Універсал

Вже незабаром, Дін стояв нагорі трапу і обмотував свою шию вовняним шарфом. Блякле сонце швидко ховалося за гущу низьких сірих хмар, і коли Дін зробив крок з салону Боїнга на вулицю, порив вітру налетів майже фізичним ударом. Вітер був настільки холодним, що відчувався, як ляпас в суміші з пощипуванням від найдрібніших сніжинок, піднятих із кучугур біля споруди. Тонкий язичок холодного повітря просочувався за комір, до спини. Ніби під сорочку наливають крижану воду. Дін, поспішно затягнув навколо шиї шарф і довгоочікувано глибоко вдихнув.

– Відчуваєш? – спитав він Сема через плече, спускаючись сходами. – Дике повітря. Це відразу з льодовика! Північний вітер. З самого Північного полюса!

-Знову мені голову задурюєш?- відповів Сем, втягнув повітря на пробу і схилив голову, щоб вийти з літака. Ще один льодяний порив ударив його прямо в обличчя. – О Боже правий… -пробурчав Сем, швидко одягаючи на вуха сіру вовняну шапочку. Він поспішав за Діном. – А про шапку ти не жартував…

– І про парку, – нагадав йому Дін. – І про все інше. Тутешню погоду потрібно поважати. Але йти нам недовго.

Вони спустилися по сходах і пішли за низкою пасажирів до низької одноповерхової споруди.

– Термінал тобі сподобається, – сказав Дін, поки вони йшли поряд. – Ти чув про глухі містечка – так це глухе в квадраті.

– Дін, протиснувся повз щільну групу нафтовиків, що розмовляли один з одним, намагаючись роздивитись за парками і шапками, характерну копицю довгого чорного волосся Шелі.

-Дін! -гукнув дзвінкий альт. -Лови!

Дін, обернувся вчасно, щоб побачити ключі від машини, кинуті майже не з другого кінцю термінала. Він зумів їх спіймати і кинув на них короткий погляд: ключ від Шевроле. Чудовий знак.

– Подруго, ти так кому- небудь око виб’єш. – крикнув у відповідь Дін.

– Так ти і з одним оком будеш красенем! Тобі піде піратська пов’язка, – парирувала Шелі з посмішкою, протискуючись до них крізь натовп. Оцінюючі погляди нафтовиків неминуче спрямувалися на неї. Жінок тут було мало, і Шелі володіла достатньо яскравою зовнішністю, щоб завжди приваблювати до себе увагу. Але вона сама була уродженкою Аляски і вміло справлялася як з дробовиком, так і зі снігоходом, і на Схилі вела себе виключно по діловому. Ледве діставшись до Діна, вона його схопила в грубі братерські обійми, поплескала по спині і з посмішкою сказала, кивнувши на ключ в його руках: – Ти ж знаєш, що я влучно цілюсь. Якби хотіла поставити тобі фінгал – поставила би.

– Ти привезла Шеві? – запитав Дін багатозначно брязкаючи ключами в повітрі. – 67-й Шеві? Чорний?

Вона закотила очі.

-Привезла твого любого малюка. Знала, що ти не поїдеш звідси без нього. Так це твій брат?- вона вже протягувала руку Сему і широко посміхалась до нього. Сем посміхнувся у відповідь, дружньо протягнувши руку, щоб Шелі стиснула її так жваво, що він ледве встояв на ногах.

-Ласкаво просимо на Схил! – привітала вона його. – Багато чула про тебе від твого брата. Чудово, що ти нарешті до нас вибрався.

-Взагалі то він приїхав продати душу, – додав Дін.

– А, ” Аляска Петролеум”?- просто сказала Шелі, звертаючись до Сема.

-Непогано – непогано. “АП” – добрий варіант. Ми всеодно рано чи пізно продамо їм душу. Платять там чудово. Загалом, приємно, що ти приїхав Сем, і надіюсь, ви привезли бухло, бо в таборі я все випила.

– У нас 8 ящиків пива – відповів Сем. – Думаю, це половина нашого багажу.

Шелі, підняла брову, поглядаючи на Діна.

-Тільки половина багажу? Дін, чому ти вчиш цього хлопчика?За правилами бухло має займати дві третини багажу.

– Нехай акліматизується поступово. – засміявся у відповідь Дін. – Як дорога, до речі? Може нам потрібно, щось знати?

– Спочатку можете потрапити у негоду, – відповіла Шелі. Вона трохи відійшла на підборах, поклала руки на пояс і виконала глибокий вдих, готуючись доповісти обстановку. Робота в дикій природі завжди вимагала передачі докладної інформації, і Шелі почала, як зазвичай, з погоди. Погода тут була не просто предметом світської бесіди: це була найголовніша тема для обговорення.

