Я і сам не знав навіщо питав і що хотів почути. Було це бажання підтримати нашу розмову, чи просто мій нестримний інтерес до життя людини, про яку більше пʼятнадцяти років сумісного життя зовсім нічого не знав.
– Коханцями? – майже з огидою повторює це слово. А я не знаю куди себе подіти від сорому, тому що по його реакції майже вірю, що помилився. Він довго думає, встає з ліжка і йде до двері. Видихаю, краще так ніж слухати як він дорікає мене за дурість і бажання залізти якомога глибше не в своє діло, але зупиняється біля двері, повертається так, що обличчя його бачу тільки в профіль, і все ж таки продовжує: – Я б ніколи не наважився називати його своїм коханцем, в моїй безнадійній темряві був лише він один. Єдине, чого я бажав – залишатися поруч не дивлячись ні на що, навіть якщо доведеться стати його тінню, навіть якщо доведеться ніколи не виходити в світ, я згоден на все доки можу знаходитись поруч з ним. – ці наповнені печаллю слова він казав так спокійно і монотонно, наче репетирував їх в своїй голові, але насправді це було тим, що він ніс у собі вже дуже довго, і я не знав наскільки, бо нестерпна туга в його очах переконувала, що самотній тягар очікування він зберігає в собі вже дуже давно. Тільки в той момент я дійсно повірив, що він не людина, всі ті тіні були для мене нічим у порівнянні з коханням, яким люди кохати не вміють.
Дивиться на мене якийсь час, а потім вертається, дістає з тумбочки білу хустку і кладе на моє коліно. Беру її, роздивляюся, зовсім не розумію навіщо. Це якийсь предмет з минулого? Щось завдяки чому я міг би згадати? Але на мою задумливість Клим тільки закочує очі, сідає переді мною навпочіпки, мовчки бере хустку і тягнеться до мого обличчя.
– Климе? – Факт того, що минулий я і він кохали один одного, тепер змушував мене кожну його дію сприймати по-іншому. Чим ближче він підносив хустку до мого обличчя, тим далі я відхилявся, але для своїх ігор обрав не кращого партнера: йому швидко набридає возитися зі мною, тому різко хапає мене за руку, тягне на себе, витирає щоки і очі.
– Невже так сильно хочеш додому? – легка посмішка на його обличчі і я завмираю. Він закінчує, кладе хустку назад на мої ноги і я помічаю на ній декілька мокрих плям.
– Знову сльози незрозуміло через що. – шепочу собі під ніс. Просто думки, які чомусь хочеться висловити, але він не звертає на то уваги.
– Зачекай ще пару днів, я закінчу з хрестиком і ти перестанеш бачити сни. – ніби згадавши про це, бере хрестик з тумбочки, помічаю кілька тіней, тонких наче нитки, чорних, як безмісячна ніч, які з його долоні тягнуться до металевого предмету.
– А якщо вони допоможуть мені щось згадати?
– Навряд чи, вони просто плутають твою реальність з ілюзією. Краще буде якщо ти згадаєш все природним шляхом, тим паче, твій нестабільний стан, скоріш за все, спотворює сни. – Нехай я і готовий був прийняти це все, можливо, навіть допомогти, але ситуація досі здавалася мені безглуздою, я досі не міг змиритися з тим, що коханий Клима і я – одна людина. Не міг припинити думати про це.
Я ж його зовсім не кохаю, нічого не відчуваю окрім роздратованості через його вічне невдоволення. Це що і є кохання? Але якщо все згадається, що стане з моїм нинішнім “я”? Смерть? Забуття? Мене це лякало, лякало що моє тіло може належати комусь іншому, що “мене” може просто не бути.
– Коли твій коханий повернеться, я помру? – каже в мені страх, ніхто добровільно не пішов би на щось подібне.
