Ідеальна мрія Квакіті розбивається вщент, коли він знаходить одну зі своїх пір’їн у смітнику.
Він довго дивиться на неї, викинуту серед ганчірок і клаптиків паперу в кошику для сміття в їхній кімнаті. Викинуту разом з іншим сміттям.
Чому він дивується, що йому досі боляче через стільки часу? Звичайно, його кохання призначене для того, щоб бути викинутим. Воно було недостатньо хорошим. Він недостатньо хороший.
Чи не занадто довго він чекав, перший ніж почати віддавати своє пір’я? Але він не може зараз повернутися в минуле і зробити все швидше. Якби він міг, він повернувся б до того моменту, коли вони сказали йому, що люблять його, і висмикнув би пір’я прямо тоді, дав би їм жменю кривавих пір’їн, щоб довести, що він цінує їхню доброту, але він не може повернутися назад. Він може тільки спробувати зробити краще.
Він збирається зробити краще. Він повинен. Він доведе, що він їх любить.
Квакіті тягнеться тремтячою рукою, щоб виловити своє перо з кошика для сміття. Він тримає його між пальцями, очима відстежуючи потік жовтого кольору. Потім повільно, болісно, так, що кожен виступ і колючка впиваються в долоню, він розчавлює власне перо, зціпивши зуби і дозволивши сльозам розмити жахливий образ.
Довбаний нікчема. Перо заслуговувало на знищення. Йому саме місце на смітнику.
Але Квакіті не може змусити себе залишити його там, тому ховає його в кишеню. Він витирає сльози, шморгаючи носом, і знову заглядає у кошик для сміття. А де ще одне?
Він стає на коліна (з усіх речей, для яких треба стояти на колінах, це чомусь найгірша, і він точно знає, що каже) і тикає в якісь клаптики паперу, що там лежать, перетасовуючи їх. Він не бачить навіть натяку на жовтий колір. Раптом він відчуває неймовірну важливість того, щоб знайти іншу пір’їнку, щоб принаймні втримати свою любов до себе, щоб його біль не був просто викинутий, і тепер він риється у смітнику, але не може знайти її, де ж вона, бляха-муха…
Квакіті перевертає смітник догори дном, розкидаючи все по землі і все одно не може знайти. Де воно?
–Що ти робиш?
Квакіті підхоплюється і бачить, що у дверях їхньої кімнати стоїть Сапнап, на його обличчі занепокоєний вираз. Крила Квакіті вже заховані під сорочкою, але вони притискаються до спини ще більше. Вони робили так завжди, коли він боявся, що Шлатт може зламати тендітні кісточки своїми невблаганними руками. Але цього разу це не страх, а сором.
–Н-нічого, нічого, я… – Квакіті намагається знайти виправдання, -Я перекинув сміття і… так…
Підходить Сапнап. – Тобі допомогти прибрати? – Він присідає, перш ніж Квакіті може відповісти. Не схоже, щоб він просунувся вперед у пошуках свого пера в будь-якому випадку. Можливо, його викинули десь в іншому місці. Квакіті дуже не хоче ритися у смітті в їхньому домі, як справжній дикий звір. Трясця.
–З-звісно, – затинається Квакіті, озираючись на Сапнапа. І застигає.
Там, на кінці Сапнапової пов’язки, наче довбаний фестивальний аксесуар, висить його друге жовте перо.
Частина Квакіті радіє. Це має означати, що Сапнап приймає його зізнання, так? Якщо він носить його весь час, він цінує те, що Квакіті дав йому. З іншого боку, Квакіті не знає, як він ставиться до того, що це так публічно. Він ніколи не знав, що Шлатт робив з усім пір’ям, яке він йому подарував, але вони, звичайно, не були виставлені на загальний огляд. Шлатт ніколи не хотів, щоб люди знали, що він був з огидним пташиним гібридом.
Це також означає, що Карл, мабуть, викинув своє перо. Карл був тим, хто не вірив йому, хто хотів більшого. Від цієї думки у нього холодом пройняло в нутрі. Він просто подумав, що Карл, милий, люблячий і запаморочливий Карл, Карл, який першим сказав, що кохає його, не буде тим, хто просить Квакіті завдати собі ще більшого болю.
Квакіті не повинен бути невдячним. Карл дає йому ще один шанс. Зрештою, він ще не розлучився з ним.
Може, Сапнап зможе переконати Карла, що Квакіті хотів як краще, що він не бреше? Ні, це несправедливо по відношенню до Сапнапа.
Квакіті витріщається на перо, поки Сапнап нарешті не помічає це, червоніючи і запитуючи: Що? Чому ти на мене так дивишся?
Квакіті кліпає, раптом засоромившись, що не може тримати свої думки при собі. Він ковтає і показує на пов’язку на голові Сапнапа. – Це… У тебе моє перо, – тихо каже він.
