На щастя, спокій мені справді дали. Я просидів цілий день в кімнаті за книгами. Початок осені, на вулиці все ще спекотно. Хоча інколи бувало таке, що в перший же день дощ, сильний вітер. Але не цього року. Я ще й зі шрамами на тілі не міг носити сорочки з вкороченим рукавом. Не пощастило.
«Може прогуляємося?»
«Давайте»
Я швидко взяв сумку, взувся і вийшов на двір. Марія вже чекала мене там. Хоча б серед студентів є любителі осені, а то з викладачами якось нудно. Окрім Валентина і Кайди, але перший буде музику в кімнаті слухати, а друга додаткові заняття поставила на сьогодні.
Кайда викладачка з Астрономії. Вона моя подруга, як і Валентин. Ми навчалися на одному курсі.
— Гарно. Навіть не уявляю як тут, коли все починає жовтіти.
— О, це казково. Як день провела?
— Хотіла Кая знайти, але він, мабуть, у кімнаті відпочивав у свій єдиний вихідний. Тому не чіпала його. Але з самого ранку до мене зайшла Стефанія. І, як на зло, в кімнаті була Стейсі.
— Ой, сподіваюсь, вони не посварилися.
— На щастя, ні. Справа була така..
Я тоді повернулася з ванної кімнати. Переодягалася, коли у двері постукали. Я швидко накинула сукню та одягнула маску, поки Стейсі відчиняла двері.
— А ти що тут робиш? У тебе ж свій елітний гуртожиток є.
— Я тобі нагадую, що одна зі студенток моєї групи живе тут. І я думаю, до тебе дійде, що прийшла я до неї.
Я відразу зрозуміла, що то Стефанія. Тільки одна хорсівка живе в цьому гуртожитку. Я подивилася на дівчат.
— Стейсі, вийди на декілька хвилин.
— Та з радістю! Все одно хотіла того бовдура знайти, який мене вчора облив.
— Вау, хтось нарешті зробив це?
Стейсі розізлилася ще сильніше. Вона взяла телефон і вийшла з кімнати, хлопнувши дверима.
— Як ти з нею живеш?
— Звикла вже. Ти чого прийшла?
— А, я почула, що сталося з тобою, вирішила печива принести.
Я здивувалася. Стефанія до цього була зовсім іншою. Чи справа була у Стейсі, яка була біля мене?
Проте мені було приємно, що вона прийшла. На душі стало тепліше.
— Дякую. Сама пекла?
— Так. Люблю випічкою займатися.
Я взяла коробочку. Пакунок був гарно оздоблений. Відкривши, я відчула приємний запах свіжої випічки. Пощастило Каю з нею. А можна і мені таку дівчину?
— До речі, чого маску носиш?
— Щоби інфекцію не підхопити.
— А якщо чесно?
По шкірі побігли мурахи. Я не знала, як вона так легко розпізнала брехню.
— Рана жахлива.
Я подивилася в бік, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом.
— Я подивлюся?
Я здивувалася.
— Добре.
Стефанія акуратно зняла маску. Кінчиками пальців вона доторкнулася до моєї шкіри, від чого знову пішли мурахи. Люблю цей жест, навіть якщо він випадковий. Набравшись сил, я подивилася їй в очі. В них був жаль і тільки.
— Ти зовсім не схожа на тих хорсовців, які є зараз. Але ти ідеально підходиш цьому факультету. Я спостерігала за тобою. Ти неначе світишся цією магією, як мій брат, або Лев Костянтинович. Рідко такі зустрічаються. Але щоби вижити на цьому факультеті, потрібно вміти протистояти всьому поганому, що тобі робитимуть хорсовці. Запам’ятай це. Знімеш маску, коли зможеш. Але пам’ятай, що ти дуже гарна.
Стефанія віддала її мені й вийшла з кімнати. Я стояла неначе вкопана, не розуміючи, чому. В кімнату увійшов Даниїл.
— Д’яченко, ти чого така червонюща? Я наче не бачив, щоби хтось виходив з кімнати.
— Іди ти.
Я здивувався. Стефанія дуже рідко була такою.
— Цікаво. А ти чого Кая шукала? У Стефанії не спитала?
— Та щось я забула.
— Ну щодо такої ж дівчини, я думаю, що ти знайдеш її.
