POV Какаші
Вже два дні я наглядав за непритомною Сецуко. Орочімару привів нас до своєї прихованої лабораторії і підключив дівчину до сильно зміненого апарату життєзабезпечення.
Справи були дійсно кепські. Мало того, що Учіха пропустила крізь себе величезну кількість чакри блискавки, настільки необережно, що канали чакри сильно постраждали, так ще й Сасорі, мабуть перед смертю, встиг випустити отруєні сенбони, і три з них поцілили в Сецуко. Без негайної медичної допомоги вона б, в кращому випадку, залишилась калікою. Варіанти було три: повернутись в Коноху, але шлях був надто довгим, не кажучи вже про те, що я не знав в якій саме частині пустелі ми знаходились; відправитись в Селище піску, шлях – коротший, але я все ще гадки не мав де знаходжусь; або довіритись Орочімару, який, раптом, захотів допомогти. Останній варіант – найнебезпечніший, і одночасно, міг стати найуспішнішим.
Вірогідну причину раптового бажання допомогти у нукеніна, я виявив коли відкрив сувій Сецуко. Серед пояснень та вибачень змішаних в одну хаотичну грудку, наче вона не змогла зібрати думки до купи і вирішила записати все що прийде в голову, було також й пояснення, які саме справи привели нас в пустелю. Вся ця ненадійна афера з пошуком Акацукі та обіцянки сумнівної інформації Орочімару, якимось дивом спрацювала. Він докладав навіть забагато зусиль аби вилікувати Сецуко. Що мене дуже нервувало. З однієї сторони, ці зусилля рятували їй життя, а з іншого, чим довше вчений лікував тим сильніше в його очах горіла цікавість. Інколи здавалось, що лише моя присутність заважала чоловіку взятись за скальпель і розрізати тіло моєї дружини на «зразки».
На третій день мого «чергування» Сецуко нарешті прийшла до тями. Я вирішив не поспішати, і залишився сидіти в кутку кімнати очікуючи поки у дівчини нарешті проясниться розум, але перш ніж це сталось в кімнату зайшов Орочімару. Не вимовляючи ні слова він перетнув кімнату від дверей до ліжка оточеного різними медичними приладами, та схилився над своєю пацієнткою.
– Щ-що? – ледь чутно пробурмотіла Сецуко.
– Ти безрозсудно кинулась на суперника сильнішого за себе, і ледь не померла, – з легким знущанням у голосі повідомив їй Орочімару.
Я теж став біля ліжка і обережно торкнувся руки дівчини привертаючи її увагу.
– Напевно перед смертю Сасорі встиг випустити отруєні сенбони. В тебе попало декілька, ти ледь не померла.
– Смертю?.. – Вона перевела погляд зі стелі на мене, а потім на Орочімару. – Він же не помер, чи не так?
Нукенін тільки розсміявся на цю заяву. Я ж однак не міг зрозуміти, що в цьому кумедного? Хіба Сасорі не повинен бути мертвим? Сецуко ж знищила його тіло повністю, тільки уламки залишились. Але якщо він все ще живий, тоді тем паче немає причини сміятись. Живий він лише принесе більше неприємностей. І з чого вона взяла що він не помер?
Орочімару підійшов до іншої сторони кімнати, де стояли декілька шаф зі скляними дверима. В середині знаходились різноманітні колби та банки, інколи в них щось плавало. Одну з таких він дістав. Це була велика банка, без надписів, на відміну від інших. В середині, в зеленуватій рідині, плавало щось циліндричної форми та невизначеного кольору, воно було надто обпалене і деформоване аби я міг щось розрізнити. Разом із банкою він підійшов до Сецуко.
– Це те що від нього залишилось. Не багато, та ще й сильно скалічено, але здається трохи життя в цьому є.
Все ще трохи затуманеним поглядом Учіха слідкувала за Орочімару весь час, але тепер я зрозумів що на жодного з нас вона більше не звертає увагу, повністю зосередившись на вмісті банки. Очі її розширились, а обличчя скривилось в гримасі, що виражала щось середнє між роздратуванням та звинуваченням.
– Чи можу я добити це прямо зараз?
Губи Орочімару розтягнулись в широкому оскалі, а в наступну секунду він відкрив сосуд, дістав звідти невідоме «щось» і вклав його в руку дівчини, в другу він поклав кунай.
Я все ще не розумів що відбувається, коли Сецуко встромила кунай в ледь пульсуючий циліндр. А в наступний момент по тілу дівчини ніби пройшлась невидима хвиля зцілюючи будь-які пошкодження, і єдине що вказувало на її минулі травми залишилась втома, яку вона випромінювала кожною клітиною тіла.
Очі Орочімару загорілись чимось дуже близьким до божевілля, коли він роздивлявся щось на одному з екранів приборів, що оточували ліжко. Сецуко прослідкувала за ним очима і незадоволено зітхнула. Я, однак, залишався геть спантеличеним. Що відбувалось?
