клим, хрестик я не знімав та до лісу не ходив. Моє життя стало неймовірно нудним, сірим, тягучим. Нічого не відбувалося, я більше не бачив снів, але кожен день, коли прокидався і виходив із кімнати, нявка хвилююче мене роздивлялася, а після усвідомлення що перед нею все той же я, ласкаво посміхалася. Посміхалася так ніжно, як ніколи до цього, ні разу за ті пʼятнадцять років, і це викликало в мене надію: серед них я таки не чужий. Однак, у погоні за незрозуміло чиїм життям здавалось наче самого себе втрачаю, намагаюся згадати те, чого згадати не можу. Декілька разів навіть знімаю хрестик, але якщо до цього доходить, перед сном завжди вішаю ланцюжок назад на шию.
Я відчував цей тиск який змушував мене змінюватися: мої повіки опустилися, погляд став якимось злим, як казала нявка, а губи вже давно забули що таке посмішка. Всіх турбував мій стан, але порівняно з тим, що я не міг повернути спогади, моє жахливе самопочуття було лише краплиною в морі, тому я дозволяв цьому стану зʼїдати себе, дозволяв йому ловити себе через надлишок цієї пекучої втоми.
В моїй кімнаті сонячне проміння зливалося з відчутною у повітрі приреченістю.
Клим часто зникав, я майже не бачив його за останні півроку. В той день ми так і не поговорили, я не сказав йому те що хотів і не почув те чого чекав, момент для розмови так і не настав.
Відчуття спустошення.
Мені потрібно було з ним поговорити, та тепер це здавалося мрією. Пані Марія тільки і могла що виправдовуватись за його відсутність, але я думав, що вони знову просто щось від мене приховують, від цього ставало ще гірше. Я почав ловити себе на тому, що в моєму житті зʼявляються абсолютно нові нехарактерні мені звички.
Ті ж двері що і вчора, заплющте мені очі і я покажу пальцем на кожну тріщину, виїмку, подряпину.
– Лука? – на порозі зʼявляється пані Марія, встигає відкрити двері до того як постукаю. Топчеться. Мені хочеться сміятися, бо, здавалося, кожен із них знає щонайменше пʼять моїх кроків наперед, тоді як я… а що я?
– Клим повернувся? – питаю коротко і дуже сухо, забуваю як правильно виражати емоції, або просто не можу знайти зайвих сил для цього. Але і на пані Марію не дивлюся, прекрасно знаю що побачу в її очах, якщо не жаль, то обовʼязково блисне очікування і туга.
В моєму світі все миттєво стало сірим, я не звертав ніякої уваги на те, як пливе життя села, не звертав уваги і на життя самого себе. Давно вивчив вже один сценарій: кожен день прокидаюся за бажанням, або без нього, пхаю собі в рота смачну і одночасно прісну їжу, морю себе та всіх навколо, йду спати.
– Не повернувся. – Я не бажав дивитися в її очі, знав що побачу в них те, чого бачити не хотів, але, тим не менш, в голосі її чую все що було в погляді. Намагаюсь навіть переконати себе в тому, що винен в цьому Клим, через нього вона теж сама не своя, але думки все одно збігаються до однієї: це я винен, у всьому винен лиш я. Ще трохи топчуся на порозі, на якесь чудо сподіваюся, та, почувши її тяжке зітхання, я все ж таки йду.
Абсурдність ситуації, яка повторюється вже не вперше, викликає роздратованість. Те, про що я раніше мріяв, зараз навіть задарма не приваблювало: залишитися з пані Марією, прийти тоді коли ніхто не буде заважати, і це не каже в мені зіпсованість, це все дитяча наївність та бажання уваги. Проте зараз я не хотів цього, продовжував наполегливо приходити, задавати одне єдине питання без надії почути бажану відповідь, продовжував дивитися в підлогу під її ногами.
Я губився в днях, забував чи приходив вчора, чи настане завтра. Моя голова порожня, але з тим же наповнена думами які намагаюся привести до ладу, чим, власне, роблю тільки гірше. Я не міг ні з ким поговорити, здавалось, наче мене ніхто не зможе зрозуміти, нескінченні бажання і спроби покращити мій настрій розбивалися об все те, що я відчував і що вони ніяк не могли збагнути.
Клим просто щез з мого життя, ніколи б не подумав що буду сумувати за його вченнями так сильно, іноді, деінде він навіть марився мені: в саду нашого дому, в кутку моєї кімнати, в сусідніх розвалинах старої церкви, або за спиною пані Марії, в той час коли я вкотре стояв на порозі їхньої хати і промовляв одні й ті ж самі слова. Після тих снів я не міг сприймати людей навколо себе як раніше, і, звісно, більше всього мене бентежив наш звʼязок із Климом, із сином жінки, з якою я мріяв одружитися.
