В квартирі, на щастя, порожньо. Хьонджін хотів припустити, що поява дрібних яскравих силуетів, які жваво танцювали перед ним – ефект нового сонячного знайомого на нього. Але 3 дні без знеболювальних дають свої жалюгідні плоди – пригода у 30 хвилин відгукується ще й нестерпним дзвоном у вухах.
– Вдома нікого не буде до вечора – можеш знаходитись скільки потрібно. Я маю відпочити. – Хван би в житті не показав свою слабкість, тому спочатку гідно зайшов у кімнату, а вже потім сповз по стіні до підлоги. В голові наче проводили репетицію барабанщики-початківці. Поволі під впливом власної життєвої ноші він доліз до імпровізованого ліжка і миттєво заснув. Сон – це панацея і отрута одночасно. Він забирає весь фізичний біль, принаймні зараз, і натомість відіграє перед очима сюжети, які хочеться швидше припинити. Моральні тортури сьогодні перемагають.
Фелікс обережно зайшов до помешкання, такої витонченої і акуратної оселі він ще не бачив – квартира не вписувалась у звичайну панельну девятиповерхівку у сонному районі міста. Юнак подивився на великий дерев’яний годинник і десятки казок із дитинства вспливали у пам’яті – його навряд чи здивувала зараз поява маленької зозулі, що прокувала б 6 разів.
Фелікс зайшов на велику кухню з темного мармуру – з його життям він може більше не побачити такої розкоші. – Тут могли б проводити бали, чи як мінімум, якісь звані вечері з поважними гостями.- Це все спало йому на думку. Темно-зелені штори майже не пропускали сонячне світло нового початку дня. Лише одинокий промінчик опішно простягався на обідньому столі. Хлопець не хотів порушувати особисті кордони, але цікавість взяла гору – на столі лежала маленька записка: “Сину, з Днем народження. Купи, що вважаєш за потрібне.” Коротко. Дуже коротко і без зайвих слів, навіть тітонька бажала йому більше. Емпатія зжирала зсередини і тисячі маленьких світлячків, що завжди шукали тільки гарну сторону, вже засуджували цю людину.
– Хьонджіне, а чому ти не сказав, що у тебе сьогодні день народження? – Юнак попрямував довгим коридором до його кімнати, – У мене ж навіть подарунку нема… Ти вже спиш? – Фелікс оглянув кімнату, яка тотально відрізнялась від всього антуражу. Іронічно, але ось, де насправді панувало життя. Нарешті, це не виглядало як зал місцевого краєзнавчого музею. Це скоріше нагадувало його підсобку. Майже повна відсутність меблів і хаотичні витвори мистецтва з усього, що могло попастися під руку, створювали неповторну атмосферу. Він звернув увагу на велику кількість холстів біля стіни, фарби та пензлі, що перепочивали один на одному. Дивно, але ті ж світлячки всередині почали лоскотати хлопця. Посміхнувся. У них нарешті було щось спільне. Присів недалеко біля матрацу і дістав з рюкзаку блокнот. Риси його обличчя настільки витончені, а бліду шкіру Фелікс в своїй уяві вже приплетав до аристократичного походження. Він з легкістю міг уявити, як зранку Хьонджін сидить на тій ідеальній кухні і поглинає каву з дорогого китайського фарфору. Своїй ж думки змусили щоки покритися багрянцем, але на душі було тепло – світлячки нарешті вгамувались. Під тихе сопіння нової музи час пролетів швидко. Діставши з кишені старий мобільник Фелікс спохватився:
-О, курва, я зараз і цей автобус пропущу. – Він намагався якомога тихіше піти. Йти не хотілось. Та й він навіть не зміг ніяк подякувати за тимчасовий притулок, але ще одна пропущена пара і доведеться розпрощатися зі своєю мізерною стипендією. – Ми ще побачимось, Джінні.
Навчальний день тягнувся довго. Остання лекція занудного викладача відбила останнє бажання жити, тому дорогою до гуртожитку усе, про що міг мріяти Фелікс – пара годинок сну. Зарікання більше не проводити всю ніч за комп’ютером, перервав телефонний дзвінок. Під павутиною покоцаного скла з’явилося ім’я старого друга:
– Так, Бінні?
– Ліксе, тут Хан Джісон каже, що знає тебе.
– Джісон у тебе? – Не повіривши у почуте, хлопець зупинився так різко, що крокуючі позаду люди мало не посипалися як доміно. – Чанбіне, скажи, що ти зараз тягнеш з мене прикол.
– Я зроблю вигляд, що нічого не бачив, забери його звідси.
– Скоро буду.
До поліцейського відділку домчався майже миттєво. Всередині на лавці його вже очікував головний герой сьогоднішніх пригод і виглядав він не як правопорушник, а скоріше як дитина, що очікує на маму після садочку: смиренно склав руки на колінах і щось наспівував собі під ніс, гойдаючи ногами пил.
– Феліксе, ти – мій рятувальник. Дай я тебе поцілую. – Джісон вже почав наближатися, але його обличчя у всього декількох секундах до трагедії зупинила рука першого. Отримавши моцного щигля у чоло, він почув лише:
– Чекай мене на вулиці.
– Так, мамуню. – Джісон, що кумедно зморщився після такого покарання, подарував своєму спасителю широку посмішку і попрямував виконувати нескладне на перший погляд завдання. Зупинився. Піти просто так – не його стиль. Трохи оглянувся до Чанбіна і крикнув, – Пане поліцейський, ця форма вам дуже личить, але сподіваюсь більше не зустрінемося. – підморгнув йому і привидом розчинився за дверима.
– Таких друзів краще не заводити. – Чанбін закотив очі, присівши на ту саму лавку очікування і зітхнув.
– Він просто мій сусід по кімнаті, до речі, а що взагалі сталося?
– Пам’ятаєш мене вчора викликали? Так от, ми давно стежимо за хлопцями, що торгують наркотиками. Я не брешу, якщо скажу, що там ціла імперія, яку ми – останні дурні, не можемо викрити. І вчора нарешті впали на слід, люди бачили їх в “Нойзі”, але під час обшуку клуб виявився чистим… – Юнак в формі ще раз тяжко зітхнув.
– Але як тоді Хан тут опинився? – Очі Фелікса дійсно були схожі на дві перлинки, що так і не могли спіймати хвилю думок друга-поліцейського.
– А, він просто весь час кричав і казав, що нічого не робив, а нам потрібно ж було когось пов’язати. Ну ми і подумали, що це непоганий варіант.
Хлопець, уявивши цей сюжет перед очима, хмикнув:
– Гаразд, я піду вже, ще раз дякую, Бінні, перепрошую, пане поліцейський. – Світловолосий хлопець передражнив свого друга і покинув відділок.
На подвір’ї вже чекала головна причина незапланованої зустрічі:
– Феліксе, я куплю тобі пляшку пива. Ні, дві! – Широка посмішка не лишала його обличчя.
Фелікс у відповідь зміг тільки кинути суворий погляд попередження. Більше забирати звідси його не будуть.
– Що, три? Ні, такого мій гаманець не потягне…
Додати до улюблених