Квакіті не любить, коли його крила розправлені.
Він старається зберегти їх здоровими, наскільки це можливо. Він чепуриться, щоденно миє їх, розправляє, якщо вони збиваються під сорочкою. Він хоче, щоб його пір’я мало гарний вигляд по очевидним причинам.
Але він нічого не може вдіяти з пошарпаністю своїх крил. Є місця, де пір’я все ще не відросло, і шкіра там червона та груба. Він має погану звичку дряпати рани до того, як вони заживуть, і це завжди сповільнює загоєння, хоча йому пощастило, що його пір’я зрештою завжди відростало. Йому боляче про це думати, але він знає, що його крила потворні. Як і він сам. Як і його шрам.
Неважливо, чи потворні його крила, доки пір’я все ще блискуче, міцне і яскраве, того жахливого жовтогарячого відтінку, який дістався йому від матері. Це те, що має значення, тому що його крила для нього, а його пір’я для інших людей. Головне, що він може тримати свою потворність при собі і дарувати найкрасивіші частини себе. Головне, щоб вони любили його красиві сторони і ніколи не бачили потворних.
Все гаразд. Він в порядку. Чим потворнішим він себе робить, тим більше його люблять. Так було завжди. Так казав йому Шлатт. У Квакіті немає причин не вірити.
На сервері, окрім нього, є ще одна людина з крилами – Філза. Квакіті щиро не хоче, але він не може не відчувати заздрощів, коли бачить крила Філа. Вони розкішні. Кожен їх сантиметр вкритий неймовірним чорним оперенням, пишним і рясним, і вони зовсім не схожі на пошарпану гладь власних крил Квакіті. Хоча, на його думку, це має сенс: у Філа зараз немає коханої людини, тому він, мабуть, не шматує свої крила на частини, як Квакіті.
Інколи Квакіті замислюється, який би вигляд мали його крила, якби він дав їм достатньо часу на загоєння. Пір’я врешті-решт відростає. Він ледве пам’ятає, як багато пір’я було на його крилах до того, як він почав зустрічатися з Шлаттом. Він міг обернути їх навколо себе, сховатися за пухнастим пір’ям та дозволити їх теплу огорнути себе. Він би міг зробити так знову, якби мав час. Але зараз у нього двоє хлопців і часу не залишилося.
Він вже і так досить довго чекав. Останні кілька тижнів він щовечора розправляв своє пір’я, зосереджуючись на цьому занятті в першу чергу. Він навіть придбав дещо в одному селі, щоб зробити їх блискучими. Він хотів, щоб вони були ідеальні для Карла та Сапнапа.
Він хоче бути для них ідеальним.
Вони дали йому так багато. Стільки ніжних поцілунків і лагідних дотиків, стільки часу і простору, щоб він міг звикнути до побачень з двома людьми одночасно. Квакіті довгий час відчував себе гостем у їхніх стосунках, і в якомусь сенсі це було нормально. Гості не роблять внески у стосунки, і оперення Квакіті тільки почало відновлюватися, коли Карл сказав, що він любить Квакіті, все зруйнувавши.
Ні, це не так, Карл нічого не зіпсував, і Сапнап теж, коли він також це сказав, таким ніжним і схвильованим голосом, Квакіті мав сказати те ж саме у відповідь. Він, звісно, казав це серйозно. Але тепер він точно знає, що ніякий не гість, який причепився до пари, а вони втрьох, разом.
Тепер настав час Квакіті віддячити.
Карл і Сапнап пішли, на цілий день зайняті чимось, тож це ідеальний час. Це буде сюрприз, чудовий сюрприз, який покаже, що Квакіті любить їх більше, ніж можна описати словами. Слова завжди давалися Квакіті легко, і саме тому Шлатт завжди звинувачував його у брехні. Ось чому дії Квакіті завжди говорили голосніше, ніж його слова. Ось чому матеріальна жертва завжди важила для Шлатта більше, ніж солодкі фрази та гарні компліменти.
Він мав рацію. Це більш боляче, ніж будь-що, що Квакіті міг би сказати своїм коханим, але хіба кохання не має завдавати болю?
