Після наради
— Леве, залишися, роботи тобі дам.
— Щасти, друже, ‒ Кайда поплескала мене по плечу і вийшла з кабінету. Ще цього мені не вистачало. Асгайр дав багато паперів в яких мені потрібно було розібратися та привести до ладу. Ладно, сяду в учительській спокійно й зроблю це. Роботи до вечора, правда. Сподіваюсь, що встигну зробити. Дивом сьогодні у мене немає пар.
Пів дня цієї роботи та спостерігання за викладачами, які тільки так і жалілися на студентів здавався нескінченним. Ні, я люблю працювати в академії, справді. Я люблю викладати, перевіряти письмові роботи, спілкуватися зі студентами. Але цю темну частину моєї праці – ненавиджу. Чи Асгайр спеціально так зробив, щоб я не перетинався зі студентами сьогодні сильно? Якщо і так, то чому? Невже він також не розуміє, що я абсолютно безпечний для всіх?
Ненавиджу свою подобу. Вона змушує страждати все життя. Змушує хотіти вбивати. Іноді навіть ліки не допомагають побороти її перед повним місяцем. Але ж моя сила волі не дозволяє цього робити. Це прокляття, що на мені через батька.
Я був в учительській один, коли у двері постукали. Не випускаючи папери з рук, я відчинив двері. Стейсі, Марія, Єсен та Даниїл? Оце так компанія.
— Щось сталося?
— Леве Костянтиновичу, ви не бачили Кая? ‒ запитала Марія. Вона з Даниїлом почувалися поряд зі мною досить нормально, коли в очах Стейсі та Єсена був невеликий страх. Мій брат боїться мене. Не думав, що до цього доживу.
— Я останній раз бачив його вчора, на посвяті. Ми говорили з ним. Поки хтось не подзвонив йому. Я спочатку задумався, хто ж міг телефонувати йому в такий пізній час. Але на екрані було написано «Брат». Сімейні справи, тому я не став його турбувати.
— Дивно. Його ніхто не бачив з учорашнього дня. Навіть Стефанія.
— Знаю, вона розказала мені. Дивно. Вся академія його шукає. Почекайте, я спробую зателефонувати йому.
Діставши телефон, я швидко знайшов його номер. Довгі гудки не говорили про щось хороше. Він не відповів. Дивно це все було. Щось тут не чисто. Потрібно буде його в лісі пошукати цієї ночі, може там десь буде.
— Навіть не знаю, де ще можна його пошукати. Я піду, роботи ще багато.
— Дякуємо, Леве Костянтиновичу, ‒ сказав Даниїл і потягнув всіх далі по коридору. Я дивився їм у слід, поки вони не звернули. Де ж Кай? На нього зовсім не схоже. Він завжди був відповідальний.
— Леве Костянтиновичу, вашого студента на жодній парі не було!
Я подивився на Агнетту Еміліївну.
— Кай?
— Ви знаєте?
— Він зник після посвяти. Я схоже останній, хто його бачив. Стефанія не бачила, де він, в кімнаті його не було.
— Дивно. Мабуть, через це Стефанія сьогодні така похмура ходила? Ще й чутки, що він зрадив їй.
Я подивився на папери. Вони почекають.
— Я до Стефанії.
Склавши все в сумку, я пішов до свого гуртожитку, сподіваючись, що вона там. На інших студентів я не звертав уваги. Нехай думають про мене сьогодні, що хочуть, мені не до цього. Поки сонце не сіло, я повинен її побачити.
Вона й справді була у себе в кімнаті. Тільки прийшла туди.
— Леве Костянтиновичу, добрий день.
— Добрий. Хотів тебе запитати. Ти Кая так і не бачила?
Її лице знову спохмурніло.
— Ні, його ніхто не бачив.
Я підійшов до неї й поклав руку на плече, заспокоюючи.
— Ми його обов’язково знайдемо. І якщо після цього ти даси йому добрячий ляпас – я закрию на це очі. Заслужив.
Стефанія засміялася. Я тішився цьому.
— Леве Костянтиновичу, ви – найкращий куратор у цьому світі. Дякую вам, мені справді стало легше. Ви й Марія – єдині, хто мене підтримав. Ну, брат на парах, тому я не виню його.
Я здивувався. Між ними зароджується дружба?
— Марія подобається?
Стефанія підійшла до вікна. Юрій розказував, що якщо вона так робить, то зараз буде розказувати про свої справжні почуття.
— Будемо чесними, я спочатку до неї не дуже ставилася. Потім почала спостерігати за нею на парах. Печиво принесла їй більше через те, що ми одногрупниці. Але тоді між нами я відчула якийсь зв’язок. Вона і справді непогана.
— Радий, що ти знайшла справжнього друга. А Кая ми знайдемо, куди він дінеться? Він ще від мене двогодинну лекцію буде слухати. Я тобі це обіцяю.