Безглуздість, але заперечувати ці почуття, які ось вже пів року зароджувалися в мені, я не можу. Вони мої? Чи належать тому, хто бажав вийти в світ хоч і мирно спав всередині мене? Здавалось, поки всі метушаться та намагаються знайти спосіб повернути мої спогади, я просто спостерігав зі сторони і нічого не робив, це знову викликає в мені думки про свою марність та безпомічність. Іноді, коли я пірнав у все це надто глибоко, я згадував обличчя Клима, той день, коли він вперше посміхнувся мені так ніжно, але й надто печально, коли він і сам жадав допомоги наче бідне цуценя. Але, хто б допоміг йому? Зараз я чудово відчуваю його біль, мені нема в кого просити допомогу і немає з ким поговорити, а це саме те що він носив у собі ці довгі роки. На жаль, навіть розуміння того, що я не один, не робить легше.
В таких муках проходить ще вісім місяців. За цей час в моєму житті часто почав фігурувати Демʼян. Він бажав лише посміятися з мене, але варто йому було почути моє звертання до своєї колись матері, його обличчя набувало не самого доброго вигляду. Ми нерідко сварилися, він думав я просто знущаюся та приховую що повернув спогади, але сам і спростував свої догадки коли дізнався, що з Климом ми не бачились вже більше року, буцімто якщо б я все згадав навряд чи залишився тут, минулий я точно б пішов за ним. Кожна дія і слово Демʼяна здавалися мені підозрілими, в кожній людині я шукав підступ, тому навіть не звертав уваги на сенс його слів, концентрувався лише на тому, що в словах його не почую нічого окрім насмішки і сарказму.
Я знав, що той я і Клим дуже один одного кохали, але кожен раз, коли дізнавався щось нове від колючого Демʼяна, базіки нявки, або навпаки, дуже стриманої в словах пані Марії, життя лісу знову і знову вражало мене, а вірніше, мене дивувало життя тих двох. Думаючи про це, я трохи сумував, в такі моменти бажав дати Климу та іншим те, чого вони так бажають, навіть якщо доведеться відмовитися від самого себе.
Мені сімнадцять.
Хрестик на грудях кожен день нагадує про все що я хотів би забути. На вулиці знову тепло, нявка тепер пропадає в саду нашої хати, надто пристрасно полюбивши квіти і все що росте, цвіте і пахне.
– Скільки можна роздивлятися? Набридне якщо будеш так часто дивитися, – У відповідь щось мугикає під ніс не піднімаючи очей, не відривається від посадки якогось нового куща який точно взяла у дружини старости, – І як називається ця рослина? – сідаю навпочіпки поруч із нею, проводжу долонею по зовсім ще маленьким листочкам, які трошки лоскочуть пальці, приємна прохолода, навіть трохи настрій піднімається.
– Це якісь ягоди, лохина здається. Дружина старости сказала що смачно, правда, врожай не скоро буде. – киваю. Ще пару разів проводжу долонею по зелені доки нявка трамбує землю під своєю новою іграшкою, за якою, ймовірно, невідривно буде спостерігати кожен день в очікуванні та з надією що за добу щось зміниться.
Встаю і йду назад до хати, в голові зовсім порожньо, я більше не будував нових планів і, чесно кажучи, зовсім не хотів цього змінювати. Роль сільського ледаря виявилася мені надто до вподоби. Підходжу до дверей, але варто було тільки торкнутися ручки, як переляканий крик нявки зупинив мене.
– Лука! Лука! – повертаюся і відразу натикаюся на її зляканий погляд.
– Що сталося? – в пошуках причини її крику опускаю очі, бачу на місці кущика, в якому раніше не нараховувалося б і десяти сантиметрів, приблизно метровий кущ зі стиглими синьо-фіолетовими ягодами, – Ти і так вмієш? Чого тоді над зеленню знущаєшся? – Але її застиглий погляд змушує сумніватися в своїх же словах. Дивиться на нового зеленого друга, знову на мене, наче бажає переконатися що все дійсно так як є, що це не галюцинації, що не понюхала десь не тієї травички, але якщо продовжу спостерігати за такою нявкою ще хоча б хвилину, галюцинації почнуться у мене, за нас двох.