Ми обоє розсміялися.
Марія пішла до себе в кімнату, а я вирішив ще трохи побути на вулиці.
— Леве, як прогулянка?
Знову Даниїл. Він підійшов до мене і я усміхнувся. Ладно, його компанії я сьогодні не проти. У мене хороший настрій.
— Прекрасна. А ти як?
— Та думаю, чого Д’яченко червонюща була сьогодні.
— Я б сказав, але не зроблю цього.
— А, вона тобі розказала? Ну пухнастику…
— Ні.
— Я ж дізнаюся.
— Без моєї допомоги.
Я знав, що Даниїл не відійде від мене до кінця прогулянки. Але через нього йти назад в гуртожиток я не хотів
— Добре-добре, пухнастику. Як тобі посвята?
— Цікава. До моменту, поки проблеми не почалися.
Напевно, люди вже в селі. Воно на краще. Легше знайти буде. Головне, щоб зайвого не сказали, а то роботи і нам, і міністерству буде більше.
— Туристи?
— А хто ж ще? Навіть не знаю, нам пощастило, чи ні. Все ж вони не нечисть побачили.
— Ну..
— Навіть не думай.
— Добре-добре.
Його вічні жарти. Іноді набридають. Але з ним все одно цікаво і цього заперечувати я не можу. Ми з ним гуляли так ще десь годину і з мого лиця не сходила посмішка. Але скоро вже мала настати комендантська година. Добре, що цієї ночі чергую не я. Бо завтра повний місяць, потрібно виспатися.
Я знав, що Даниїл ще довго не буде спати й, що на перших парах його не буде. З цим змирилися вже всі. Хлопець ходив тільки туди, куди йому потрібно. По суті, це правильно, але ж і інше може знадобитися. Ладно, все одно я не його куратор і пари з його групою у мене завтра немає. Про все інше попіклується його куратор.
Я прийняв душ і хотів вже лягати спати, коли у двері постукали. То була Кайда. Вона була досить незвичної зовнішності для нашо місцевості. Коріння з арабських країн робило своє. Темна шкіра, чорні очі, темне волосся.
— Ти щось хотіла?
— Так, хотіла. Там у твоєму гуртожитку сварка.
Я швидко переодягнувся і побіг до гуртожитку. Два хлопці. Небезпечне поєднання. Хотів раніше лягти, але ось. Мороки на пів ночі.
— Що тут сталося?
Хвилин п’ятнадцять я вислуховував і намагався зрозуміти, хто винний. Кайда весь цей час стояла позаду мене, спостерігаючи ситуацію.
— Обоє розійшлися по кімнатах. Якщо ще раз таке побачу – заставлю писати догану. І де Кай? Ви ж прямо біля його кімнати.
— Леве Костянтиновичу, його сьогодні ніхто не бачив, навіть сусіди, ‒ сказала Стефанія. Я подивився на неї. Її поганий настрій говорив за те, що вона намагалася розібратися, але не вийшло.
Дивно, на Кая не схоже. Можливо в бібліотеці засидівся? Обов’язково з ним завтра поговорю. Щось дивне. Як і завжди. Це ж Сирин, тут по іншому не буває.
Розібравшись зі студентами, я нарешті пішов у кімнату і заснув, як тільки моя голова доторкнулася до подушки.
Ранок видався прекрасним. Теплий, сонячний день. Ідеальний, щоб провести заняття на дворі. Але не з мого предмета. Проте Петро Олександрович не пропустить цієї можливості.
Зібравшись, я хотів піти до своєї аудиторії. Але на телефон прийшло повідомлення.
«Термінова нарада в кабінеті ректора»
Що знову? Я пішов до Асгайра. І як виявилося, що я був другим. Валентин вже сидів там. Не схоже на нього. Він зазвичай приходив останній і диво станеться, якщо не запізниться.
— Поясните?
— Якраз стосується вашої студентки, ‒ сказав Асгайр. Настрій у нього був не найкращий. Як і у мене. Ну так, з самого ранку щось сталося. Сподіваюсь, що не через Д’яченко це все.
— Хто?
— Д’яченко.
Я сів на диван. Кабінет поступово почав наповнюватися викладачами. Асгайр кудись пішов, мабуть за Марією. Я ж намагався зрозуміти, що сталося.
Додати до улюблених