Квакіті опускається на ліжко. Він стягує з себе сорочку, з болісним стоном простягає крила. Він згинає їх так, щоб кінчики опинилися перед ним, і ковтає, дивлячись на латки, які все ще відновлюються від часу, проведеного з Шлаттом, але не відводить погляду. Квакіті проводить по них пальцем, здригаючись і нагадуючи собі, що це є вираженням любові. І ось він робить це знову.
Його рука опускається до кінця крила, де знаходиться основне пір’я. Він бере найдовшу, найсильнішу, найкрасивішу з пір’їн між пальців і стискає у основи.
Вдих.
Він затримує його на секунду, рівно настільки, щоб відчути запаморочення.
Видих.
І коли він видихає, Квакіті висмикує власне махове перо.
Він здригається, очі заплющуються, коли біль, схожий на укол голкою, пронизує його крило. Бляха, він забув, як це боляче. Це тільки посилюється тим, наскільки чутливі його крила. Він давно не робив цього.
Квакіті змахує крилом, здригаючись, намагаючись послабити біль. Його очі розплющуються, і він дивиться вниз, на перо в своїй руці, переконуючись, що не зім’яв його.
З ним все гаразд. Все ще неушкоджене, все ще красиве, і тепер Квакіті має невелику намистинку червоної крові там, де він вирвав його.
Він обережно кладе його на комод. Потім підтягує своє друге крило до себе.
Два хлопці, два пера.
Він хапається за відповідне перо з іншого боку.
Вдих.
Видих.
Смик
Квакіті скиглить, коли перо піддається, і з жахом відчуває, як рефлекторні сльози навертаються йому на очі. Він і справді давно не практикувався, чи не так? Шлатт добряче посміявся б з цього, якби був тут. Це навіть не так боляче, а якби й було, то воно того варте.
Квакіті витирає очі і дивиться на два висмикнуті пір’я, даруючи їм нетверду посмішку. Махові пера використовують для польоту, і хоча висмикування двох з них не завадить Квакіті, важливим є почуття, яке він вкладає. Це говорить про те, що він віддав би найважливішу частину себе, щоб бути з ними, що вони для нього важливіші, ніж він сам для себе. Це найправдивіший спосіб, яким Квакіті може сказати, що він любить їх, і йому повірять. Трохи болю і крила, пошматовані від самообщипування, – невелика жертва, яку треба заплатити.
Хлопець залишає по одному на подушці Карла і Сапнапа, прекрасні маленькі подарунки для своїх партнерів, які вони приймуть при поверненні додому.
—
Квакіті дуже добре пам’ятає, як він вперше показав Сапнапу і Карлу свої крила. Насправді це була випадковість, але, озираючись назад, він, мабуть, мав би цього очікувати. Звісно, його хлопці будуть шукати його після того, як він вкрав половину їхнього гардеробу.
—
Квакіті відчув знайомий свербіж у потилиці, який вимагав гнізда, який хотів безпеки та комфорту в оточенні людей, яких він любив. Завжди приблизно в цей час його крила також ставали більш чутливими, постійно смикаючись під сорочкою від бажання бути вільними. Навіть коли він нарешті виймав їх, вони боліли від того, що так довго були притиснуті в одному положенні.
Коли Сапнап дружньо поплескує його по спині, Квакіті ледь не плаче від болю, що пронизує його хребет через крила. Але все гаразд, все гаразд, або буде гаразд тепер, коли у Квакіті нарешті з’явилася хвилина наодинці, щоб зібратися з думками.
Квакіті планував просто спробувати трохи поспати, але ліжко холодне без його хлопців. Простирадла відчуваються жорсткими і холодними в порівнянні з його шкірою. Його крила мимоволі штовхаються об сорочку, відчайдушно намагаючись розпушити пір’я навколо своїх коханих.
Він згортається клубочком навколо подушки Карла, намагаючись заснути ще на кілька хвилин, перш ніж нарешті здатися. Він сподівається, що його хлопці більш поблажливі, ніж Шлатт.
Може, якби він просто взяв деякі речі, з годинку погніздився, а потім поклав усе на місце? Вони б навіть не дізналися. До того ж, Квакіті може хоча б спробувати це трохи приховати.