– Це не моя сила, я не вмію так… Лука, це твоя сила. – голос сильно тремтить, згинає руки в ліктях, сплітає пальці в замок і прикладає до грудей, придає своєму вигляду ще більшого хвилювання, а я рвуся перепитати хоч і почув все як ніколи чітко. Здивовано роздивляюся свої долоні, ніби щось в них могло змінитися, але очікувано бачу ті ж бліді руки що були й годину тому, вчора, або в минулому місяці. Нявка ще якийсь час стоїть в прострації, а після мов собака, яка врешті-решт рве набридливі кайдани, біжить до пані Марії, перестрибує той невисокий паркан що ділив наші території. Головний винуватець, здається, все ж таки я, тому біжу слідом. Не бажаю жодного слова прослухати.
– Нявка, посоромилась б, дорогу для чого вигадали?
– Відьма! Агов, виходь! Відьма! – Куди там дорога, цій дівчині сором був незнайомим. Селяни, проходячи повз двору пані Марії, дивилися на нявку як на божевільну, сумнівалися чи варто вітатися, а їй на все байдуже, гукає до тих пір, доки з хати не виходить злюща пані.
– Ти що робиш? Чого горлаєш на радість селюкам, виставу вирішила влаштувати?! – З цим її гнівом і суворістю я досі не міг змиритися, звиклий бачити тільки усміхнені і добрі вирази її обличчя. Це змушувало задумуватись: а чи знаю я тих, хто мене оточує?
– Його сила повертається. – Злість швидко змінюється на нерозуміння. Дивиться то на мене, то на нявку, намагається роздивитися хоча б якісь зміни, але ми ті ж що були і раніше, тому зупиняє погляд на нявці.
– Що ти маєш на увазі?
– Вчора у дружини старости я взяла новий кущик для саджання, врожай повинен був бути принаймні через рік, але він! – тицяє пальцем прямо мені в обличчя, що було дуже неввічливо, на секунду я відчув себе трохи незручно, – виростив його до такого стану! Мій бідолашний кущик став таким, наче я його років пʼять вирощую! – Я не зовсім розумів що звучить в її голосі, радість чи образа.
– Перестань звинувачувати мене, я не спеціально, я навіть не зрозумів як…
– Лука, приходь завтра, Клим повертається, тобі потрібно обговорити це з ним. – Таке метушіння наче ситуації серйозніше не вигадати, але що мені з ним обговорювати якщо те що сталося – просто випадковість.
Мені нічого було йому розповісти, бо я так нічого і не зрозумів, але, нарешті, за цілий рік я зможу побачити його перед собою, не галюцинації або схожі на його силует тіні, а Клима, живого, справжнього. Чесно кажучи, я починав сумувати за ним, одне діло коли він завжди поруч, там, де зможу його дістати чи побачити, навіть якщо абсолютно того не бажав, і зовсім інше коли не міг навіть просто запитати як справи і де він пропадав весь цей час. Мені складно давалося розуміння цих почуттів, тому що я не розумів мої вони чи чужі, не розумів, як таке можна відчувати до людини тієї ж статі і чи можна взагалі. В цей час нові навʼязливі думки беруть мене у полон, страх що це неправильно, ненависть до самого себе за подібні почуття, небажання миритися і від того ще більший відчай, бо як би не протидіяв, я продовжував сумувати за ним.
Нявка з пані Марією перекидаються ще парою любʼязних фраз і ми повертаємося додому. Залишок дня пройшов для мене в неприємному напруженні, нявка не знала як поводитись зі мною, немов я змінився так що й не впізнати, а я відчував якусь пригніченість через те що не міг навіть пояснити як в мене вийшло те що вийшло. Ніч обіцяла бути спокійною, мучивши мене лише очікуванням зустрічі з Климом. Так само несподівано як і все що трапилось сьогодні, засинаючи, я побачив сон.
– Я сам запропонував тобі йти за мною, мабуть, це плата за мою дурість.
– Серед усіх зірок що є на небі, ти… із всіх зірок ти найяскравіша.
– Лука, я зроблю все що завгодно, вбий мене якщо хочеш, але дозволь врятувати її!
Різні фрази чужими голосами, в кожній з них відчувалося кохання і біль, ненависть і образа, жаль.