–Лука, я тобі все це для чого зараз розповідав? Ніхто не помре, ви одне ціле, ти зараз мов білий лист, із втратою памʼяті. – кладе хрестик назад на тумбочку. Встає і трохи хитається, ледве не падає, та стоїть рівно і допомоги не приймає, не опирається об мої руки, які я мимоволі простягнув аби впіймати його. Пройшло всього-на-всього якихось пару хвилин, але те що він робив, виявляється, сильно втомлювало його, бо шкіра помітно зблідла.
І знову ця втома, спав він чи ні, відпочивав чи ні – неважливо, завжди одне й те саме обличчя з цими синіми мушками.
– Але коли ти щось розповідаєш, кажеш не “ти”, а “він”. – зовсім дитяча істерика, яку, я подумав, можу собі дозволити через розслаблену атмосферу. Причина претензії в тому, що його слова не заспокоювали мене. Я боявся, не хотів нічого змінювати.
– Добре, якщо тебе це не влаштовує, з цього дня буду казати як сильно кохаю тебе, як багато ти значиш для мене, як нестерпно я сумую за тобою і… – Все ж таки не можу це слухати далі, затикаю йому рот долонею і відчуваю, як кривляться його губи. Він знав, наче спеціально зробив акцент на «тебе», «ти», «тобою».
– Я тебе зрозумів, давай, мабуть, не будемо нічого змінювати. – кажу з дурною посмішкою, на що він стенає плечима і йде з кімнати.
– Йди додому, мені потрібно відпочити. – звучить наче з кухні, і, перед тим як піти, роздивляюся його кімнату в якій роздивлятися було нічого: ліжко біля вікна, холодна глиняна долівка, поруч тумбочка і одна велика шафа, замало речей і меблів. Виглядало так, наче ніхто тут не жив, проте дуже чисто, ні пилинки. Як і мама задобрює духів? Тільки зараз, коли вплутуюсь в цю ситуацію помічаю, що в їхній хаті, як і в нашій, жодного оберега. Раніше я не звертав на це уваги, але зараз відчуваю, як на губах зʼявляється ледве помітна посмішка, тому що було б куди кумедніше побачити оберіг в таких хатках як наші.
Встаю з ліжка, виходжу. Чутно дуже сильний аромат трав, Клим щось готує на кухні і вже не звертає на мене ніякої уваги. Він ніколи зі мною не прощався, майже ніколи не вітався, тому і я мовчки виходжу, хіба що на декілька секунд затримую погляд на його спині. Змішані почуття.
Спекотні дні не давали спокійно жити навіть зранку, за відчуттями близько десята година, але навіть зараз варто було вийти на вулицю, як бажання скупатися в гірській холодній річці ставало навʼязливим. Виходжу з двору Клима, повертаюся в бік свого, не встигаю і крок зробити як чується позаду:
– Лука? Одужав? – Повертаюсь і бачу ці глузливі очі Демʼяна. Після тієї ситуації він не викликав абсолютно ніякої довіри, та і після слів Клима, які тут же згадались, стає більш боязно, що, мабуть, дуже добре відображається на моєму обличчі і в моїй поведінці, – Не бійся так, я нічого тобі не зроблю. Поки ти відпочивав дві неділі і розглядав веселі сни, я майже кожен день від блуда прочухани отримував, ти добре виховав свого пса, – доганяє, то поруч йде, сміється, роздивляється, то трохи позаду волочеться. І вперше дорога додому здавалася такою довгою. Його руда маківка перед очима починала мене дратувати, він не викликав страх, лише бажання відіслати його під три чорти і щасливим піти додому.
– Навіщо ти зламав хрестик? Це був подарунок. – для мене той день наче вчора був, а для нього вже пройшов час, тому трохи замовчує аби згадати, зупиняє мене і весело каже:
– А як ще мені тебе повернути, га? Всі возилися з тим хрестиком наче скажені, захищали його як другого тебе, от я і подумав, що якщо зламаю повернешся, а ефекту ніякого. – на останніх словах навіть понурюється, але веселитися не припиняє.