– Біля узбережжя сніг із градом, – промовила Шелі. – В’їдете в нього відразу за містом. Вітер дме з льодовика, так що фронт піде за вами на південь, але ви його обженете. Тільки у перший час будьте обережними. Їдьте повільно – траса в непоганому стані, але це безумовно той день, коли поспішати не варто. Потім, після повороту на Саг…

– Це річка, – пояснив Дін для Сема.

Шелі кивнула:

-Річка Сагаваніркток, якщо зможеш вимовити. Після повороту на Саг, погода має покращитися і десь в районі Щасливої долини минете шторм зовсім. Але, якщо раптом навіки загрузните в багнюці і засумуєте, у бардачку є колода карт.

– Універсал в доброму стані? – спитав Дін. – Перезимував нормально?

Шелі обернулася до Сема посміюючись.

– Не знаю чи говорив тобі Дін, але він одержимий цим універсалом. Це найстаріший позашляховик табору – Шевроле Субурбан 67-го року ( Сем вже кивав: про цей позашляховик чути було не перший раз.) Шелі додала: – Вже десять років лагодить потихеньку. Кожного року лобове скло летить, як мінімум двічі, і кожного року Дін його змінює. Це звичайна стара табірна розвалина, як і всі інші машини…

– Гей! – засуперечив Дін. – У неї суперовий кузов і вона прекрасно бігає…

-Це правда. – визнала Шелі. – Можливо, тепер це найнадійніший автомобіль в таборі. Проблема в тому, що Дін нікому його не дає! Ми ним користуємося лише тоді, коли немає Діна. В інший час він ховає від нас ключ.

– Класний позашляховик тут на дорозі не валяється, – пояснив Дін Сему. – Тут Арктика. Треба авто, якому довіряєш. Ця Шеві може і старентка, але складена як танк, і дуже потужна…

– Сем, тобі порада, – перебила Шелі. – Коли він включає свою шарманку про Шеві, просто перерви його. Ось так: Коротше, Дін продовжуючи тему безпеки в дорозі – не те, щоб мені потрібно було встигнути на літак… В багажнику дві повнорозмірні запаски із ще пристойним протектором, накачані. – Вона почала загинати пальці, проходячи пунктами списку. – Бензин: малюка твого треба заправити – я не встигла, вибач. Але запасна двадцятигалонна каністра в багажнику – повна. Також там звичайна купа спальників, курток та іншого – про всяк випадок. На пошту заїхати часу не було, вибач: листи з табору – на торпеді.

– Їжа, вода? – Запитав Дін. – Попереду залишки моїх горішків – мізерний вибір. Але, я знайшла на зимовому складі твій зелений кулер і поставила його тобі ззаду. І в ньому є бутерброди від Мишки Тедді та рештки вчорашнього пирога. -Шеллі додала, звертаючись до Сема: – Тобі пощастило. Тед – табірний кухар на цей та наступний місяць. Пироги в нього чудові. Але якщо пиріг закінчиться, Дін, – а я знаю, що в тебе він закінчиться ще до Першої насосної станції, – ззаду під відкидним кріслом є купа енергетичних батончиків та шоколадок. Отже, якщо вас занесе чи зійдете з траси, то не пропадете. – Сем на це моргнув, але вона продовжила, як ні в чому не бувало: — Супутниковий телефон – під пасажирським сидінням та заряджений. Рація працює. Аптечка – за місцем водія, як звичайно. Що ще … А, на Франклін-Блаффс може бути стадо вівцебиків – принаймні, пару годин тому вони там стояли. І, звичайно, багато північних оленів у цю пору року. – А вовки? – Запитав Сем. Дін засміявся.

– Йому до смерті хочеться побачити вовка! – пояснив він Шеллі. – Він любить собак, і я вже роками обіцяв йому тут вовка. Тепер доведеться пред’явити. – Насправді, надії на вовка було мало. Дін завжди бачив кілька вовків за сезон – і кілька гризлі. Але він був у тундрі місяцями. Сем збирався провести на дослідницькій станції Купалук лише кілька днів, а потім працювати в основному в Дедхорсі – надто далеко на північ для вовків. – По дорозі сюди я вовків не бачила, – з жалем сказала Шеллі Сему. – Але ж ніколи не знаєш. Вони тут є, просто тримаються переважно подалі від людей.

Сем кивнув.