Я нічого не бачив, чітко чув лише уривки розмов, продовження яких губилися в нескінченному, гучному шепоті з усіх боків. Я відчував наче падаю, відчував чужі дотики на своєму тілі, десятки рук тягнули мене в різні сторони, бажали уволокти за собою, а я нічого не міг, ні кричати, ні чинити опір, я просто падав, іноді слухав чиїсь крики і благання про допомогу. Було схоже на те, як перед обличчям смерті люди намагаються вимолити ще хоча б день, втрачаючи будь-яку людяність перед неминучістю. В якийсь момент здалося наче я досяг дна, падати більше немає куди, і руки ці, блукаючи моїм тілом, впевнено йшли до своєї цілі: розірвати мене на дрібні шматочки, не залишити від мене ні краплини крові. Страх від прийдешньої смерті навіть в ілюзорному світі доводив мене до нудоти. Але ще рано. Помирати ще надто рано.
Підіймаюся настільки різко, що відчуваю сильне запаморочення. За вікном тільки встає сонце, моя кімната під ранковими променями така ясна, тепла, по-особливому затишна. Насолоджуюсь цим моментом, намагаюся прийти до тями після сну і звʼязати все до купи, тягнуся до грудей де, як звичайно, висить хрестик. Відчувати його між пальцями було якимось ритуалом, чимось, що дуже мене заспокоювало.
– Як таке може бути? – муркочу собі під ніс хрипким після сну голосом, стискаю хрестик сильніше в своїй долоні, дотиком намагаюся знайти можливу поломку чи ще якусь проблему.
– Я ж казав що не зможу контролювати всю твою силу, скоріш за все вона повертається, тому моїх здібностей вже не вистачає. – звучить з кутка, звідки відразу виходить Клим. Я б хотів здивуватися, але відчував його погляд ще з самого пробудження, просто десь на фоні всіх подій блиснула думка про нього.
– Мені сьогодні снилася якась нісенітниця, чув якісь голоси. – Підходить ближче, і чим більше сонячних променів падає на його фігуру, тим більше змін в ньому я помічаю: волосся сильно відросло, він заплітав його в косу та перевʼязував стрічкою. Виглядало трохи недбало, але моє невдоволення його вічним безладом на голові – краплина в морі на фоні того, що я відчував під час цієї зустрічі. Зріс сантиметрів на десять, не менше, в ті ж сімнадцять виглядав більш мужньо та доросліше за мене.
– Не страшно, ти ще слабкий аби повністю знищити мої чари. – сідає навпочіпки, підставляє ранковому промінню своє обличчя. Зараз я бачу в ньому Клима з мого другого сну, дорослого, неймовірно гарного. Зараз, спостерігаючи за ним, я думаю що не бачив його вже надто давно, тільки тому хочу якомога більше його роздивлятися, іншої причини для мене не існувало, не могло існувати.
– Пані Марія сказала тобі?
– Так, тому я одразу прийшов сюди. – не дивлячись на такий суворий вираз обличчя, голос його звучить незвично мʼяко і турботливо.
Мабуть, ця новина дійсно втішила його, але я не можу підтримати цю радість, печаль дуже добре відображається в моєму довгому мовчанні. Нявка з пані Марією реагували так ніби той кого вони так сильно чекали вже повернувся, та це досі був я, і зараз, цим раннім ранком, дивлячись на обличчя людини за якою сумував, я не міг сказати ні слова. Чи розгнівається, якщо все вийде не так як він того очікує? Чи розчарується?
– Ясно, а де ти був?
– Лісу допомагав. Дехто повинен скоро повернутися, він дуже полегшить нам працю. – Опускаю голову, боюся, ця надія і радість в його голосі згасне як тільки скажу хоч слово.
– Клим, що тобі розповіла пані Марія?
– Сказала, що незрозуміло як ти зміг виростити лохину. – відповідає дуже спокійно, не змінює свого тону, але несподівано закінчує тихим смішком від якого здивовано округляю очі. Від нього посмішки не дочекатися, а тут цілий смішок, може досі сплю?
– Так, я не зрозумів як це сталося, нічого не відчув.
– Знаю.
– І ти не засмучений? – Мовчить, він точно не очікував такого питання, та мовчить не надто довго, але достатньо аби я почав копатися у собі.
– Чого б це? Хороша новина.
– Але я – все ще я, в мене немає ніяких спогадів про минуле, нічого не повертається. – стискаю кулаки, погляд відводжу куди завгодно тільки б на його здивоване обличчя не дивитись.
– Чому ти так кажеш? – На це питання дуже хотілося запитати у відповідь: “не зрозуміло чому я так кажу?” Але причина здається такою безглуздою і наївною, що соромʼязливо опускаю голову, бажаю стати одним цілим з ліжком аби уникнути його очей. Нові почуття які зʼявлялися в мені я списував на довгу відсутність Клима в своєму житті, я не бажав задумуватися про те, що щось таки починало в мені змінюватися. Мовчить, атмосфера в кімнаті стає напруженіше, мені також нічого йому сказати, бо нічого нового він від мене не почує. – Лука, тобі страшно? – здригаюся від такого влучного питання і сподіваюся, що за вікном поки що не настільки сонячно аби він це помітив, – Подивись на мене.