–О, так, – Сапнап ще більше червоніє. Він перебирає те місце, де перо прикріплене, – Я просто подумав… Не знаю, мені подобається, коли щось нагадує мені про тебе. Я не хотів, щоб воно пропало даремно.
Квакіті не знає, чому він так сказав, але здогадується, що він теж не хоче, щоб його зізнання в коханні пропало даремно.
–Ти ж знаєш, що можеш розправляти крила, – продовжує Сапнап, – Якщо… Якщо ти хочеш. Ти не повинен тримати їх згорнутими весь час. Це навряд чи зручно.
Квакіті знизує плечима. Він звик ховати їх, коли був зі Шлаттом. Навіть зараз він відчуває себе в більшій безпеці, коли вони там, де їм не можуть завдати шкоди, де люди не зможуть глузувати з нього і дражнити.
–Я не знаю. Можливо. Не знаю, чи я… – Квакіті намацує перо в кишені, бачить, як воно яскраво виділяється на волоссі Сапнапа, і намагається бути чесним, – Я не знаю, чи мені ще досить комфортно з ними. З розгорнутими.
–Так, так, звичайно. Ти й не мусиш, – заспокоює Сапнап, -Я просто хотів, щоб ти знав. – Він пересувається трохи ближче до Квакіті, так що їхні руки стикаються. -Ти ж знаєш, що я люблю тебе, так?, – Квакіті не може не засяяти від цього. Отже, Сапнап прийняв своє перо таким, яким воно було. Він зробив добре, принаймні для одного зі своїх хлопців.
Про Карла він зможе подумати пізніше.
—
Цього разу Квакіті залишає по дві пір’їнки для кожного з них. Він висмикує їх зі своєї шкіри, по два основних з кожного боку, душачи своє скиглення і змахуючи пекучі сльози. Він кладе їх на секунду, щоб потерти рукою грубу пляму, що росте на його крилі. Це не дуже заспокоює його.
Він давно не літав. Навіть не пробував. Хлопець намагається тримати крила в однаковому стані, намагається вищипувати однакові махові пера з обох крил, щоб не втратити рівновагу, але він боїться, що одного разу спробує злетіти і буде падати, падати, падати, а потім розіб’ється.
Може, тоді він нарешті стане хорошим. Може, це те, чого вони хочуть. Може, Карл кохатиме його, якщо він буде розбитий і зламаний. Шлатт би точно так зробив.
Шлатт не задовольнявся лише вищипаним пір’ям. Шлатт хотів, щоб він зробив більше. Шлатт хотів, щоб він… щоб…
До цього ще не дійшло. Квакіті розбереться з цим, якщо дійде до цього. А поки…
Він бере свої пір’їни, випрямляючи їх до ідеальних гладких форм. Дві найкрасивіші він кладе зверху на щоденник Карла, а решту – на улюблене місце Сапнапа. Він хоче справити враження на них обох, але Карл наразі є пріоритетом, оскільки він відмовився від останньої пропозиції Квакіті.
Він кидає останній погляд на своє пір’я і згортає крила. Обдерті латки жалять, притискаючись до шкіри, але воно того варте. Воно буде того варте.
—
Квакіті виходить з ванної кімнати, коли чує голоси з їхньої спільної спальні. Він підкрадається ближче, і він не повинен крастися у власному будинку, але… йому просто цікаво. Карл і Сапнап не були у своїй кімнаті відтоді, як він залишив там свої подарунки. Можливо, вони не хочуть говорити йому в очі, але можуть сказати, що він може зробити краще. Вони не повинні хвалити його, Квакіті сумнівається, що вони це зроблять, але він… він може сподіватися.
З тріснутих дверей долинає голос Сапнапа, м’який і обожнюючий.
–О, ще пір’я. Вони гарні, чи не так?
Голос Карла набагато різкіший, голосніший.
–Я просто не знаю, звідки беруться усі ці пір’їнки! Наче у нас вдома пташка линяє чи щось таке”. Почувся брязкіт кошика для сміття, і Квакіті здригнувся.
Він знає, що це означає. Недостатньо добре. Знову.
Він не знає, як це виправити. Карл думає, що він линяє? Він линяє тільки старе або пошкоджене пір’я. Він думав… Він думав, що вибирає для них найважливіше і найдосконаліше пір’я, щоб компенсувати всі ті недоліки, які у нього є. Він так старається, щоб його пір’ячко було гарним не для нього, а для них, для всіх його коханих. Але Карл думає, що пір’я, яке він залишив, – від линьки, думає, що воно старе і пошкоджене, і навіть не варте того, щоб тримати його в домі, що йому місце на смітнику.