-Я знаю. Просто надіявся. Але я будь-кого побачити буду радий. Навіть е… вівцебика. Або оленя. Все одно це круто. – ( Він уникав згадувати ведмедів. Ведмеді все ще були тяжкою темою після події з батьком.) – Просто будь уважний дорогою, -порадила Шеллі. – Переглядай місцевість у далині. Далі, ніж зазвичай дивишся. Дін пояснив: – Щоб побачити таких тварин, потрібно шукати очима пікселі, що рухаються. – Крапки, – погодилася Шеллі. – Точку-вовка за милі вдалині. Точку-лисицю, точку-ведмедя. І це при добрій видимості. Іноді видно лише, як щось рухається. Зараз ще стовідсотковий сніговий покрив, тож вони хоч виділятимуться на білому тлі. Навіть птахи явно вирізняються. Вже мусять з’явитися берегові птахи, і сови повернулися. До речі, це мені нагадало… – Вона обернулася до Діна. – У нас тут новий птахівник, та не з табору. Ти можеш його зустріти, але нам велено дати йому спокій. – Новий птахівник? – перепитав Дін. Шеллі кивнула. – Якийсь орнітолог. Працює тут над своїм дослідженням. Не з університету та не з наукового фонду – і працює подалі, довкола гори Топаз і десь там у Щасливій долині.

– А живе де? – Запитав Дін. – Там немає житла для дослідників. Більшість трейлерів із Щасливої ​​долини забрали ще минулого року. – Дін знав кожен притулок, що був на п’ятисотмильній вантажній трасі – особливо на її двохсотмильній ділянці навколо табору: від перевалу Атігун до Дедхорса. Він давно вже вивчив розташування всіх затишних містечок та з’їздів із траси. З метою, пояснювати які не вважав потрібним.З метою… «соціалізації», якщо можна так сказати.

Шеллі не допитувалася – тільки знизала плечима.

– Не знаю, де він живе. Це ж не наша проблема. Кажу тобі тільки на випадок, якщо ти на нього наткнешся, бо керівництво наказувало його не турбувати. Все, що нам треба знати, це те, що в нього є всі дозволи, «АП» санкціонувала його перебування поруч із нафтопроводом, він тут законно. «Проводить якесь довгострокове дослідження, яке нас не стосується, так що просто не чіпайте його» – так було наказано. Схоже, він працює роками по всій Арктиці і періодично зазирає на Аляску, і цього року він тут. Або щось у цьому дусі. Загалом, ти його, швидше за все, не побачиш. Взагалі, гадаю, цей тиждень у тебе буде спокійний. Поки що дослідників у таборі мало, так що з роботи здебільшого звичайна підготовка до сезону: полагодити дощаті настили, упорядкувати автопарк – як завжди в травні. Тільки не надумай витратити всі дрова в сауні до мого повернення! Я змучилась їх рубати!
– Пару полін тобі залишимо, не хвилюйся, – запевнив Дін. Новина про птахівника вже вилетіла з його голови, змінившись думками про роботу в якій була потреба: дощаті настили; автопарк; неминучі лагодження після суворої арктичної зими, яка щойно закінчилася;тенти для аспірантів, які невдовзі потрібно буде ставити; трейлери, які потрібно вирівняти після неминучого закінчення вічної мерзлоти… Вони з Шеллі заглибилися в обговорення деталей підготовки табору до літнього напливу дослідників. Про птахівника швидко забули. Самостійний дослідник, який працював поза табором, не представляв великого інтересу. Зрештою їхню увагу привернуло повідомлення з тріскотливого гучномовця.

-Гей, посадка почалася, – нагадав Дін Шеллі. – Тобі пора! – І останнє, – сказала Шеллі. Підморгнувши Сему, вона пояснила: – Передача посту. Важливий момент. У тебе, Дін, це вже тринадцятий сезон? – Чотирнадцятий, – виправив Дін. В це було важко повірити. -Це буде мій чотирнадцятий літній сезон.

-Ебати-копати! Старієш! – Вигукнула Шеллі весело. – Чотирнадцять сезонів… Тобі що зі своїм життям робити більше нічого? – (Дін лише засміявся: Шеллі й сама працювала тут уже десять років.) Вона вихопила у нього ключі від машини і церемонно торкнулася ними по черзі його плечей, як королева, яка посвячує простолюдина у лицаря. -Нарікаю тебе старшим комендантом табору, який з цих пір відповідає за всі проблеми, – вимовила вона з емоціями. – А я тебе нарікаю вбулою, – перекривив Дін, забравши назад ключі. – Іди, бо на автобус запізнишся! Відпочинь як слід, тому що, коли повернешся, тут гарантовано буде повний бедлам.