– Не хочу. – Але бере моє підборіддя, змушує поглянути на себе. Я не надто противлюся, та до самого кінця відводжу погляд в сторону.
– Вибач мені. – звучить настільки несподівано що не знаю як реагувати. В моїй памʼяті він просив вибачення лише раз: в ситуації з хрестиком. Щире вибачення. В цих двох словах добре була відчутна провина, але я ніколи б ні в чому його не звинуватив. Ні його, ні когось іншого.
– За що ти вибачаєшся? Мені нема за що пробачати тобі. – на обличчі від чогось зʼявляється посмішка. Думаю, так зможу зменшити його незрозумілу мені провину. Я посміхався, що було дуже незвично, бо за останні півтора року наче зовсім забув як це робити.
Роздивляюся його обличчя, а він, здається, зовсім не дихає. Його здивовані очі дивилися на мене так, як ніколи раніше, з втіленою надією, чи то з ніжністю, чи то взагалі з коханням, я не розумів, але це точно збивало мене з пантелику, змушувало ніяковіти та хвилюватися, тому що знову ці почуття до хлопця відчуваю, знову я соромлюсь погляду чоловіка.
– Лука… – одними губами майже беззвучно каже і погляду не відриває.
– І все ж таки, пані Марія казала, що потрібно обговорити це з тобою, але я навіть не знаю що саме. – Відвертаюсь, і, через дурість, замість того аби дивитися у вікно, на нервах повертаюся у бік стіни, що виглядає дивно, але Клим точно не помічає цього. Піднімається, дістає з кишені штанів декілька ягід, які, на диво, не перетворилися у пюре і зберегли досить апетитний вигляд. Звук пташок за вікном, цей прохолодний ранок і його присутність створювали особливу атмосферу. Простягає мені долоню з ягодами і, не задумуючись, беру. Солодко. Дуже смачно.
– Якщо моє припущення правильне, то до вісімнадцяти твої спогади і частина сил повинні повернутися. – Доїдаю останню ягоду, залишаю на пальцях червоні сліди і розумію: виходить, ще один рік.
– Чому саме до вісімнадцяти?
– Твоя сила поступово повертається, року більш ніж достатньо. – Задумливо дивиться на мене, бере хрестик на моїй шиї і, роздивившись його з усіх боків, зриває, завдаючи різкий, миттєвий біль, – Твоя памʼять відновиться і без снів, вони заважають тобі. Я зроблю твій хрестик трохи сильнішим, але навряд чи його вистачить надовго. – відчуття порожнечі одразу розливається по всьому тілу. Я жодного разу не знімав його на довгий час, вже звик що він гойдається на моїй шиї. Не дивлячись на те, що хрестик був маленьким і майже не відчувався на тілі, він був дуже дорогим для мене.
– Скільки часу тобі потрібно?
– Закінчу до вечора. – сідає на край ліжка. Я повертаюся до нього, підтягую коліна якомога ближче до тіла, опираюся на них підборіддям і продовжую спостерігати за кожним рухом Клима, намагаюсь не надто витріщатися, але кожна зміна в його обличчі вабить мене: шкіра так і залишилася блідою, та це тільки прикрашає той неймовірний, фіолетовий колір його очей, які вже виглядають не такими втомленими, більш живими, а волосся наче ще чорнішим стало, але не менш блискучим.
Він був прекрасним, я не міг з цим сперечатися, як би ненавидів свої почуття, вроду його не помітити було неможливо.
– Що ти робив у лісі? – Мовчання затягувалося, було трохи незручно. Я розумів що як тільки наш діалог обірветься, він піде, але разом з тим не розумів як залишити його тут на довше, просто тому що таких бажань стосовно нього в мене ніколи не було.