Він не може зробити нічого кращого. Він не знає, як. Це було найкраще пір’я, яке у нього було, і Карл ненавидить його. У нього немає більше красивих частин себе, які він міг би віддати.
–Гей, зачекай, – чує він протест Сапнапа. Квакіті майже не хоче його чути, але зараз він прикипів до підлоги, – Не викидай їх. Я їх заберу.
–Чому? Це твоя вина? Ти тут курку ховаєш чи що? – підозріло запитує Карл. Квакіті ковтає у відповідь, здригаючись. Йому здається, що це не дуже вдалий жарт, але Сапнап сміється.
–Так, щось таке. Дуже смішно, дорогий.
Після цього Квакіті йде. Він більше не може це слухати.
—
Коли Сапнап спускається на вечерю, у його пов’язку на голові вплетено три пір’їнки. Квакіті сидить за столом, перебирає якісь папери і намагається відволіктися, коли він приходить.
–Привіт, крихітко, – посміхається Сапнап, цілуючи Квакіті в голову, коли той проходить повз нього, – Я збираюся приготувати щось швиденько для нас, добре?
Квакіті киває.
–Хочеш, я допоможу?
Сапнап робить паузу, роздумує, а потім погоджується. Робота йде легко, особливо з урахуванням того, що Сапнап робить більшу частину важкої роботи і дає йому вказівки. Сапнап завжди був напрочуд гарним кухарем, але головним чином тому, що він розуміє, що таке полум’я і тепло, необхідне для приготування їжі, завдяки багаторічній практиці контролю над власним вогнем.
Коли вони готують їжу, очі Квакіті переходять на його пір’я. Тепер це пір’я Сапнапа, говорить собі він він.
Квакіті прочищає горло, і Сапнап дивиться на нього, – То вони тобі… подобаються? – питає він.
Це тупо, слабко й егоїстично, але йому так хочеться якогось підтвердження. Навіть найменше визнання того, що вони розуміють, що він проходить через цей біль заради них, змусило б його відчути себе краще. Вони не зобов’язані відповідати взаємністю. Йому не потрібно, щоб його засипали похвалами. Але вони вдвох зараз так гарно проводять час разом, роблячи щось для свого другого коханого. І пір’я Сапнап таки зберіг. Здається, зараз саме час запитати.
–Що…? – Сапнап замовк, кинувши на Квакіті розгублений погляд.
–А, ну… – Квакіті почервонів і провів рукою повз щоку Сапнапа, розворушивши пір’я. Йому навіть не варто було питати. Тепер зрозуміло, що він ловить компліменти. Збентеження пронизує його наскрізь
–О, твоє пір’я? – запитує Сапнап. Квакіті різко киває, і погляд Сапнапа пом’якшується. Він знімає руку Квакіті з того місця, де вона висіла біля його щоки, переплітає їхні пальці разом і цілує кісточки пальців Квакіті, – Звичайно, вони мені подобаються. Вони прекрасні. Ти прекрасний, – Квакіті мовчить, збентежений. Сапнап просто сміється і продовжує обсипати його поцілунками, рухаючись від чутливої внутрішньої частини зап’ястя вгору по передпліччю. – Я люблю кожну частину тебе. Навіть ті частини, з якими тобі ще не комфортно.
І Квакіті, в момент безоглядної вразливості, довіри і любові, дозволяє своїм крилам зашелестіти з-під сорочки. Йому пощастило, що він залишив сорочку розстебнутою, тому що не потрібно багато зусиль, щоб його пір’я визирнуло з-під подолу. Сорочка задирається вздовж крилових кісток, оголюючи поперек.
Як тільки Сапнап їх бачить, він світліє. Серце Квакіті тане, і він думає, що, можливо, це те, що він повинен був робити весь цей час. Це найщасливіший день, коли Сапнап був з ним, і йому навіть не довелося висмикувати пір’я. Достатньо було лише показати крила.
–Дякую, – бурмоче Сапсан. Цього разу він цілує Квакіті в куточок рота. Квакіті відчуває його ніжну посмішку, – Дякую, що довіряєш мені.
Він трохи відступає назад, все ще тримаючи Квакіті за руку, але краще роздивляючись його крила. Щось в його очах стає сумним.
Його інша рука простягається, щоб обережно погладити безплідну ділянку, де Квакіті вирвав пір’я. Від дотику його подушечок пальців Квакіті здригається, але не відступає.
–Все гаразд, – бурмоче Квакіті. Сапнапу не потрібно перейматися через потворні крила Квакіті. Зрештою, в цьому і є частина сенсу.
(А може, Сапнап сам хотів висмикнути пір’я? Квакіті міг би йому дозволити. Було б боляче, але яка різниця?)
Погляд Сапнапа знову ковзає до нього.
–Квакіті. Любий. Я хотів запитати тебе про це, власне.
Квакіті напружується. Висновки вискакують на передню частину його розуму.