Він стягує з їхнього ліжка найпухнастіше простирадло і ще кілька, залишаючи свою подушку. Він з тугою дивиться на подушки своїх хлопців, але вирішує залишити їх. Немає сенсу брати більше, ніж йому дійсно потрібно. Він шкутильгає до їхньої гостьової спальні, кидаючи все на ліжко, а потім повертається назад, щоб обшукати шафи своїх хлопців.
Він хапає фіолетову толстовку Карла, старий светр Сапнапа, що пахне димом, і ще кілька речей, приносить все це в гостьову кімнату і тихо зачиняє за собою двері. Наступні десять хвилин він витрачає на те, щоб переплутати простирадла і створити своє гніздо. Воно достатньо велике лише для однієї людини, але Квакіті ніколи не потребував більшого.
Як тільки він влаштовується з одягом Карла і Сапнапа обабіч нього, туга в грудях розвіюється. Він дозволяє сорочці піднятися достатньо, щоб звільнити свої крила, розпушуючи пір’я, коли лягає.
Він лише хотів трохи подрімати, але не помітив, як заснув.
—
Він прокидається від голосів, які вимовляють його ім’я.
–Квакіті? – Питання Сапнапа будить його, в його тоні чути занепокоєння. – Що ти тут робиш? І навіщо ти забрав усі простирадла?
Очі Квакіті розплющуються, і він випрямляється. Чорт, чорт, він повинен був покласти все на місце до того, як вони повернуться додому. Це погано. Вони так розлютяться. Він вкрав у них, тому що він неконтрольований пташиний гібрид, який навіть не може використовувати свої крила, він…
Заходить Сапнап, Карл слідом за ним. Обличчя Карла світліє, коли він дивиться на нього, і він стрибає вперед, навіть не даючи Квакіті часу відсахнутися.
–Боже мій, крила! – Карл простягає руку і трепетно проводить пальцями по пір’ю Квакіті. – Сапнап, дивись, у нього є крила! Які гарні! – Карл дивиться на нього, широко розплющеними очима, з обожнюванням і здивуванням. Він шепоче: – Ти схожий на ангела.
Квакіті доводиться докласти всіх зусиль, щоб не відсахнутися і безпечно заховати крила за спину, подалі від рук, які можуть вирвати пір’я і зламати тендітні порожнисті кісточки. Мозком він розуміє, що Карл не заподіє йому шкоди, але старі звички вмирають важко.
Він дарує Карлу нервову посмішку. – Якби я був ангелом, вони були б білими, а не жовтими, – Карл сміється з цього, і Квакіті стає легше на серці. Принаймні Карл не сердиться на нього.
–Як маленьке каченя, – бурмоче Карл, йдучи на компроміс. Квакіті намагається не чути “гидке каченя”.
Карл перебирає пір’я, а Квакіті спостерігає, як його очі з фіолетово-зелених стають золотисто-жовтими, і цей колір розквітає з-за його зіниць. Золото також витікає з його пальців, забарвлюючи нігті в абсолютно новий відтінок. Вони ніколи не могли пояснити, хто або що таке Карл. Карл ніколи не називав причину. Все, що знають Квакіті та Сапнап, це те, що він не зовсім людина.
Сапнап робить крок ближче. Він тицяє в рукав свого светра, який Квакіті взяв із шафи.
–Це мій? – запитує він.
–Я збирався покласти його на місце, – нервує Квакіті. Його руки стискаються в простирадлах. – Я… я не хотів його красти. Я можу покласти його назад прямо зараз. Я можу…
Сапнап хитає головою.
–Ні, ні, все гаразд, дорогий. – Він позіхає, а потім заповзає в ліжко, згортається там калачиком і розкриває руки, запрошуючи до обіймів.
Квакіті одразу ж напружується. Він стримує слова протесту в горлі, але Сапнап все одно це помічає.
–Ти в порядку? – шепоче він.
–Гм, ти… – Квакіті ковтає. Його інстинкти беруть гору, і він змушує їх опуститися, змахнувши крилами, щоб заспокоїтися. Карл випускає здивований подих від цього руху, але все, про що може думати Квакіті – це як вони опинилися в його гнізді, – Дурні пташині штучки. Не зважай.