Шеллі засміялася. Помахавши їм на прощання, вона накинула на плече рюкзак і поспішила за двері на рейс 143, який вилітав на решту свого великого кола віддаленими містечками північної Аляски. Після чого мав доставити її до решти світу – і до її трьохтижневої відпустки. Комеданти табору в цей час року працювали чотири тижні через три за складним графіком, який ущільнювався і починав включати зміни, ближче до літа, коли людей і роботи в таборі додавалося. Травень був перехідним періодом між мертвою зимою та бурхливим літнім сезоном досліджень.

Все це означало, що Діну доведеться працювати, по суті, цілодобово майже місяць, перш ніж настане його двотижнева відпустка. Дін, задумливо брязнув ключами в руці, дивлячись услід Шеллі, що виходила за обшарпані двері терміналу. Це був момент зміни варти, момент, коли Дін сідав у свій улюблений табірний універсал і вирушав назад у тундру – на «свою» дослідницьку станцію. За роки роботи цей момент набув особливої ​​урочистості, і той факт, що цього року поряд був Сем, робив його ще більш значущим. Нарешті Дін покаже Сему своє життя в другу половину року – життя в дикій природі. Він покаже Сему все. Він покаже Сему майже все, виправився Дін подумки. Деякі аспекти свого життя на Алясці він планував зберегти особистими.

***

– Вона приємна, – зауважив Сем, поки вони чекали на багаж. Дін обережно глянув на нього: Сем стежив за обличчям брата. Потім Сем додав удавано-безпечним тоном: – Симпатична. – Але в його очах читалася іскорка цікавості. Чорт. Дін знав цей погляд: він говорив зовсім не про те, що Сем зацікавлений, для цього в очах Сема було дуже багато цікавості. Погляд швидше запитував, чи зацікавлений Дін. – Вона класна, – відповів Дін якомога нейтральніше. – Навіть сексі, – сказав Сем. – А? Ти як думаєш? «Я повинен був бути до цього готовим»,- подумав Дін, подумки зітхнувши. Навіть Боббі останніми роками почав відпускати зауваження на кшталт «Напевно, там на Алясці є дівчисько, інакше б ти туди не повертався!» Дін ніколи на це не клював, і поступово Боббі почав висловлюватись пряміше: «Тобі треба працювати десь, де більше дівчат, Дін. На Алясці жінок немає, це всім відомо. Нам треба когось тобі підібрати». Потім Дін кілька разів необачно згадав Шеллі – важко було розповідати про табір, не згадуючи його працівників, – і Боббі з Семом могли зробити неправильний висновок. Дін не потрудився їх виправити, але правда полягала в тому, що це був хибний слід. Жодної дівчини у Діна на Схилі не було. Можливо, у перші роки до когось короткочасний інтерес був, але все це залишилося ли у пам’яті. Останні п’ять років Дін переслідував… так би мовити, інші інтереси. – Ви коли-небудь… гм… – Сем зам’явся. – Так Шеллі… -Він прочистив горло. – У вас, мабуть, правила є щодо таких речей, еге ж? Це незручне формулювання розсмішило Діна. – Керівництво не схвалює особистих стосунків на роботі, якщо ти про це. Сексуальні домагання тощо. В університетах зараз серйозно ставляться до цього. Наша станція працює під егідою університету Фербенкса. – А, ну так… – протягнув Сем. – Але… хіба колегам не можна зустрічатися, якщо вони обоє цього хочуть? -Я цього не люблю,- відповів Дін, коротко хитнувши головою. – Життя на дослідницькій станції і так тепличне. Суцільна мильна опера. – А… – вимовив Сем, розуміючи кивнув. Він набрав повітря. – Але мені просто цікаво… До величезного полегшення Діна якраз у цей момент працівник аеропорту привіз величезний стос припорошеного снігом багажу: сумок, важких коробок, гігантських контейнерів і навіть собачих кліток, що тільки містили не собак, а, як не абсурдно, упаковки туалетного паперу та паперових рушників (завжди дешевше на Великій землі). І в окремому трохи краще захищеному візку звичайне для Аляски скупчення збройових кейсів. Зітхнувши з полегшенням, Дін витяг з кишені посвідчення особи і пішов до багажної стійки забирати свою зброю. Сем пішов слідом, але на щастя, залишив розпитування про Шеллі. – Так, далі у нас кілька справ, – оголосив бадьоро Дін, коли повісив футляр із рушницею на плече. – На пошту, в гастроном, потім заправитися – і покататися сто тридцять миль найгіршою у світі дорогою в арктичний град. Дрібниці! Тільки речі треба завантажити в машину. Ану, подивимося… – Він обернувся, щоб оцінити ситуацію з багажем. Майже всі сумки були розібрані, поки Дін отримував зброю, і багаж братів тепер самотньо стояв у кутку терміналу, що швидко пустішав. Чотири гігантські армійські сумки (по дві у кожного – в Арктиці завжди потрібно було багато одягу) і два неосяжні пластикові контейнери, обмотані клейкою стрічкою: один із взуттям, другий із пивом. – Давай підтягнемо все це до дверей, і я піджену машину, – запропонував Дін. – І поки ти підеш за машиною, я стерегтиму пиво,- усміхнувся Сем. – Це найцінніше в нашому багажі. – Ти тут приживешся, -підсумував Дін.