Вигляд Клима дуже задумливий, він присутній тільки фізично, думки його абсолютно точно десь в іншому місці, але коли я задаю питання, він повертає до мене голову і починає свою розповідь. Вперше за все моє життя я так довго слухав його, слухав про те, що ліс з кожним днем стає слабше, про те, що сил лісових духів недостатньо аби його врятувати, достатньо лише щоб підтримувати, трохи відтягнути момент загибелі. Розмови про ліс – це і була моя ниточка якою я міг привʼязати його до себе ще на якийсь час. Я питав вже не тому що хотів розвивати розмову, а тому що мене це дійсно турбувало, гибель того, що я так любив, того, що дарує життя всім і всьому. В очах Клима я бачив любов і те як він сумує за своїм рідним краєм, не за хатою поруч з моєю, а за місцем, де на кожному кроці розкидаються густі поляни, дерева в деяких місцях повністю закривають небо, а в деяких дозволяють милуватися тою блакиттю скільки завгодно, де озера та невтомно текучі річки холодні, як лід, від того і прекрасні що заповнені морськими мешканцями, де квіти – не рідкість і розкіш, а звичка – це був його дім, і зараз він помирав, а я нічим не міг допомогти.
– Вже полудень, мені потрібно йти.
– Що?! – Хутко встаю з ліжка, ті декілька кроків до вікна майже біжу і таки так, очі болять від яскравого денного сонця.
– Я зайду ввечері. – забирає хрестик, суне його в карман, в якому до цього були ягоди, і йде, нічого більше не каже.
На вулиці середина дня, з раннього ранку в жаркий день. Я вперше випадав з реальності настільки сильно. “Зайду ввечері” – ця його фраза наче зупинила час, бо до вечора він плинув надто повільно. Я намагався всяко відволікати себе: допомагав нявці в саду, намагався повторити те що витворив з лохиною, але нічого не змінювалося, я не знав як саме це повинно відчуватися.
На подвір’ї знову валяв дурня Демʼян який останнім часом маячив перед очима набагато рідше, зʼявлявся так само неочікувано як і зникав. Він знову ставив запитання, на які відповідей я не мав, усмішка не зникала з його обличчя, зла усмішка, яка псувала його симпатичне обличчя, перетворювала його в зміїне. За весь час він так і не сказав чого хоче від мене і що відбулося між нами в минулому, але іноді я мимоволі згадував про нього, думав про те, що могло статися щоб друзі в минулому зараз були мов вороги, чому тоді дружили, а зараз він чекає “того” мене із безсумнівною неприязністю.
– Лука? – поруч зі мною за кухонний стіл сідає Клим. Я надто сильно задумався над темами які хвилювали мене, тому навіть не почув скрипіт дверей коли він зайшов, не звернув уваги що вже, взагалі-то, вечір.
– Добрий вечір. – від здивування кліпаю очима кілька разів, протираю їх долонями, і коли знову розплющую бачу перед собою хрестик вже з новим ланцюжком.
– Він протримається ще деякий час.
– А що буде потім? – гойдаю його в повітрі зі сторони в сторону, роздивляюся. Здається, щось змінилося, той же шматочок заліза, але відчуття зовсім інші, я наче відчуваю присутність чар.
– Коли твоїх сил буде достатньо щоб протистояти моїм, навряд чи тобі буде щось погрожувати.
– І все ж таки…
– Лука, мені вже час. – встає зі свого місця, і від такого поспіху трохи зомліваю, реагую не зразу.
– Так швидко? Навіть ранку не дочекаєшся? – наче це могло його зупинити, але намагаюся зробити хоча б щось.
– Не люблю довгих прощань, після них складно йти.
– Коли ти повернешся? – Двері вже наполовину відчинені, хвилини замінялися на секунди, одною ногою виступає за поріг, востаннє каже:
– Коли буду дійсно потрібен тобі. – тихо зачиняються двері, в нагадування про те що він був тут залишається тільки хрестик, не будь його, ці декілька хвилин дійсно здавалися б мені баченням, галюцинацією. Я не знаю скільки ще стояв і витріщався на зачинені двері.
На вулиці було темно, в хаті відчутно похолодало перш ніж ці двері з гидким скрипом відчинилися знову.
– Він пішов. – звучить це як питання, чи як констатація факту тихим і ніжним дівочим голосом. Пішов. Мені нічого було відповісти, просто йду до себе.
Ніч була неспокійною, я довго не міг заснути, але коли втома взяла своє, мені нічого не снилося, мене нічого не турбувало. Тихий, спокійний, мирний сон.
Наступний день почався для мене набагато пізніше ніж попередній, під променями сонця я проснувся не з власної волі, а тому що було вже надто світло. Цей день запамʼятався мені лиш тому, як виразно відчувалася порожнеча. Одна зустріч з Климом не так вгамувала сум як розпалила в мені набагато більше жадібності, все знову повернулося на свої місця, день за днем нічого не змінювалось. Хрестик, як і обіцяв Клим, справно працював, мені нічого не снилося, мої сили не проявлялися і спогади не верталися, знову кожен день я думав про те, що в погоні за чимось втрачаю самого себе. Я почав більше спати, лягав коли на небі виднівся захід сонця, прокидався під пекучими променями. Насправді, я бажав бачити сни, це була можливість хоча б в тому ілюзорному світі побачити його.
