Будинок Дель Анхель.
Студія Алонсо.
Алонсо сидить в кріслі та пише лист.
Час від часу він зітхає.
Алонсо: Люба Крістіно.. Ні, не так… Не так..
Стук в двері.
Алонсо, трохи роздратовано: Та хто там?
Рафаель: Братику, можна?
Алонсо: Експозиметре! Друже! Звісно!
Алонсо привстав з-за столу, друзі обійнялись.
Алонсо: Ти пробач, старий, напевно я був дещо різким, просто…
Рафаель: Я невчасно?
Алонсо: Ні, що ти, брате? Справа в іншому.
Рафаель: В чому? Поділишся?
Алонсо: Звісно. Ось, тримай.
Рафаель: Що це?
Алонсо: Ключі від мого дому, від моєї студії…
Рафаель: Але..Навіщо?
Алонсо: Завтра ми з Вівіан та Марією Хосе від’їзджаємо.
Рафаель: Я знаю. Тому і прийшов, щойно ти зателефонував… Але я не розумію…
Алонсо: Ви з Каридад нам як рідні.. Каридад завжди турбувалась про мене, віддавала всю себе цьому дому.
Рафаель: Алонсо…
Алонсо: Так, старий. Не перебивай мене, благаю. Я і сам зіб’юся.
Рафаель: Добре. Пробач.
Алонсо: В Мексиці пройшов великий шматок мого життя. Якщо не все життя. Я всьому завдячую цьому місту.
Рафаель: Тут ти зустрів Крістіну..
Алонсо: Так. Мою Крістіну.
Рафаель: Вона вже дружина іншого, старий.
Алонсо: Так, сеньйора Дюваль. Не варто нагадувати, Експозиметре, я знаю.
Рафаель: Треба рухатися далі.
Алонсо: Я знаю це. І робитиму, доки вистачить сил. Але зараз я не про це…
Раафель: Вибач, перебив тебе, пробач…
Алонсо: Власне кажучи, давай до основного. Ось, тримай.
Рафаель: Що це?
Алонсо: Це ключі. Від цього будинку. Нашого з Вівіан будинку. А ось дарча.
Рафаель: Щось я не зовсім розумію тебе, старий.
Алонсо: Тепер це твій будинок. Ваш з Каридад будинок.
Рафаель: Ти що? Ні! Ні! Я не прийму цього ні за що! Та й Каридад теж, я впевнений…
Алонсо: Прийміть. Заради мене прийміть.
Рафаель: Брате, це заборонений прийом.
Алонсо: Я буду щасливим, якщо ти приймеш це. Рафаелю, ви знаєте кожен закуток цього дому. Тут є студія. Ти зможеш проводити фотосесії, працювати тут.
Рафаель: Добре, як скажеш. Як ти скажеш. І знаєш, у мене для тебе теж дещо є.
Алонсо: Тобто?
Рафаель: Одну хвилину, брате. Я боявся, що не встигну до твого від’їзду.
Алонсо: Я заінтригований.
Рафаель посміхається і виходить в коридор. Потім приносить велику картину в красивій рамі.
Алонсо: Це те, що я думаю?
Рафаель: Так, це він.
Алонсо знімає подарунковий папір. Картиною виявляється великий фотопортрет Крістіни у білій сукні, яка тримає на руках маленьку Вікі.
Алонсо, зачаровано: Яка краса!
Рафаель: Бо фото, зроблене на твою камеру.
Алонсо: І зроблено майстром. Дуже талановитим майстром.
Рафаель: Та годі тобі! До тебе мені, як до місяця, Алонсо.
Алонсо: Ні, брате, ні. Кажуть, що учень повинен перевершувати свого вчителя. І це наш випадок.
Рафаель: Думаю, що Крістіна буде щаслива від цього подарунка.
Алонсо: Так. Шкода, що я, схоже, не встигну його передати їй.
Рафаель: Брате, не кажи так, прошу! Мені якось не по собі.
Алонсо, сумно засміявшись: Я не про те, братику.
Рафаель, розгублено: А про що ж?
Алонсо: У мене літак скоро. Наш рейс змістили, на жаль. Ось саме зараз збираємо речі.
Рафаель: Так, звісно, все передам.
Алонсо: Дякую тобі за все, братику.
Рафаель: Та ти що? Це я тобі дякую, Алонсо! Я не можу оцінити того, що ти зробив для мене! І ось ще…
Алонсо: Що ти хотів сказати?
Рафаель: Я знаю, що ти створив фонд на підтримку хворих на лейкемію. А я нещодавно отримав хороший гонорар за зйомку однієї реклами для мексиканського бренду одягу. Дозволь зробити внесок до твого фонду. Нехай ці гроші врятують чиєсь життя. Дитини чи дорослого.
