День був холодним. Майкі відкрив очі, зірочки затанцювали. Він струснув головою і відчув, як по всьому тілу пробігли мурахи. Він вже звик. Йому навіть подобалося. Йому подобалося перетворювати своє життя на кошмар, навіть того не підозрюючи. Це гівно допомагало йому справлятися, повільно руйнуючи його. Він не знав, як скоро досягне дна, але таки досягне. Ранок саме почався, їх водій зупинив автобус на якійсь заправці посеред міста. Сам він спав на водійсьому місці.
Майкл не придумав нічого ліпше, ніж вийти. До того ж в нього була сьогодні одна справа в місті. Чесно, трава в нього вже закінчувалася, останні дні він з усіх сил економив. Тому цього вечора він мав зустрітися з чуваком, в якого він це й діставав. Його розум заполонила тільки думка про це, він ні про що інше і не думав, реально.
Опинившись назовні, вдихнув повітря. Пахло бензином. На щастя, токсикоманом він не був і не збирався ставати, але любов до цього запаху мав з дитинства. Далі хлопець проминув декілька кварталів. В голові порожньо, на годиннику 11:36. Він різко зупинився, підняв в голову і ліхтар, який стояв обабіч дороги, подвоївся. Згодом юнак відчув як щось підступило до горла. Блювота. Виблювавши, на секунду полегшало. А далі він відчув біль буквально у всіх кінцівках. У іншій ситуації він би дістав пакет і не роздумуючи, нюхнув би. Та зараз в нього не було нічого!!! Ні грошей, ні дози, ні підтримки.
Якийсь час він просто сидів на тротуарі, біля холодної цегляної стіни. Юнак не знав, куди податися та й не було куди. Зустріч з торговцем призначено на 16-ту.
Згодом його затуманений мозок прийняв рішення таки зсунутиися з місця, адже спина вже починала боліти. Він хутко звівся на ноги, в очах замерехтіло, центр тяжіння змістився, на щастя, стіна опинилася поруч. Майкі хвильку постояв, а потім попростував далі… Провулки, крамнички, кав‘ярні проминав одну за одною. Ступивши пару кроків, перед ним з‘явився підземний перехід. Хлопець подолав сходинки та опинився в похмурому тунелі. Графіті на стінах, мокра підлога, безхатьки… Його головним страхом дитинства було- лишитися одному, без даху над головою. Він завжди намагався робити все найкраще, аби відвернути цю долю від себе якнайдалі. Він пройшов до кінця відносно швидко, треба було обрати- право чи ліво. Він пішов наліво, з дуууже логічних причин, які нікому не зрозуміти. Його очам відкрився вигляд на великий місткий парк й щось типу забігайлівки біля нього. На фасаді заходу красувався величезний пончик, тому Вей молодший сподівався і на присутнісь кави в цьому місці.
Неонова підсвітка, шкіряні меблі й напівкругла барна стійка занурювали відвідувачів у атмосферу минулого століття. Меню з тих часів теж не особливо змінилося. Каву офіціантки тут досі наливали з прозорих кавничків, а рецептура пончиків була незмінною. Майкі зайшов всередину, прозорі великі вікна розташовувалися по обидва боки від вхідних дверей. Тому парубок сміливо зайняв місце біля одного з них. Минуло хвилин п‘ять й до нього підбігла офіціантка. Вона була досить вродливою, але зараз Майклу було якось абсолютно все рівно, хоча 3 місяці назад він віреагував би на цю ситуацію по-іншому. Він замовив американо без молока.
***
-Чому я?- вголос промовив Майкі і широко розплющив очі.
Перед ним стояв повний кухлик кави, вже, певно, зовсім холодної.
Хлопчина не помітив, коли задрімав, адже він часто марив між реальністю й іншим світом. Він погано відрізняв ці моменти, тому своїх снів він і не пам‘ятав. Згодом він підвівся, сьорбнув кави і скривившись, поглянув на годинник. Було вже далеко за 15. Тому він пришвидшився і , вибіг з кафе не розрахувавшись.
Вею потрібно було ще дістатися на інший кінець міста. Тому він спустився в вже знайомий перехід, але цього разу повернув в інший бік і вийшов на станцію. Як йому вдалося пройти через турнікет й охорону? А дідько його знає… багато років тренувань.
Холодний потік повітря, з запахом резини війнув в обличчя. Волосся під каптуром парубка зарухалося, він мив його на минулому тижні, а може й давніше. Поїзди почали прибувати на станцію, люди теж. Перед героєм відчинилися двері вагону і він впевнено ступив всередину. Було, на диво порожньо, але він не хотів сідати, але й на ногах триматися було важко. Здавалося, голова така важка, що аж тягне донизу. Він підпер собою перило біля входу у вагон, ніби воно було центром всього і от-от мало впасти. Прийнявся читати різнобарвні об‘яви і перша, яка йому трапилася: «ПОСЛУГИ НАРКОЛОГА! Недорого, швидкий результат!». Майкі Вей пхикнув і відвернувся. «Люди просто не знають, як це реально важко. Й самі лікарі теж».