***

Зовні була зовсім маленька стоянка при аеропорті – просто неасфальтований квадрат бруду, заставлений парою десятків позашляховиків і пікапів. Кожна машина була припаркована біля мініатюрної зарядної станції, і у всіх через решітку радіатора звисали подовжувачі від нагрівача блоку циліндрів. У мінус сорок тут без таких засобів машини не заводилися. Але сьогодні було зовсім не так холодно – всього градусів десять нижче за нуль, як зробив висновок Дін, вдихнувши морозне повітря. Шеві заведеться без проблем. «Весна в Арктиці – це коли можна перестати підключати тачку», – подумав Дін із уявною усмішкою. Насправді довкола літало кілька чорно-білих пташок, і одна з них навіть сіла на засніжений дах терміналу і заливалася тріллю. Може, й справді прийшла весна. Незважаючи на невелику площу стоянки, Дін ідентифікував Шеві не відразу. Виявилося, чорний кузов універсала був покритий рівним шаром світло-коричневого бруду, який виглядав майже як фарба. Нарешті Дін знайшов автомобіль і кілька хвилин зосереджено оглядав його, вставши перед капотом і поставивши руки на стегна. Єдиними чистими ділянками на ньому були два правильні півкола на лобовому склі, виконані в бруді двірниками. Схоже, на вантажній трасі сьогодні було місиво. Дін зітхнув і підійшов до дверей водія. Коли він бачив такого брудного Шеві, у нього завжди кололо серце, але це було неминуче. Вічна мерзлота не дозволяла асфальтувати дороги.

Але швидкий огляд салону показав, що Шеві пережив зиму цілком непогано. Нові чохли, які Дін одягнув на сидіння минулого року, були цілі і навіть, схоже не постраждали від мишей та горностаїв – завжди приємний сюрприз. Зелений кулер стояв ззаду, як і обіцяла Шеллі, і вона навіть дістала із зимової лабораторії коробку зі старими аудіокасетами Діна і поклала на переднє сидіння. Дін усміхнувся побачивши касети. Він поплескав машину по керму, де був приклеєний акуратний паралелограм ізоленти з написом «Маленька», виведеним почерком Мишки Тедді, і намальованим під нею тим же фломастером зображенням антилопи-імпали, що скаче. Тед і Шеллі приклеїли ізоленту кілька років тому жартома, щоб подразнити Діна щодо того, як він дбав про цей убитий універсал, ніби це була класична машина. Але Дін залишив емблему з ізоленти і з того часу навіть освіжав її час від часу, коли малюнок імпали починав стиратися. Це, звичайно, була не Імпала – картинка була просто жартівлива. То справді був древній Субурбан. Але він був міцним універсалом. І Дін сказав Сему правду: у цих краях хороша машина була незамінна. – У таборі я тебе як слід помию, маленька,- пообіцяв Дін старому автомобілю, поплескавши його по торпеді. – Ми обидва знаємо, що цього вистачить на п’ять хвилин, але ці п’ять хвилин того коштуватимуть, обіцяю. А ти будь привітний із моїм братом, зрозумів?

***

Коли Дін підігнав Шеві до маленького терміналу, Сем уже витягав їх за двері. Разом вони завантажили все в машину, щулячись на холодному повітрі, яке час від часу піднімало навколо клуби сніжинок. Дін зупинився, щоб відкрити один із великих пластикових контейнерів і дістати два пива в зелений кулер. Сем тим часом почав засипати його питаннями про вантажну трасу, погоду, сніговий шторм і тварин, яких вони могли побачити по дорозі. Схоже, Сем справді забув (або вирішив залишити) допит про Шеллі. Діна це абсолютно влаштовувало, тому що, якщо і була тема, яку він вважав за краще б ніколи не обговорювати з Семом, то це характер його «соціалізації» тут, на Схилі. У таборі, звісно, ​​Дін нічим подібним не займався. Професійні стандарти і таке інше. І Шеллі в будь-якому разі була одружена. