Будинок був достатньо просторим, територія також не мала, а все тому, що сім’я походила від козацької старшини. На подвір’ї був колодязь, сарай з спорядженням, невеликий сад і загін з худобою.
В самому будинку горіло світло. Цікаво хто це не спить о такій пізній порі? Це була Юстина. Вона щось тихо перебирала і думала. Щось її бентежило. Щось, про що вона нікому не хотіла розповідати.
Остап обережно пройшов до саду, а з нього до вікна з якого світилося світло. Його дуже зачарувало подвір’я яке він хотів назвати Величним. Він уявив як дівчина, до якої він йшов, рано зранку встає босими ногами на цю траву, як на її пальчики потрапляє роса, а сонячні промені пробиваючись через крони дерев і спускаються на її темні, вишукані коси і золоті оченята. Від цих думок його серце затьохкало ще дужче.
З цими думками він дійшов до віконця і тихенько постукав аби не злякати маленьку бджілку. Але від неочікуваності вона все таки підскочила і з острахом подивилася у вікно, там стояв той самий чоловік якого вона зустріла біля церкви, з яким танцювала на весіллі і думки які були лише про його присутність. Думала вона таке — “І чому це він приїхав саме сюди? Чому він до мене приклеївся? А може мені здається…?”. Проте ще один стукіт привів її до тями. Вона швидко відсунула миску з насінням, накинула на плечі хустину і обережно та тихо вийшла з будинку.
-Що ви тут робите? – пошепки обурювалася вона.
-Хотів подивитися де ти мешкаєш, а ти якраз не спала.
-Навіщо це вам? Ви що якийсь ммм… – Дівчина задумалася і відповіла, – Вбивця який переслідує молодих дівчат і робить бог зна що?
-Так мене ще ніхто не називав. – Засміявся той і продовжив, — У вас такий гарний і великий сад. – Він швидко перевів тему і подивився на яблуню на якій вже достигали солодкі плоди.
-Дякую, але не переводьте тему. – Вона також подивилася в сторону в яку дивився чоловік навпроти.
На дворі було вже темно, проте небо було чистим з безліччю зірок. Їх було дуже багато, ніби килим з маленьких яскравих вогників, був над їхніми головами. Юстина перевела погляд на Остапа і задумалась.
Він був дуже вродливим, особливо з такого боку. Його зелені, смарагдові очі зацікавлено дивилися тепер на дівчину поруч. Він хотів щось сказати своїми устами, на яких дівчина затримала легкий погляд, але промовчав. І лише через довгі три хвилини він вимовив:
-Можеш, будь ласка, розповісти мені більше про село? – Тепер його погляд був сфокусований на співрозмовниці.
-Ну можу… Але що саме вас цікавить?
-Хм… – Чоловік задумався, – Все дуже цікаве тому давай підемо присядемо — І показав на лавку яка стояла під яблунею.
-Добре. – Коротко вимовила і пішла перша, а чоловік за нею.
-То що ж ви хочете почути першим?
-Хм… Давай про тебе.
-Але ж я не село!
-Так, я знаю. Але ти живеш тут. – Він тільки усміхнувся.
-А що ви хочете дізнатися…?
-Ну наприклад, — Остап задумався. Він хотів дізнатися все, — твій улюблений колір.
-Ви серйозно?
-Повністю.
-Тоді це напевно зелений… Колір весни, травня і паростків. – “І ваші очі також такого зеленого!” – подумала вона і їй стало ніяково, але вона продовжила — А ваш… Який улюблений колір?
-Мій… – Він подивився їй в очі і побачив щось дивне, золоте та не звичне. В її очах були маленькі вогники які зачаровували і зігрівали. – Золотий? Чи багряно-жовтий?
-Тобто вам подобаються гроші? – Їй стало смішно.
-Не вгадала. Золотий як колір твоїх очей. Теплий і впевнений.
Дівчина здивувалася і зашарілася. Такого їй ніхто, ніколи не говорив. Атмосфера змінилася.
Вони поговорили ще десь з годину точно і Юстя почала засинати. Не дивлячись на те що вітер вже подував осінніми днями і була ніч, вона не відчувала цього та була дуже щасливою, сама не знаючи чому.
Чоловік замітив сонність дівчини поруч і запропонував провести її до дверей щоб та лягала спати.
-Добре… – Погодилася і спробувала підвестися та ноги які вже боліли від цих всіх походеньок. Тому вона обперлася об чоловіка поруч, а той тільки ставав щасливішим.
Остап допоміг їй дійти до будинку де вони попрощалися. Він ніжно та легко, по дитячому поцілував її лоба і промовив:
-Солодких снів моя лебідка… Нехай тобі присняться тільки хороші сни і надіюсь що завтра ми ще побачимось. Бувай. – Промовивши ці слова він пішов геть.
-Бувай… Остапе.
“Надіюсь цього ніхто не бачив…” – подумала та і пішла в середину до будинку. І як же вона здивується коли її бабуся скаже що побачило сьогодні в ночі…
Додати до улюблених