Дівчина повернулася до мене. Тільки зараз я помітив, що в очах Стефанії також не було ніякого страху.
— До речі, що за чутки?
— Що він мені з Мирославою зрадив і я застукала його. При тому, що його ніхто не бачив вже другий день.
Я засміявся. Прийде час і схожі чутки перестануть ходити академією, але не сьогодні.
— Ой, розумію. В мій час про мене також деякі чутки ходили.
— Цікаво. А якщо детальніше?
— Ой. Хтось пустив чутки, що я з Валентином зустрічаюся.
Стефанія знову засміялася.
— Ви? З Валентином Миколайовичем?
— Не смішно. Те, як я залицявся до кожного другого студента, не зважаючи на стать, знає навіть Асгайр. І спочатку на відповідь комусь ми поцілувалися. А потім пішли чутки, що ми зустрічаємося, хоча такого в житті не було.
Стефанія не могла перестати сміятися. Та що там говорити, я сам не міг стримувати усмішку, згадуючи таке.
— Тільки тс. Нікому.
— Я – могила, Леве Костянтиновичу. Якщо таке станеться в наш час, то це 100% буде Даниїл та Юрій. При тому, що Юрія ніколи не цікавили хлопці у романтичному плані.
— Так Валентина також.
Брешу і не червонію. Хоча історія про чутки й поцілунок правдива. Весело було. Кайда все ще підколює нас через це.
— Я піду. Скоро темніти буде, а мені ще роботу закінчити потрібно.
— До побачення.
Я вийшов з кімнати й попрямував до себе. Все ж, якщо не встигну доробити і в процесі перетворюся, то хоча б не загублю документи. А ще можна попити чаю. Люблю чай.
Час пролетів занадто швидко. Ні, тільки не це. Занадто неприємне перетворення. Мені приходиться з цим просто змиритися.
***
Я блукав по лісу з кожною секундою втрачаючи надію, що знайду Кая. Якщо він завтра не з’явиться, то його можна вважати зниклим. Це принесе клопіт академії, але мені потрібно було впевнитися, що він у безпеці. Може він і справді загубився в лісі.
Остаточно втративши надію, я повернувся до академії. Через потаємний вхід зайшов до звичайного гуртожитку, щоб перевірити, чи все тут добре. Майже всі спали. З якихось кімнат були чутні голоси, але не вечірки. Максимум два-три. У сусідів може щось сталося. Але на балконі хтось стояв. Місячне світло освічувало золотисте волосся хлопця і велесовські кольори його піжами. Схоже на Єсена. Хлопець намагався заснути. Його видавало розпатлане волосся. Я підійшов до нього, надіючись, що зможу вияснити, чому він досі не в ліжку.
Підійшовши, я впевнився в тому, що це справді був Єсен. Хлопець виглядав стомленим. Чому він не спить?
— Леве Костянтиновичу? Доброї ночі вам.
Цього разу хлопець був якимось дуже спокійним. Навіть не боявся мене.
— Ви запитаєте, чому я не спав? Не спиться. Весь час думаю про сім’ю. Про маму. Ви знали, що її тіло не знайшли? Може вона жива? Просто переховується.
Я також про це думав. Плекав надію, що воно так і є. І все ще сподіваюся, що вона ходить по цьому світу, запевняючи себе, що з нами все добре. З її синами.
— Цікаво, як виглядає тато з братами?
Мені так і хотілося сказати, що я і є його брат. Але зараз не міг, як мінімум, тому що я вовк. І голосових зв’язок людей у мене цієї ночі немає.
— Все ж спробую заснути.
Єсен пішов. А я знову вирішив прочистити ліс. Може вийде все ж.
Цієї ночі дуже спокійно, на диво. Ніхто нічого не робить, що перечить правилам. Та і в лісі не зустрів туристів. Бентежить це. Найчастіше після такої тиші знаходять щось жахливе.
А сьогодні гарна ніч. Дивно навіть, що Даниїл в кімнаті сидить. Він любить дивитися на зоряне небо. Він взагалі ніч дуже любить. Йому б сподобалося зараз прогулятися лісом.
Оглядаючи кожний міліметр, я відчув дивний запах. Крові. Чорт, ні. Сподіваюсь, я зможу втримати контроль над тілом. Потрібно подивитися, що там.
Я йшов на запах, хоч і контроль було важко зберігати. Якщо це тваринка, то нічого серйозного. Потрібно буде лише зранку прибрати. Але якщо туристи… Тут академія точно набереться проблем. Бо це ж на нашій території вбили.
Але це був не турист і не тваринка. Я чітко побачив кольори Хорса. Знайомий одяг, світле волосся. Я підбіг і перевернув студента на спину, щоби побачити його обличчя. Вмер нещодавно, але тіло було змучене. Я закляк, коли зрозумів хто це. Кай.
Додати до улюблених