– Так ми з тобою були друзями? – Пара секунд тиші, незручно, хочеться піти, а після його регіт звучить, добре якщо тільки на все село. Здивовано дивлюся на його сльози, які від нестерпного сміху ось-ось потекли б по щоках, але витирає їх раніше і трохи заспокоюється.
– Так, колись ми дійсно були дружні, але, шкода, дружбу нашу цінував тільки я. – ще пара смішків. Селяни, які мимо проходили, косилися на нас, швидко віталися і йшли.
Я думав виставі кінець, ми стояли біля хвіртки в мій двір, а його сміх був достатньо гучним аби почути його навіть зсередини хати.
– Ах ти бридкий змій! Відійди від Луки! – мама, наче дика, вилітає з хати і біжить до нас. Картина ця могла злякати хіба що дурня, але Демʼян одразу відпускає мої плечі, які схопив ще перед нашою майже милою бесідою.
– Дурна! Та не чіпав я його! – відходе на безпечну відстань, кричить вже десь в десятьох кроків від нас. Мама бере мене за руку, веде в дім і, перш ніж закрити двері, кричить:
– Ще раз! Змій проклятий! Скажу блуду нехай і обличчя твоє розчудесне розмалює! – Двері з гуркотом закриваються, підлога трохи дрижить. Мама стоїть ще декілька секунд, намагається вгамувати гнів і тремтіння, але виходить настільки погано, що підсвідомо відчуваю небезпеку.
– Мамо, все добре, він не робив нічого такого.
– Ще раз підійдеш до нього! От блуд, от біс проклятий, обіцяв же що буде тебе захищати. – останнє собі під ніс бубонить. Наостанок каже щось про їжу і йде в свою кімнату.
Ранок тільки починався, але, здається, можливі події на день прийдешній вже сталися, занадто багато всього за цей короткий проміжок часу. Це викликало втому.
Йду на кухню, на печі бачу улюблений глиняний горщик матері, в якому вона готувала все що завгодно, додумалась навіть варити в ньому суп, суперників йому шукати – тільки час гаяти. В готуванні вона була навіть надто справна, компенсувала свій жовчний характер дуже смачним рагу, або, як зараз, тушкованою картоплею з мʼясом. Поруч на столі в стакані вже був налитий яблучний сік, який з основним прийомом їжі поєднується дуже-дуже добре.
Їсти в тиші і самоті я вже звик, але зараз в мене було надто багато питань до кожної з мого оточення людини, тому не хотілося втрачати жодної секунди. Може хоча б це допоможе мені згадати те, чого я… згадувати не дуже бажав.
– Мамо? – кричу достатньо голосно аби вона почула, і дійсно зʼявляється на кухні майже одразу, трохи насуплена, роздратована, вочевидь без настрою, та зараз мене це менше всього турбувало.
– Чого тобі?
– Якщо Клим блуд, то ти, виходить, дійсно та нявка? – Хмуриться, такий вираз обличчя дуже псує її симпатичне обличчя, проте дає мені зрозуміти, що своїм питанням влучаю точно в ціль.
– Хіба він не розповів тобі?
– Ні, сказав що я сам маю згадати, але, якщо вірити моїм снам, ти – та сама нявка, а пані Марія – відьма, все так? – Знову хмуриться. Впевненість мого голосу їй точно не подобається, складає руки на грудях і закушує нижню губу, виглядає трохи задумливо. Але це не допомагає, тому що цей її вигляд дуже походив на образ тієї нявки з моїх снів, трохи дурнуватої, без сорому і такту.
– Якщо знаєш навіщо питаєш.
– Хочу знати більше. Не дивлячись на те, що я дізнався щось нове про вас, ситуація не стає більш зрозумілою. Розкажи мені. – Картопля холоне, в паузах між своїми питаннями та відповідями набиваю рота їжею, запиваю соком, зі сторони за цим спостерігати точно не дуже приємно, чудово розумію це по виразу її обличчя.
– Без відома блуда я можу хіба що бісове рагу приготувати, і то, здається, він контролює навіть це! – каже дуже невдоволено, відвертає голову та залишає руки на грудях.