–Ні, я хочу знати. Ти можеш нам розповісти, я обіцяю, – Сапнап погладив кінець крила Квакіті, де він якраз був у межах його досяжності. – Я навіть не знав, що ти пташиний гібрид. Ти не мусиш тримати від нас стільки секретів, – Сапнап не звучить, наче звинувачує. Просто.. наче йому сумно.
Квакіті відводить погляд. – Я не намагаюся тримати секрети. Я просто… не хочу завдавати вам незручностей, хлопці. Або дратувати. Це не важливо. Це просто… мої справи.
Карл насупив брови. Він кладе руку на щоку Квакіті, спрямовуючи іншу на нього. – Але ти важливий, – каже він серйозно. Квакіті відчуває пульс Карла, регулярний, як цокання годинника.
Квакіті підтягує крила до спини, кусаючи губи. Карл дозволяє своїй руці дрейфувати до плеча Квакіті, розтираючи там кола.
Квакіті нарешті здається і зізнається.
–Я… я гнізджуся. Іноді це буває через стрес, іноді просто так. Це допомагає – мати речі від людей, про яких я піклуюся, коли я роблю це, коли…коли вас тут немає.
–О, це так мило. Ти маленька пташка у своєму гніздечку? – Карл хихикає. Квакіті слабко сміється у відповідь.
–Т-так, мабуть.
Сапнап все ще дивиться на нього. Від нього йде тепло. Іноді Сапнап підпалює речі, частково будучи вогняним гібридом, і Квакіті уявляє, як його гніздо охоплює полум’я, уявляє, як він сидить у попелі та вугіллі. Шлатт погрожував так сильно пошкодити Квакіті крила, що той більше ніколи не зможе ними користуватися. Він так і не дотримав своєї обіцянки, але Сапнапу було б дуже легко спалити все пір’я Квакіті, якби він захотів.
–Щось іще? – нарешті заговорив Сапнап.
–Ні, ні… – Квакіті занадто швидко відповідає.
—Щось є. Я це відчуваю.
–Просто… – Слова застрягали в горлі. – Це не важливо. Я не можу контролювати свої інстинкти і… і птахи навіть не повинні бути територіальними в будь-якому випадку. Тобі справді байдуже…
–Не кажи, на що мені байдуже, а на що ні. Я можу вирішувати це сам, гаразд? – Сапнап бере Квакіті за руку, шкіра тепла на дотик, але чомусь не пече. Квакіті був упевнений, що буде пекти. Що Сапнап обпалить його.
–Ти, гм, – Квакіті дивиться на Сапнапа, намагаючись сформулювати нервозність, яка осідає в його кістках, – Ти п-повинен був спитати дозволу, щоб увійти в моє гніздо, – Квакіті починає давати задній хід, навіть не встигнувши зафіксувати вираз обличчя Сапнапа, – Ц-це просто дурна традиція. Очев- очевидно, що я б не відмовив с-своїм хлопцям, тому нерозумно навіть думати, що тобі доведеться просити. Тупі йобані пташині інстинкти, т-так?
Сапнап підводиться, а Квакіті хапає його за рукав.
–Не треба… Не треба… Вибач, будь ласка, не йди, ти не мусиш йти. Вибач, я не повинен був навіть згадувати про це…
Сапнап обережно висмикує руку. Ну все, тепер Квакіті справді вляпався.
Карл теж починає підводитися, і Квакіті висмикує руку, щоб натиснути йому на стегно, зупиняючи його. Карл нахиляється, даруючи поцілунок у плече Квакіті. Коли він дивиться на Квакіті крізь вії, Квакіті бачить, як тьмяніє золото в його райдужній оболонці.
–Все гаразд, каченя, – каже він. Квакіті не вірить йому.
Вся його невпевненість обрушується на нього. Він завжди третій. А як інакше, коли у Сапнапа і Карла є минуле, частиною якого він ніколи не буде? Це їхній шанс нарешті викреслити його з життя, як вони повинні були зробити з самого початку. Кому потрібен пошарпаний пташиний гібрид, який ледве може літати? Кому потрібен хтось, хто вже так пошкоджений його останніми стосунками?
Він міг би протриматися трохи довше, просто бути трохи кращим, і тоді, можливо, у нього було б це ще кілька днів, але якимось чином йому завжди вдається знайти спосіб все зіпсувати.