Алонсо: О, друже. Але ж тобі не варто було…Ви з Каридад…
Рафаель: Ми абсолютно ні в чому не знаємо потреби. А ті гроші, які б я чисто гіпотетично міг би витратити на якісь елементи багатого життя, яким зараз люблять хизуватися усі, зможе зробити велику справу – врятувати чиєсь життя.
Алонсо: Експозиметре… Без слів… Дякую.. Просто дякую….
Рафаель: Можливо. Господь побачить цей жест і почує нарешті наші молитви та подарує тобі довгі роки життя.
Алонсо: Брате..Дякую… За все…
Рафаель та Алонсо сердечно обійнялися.
Пансіон.
Кварт
ира дівчат.
Крістіна: От і закінчується цей період нашого життя.
Лоренса: Але історія Трьох мушкетерів ніколи не закінчиться!
Крістіна: Це правда, Лоренсо. Ми завжди будемо разом, які б відстані не були поміж нами.
Лоренса: Як воно, бути заміжньою жінкою?
Крістіна: Дівчата, я така щаслива! Віктор Мануель- кохання всього мого життя.
Макловія: Яке нарешті буде щасливим.
Лоренса: Бачиш, подруго, як щасливо склалося, що ти не вийшла за Алонсо.
Макловія: Припини, Лоренсо! Ти ж знаєш всі обставини тепер!- сумно зітхнула.
Лоренса: Так. –схлипнула.- Ну чому? Чому таке несправедливе життя? У мене був шанс, чому його немає у Алонсо?
Крістіна: Подруго, ми будемо молитися і Господь пошле Алонсо одужання та довгих років життя.
Макловія: Так. Адже він заслуговує на щастя, як ніхто інший. Він та Вівіан.
Крістіна важко зітхнула, витерла сльозу: Нехай Господь почує наші слова та зцілить Алонсо!
Макловія: Кажуть, що любов зцілює. Нехай наша любов та любов Вівіан допоможут йому.
Лоренса: Не лише наша, є ще більш рушійна сила!
Макловія та Крістіна подивилися на подругу.
Лоренса: Ой, дівчата, я таке вам зараз розповім!
Крістіна: Лоренсо, благаю, не варто пліток.
Лоренса: Це не плітки, це те, що я бачила на власні очі.
Макловія, ітомлено: І що ж ти бачила?
Лоренса: А те, що не довго горював наш пан фотограф!
Крістіна: Лоренсо, як ти можеш?
Лоренса: Що? Он як Алонсо та Марія Хосе танцювали на вашому весіллі! Ні на крок одне від одного не відходили!
Крістіна: Це ж прекрасно!- посміхнулась. – Вони дуже гарна пара! Це ще ми помітили після благодійного показу мод!
Лоренса: І тобі не прикро?
Крістіна: І чому мені мало бути прикро?
Лоренса: Ну, з тобою він одружуватися не захотів.
Крістіна: Ти ж знаєш, чому він так вчинив.
Лоренса: Але ж Марію Хосе він не злякався зробити потенційною вдовою. Ну а що, такий собі спадок.
Макловія: Лоренсо, якщо ти не припиниш, я кину в тебе чимось важким.
Лоренса: Що таке?
Макловія: Думай, що кажеш.
Крістіна: Лоренсо, ти незмінна!
Лоренса: Мені просто за Кріс прикро, розумієте, дівчата?
Крістіна: Годі тобі, я зараз найщасливіша жінка на світі!- посміхнулась.- Тому, страшно таке казати, але я навіть рада, що так склалося. Я дякую Алонсо і щиро бажаю йому щастя. Їм з Марією Хосе!
Лоренса: Думаю, що те буде значно швидше, ніж ти думаєш.
Крістіна: Про що ти?
Лоренса: А про те! Алонсо цілував Марію Хосе! Просто на балконі ресторану!
Макловія, шоковано: Та що ти?!
Лоренса: Так! Уявіть собі! І обоє сміялися, голубилися, наче все у них добре!
Крістіна: Яке щастя, Господи!- сплеснула в долоні.
Лоренса: Чесно кажучи, я була шокована!
Крістіна: А я щаслива! Це, напевно, один з кращий подарунків на наше весілля.
Лоренса: Я не розумію тебе, подруго. Адже Алонсо…
Макловія: Лоренсо, Алонсо відпустив Крістіну, щоб вона стала щасливою. Бо вона кохатиме Віктора Мануеля завжди.
Крістіна, зітхнула: Так! Бо він найкращий чоловік на світі І я дуже щаслива поруч з ним! І такого ж щастя я бажаю для Алонсо та Марії Хосе!
Лоренса: Думаю, що ця парочка нас ще здивує. І декількох років не мине, як вони Вівіан бабусею зроблять! От пригадаєте мої слова!
Крістіна, мрійливо: Ну а що? Буде товариш для наших дівчаток. Чи подруга. Третя у гурті.- засміялась.- Нове покоління Трьох Мушкетерів!
Лоренса: Добре, якщо так!
Чути сигнал автівки.
Крістіна: Напевно, що Віктор Мануель приїхав.
Макловія: Хайме теж написав на пейджер, що мене чекає.
Лоренса: Я проведу вас, дівчата. А потім до Чеми. Допомагати з малюками. Там зараз Чара.
Дівчата виходять з квартири.
На зустріч їм Рафаель.
Рафаель: Крістіно! Макловіє! Лоренсо! Радий вас бачити!
Дівчата: Навзаєм, Експозиметре!
Рафаель: До речі, Крістіно! Над фотознімками з твого весілля я вже працюю! Вони скоро будуть готовими!
Лоренса: І ми знову помилуємося найкрасивішою на світі нареченою!
Крістіна: Дівчата, припиніть! Невдовзі ви виходитимете заміж кожна і переконаєтеся, що кожна наречена найкрасивіша! Адже це її день!
Лоренса: Подруго, чудовий слоган для рекламної кампанії якогось весільного салону!
Крістіна: Це не слоган, подруго, це правда.
Рафаель: До речі, Крістіно, у мене є для тебе дещо.
Крістіна, здивовано: Для мене? Але ж ти сам сказав, що фотознімки ще не готові.
Рафаель: Я не про те. Це не від мене. Цю річ просила передати тобі одна людина.
Крістіна: Хто?
Рафаель: Ти все сама зрозумієш, власне кажучи. Тримай.
Крістіна: Це від Алонсо.- витерла сльози з обличчя.- Портрет. Господи! Наш з Вікторією портрет!
Лоренса: Кріс, ти тут просто королева!
Макловія: А Вікторія- справжнісіньке диво!
Рафаель:До речі, Крістіно. Алонсо також просив мене передати тобі цей лист.
Лоренса: А що він там пише? Що?
Макловія: Припини, Лоренсо. Це особиста справа Кріс.
Лоренса: А ми їй що, чужі?
Макловія: Лорі, ти не змінюєшся!
Крістіна: Я прочитаю його вдома. Дякую, Рафаелю.
Рафаель: Всього найкращого.
Рафаель йде.
Лоренса: Ну ж бо, Кріс! Відкривай конверт!
Макловія: Припини, Лоренсо. Це інтимна справа. Крістіна повинна зробити це сама. Адже лист для неї, а не для всіх нас.
Крістіна: Пробач, Лоренсо, але так. До того ж, я зараз така виснажена, наче з мене випили всі соки. Ось і Віктор Мануель під’їхав. Мені час, дівчата!- цілує подруг.
Лоренса: Бувайте, сеньйоро Дюваль. Не забувайте там про нас.
Крістіна, сміючись: Припини, Лоренсо.
Макловія: До нових зустрічей, Кріс. Цілуй там Вікторію. Від хрещених.
Крістіна: Звісно, дівчата! До зустрічі!
Будинок Дюваль.
Крістіна читає лист.
Крістіна, ковтаючи сльози: «Дорога моя, люба Крістіно!
Щастя моє! Моя найсвітліша душа!