Проаналізувавши ситуацію, дійшов висновку, що, можливо, в дружніх стосунках нам було б куди простіше жити в одній хаті, тому що вжитися в роль матері за пʼятнадцять з зайвим років вона так і не змогла. Ця думка як полегшувала, так і обтяжувала. Як би там не було, але все життя я думав про неї як про свою матір, нікудишню, та все ж матір.
– То, виходить, ніяка ми не сімʼя?
– Якщо в мене родився б такий син… навряд чи я б вижила, хоча, чого ж, навряд чи я б вижила якщо в мене взагалі хтось народився! – з такою поведінкою вона виглядає більш розслабленою ніж в образі матері. Нехай це досі не вкладалося в моїй голові, пазл із тисячі дрібних деталей починав складатися.
– Як мені тебе тепер називати?
– Зазвичай ти просто звав мене нявкою, тож так, або імʼям яке дав мені, Ганною.
– Я дав тобі імʼя? – стенає плечима, відмахується і повертається до себе.
Ще одна нитка яку витягти із мотка, де таких самих ниток не менше сотні, було майже нереально.
Зʼїдаю картоплю, роблю декілька останніх ковтків соку і виходжу з хати. Куди йти і що робити? В мене не було ніяких планів, ніяких думок, тому я просто повільно кудись йшов, доки мимохіть не прийшов до підніжжя лісу, той за ці дві неділі не сильно змінився: не став краще, але і не помер остаточно. Сідаю на схилі, вглядаюсь в ту темряву серед дерев, яка когось вабила, а когось лякала. Мене вона жахала, часом до тремтіння, і тому я завжди спостерігав за лісом лише здалеку, милувався пишністю дерев з місця, до якого жодна тінь не могла дістати.
Але сьогодні думалось що, може, я помиляюсь? Якщо зайду в ці хащі, можливо, зможу щось згадати? Наче зачарований, я дійсно встав зі свого місця і пішов до лісу, підійшов так близько, як ніколи раніше. В грудях з кожним кроком починало щось боліти все сильніше, так сильно, що в якийсь момент йти далі стало нестерпно, і просто на ногах вистояти виявилося неймовірно складно. Скутий невидимою мотузкою, я не міг зрушити з місця, до цього болю додався головний, який наче бажав розірвати мене на дрібні шматочки. Я кричав, але ніхто цього не чув, погляд затьмарився, а з тремтінням з’явився холодний піт. Було це пару хвилин чи пару годин? Я не розумів, але коли тіло трохи звикло до болі, в цих жахливих муках повзу подалі від лісу, туди, де пережити це все було набагато простіше, вірніше, хоча б можливо.
Руки тремтіли, а на ногах важко було стояти вже не від болю, а через сильне дрижання, кожна частинка мого тіла неприємно пульсувала, але в такому стані я все ж таки зміг повернутися на своє старе місце на схилі і просто лягти в спробах заспокоїти панічний страх і збите дихання . Між тим, як замлівала моя потилиця, міркую про те, що сталося. Я був так близько, але навіть дерева, яке починає цей безкрайній, темний ліс, не торкнувся. Я не зміг. Ця біль обпалювала мене, загороджувала шлях. Я, звісно, міг би піти далі, повзти і плакати на всю округу про те як боляче, залишити позаду своє життя, торкнутися і вмерти від нестерпного болю.
– Якого дідька. – виривається з моїх губ, тому що бачу серед дерев темну фігуру. Обличчя не бачу, нічого не бачу окрім чорної мантії. Чоловік чи жінка, хто ця людина, погляд якої відчуваю на фізичному рівні, на рівні ще однієї хвилі болю в голові і тілі, мурашок та страху! Мені було страшно вглядатися в пітьму, що ховалася під його відлогою, але я не міг відвести очей, дивився на цю людину наче заворожений доки вона не заговорила. Одне єдине слово, яке стає ще однією ниткою в моєму мотку.
– Рано.
Додати до улюблених