Але він не може тримати їх тут. Він не їхній тюремний охоронець. Він не хоче бути тягарем, який тримає їх. Якщо вони не хочуть бути з ним, то все, і як би йому не хотілося інакше, він повинен їх відпустити.
Квакіті майже не витримує. Гніздування – це і так непевний час. Навіть найдрібніші речі можуть довести його до краю, тому його гніздо й повинно бути безпечним.
Але його гніздо не було безпечним протягом багатьох років.
Все почалося самотньо і холодно, коли він був зовсім один у світі, покинутий будь-якими іншими пташиними гібридами, які могли б пояснити йому, хто він такий і що всі його інстинкти підказували йому робити. Він сам придумав гніздування після того, як провів тижні, вилазячи зі шкіри і намагаючись зрозуміти, чому він не міг заснути. Квакіті майже збожеволів від недосипу, коли нарешті дозволив своєму тілу робити те, що воно хотіло, і прокинувся в гнізді з простирадл та одягу.
Так було кілька років, поки він не почав зустрічатися зі Шлаттом.
Шлатт ненавидів, коли Квакіті гніздився. Він ненавидів, як Квакіті залишав у домі безлад, як це перетворювало його на злодія, як неминуче, навіть коли він повертав одяг, він був вкритий пуховим пір’ям.
Квакіті з усіх сил намагався зупинитися. Він дозволяв темним колам під очима рости, дозволяв, щоб розум затуманювався від утоми, дозволяв, щоб руки тремтіли під час. Нарешті Шлатт дозволив йому звити гніздечко в шафі в обмін на доказ того, що Квакіті піклується про нього.
Так все і почалося. Так Квакіті почав відмовлятися від свого махового пір’я в обмін на любов.
Просто вищипана пір’їнка тут, висмикнута пір’їнка там, і Квакіті міг довести, що він любить свого нареченого.
І все було так добре, за винятком тих випадків, коли все було не зовсім так, і Квакіті врешті-решт звик до гнізда в шафі, і тепер він тут, дивиться на Сапнапа і Карла, які залишили його одного в гнізді, так само, як Шлатт пішов би з огидою, побачивши, як гібрид в’є гніздо.
Квакіті відсмикує руку від ноги Карла, наче його обпекло, і його охоплює сором.
–Т-так, ні, звичайно. Все гаразд, – бурмоче він, хоча насправді це не так. Найбільше, на що він може сподіватися, це те, що вони дозволять йому продовжувати користуватися гостьовою спальнею і, можливо, поки що не виженуть його звідти.
–Квакіті, – починає говорити Карл, тягнучись до нього, але Сапнап прикрикує: Карле, йди сюди.
Карл кидає останній погляд на Квакіті, коли повністю піднімається з ліжка. Натомість він бере Сапнапа за руку, і Квакіті дивиться на їхні сплетені пальці без жодних ревнощів, лише з відчайдушною неминучістю.
–Залишайся тут, добре?- тихо просить Сапнап. Квакіті киває, не довіряючи жодному слову, що може вирватися назовні. Все ж краще, ніж бути вигнаним. Він триматиметься за кожну секунду, яку зможе провести в їхньому домі.
Сапнап витягує Карла за двері. Квакіті дивиться їм услід, припавши до ліжка. Сльози починають литися, щойно хлопці зникають з його очей.
Вони з’являються повільно, розмиваючи його зір, а потім одна за одною котяться по щоках. Він робить вдих, і його легені стискаються. Сльози набігають швидше. Він вже навіть не намагається тримати себе в руках. Який у цьому сенс?
Вони покинули його. Вони не повернуться. Нащо їм це?
Він підтягує коліна до грудей, ховає обличчя в руки, де сльози вбираються в рукава. Його крила піднімаються навколо нього, ховаючи його подалі. У його гнізді завжди так холодно.
Він чує шаркання, а потім скрип дверей. А? Він визирає з-за своїх рук.
Там стоять Сапнап і Карл, тримаючи в руках подушки та додаткові ковдри. Обличчя Карла миттєво темніє, коли вони зустрічаються поглядами. Він кидає свої речі на підлогу, підбігає і кладе руки на щоки Квакіті, змахуючи сльози.