Мила, я їду надовго. Можливо, назавжди. Не знаю, коли ми з тобою побачимось. І чи побачимося ще взагалі. Мій час вичерпується з кожним днем, з кожною годиною, тому я не хочу втрачати ні однієї хвилини дарма- ми з Вівіан та Марією Хосе їдемо у подорож, як і планували. Я хочу фотографувати прекрасні миті та місця, віддати данину життю. І перш ніж поїхати, я спершу хотів би ще раз попросити в тебе пробачення. Пробач, що принизив тебе на весіллі. На нашому весіллі, якого не відбулось. Але що не робиться, все до кращого. Ти знайшла своє щастя з Вікторем Мануелем. І я дуже радий за вас. Адже ваше щастя, твоє щастя, щастя маленького янголятка Вікторії- і моє щастя. Ви завжди будете у моєму серці, що б не сталось. А моє – з вами, де б я не був- на цьому світі чи десь на тому. Однак…
Пробач мені, Крістіно. За те, що я зараз скажу. Але ти вільна. Так, мені вдалося подолати кохання до тебе і… Вибач, що зараз тобі про це говорю… Я боюся вірити самому собі, але я відчуваю, що до мого серця стукають нові почуття. Марія Хосе завжди поруч. Вона для мене завжди була другом, колегою, близькою за духом людиною, однак зараз, коли вона завжди поруч, я починаю відчувати до неї дещо більше. Це потреба, це залежність. Я не знаю, як пояснити це. Втім, ти, як закохана жінка, зможеш зрозуміти, про що я…»- О, Алонсо! – витирає сльози.- Як би я хотіла, щоб ви були щасливими! Я молитимусь за це.- продовжує читати.- «Однак, я хочу, щоб ти знала, рідна моя душа, що ти завжди будеш у моєму серці, як рідна людина, мила Кріс, мій друг, моя опора. Моя молодша сестричка. Знаєш, я завжди хотів мати сестричку. Саме молодшу сестричку. Щоб турбуватися про неї, підтримувати в скрутні моменти та радіти її успіхам, захищати її, оберігати. І я відчуваю, що нею для мене стала ти. Рідною серцем, а не по крові. Я сподіваюся, що такі теплі стосунки у нас збережуться і на майбутнє. Я щомиті думатиму про тебе і Вікторію та молитимусь за вас. І якщо вам коли-небудь знадобиться допомога, телефонуй мені у будь який час. Я завжди з вами, мої дівчатка! Цілую та міцно обіймаю. Алонсо!» Я тебе теж обіймаю, Алонсо. І в тебе все буде добре. Ось побачиш.
До спальні входить Віктор Мануель.
Віктор Мануель: Кохана, ти плачеш?
Крістіна: Що? Ні-ні.
Віктор Мануель: А чому тоді на щічках слізки?
Крістіна: Це від щастя. Я досі не можу в нього повірити. Поруч ти, Вікторія, батьки. Це сон?
Віктор Мануель: Це не сон, це дійсність. Наша з тобою дійсність.
Крістіна: Мені так хочеться, щоб усі також були щасливими! Геть усі!
Віктор Мануель: Моя ти добра душа! Все так і буде. От побачиш.
Крістіна: А де Вікторія?
Віктор Мануель: Вже давно спить солодким сном. Вони так набігались в саду з Артеміо.
Крістіна: Моя дівчинка.
Віктор Мануель: Імельда з мамою вкладали дівчаток. Вікторія навіть не плакала.
Крістіна: Я така щаслива!
Віктор Мануель: І я щасливий поруч з тобою, люба!- обіймає Крістіну.
Крістіна: Мені б так хотілося, аби усі були щасливими! Геть усі!
Віктор Мануель: Моя мрійниця! Моя добра душа!-засміявся.
Віктор Мануель: Це просто від щастя. І від захвату. Що мені трапилась дружина з найдобрішим серцем на світі!
Крістіна: Але погодься, що це було б прекрасно!
Віктор Мануель: Не «було б», а буде! Все так і буде, моя дівчинко! Так і буде!
Крістіна: Я кохаю тебе!
Віктор Мануель: І я тебе!
Віктор Мануель та Крістіна цілуються.
Будинок Дель Анхель.
Марія Хосе: Привіт.
Алонсо: Привіт.
Марія Хосе: Напевно, ти здивований?
Алонсо: Так, здивований. Адже вже пізня година. А завтра нам в дорогу.
Марія Хосе: Пробач, Алонсо, але я не могла витримати до завтра. Я хочу бути з тобою. Навіть якщо ти буде проти. То я буду просто під дверима, як тоді, коли…
Алонсо: Чш.. Тихо, моя дівчинко…
Марія Хосе: Що?
Алонсо: Я не проти..Більше того, я за…
Марія Хосе: Алонсо, ти..
Алонсо: Так, я напевно буду останнім покидьком на світі, якщо зараз обнадію тебе, але я інакше не можу…
Марія Хосе: Скажи мені, що це не сон. Просто скажи.
Алонсо: Це не сон, мій янголе. Не сон.
Марія Хосе: Тільки скажи, Алонсо. І я все для тебе зроблю. Чуєш? Все.
Алонсо: Якщо все, то у мене до тебе є одне прохання.
Марія Хосе: Яке?
Алонсо: Залишися зі мною тут сьогодні. Я хочу бути з тобою, не лише в цю ніч, але й і усі наступні. Всі, які відведе мені Господь…
Марія Хосе: О, Алонсо… Я кохаю тебе! Кохаю! Кохаю!
Алонсо та Марія Хосе кидаються одне до одного і починають пристрасно цілуватися.
Алонсо: Сьогодні ми будемо разом. І нехай увесь світ зачекає.
Над Мехіко стояла тиха ніч.
Додати до улюблених