Що може бути краще, ніж наркоман, який їде з надією отримати знижку на дозу? Нічого. Бо це не нормальне явище. Ціни в світі ростуть, кількість хворих й залежних людей теж. Не варто покладатися на когось, чекати допомоги. Він давно засвоїв цей урок, але все ж в нього була краплиночка надії. І то, вона теж поволі згасала.
-Наступна станція- «МІСЬКА ПЛОЩА». Вихід з правого боку платформи,- пролунав гучний голос оператора, який вирвав хлопця з задуми.
-Ви виходите на наступній, хлопче?- поцікавився якийсь літній пан, що стояв поряд з Майкі.
-Так, сер,- коротко відповів той.
Нарешті звільнившись від тісної підземки, хлоп вдихнув на повні груди і озирнувся. Вихід з метро розташовувався в правому куті площі, звідси було видно безліч магазинів і широку дорогу, яка вела далі в місто. Воно йому й була потрібна. Він ступив на бруківку й почав йти.
«Офіс» продавця знаходився за адресою: вулиця Джорджа Вашингтона 1-А. Будинки на цій вулиці не виглядали так само престижно, як перед цим. Тому Майкі звернув у вузесенький прохід, де ледь могли пройти двоє людей. Перед ним постали сходинки і двері з козирком. Чорний хід.
Потрапивши всередину, хлопчина пішов спершу наліво, потім прямо. Незабаром він потрапив до освітленого коридору з товстим червоним килимом. Прямо перед його носом були двері з великою мідною ручкою-левом. Він постукав і через секунду почув приглушене: «Заходьте!».
-О, кого я бачу!- з веселою усмішкою промовив лисуватий чоловік у шкіряному кріслі.
-Мене, чорт забирай,- спробував огризнутися інший.
-Я б на твоєму місці не конфліктував, ти сам знаєш, чим все може закінчитися…
-Якого ви тягнете кота за хвіст?
-Маю повне право.
-По чому сьогодні?- нарешті запитав Вей.
-По 70. Не витріщайся так,- чоловік підняв погляд і наморщився в очікуванні криків. Далі пригладив свої сиві вуса і ще раз поглянув.
-Братимеш?
Майкі вирячився на свої долоні, треба було робити вибір, але в нього не було з чого. Йому й так немає на що жити.
-Я готовий заплатити половину суми прямо зараз,- промовив, дістаючи з кишені банкноту.
-Ні,ні,ні. Я вже чув це багато разів, ти і так заборгував мені 700 доларів, дорогенький,- відповів вусань з насмішкою, але в той же час наставницьким тоном.
Кімнати попливла перед очима хлопця, нудота знову підступила до горла. Він притулився до дерев‘яної панелі, силкуючись не з‘їхати по ній на підлогу. В секунді розвернувся і вибіг з кабінету, а чоловік так і сидів там. Він не був здивованим, наляканим, його не турбувало, що далі буде з його клієнтом і грошима. Та все ж борг він хотів отримати. На його робочому столі стояв невеличкий білий телефон, він натиснув кнопку, підняв слухавку. Після одного гудка:
-Затримайте його,- голос був рішучим, всього два слова.
А Вей молодший вже вибіг, на вулиці накрапав мілкий дощ. Він став віддихатися, волосся било по обличчю від поривів вітру. Пройшов декілька кроків і йому відкрився вигляд на широку трасу, в дві смуги. Будинків по той бік дороги не було, тільки якийсь степ і той без особливої рослинності.
Цією дорогою зазвичай проїжджали тільки фури, вантажівки і службовий транспорт, адже ця дорога сполучала два міста по прямій. Він підійшов ближче до краю тротуару і став біля знаку з позначкою норми швидкості. На дні кишені відвувався пакетик. Парубок дістав його. Маленький зіп-пакетик, на дні якого було, трясця, певно, менше 0,1 грама того гівна, яким Майкі жив вже досить довгий час. Повірте.
Він ще раз вирячив очі на цю пилюку, здалеку почувся глибокий гул машини. Вей зупинився прямо на тротуарі, однією рукою тримаючись за стовп. Зубами розірвав пакетик, йому було абсолютно все одно, скільки він зараз втратить. Він не задумуючись втягнув, в носі знову з‘явилося це неприємне відчуття чогось чужого. В голові теж. Парубок обійшов-обкрутився навколо дорожнього знаку, посміхнувся сам собі і зійшов з підвищеного тротуару.
Все, що він запам‘ятав: світло, свист у вухах, довгий гудок. Навіть боляче не було.
Додати до улюблених