Місяць проходить майже непомітно, я забував про холод, тому що варто було сконцентруватися на порах року як ставало тепліше, все навколо починало квітнути, а селяни змінювали теплий одяг на легкі сорочки.
– Куди стільки? – різноманіття їжі на столі вражало. Нявка, звісно, готувала смачно, але я ніколи не думав що це на межі якогось фанатизму.
– Як куди, у старости син народився! Вчора хрестини були, сьогодні всім селом збираємось, тобі б також піти. – Кривлюся, вона була явно задоволена. Збирала їжу в корзину, пиріжки замотувала в декілька хустин, щоб не так швидко охололи, бо, звісно ж, з порожніми руками в таке місце в такий час не можна. Цих вогників радості в її очах я не бачив вже давно.
– Не піду. – просто щоб не псувати радісну подію своїм понурим виглядом, але про це мовчу, тому що добре знаю що скаже у відповідь: щось про мій вигляд і про те, що так жити не можна, що час вже трохи повеселиться, бо обличчя моє темніше дощових хмар.
– Даремно ти так, знаєш, в сімʼях які не поважають традиції замість дітей народжуються вовкулаки, так що задумайся. – каже серйозно, наче дійсно вірить що це можливо. Одягає керсетку поверх білої сорочки, святкова плахта і кризи, які на її тендітній фігурі здавалися надто масивними, волосся заплітає в косу, хустина червона. Виходить святкове вбрання під назвою «все що вдома було те й вдягла», наче і від людини не відрізнити.
– А в цьому домі є хоча б одна людина? – питаю з сарказмом. В цій ситуації не розумів, був я на стороні нечисті, готовий заохочувати її бажаннями, чи на стороні людей, готовий вмовляти її залишитися вдома і засуджувати за те, що нечисть насмілюється вести себе як людина. Вона лиш трохи змінює вираз обличчя, стає більш серйозною, бере корзину, стискає так міцно, що чую тріск сухих вербових лоз.
– Так, я не людина, ну і що тепер? Поки ти зростав, ми всі жили в одному селі. Колись давно староста прийняв нас як своїх рідних! І зараз я хочу привітати його з народженням сина, бо сама я не встигла навіть народитися! – стільки в її словах було болю та образи. Я точно зачепив її за живе. З розповідей нявки, доля її дійсно була сумною: не встигла людиною побути, як переродилася лісовою нечистю, яка лякає людей, змушує їх робити обереги, заводити півнів і вірити, що з першою його ранковою піснею вся нечисть розсіюється, читати молитви та залишати в кімнатах свячену воду. Ця сама нечисть, яка змушувала людей робити неймовірно абсурдні речі, йде вітати сімʼю з народженням сина. Я був спантеличений, з одного боку хотілося сказати, що вона не має ніякого права йти туди, і якщо б люди побачили на святі нявку, точно спробували б її вбити, але є інша сторона, моя щира любов до неї. Я був радий бачити посмішку на її обличчі, радий, що, не дивлячись на все що відбувається в наших життях, вона має сили радіти, має сили аби не впадати у відчай.
– Добре, добре, вибач, я не мав цього казати, не ображайся. – Підходжу до неї, обережно обіймаю і майже одразу відчуваю обійми у відповідь, теплі і недовгі, бо син старости чекати не буде. Відсторонюється, поправляє свій одяг, мовчить, але через її легкі рухи бачу що більше не сердиться.
– Та ні, я щось теж зайвого наговорила. – Мнеться, не знає що ще сказати, а я розмовляти просто боюся аби не спалахнув новий конфлікт.
– Як взагалі збираєшся туди йти, ти його дім бачила? Це не хата, а музей оберегів від нечисті, серйозно, я б не хотів щоб с тобою щось сталося.
– Лука, ти що дурний? Якщо так я б давно вже померла. – кривлюсь. Звідки мені таке знати? Наче я все життя жив з розумінням того, що моя мати нечисть, що всі мої найближчі люди нечисті, що всередині мене насправді спить якась сутність, нечиста сила, чорт і ще багато образливих варіацій.
– Чого дурний одразу? Можеш просто сказати без усіляких образ, га?