–Отже, тобі не подобається пір’я, яке я залишив, – констатує він, не залишаючи місця для запитання.
–Ні, ні, подобається!, – наполягає Сапнап. Він все ще тримає Квакіті за руку, і Квакіті дивується, чи хоче він цього, чи просто забув відпустити. – Я люблю твоє пір’я, любий. Я думаю, що воно прекрасне, і мені подобається, що воно твоє. Але я… я хвилююся. Не схоже, що ти повинен втрачати пір’я ось так. Я розмовяв з Філзою, і він сказав, що птахи можуть втрачати пір’я через стрес або коли вони хворіють, якщо тільки ти не линяєш, але мені здалося, що у тебе недостатньо пір’я, і у тебе ці плями на крилах…
–Сапнапе, будь ласка… – Квакіті висмикує свою руку з руки коханої. Сапнап замовкає. – Я… Це не… Тобі не треба про це хвилюватися. Я роблю це для тебе. І ти казав, що тобі подобається моє пір’я!
–Так і є! Так, я… Що? Що ти щойно сказав?
Квакіті ненавидить те, як Сапнап дивиться на нього. Ніби він розчарований, шокований і розгублений. Він знає, що його крила тремтять, і він ненавидить це, ненавидить, як вони завжди показували, що він насправді відчуває, чи то злість і переляк, чи то просто злість і образу.
–Я… я сказав… – Квакіті раптом стає набагато менш впевненим у собі. Він переходить на сором’язливий шепіт, – Я сказав, що думав, що тобі подобається моє пір’я.
Сапнап повільно хитає головою.
–Ні, не… Тобто, подобається, але я не це мав на увазі. До цього.
–Я… я роблю це для…
–Вечеря вже готова? – Карл оголошує про свою присутність за мить до того, як заходить на кухню.
Квакіті робить ще один крок назад від Сапнапа, повертаючись до Карла. Його крила втягуються назад під сорочку, одразу ж здригаючись від того, як близько Квакіті притискає їх до його хребта. Сапнап, здається, хоче сказати ще щось, але передумує, притримує язика і починає розкладати їжу по тарілках, примудряючись вимовити, – Так, вечеря… вечеря готова.
Карл підбігає, хапає тарілку і вигукує.
–Пахне смачно! Ви обоє готували?
–Гм, так, – підтверджує Сапнап. Квакіті киває головою, але нічого не каже.
Чи сердиться на нього Сапнап? Здавалося, що він починає сердитися на нього, поки не заходить Карл, і він знає, що важко сердитися в присутності Карла, але чи буде він сердитися пізніше? Квакіті навіть не впевнений, що він зробив.
–Дякую! Не можу дочекатися, щоб з’їсти його! – вигукує Карл. Вони всі сідають за стіл, але ще до того, як хтось із них починає їсти, Карл запитує: – Сапнапе, чому ти досі це одягаєш?
Увага Сапнапа знову переключається на Карла, хоча вона була зосереджена на Квакіті.
–Га?
–Ох вже ці пір’їнки, – свариться Карл, – Облиш, тобі не варто зачісувати їх у волосся. Це огидно.
Квакіті здригається. Карл говорить це так впевнено, ніби не розуміє, як хтось може думати інакше. Це навіть не звучить достатньо цілеспрямовано, щоб бути образою, просто факт.
Сапнап роззявив рота на Карла. Карл не помічає, бо вже починає різати їжу.
–Ти не знаєш, де вони були, Сап, – коментує Карл, і це все, що може витримати Квакіті.
–Карле, ти не можеш так казати! – починає говорити Сапнап, але його майже заглушає скрип стільця Квакіті, що падає на землю, коли він різко підводиться.
–Я… – Квакіті заїкається. Карл дивиться на нього, розгубленість написана на його обличчі, коли Квакіті намагається виправдатись.
Звичайно, він збентежений, Квакіті робить з цього набагато більшу проблему, ніж йому потрібно, тому що Карл правий, його пір’я, ймовірно, огидне, і Карл і Сапнап не знають, де воно було, і всі огидні речі, які зробив Квакіті, але він просто не може залишатися тут і слухати, як Карл говорить про його любов таким чином. Він не може цього витримати.
–Вибач, вибач, – вибачається Квакіті, ледве дивлячись в очі жодному з них, перш ніж вибігти з кімнати. Їхні вирази обличчя відбивають себе в його свідомості: Очі Карла, що змінюються від спокійної блакиті до чорного, жах і шок Сапнапа. Зараз він розлютиться ще більше, Квакіті це знає.
“Квакіті, зачекай!” гукає Сапнап, але той вже давно пішов.
Не забувайте підтримувати автора оригіналу! (╥﹏╥)
https://archiveofourown.org/works/34428916
Додати до улюблених