–Ох, каченя, не плач! Не треба було нам йти. Не плач, дорогий.
Квакіті жалібно здригається і дозволяє Карлу метушитися над ним.
–Усе гаразд, Карле. С-справді. Тобі не треба за мене хвилюватися.
Його полегшення настільки сильне, що це майже боляче, коли воно розливається через нього, від серця до кінчиків пальців. І за цим стоїть відчайдушна потреба триматися якомога сильніше, перш ніж їх знову заберуть у нього. Він не хоче, щоб це було видно, не хоче, щоб його емоції змусили їх передумати.
Квакіті, – Сапнап привертає увагу Квакіті. Його очі тліють, як вугілля, – У нас є дозвіл увійти до твого гнізда?
–Щ-що?
Квакіті не може зрозуміти, про що його просять. Вони його хлопці. Звичайно, вони мають право на все, що належить йому. Зрештою, Шлат ніколи не просив. Він просто брав і брав, поки Квакіті не довелося віддати і з’їсти…
НІ-
Але є щось правильне у відчутті, що його просять. Саме так і повинно бути гніздування. Воно повинно бути безпечним і в спокої, а не заштовханим в крихітні темні простори, де Квакіті навіть не може розправити крила.
Голос Сапнапа вириває Квакіті з його роздумів.
–У нас є дозвіл увійти до твого гнізда?- повторює Сапнап.
–Так, ми прийшли просити дозволу! – погоджується Карл, опускає руки і нахиляється, щоб зібрати подушки, які лежать на землі. Він кидає їх усі на ліжко, поки Квакіті дивиться на них. – Це тобі! Щоб зробити твоє гніздечко затишним, навіть якщо ти не хочеш, щоб ми були в ньому. Бачиш, ми принесли наші подушки, бо ти сказав, що тобі подобається наш одяг! – В очах блищать кольори, запаморочливий райдужний вихор.Почнітьбі! Щоб зробити твоє гніздечко затишним, навіть якщо ти не хочеш, щоб ми були в ньому. Бачиш, ми принесли наші подушки, бо ти сказав, що тобі подобається наш одяг! – В очах блищать кольори, запаморочливий райдужний вихор.
Сльози починають повертатися, не падають, але очі Квакіті горять. Вони навіть не питали, припускаючи, що Квакіті скаже “так”. Вони принесли йому свої подушки, щоб він міг їх взяти, навіть якщо їх не пускали. Квакіті міг би взяти всі простирадла та подушки і спокійно відправити Сапнапа та Карла назад до їхньої кімнати, навіть не думаючи , що вони б розсердилися. Він не пам’ятає, коли востаннє хтось так піклувався про нього, не очікуючи нічого натомість.
–Звичайно, я хочу, щоб ви обоє були в моєму гнізді, – нарешті вичавлює з себе Квакіті, намагаючись звільнити місце. Він міг би сказати “ні”. Міг би. Але він не хоче, щоб вони вважали його невдячним, тому не скаже, – Ви можете зайти.
Сапнап киває і заповзає на ліжко. Карл явно чекав, що Квакіті скаже це, тому що він практично стрибає до Квакіті на коліна, міцно обіймаючи його. Сапнап підтягує їх обох ближче до себе, обережно, щоб не придавити крила Квакіті.
Квакіті дозволяє теплу оточити себе, ховаючи носа в Карлове плече. Якщо хтось і чує, як він схлипує, то не показує цього.
–Мені шкода, що ти думав, що ми йдемо, – шепоче Сапнап, цілуючи Квакіті в маківку. – Я просто хотів зробити все правильно.
Інстинкт Квакіті співає при цьому, при думці про те, що його партнер намагається бути шанобливим так, як це важливо для його інстинктів. Вони намагаються зрозуміти його. І Квакіті цінує це, але…
–Ти ж знаєш, що не зобов’язаний, так? – Квакіті обертається, щоб подивитися на Сапнапа. – Ви вже на лігу кращі за Шлатта.
Полум’я в очах Сапнапа тьмяніє і гасне. – Навіть якщо так, це не завжди означає, що ми робимо правильні речі. Це не завжди означає, що ми ставимося до тебе так, як повинні. Будь ласка, не дозволяй цьому покидьку бути для нас еталоном, добре?
