Кріс повертався додому зі спортзалу і мріяв про ситну вечерю, гарячу ванну і навіть про тепле ліжко. Після того, як Фелікс зник із усіх радарів, минуло близько тижня. Звісно, Чан досі хвилювався. Але після розмови із друзями йому якимось чудом вдалось вимкнути страх чи, як мінімум, поставити його на паузу.
Признатись, він сам дивувався, як добре подіяв цей трюк. Апетит повернувся до рівня норми, із ним – яке не яке бажання жити чи хоча би займатись звичними речами. Тому сьогодні хлопець подався до спортзалу і вже, власне, вертався додому.
Дійшовши до світлофору, він спинився – лампочка світилася червоним. Втомлено зіперся на металевий холодний стовп і дістав телефон. Його чекали декілька нових повідомлень.
“Йонбок взагалі планує вертатись?
У нас якби тренування вже завтра і все таке…” – писав i.n. Йому відповів Сенмін:
“У мене таке відчуття, що він свій телефон десь втопив абощо”
Від думок про карбонару не лишилось і сліду.
“У сенсі втопив??” – написав Чан.
“Він поза зоною досяжності уже другий день” – пояснив Сенмін.
“Ну і в мережі його не було, але це ти й сам знаєш”.
У грудях похололо. Не довго думаючи, Кріс набрав номер друга.
Світлофор загорівся зеленим. Притиснувши телефон сильніше до вуха, він перетнув вулицю. Миті тиші тягнулися занадто довго. Йому здавалось, що він провалювався в неї.
– На жаль, даний абонент знаходиться поза зоною досяжності, – почув хлопець за кілька секунд замість так очікуваних гудків. Він мимоволі спинився. “Може… він поїхав до батьків? – з надією подумав він. – і просто вимкнув телефон, щоб не відволікатись”.
Посумнівавшись секунду – другу, Чан знайшов у контактах номер мами Фелікса. Гудки… Тобто вона у зоні доступу…
– Кріс, привіт! – почувся її життєрадісний голос. – Як справи?
– Та добре наче, – відверто збрехав хлопець. – А ви як?
– Теж непогано. А чому ти звониш? Щось сталось? – поцікавилась жінка.
– Так. Ви часом не… – “знаєте куди зник ваш син” хотів було запитати Кріс, проте вчасно спинився. Не варто починати з паніки. Може, вона сама не знає. – Ви не підкажете може… – почав він знову обережно, – де зараз ТЕОРЕТИЧНО може бути Фелікс?
– Фелікс? – здивувалась жінка. – Ну, останнє, що він мені казав, що хотів кудись з’їздити, провітритись.
– Справді? – тобто батькам він все ж таки сказав.
– Ага. А ви не знали? – у її голосі почулось збентеження, – Він має післязавтра повернутись, набери його тоді, – мовила вона вже спокійно.
Кріс переступив з ноги на ногу:
– Тобто… вам він теж не відповідає?
– Ну, – на мить зам’ялась жінка, – мабуть, йому треба побути на одинці. Він же завжди так робить.
– Ну так… – не зміг не погодитись Чан. Тільки зазвичай Йонбок попереджає про свої поїздки.
– Він дорослий, все ж таки, – це вона сказала явно із жалем. Так кажуть всі мами, не залежно від того скільки років їхнім дітям.
– Добре, дякую, – мовив із явним полегшенням хлопець. – Бувайте тоді?
– Бувай, – відгукнулась весело жінка. – Хлопцям привіт!
Три короткі гудки – вона поклала слухавку. Що ж, Фелікс живий, це вже добре. “Але нам він все ж таки змовчав…” – почувся в голові напружений голосочок. Це факт. Чому ж? Що сталось? Вони сказали щось не так і, не помітивши, його ранили? Але як же можна ранити людину, щоб вона зникла із зони доступу, нічого не сказавши.
Ну, це вже він запитає при зустрічі.
І вибачиться, звісно.
– Чувак, ти можеш рухатись? Вузький тротуар, ну не стій, ну! – почувся позаду сердитий голос.
– Сорі, – відповів він. Він і не помітив десятки людей, що кудить поспішали нічним містом. Він надто був зациклений на собі.
Заховавши носа у високий комір куртки, він рушив далі. Мабуть, карбонару він все ще подужає.
Додати до улюблених