– Тож ти дійсно стаєш сильнішою коли когось вбиваєш! Який цікавий дар!
Голодні зміїні очі впились поглядом в Сецуко, але на її обличчі так і застигли вираз розчарування і втоми.
– Цей «дар», як ти сказав, не прив’язаний до тіла. Можеш звичайно спробувати забрати моє тіло але тобі це нічого не дасть.
Слова дівчини, виплюнуті наче отрута, якщо і засмутили Орочімару, то він цього не показав.
– Тож, якщо я приведу тобі когось з моїх посіпак і дам тобі його вбити, ти станеш сильнішою?
– Залежить від їхньої сили…
Учіха відкрила рот, а на обличчі проступив натхненний вираз, який вона зазвичай мала коли пускалась в довгі пояснення, але я її перебив.
– Ти виглядаєш втомленою, можливо тобі спочатку треба відпочити?
Вони вдвох повернулись до мене, Орочімару незадоволений, а Сецуко трохи приголомшена, ніби щойно згадала про свою втому. Але проти ніхто не висловився. Нукенін побажав своїй пацієнтці гарного відпочинку та вийшов, дівчина майже одразу заснула, а я повернувся в крісло в кутку кімнати. Але все таки… Що тут щойно сталось?
∞
POV Сецуко
Відкривши очі я побачила ту саму білу стелю, що й минулого разу. На цей раз у мене було більше сил, і мені навіть вдалось сісти. Майже. Руки не втримали, і я майже тюкнулась головою об узголів’я. На щастя, мене спіймав Какаші. Невже він весь час був тут?
Суворий погляд його єдиного, відкритого, ока, дав мені зрозуміти що він чекає пояснень. Але перш ніж я навіть встигла відкрити рота, Какаші тихо прошипів:
– Що тебе взагалі спонукало зв’язатись з Орочімару?!
Його злість цілком зрозуміла. В Коносі стільки сильних шинобі, що вистачить захопити маленьку країну. Просити допомоги у будь-кого з них було б в рази безпечніше ніж навіть просто пересіктись поглядом з Орочімару. Але в усіх них був один суттєвий недолік: я знала про Акацукі більше ніж вони. Я навіть не була впевнена що вони взагалі чули про цю організацію. Не кажучи вже про завдання, з покаранням у вигляді «отримання Манґекьо Шарінґана».
Орочімару хоча й не знав деяких деталей, мав особистий досвід, оскільки сам колись був членом Акацукі. Просити в нього допомоги було хоч і небезпечно, але значно продуктивніше ніж в когось іншого. І, до речі, потроху вже почало окупатись. Я звичайно не очікувала зіткнення з Сасорі, і це ледь не коштувало мені життя, але все пройшло краще ніж я думала. А остаточне вбивство Сасорі підняло мені рівень і повністю зцілило тіло. Тож я була цілком задоволена.
Какаші ж ставав все злішим чим довше я мовчала. Але я дійсно не знала як йому все це пояснити. Про квест сказати йому я точно не могла.
– Він був найкращім варіантом з можливих, – повільно почала я.
Я пильно подивилась на чоловіка, але він не збирався мене перебивати. Лише погляд став інтенсивнішим.
– Орочімару сам в якийсь момент був в Акацукі, він знає їх зсередини, до кого ще звертатись як не до нього.
Я побачила, як рот під маскою почав рухатись, а груди Какаші роздулись, ніби він збирався на мене гаркнути, тому поспішно витягнула руки аби зупинити його.
– Мені потрібна була інформація, і якомога швидше. Якби справа була лише в силі, я б пішла до тебе, Шисуі, Дядька Фугаку, або Мінато-сама. Але ж справа геть не в цьому. Ніхто в Коносі не здатний дати мені стільки інформації скільки ж і він.
Хатаке гучно видихнув, і наче здувся. Його плечі згорбились, а єдине відкрите око наче потускніло, в ньому не залишилось ні краплі напору лише якась втома і печаль. Ще пів хвилини він дивився на мене мовчка, а потім ледь чутно сказав:
– Ти розумієш що це вже не просто втекти з селища? Це вже змова з відомим злочинцем. Тебе можуть серйозно покарати…
На такого Какаші було дивитись значно важче, єдине, що я могла, це опустити погляд на вкриті ковдрою ноги.
– Я розумію, що коли мої вибрики набриднуть Хокаґе-сама, я, тієї ж секунди, отримаю клеймо нукеніна і стану розшукуваною злодійкою… Але якби у тебе був шанс, повернутись назад і виправити все про що ти жалкуєш, врятувати всіх хто помер, хіба ти б не вчинив так само? Не зробив би все що в твоїх силах аби все виправити?
Говорити так було не чесно. В моїх грудях змішались жаль і провина, а в куточках очей з’явились сльози. Я не мала права говорити це Какаші. Він втратив майже всіх кого любив. І якби він дійсно повернувся, він напевно б зробив все можливе аби хоч когось врятувати.