– Ну вибач, ти просто такий кумедний. – сміється, робить вигляд що витирає від сміху сльози, а я надто серйозний, принаймні зараз, – Та це все відьма! Чари якісь наклала, я не знаю, звісно, присутність цих оберегів відчувається, але можна перетерпіти, не так боляче, не пече. – Бере у долоню мій хрестик, стискає його, відчуваю як натягнувся на моїй шиї ланцюжок, – Залізо болюче для деяких з нас. У минулому, коли Клим подарував його тобі, замість того щоб розповісти йому, ти витрачав багато сил аби приховувати його властивості, ні іншим нашкодити не хотів, ні хрестик викинути. – каже тихіше, роздивляється, вираз обличчя стає серйознішим, але коли рвуся запитати що це все означає, відпускає, бере корзину і більше ні слова не каже, йде. Виходжу за нею на вулицю, але вона виявляється або надто швидкою, або надто не хотіла розмовляти зі мною і продовжувати цю тему.
Сьогодні трохи похмуро і вітряно, мотузки на пазушці сорочки легенько б’ють то по обличчю, то по грудях, та через надлишок думок не помічаю цього, стою ще довго, трохи мерзну, але це, на подив, дарує тільки радісні емоції.
– Лука, а що з обличчям? Всі на свято пішли, а ти чого тут? – вітер трохи перебиває його, тому не розумію з яким тоном каже, глузує, цікавиться?
– А тобі чого? – Переді мною самовдоволений Демʼян, та в його чергових іграх я не бажав брати участь, тому питаю ліниво. Він тільки зʼявився, а я вже втомився від його присутності.
– Як чого, прийшов завітати до старого друга, до речі, я не один. – каже з посмішкою, із-за його спини виходить дівчина яку впізнаю одразу – Ярослава. Вона нервує, помітно тремтить, чепляється в лікоть Демʼяна, щось йому каже на вухо, а той тільки посміхається і заспокійливо стискає її долоню, немов дійсно спрацьовує.
– Ярослава, здрастуй. – киваю. Вона роздивляється мене так, що стає трохи ніяково, все ж впізнає. Стоїть поруч з Дем’яном, тулиться до його боку трохи злякано, але вже менш напружено.
– Ну то що, друже, як справи?
– Слухай, якщо знову прийшов якусь маячню розповідати, я краще піду, тим паче, співрозмовник в тебе вже є. – У моїх словах не чутно ні радості, ні злості. Я нічого не мав проти Ярослави, навпаки, дійсно був радий її бачити. Мене хвилював тільки Демʼян, здавалось, наче в нього є якась мета, якась вигода, наче він збирався якось використати цю нещасну. Я так думав і хотів ненавидіти його ще сильніше, але коли вона стискає його лікоть, він повертається до неї з такою посмішкою, якої я в нього і не бачив, така посмішка суттєво змінювала його обличчя.
– Чого маячню? Я завжди розповідаю правду, ти просто не памʼятаєш. Взагалі, тобі потрібно мені подякувати, блуд всім забороняє навіть імʼя твоє з минулою інтонацією казати, а я вже стільки розповів. – В голосі глум, та я вже давно не приймаю його всерйоз, хоча іноді, цікаві казки про ліс послухати від нього було навіть в радість, тим паче, казочки ці переросли в реальне життя, в моє життя. Те, що розповідав Клим, ті легенди, історії – то все правда, але, не дивлячись на мою довіру яка зʼявилася точно мимоволі, слухати Демʼяна досі було для мене чимось абсурдним, наче він тільки те й робить що бреше та потішається з правди.
– Дякую. Задоволений? Тепер йдіть. – дивиться на мене грайливо. Він не збирався йти, я бачив це в його розслабленій позі і в тому, як він опустив руку яку стискала Ярослава.
– А тобі хтось розповідав історію? – каже голосніше тому що знову завив вітер. На жаль, чую кожне слово, але його питання зацікавлює мене, та мовчу, він теж якийсь час чекає, а потім, стиснувши долоню дівчини в своїй, дивиться спочатку на неї, а потім на мене з абсолютно не характерною йому серйозністю, – Мою, її, нашу з Ярославою історію. – І дивиться, наче його відповідь повинна була якось на мене подіяти. Це імʼя він промовляє з особливою ніжністю, через яку дуже добре було чутно ким вона була для нього, і це точно не про дівчину яка стоїть зараз поруч із ним. Ярослава. В думках повторюю це імʼя багато разів, відчуваю легкий головний біль.
Ярослава. Ярослава? Запаморочення, а далі зʼявляється відчуття лише віддалено схоже на все те що я відчував раніше. Скрізь цей біль знову бачу якісь картинки, але перед тим відчуваю як боляче бʼюся об землю спиною.
Додати до улюблених