Увійшовши на рецепцію, вони побачили пусту стійку і одинокий дзвіночок посеред столу. Хлопцям не залишалося нічого, крім того, щоб подзвонити. За хвилину двері збоку відкрилися й з них випурхнула молода адміністраторка східної зовнішності. Вона привітно посміхнулася та поглянула на гурт, її очі полізли на лоба, вона не одразу зрозуміла, кого вона бачить. Згодом кахелі в залі ледь не тріснули від неймовірного писку панянки, було зроблено мільйон фото й після того вони нарешті отримали омріяні ключі. Відійшовши досить далеко, Джи зупинився посеред коридору, задумавшись, він зовсім забув поглянути, який в нього номер. Поруч з ключиком на брелку була намальована цифра 666. «От чорт! Що, вбіса, за знаки??!» подумав він. Але одразу заспокоївся, бо ніколи не відносив себе до забобонних людей.
-Трясця, переплутав!- вголос лайнувся, побачивши табличку з розподілом кімнат і поверхів.
Позадкував, опинився на перехресті, обравши потрібний шлях, впевнено покрокував по смарагдовому килиму. Він не дивився вперед, йшов з опущеним чолом, думаючи про все і ні про що. Аж тут він зненацька зупинився, бо на килим просто перед його обличчя лягла тінь.
-Не чекав мене тут побачити?- спершу голос здався чужим.
Підвівши погляд, Джерард вже знав, хто перед ним, тут не було сумнівів. Їх очі були однакового кольору, але поєднувало їх щось більше. Погляд Френка завжди був колючим, як ліс, що тільки-тільки починає зеленіти. В очах Вея чувся шелест вже молодого і свіжого листя. Але все це були- зелені очі.
Двоє дивилися і бачили відображення у цих скляних від втоми очах, кожен своє. Хотілося тепла, хоча за вікном і стояла вечірня спека. Зробити перший крок завжди складно, навіть, якщо знаєш людину тисячу років. Тихе човгання конверса, який вже на ладан дихає було знаком тієї самої сміливості. Вона стала вагомішою, коли їх щоки доторкнулися.
З закритими очима, Аїро, ніби не знаючи банальний вигляд людського лиця, навпомацки шукав губи Джи. Його рухи не були різькими, але й не були плавними. Десь приблизно так само він проводив по струнах своєї «крихітки», граючи «The Ghost Of You». Лірично, ніжно, задумано.
Вей відчував все на собі досить яскраво, так було у всіх сверах життя. Він любив поцілунки Френка, але йому самому часто складно було наважитися й собі щось таке зробити. Ініціатором був другий, хоча Джи навіть не міг подумати, які емоції переповнюють того. Що йому не менш складно, але вони разом, для того, щоб подолати всі труднощі. В них немає таємниць, усе на чистоту.
Потріскані від вітру у будь-який сезон, вуста тісно прилягли до Джерардових. В якийсь момент на язиці у другого з‘явився присмак крові, тріщинка, це не заважало, навіть було в якомусь сенсі приємно. В кожного були свої фрікуваті інтереси, все ж у більшості випадків вони сходилися. Вей поклав руки Френку на плече і мимоволі відгорнув тканину, оголивши гострі худі ключиці хлопця. На них вигравали місячні тіні. В голові думки сплуталися в один суцільний клубок, але раптом хлопцеві здалося, що він почув ніби тріскіт. Знаєте, такий, коли запалюєш свічку. Це, звичайно, було від перевтоми та не завадило йому привідкрити очі. І його губи помандрували шиєю Френка. Холодна шкіра і тепле дихання зустрілися. Спершу мурашки, але потім все стало на свої місця. Виразні плечі Аїро, які він так довго не цілував, всі вважали його «кістлявим», позаяк він був ніби скляним.
-Моя фарфорова лялечка. Ти знав, що ти лялечка?- поміж тим вимовив Джи.
-В мене, звісно, були здогадки. Та ти остаточно закріпив все фактами,- відказав другий, посміхнувшись правим кутиком свого рота.
Далі обережно зняв руку Вея зі свого плеча й переклав на стан. Такий хід трохи вразив другого, але він був не проти. Тримаючи ліву руку на поясі Аїро, він правою долонею притримувався за стіну, помережану золотистим орнаментом. Відчуваючи момент влади, розірвав поцілунок й почав проводити носом по обличчу Френка.
Його профіль був бездоганним, різкі, думалося, недовершені лінії. Його очам можна було двіряти, його погляд був янгольським. Та нахмуривши свої тонкі темні брівки, він ставав схожим на бісенятко. Джерард обожнював це. Ніби знаючи, Френкі кліпнув віями, лоскочучи другого й лагідно поглянув. Мовляв, «Продовжуй! Чого зупинився?».
Вей відстронився, а тоді чмокнув парубка в лоб, а потім в маківку, вдихаючи запах його волосся. Було складно визначити, чим саме воно пахло, чи коли саме він його мив. Воно залишалося таким самим завжди. Цупким, трохи ламким від перефарбовування, з посіченими кінчиками.
Потім Аїро припідняв підборіддя й залишив ще один свій слід на губах Джи.
-Здається, потрібно йти….- ледь чутно додав він, поглянувши на годинник прямо на стіні.
-Але так не хочеться, лишенько, вже четверта ранку,- промовив другий. Його мав би зачепити цей факт, але йому було кристалічно все одно на час.
Вживання зробило його невразливим, у поганому сенсі цього слова. В той час в їх оточенні не було «чистих» людей, неможливо було все це витримати, не маючи нічого за собою або з собою.
Рука повільно зісковзнула зі стіни, ліва на останок вчепилася в теніску Френка, не бажаючи розлучатися. Він відступив крок назад, Аїро було нікуди відступати, хіба що у вікно. Тож вони вкотре перезирнулися, Френк майже непомітно кивнув. Парубок розвернувся на п‘ятках і похитуючись попростував до себе.
-Добраніч, – кинув спиною.
-І тобі.
В кінці коридору він озирнувся, Френкі ще досі стояв там і дивився, як він поволі зникає. Справжній, серед тисячі міражів. Міраж, в світі живих. Нетутешній.
Додати до улюблених