Я ж ніколи не «поверталась». Я знала історію всіх цих людей лише тому що колись дивилась це «Наруто». Моя думка і прихильність до кожного з них постійно змінювалась.
Але зараз, якби мене запитали чи маю я право взагалі вирішувати кому з них жити чи померти, коли всі вони раптом стали реальними? Я б від всього серця сказала б, що мені байдуже, маю я таке право чи ні. Я вб’ю всіх хто мені не подобається, якщо так буде потрібно. Якщо від цього буде залежати моє життя і життя тих хто мені близький. Стати нукеніном? Та будь-ласка. Відмитись від такого буде важко, але я й не планувала затримуватись в цьому світі надовго. Навіть якщо думка про це і ранила моє серце. Не перший раз я мушу втратити когось рідного, я вже звикла.
В той момент коли мої думки полинули до «забороненої теми», мого колишнього світу, я відчула як мене обійняли.
– Але ж у тебе все ще є люди які тебе люблять, – почула я тихий голос, який говорив мені в маківку. – Хіба ми не засмутимось, якщо з тобою щось станеться?
Я тихо хмикнула на це.
– Засмутитесь… Тому я намагаюсь діяти обережно, а не пірнути з головою в проходження місій, – пробурмотіла я у відповідь. – Але це діє в обидві сторони.
– І що ж нам робити?
– Нічого, – я зітхнула і ближче притиснулась до Какаші, було затишно. – Я поспілкуюсь з Хокаґе-сама, коли повернемось.
Зверху знову почулось зітхання. Я проігнорувала його питання і буду ігнорувати надалі. І Какаші, напевно, це розуміє. Нічого зробити було неможливо. Я не відмовлюсь від завдань, навіть якщо захочу. Ціна за провал надто висока. А всі решта не перестануть бути в небезпеці, хоча б тому що надто багато «особливих» людей мені дорогі. Не кажучи вже про те, що більшість із них шинобі.
Якось непомітно для мене буря почуттів в грудях поступово зникла, змінившись втомою. Я глибоко вдихнула і видихнула намагаючись позбутись дискомфорту, але це звісно не спрацювало.
Просиділи ми так досить довго. Тіло затекло, але я і не думала відсторонитись. Було затишно. Цього достатньо.
Але звісно хорошого ніколи не буває багато. В кімнату увірвався, по іншому не скажеш, Орочімару.
– Ну що? Тепер ти розкажеш, як це працює? Як ти стаєш сильнішою? І де моя нагорода врешті решт?
Какаші спробував відсторонитись, але я миттєво вчепилась в його кофту. Якщо я зараз і буду щось розповідати, то хочу робити це в затишку. Моя кімната вдома підійшла б краще. М’який футон, ковдра, плед і купа подушок. Ось що мені зараз було потрібно. Але поки що і так згодиться.
∞
Відповісти на всі питання Орочімару було одночасно дуже легко і неймовірно важко. Знаючи що я розповідаю йому лише крихти, чоловік по декілька разів задавав схожі за змістом але по різному сформульовані питання, намагаючись спіймати мене в пастку. Але що меші ще робити? Можливо він вважав, що я спеціально приховую інформацію, але з обмеженнями Системи, мені вдалось розповісти йому тільки це.
А от на питання «хто стоїть за Акацукі», я переказала йому історію Мудреця Шести Шляхів. Без подробиць, звісно, сумніваюсь що Орочімару цікавили взаємовідносини між Хагоромо та його синами.
– Тож Акацукі керує Зецу?
– Його чорна половина. І звичайно він робить це не сам, а через «Учіху Мадару». Точніше через людину яка носить маску і прикидається Мадарою. Я його називаю «Учень Мадари».
– А справжню особу під маскою ти, напевно, знаєш.
Це вже було навіть не питання.
В ході розмови Какаші все таки розірвав обійми і сів поряд з Орочімару, жадібно поглинаючи видану мною інформацію. І тепер я, спершись на узголів’я, намагалась міцніше завернутись в одіяло, бо під їхніми поглядами було досить не зручно.
– Слухай, я і так розповіла тобі більше ніж ми домовлялись. Хочеш ще інформації від мене, то дістань мені інформацію про нинішніх членів Акацукі та їхні плани на найближче майбутнє.
Змій лише хмикнув.
∞
На наступний день ми, з Какаші, відправились додому. Перед виходом Орочімару знову спробував вивідати в мене інформацію про систему.
– Але це ж була брехня.
– Га?
– Що здібність прив’язана до душі.
Я нарешті зрозуміла про що він.
– Це правда. Вона впливає на тіло. Але цілком і повністю залежить від душі.
– Тц… – чоловік нарешті відійшов і незадоволено скривився. – Коли зберу інформацію, відправлю тобі повідомлення.
– До зустрічі.
На прощання я тільки кивнула йому.
Додати до улюблених