Квакіті не знає, що на це відповісти, тому замість цього він починає гратися з новими ковдрами, які принесли Сапнап і Карл. Його гніздечко трохи замале для них трьох. Він хоче, щоб їм усім було комфортно, щоб їм не довелося знову йти.
Він відчуває, що його хлопці спостерігають за ним, коли він метушиться біля ліжка, розширюючи своє гніздечко і вистилаючи його їхніми подушками, одягом і ковдрами. Нервове відчуття в грудях послаблюється, коли він кладе останню річ на місце. Він розправляє крила, а потім несподівано з його рота виривається щебет. Очі Квакіті розширюються, і він притискає кулак до губ, щоб зупинити наступний звук.
Він не цвірінькав з самого дитинства. Чому це відбувається зараз? Смутно пригадується, як хтось казав йому, що пташенята цвірінькають, коли закарбовують у пам’яті людей, які про них піклуються, і бляха-муха..
Карл променіє, вигукуючи: – Боже мій, ти щойно цвірінькнув, пташко?
–Ні, ні, я… – Крізь його слова проривається ще один щебет, і Квакіті відчуває, як його щоки палають, – Бляха.
Карл пищить. Він засипає Квакіті поцілунками, а Квакіті гикає і цвірінькає, збентеження лише робить звук більш неконтрольованим. – Я кохаю тебе, Квакіті! Ти такий милий!, – Карл посміхається.
Квакіті завмирає.
–Що?
Карл кліпає на нього, очі переливаються між солодкими відтінками рожевого та жовтого, – Я кохаю тебе! Хіба я не казав тобі цього раніше?
Квакіті повільно хитає головою, все ще дивлячись на Карла. Карл ніколи раніше не казав, що кохає його. Квакіті запам’ятав би. Насправді ніхто з них не казав. У Квакіті є теорія, що Карл і Сапнап перестали казати, що кохають одне одного, коли він приєднався до їхніх стосунків, щоб він не відчував себе покинутим, але він не має нічого, щоб довести це. У нього також є теорія, що вони все ще говорили це один одному, коли його не було поруч, але про це боляче думати.
Карл мило морщить ніс, ніби не може повірити, що не говорив цих слів раніше. – Присягаюся, що казав, – бурмоче він, а потім знизує плечима, – Але так чи інакше, я кажу тобі це зараз! Я кохаю тебе!
Полум’я на щоках Квакіті стає сильнішим, – О Боже, ти не повинен продовжувати говорити це. Але я… – Він ковтає, і фантомний біль дрейфує крізь його крила, – Я теж тебе кохаю.
Сапнап обіймає Квакіті за талію, притискаючи його до себе. Одна його рука тягнеться до руки Карла.
–Я теж тебе кохаю, – шепоче Сапнап на шию Квакіті, – Я люблю вас обох.
Квакіті ховає обличчя на грудях у Сапнапа, – Я теж тебе люблю, Сап, – відповідає він.
Він думав, що ніколи більше не скаже цих слів. Шлатт завдав йому стільки болю, у всіх відношеннях. Це мало бути розвагою, просто розвагою, щоб згаяти час, але Карл і Сапнап затягували його кожним солодким пестливим ім’ям, кожним теплим жестом. Він справді так вважав, коли говорив їм ці дорогоцінні слова.
І він думає, що вони теж це мали на увазі.
Поки що він намагається не думати про те, що це означає для нього, і як йому доведеться потім доводити їм це насправді, і що на його крилах ще залишилися пошарпані латки від минулих стосунків. Поки що він намагається не думати про те, що кохання – це завжди боляче.
—
Вперше Сапнап і Карл сказали, що кохають його, коли побачили його крила. Тоді це сказав Квакіті, але тепер він це доводить, кожна вирвана пір’їнка – освідчення в коханні. Це все повертається до його крил, його прекрасних, огидних, обірваних крил.
В якомусь сенсі, це все так доречно.
https://archiveofourown.org/works/34428916
Переклад робився за дозволу автора, переходьте за посиланням та залишайте відгуки на оригіналі, якщо вам сподобалась робота 😉
Додати до улюблених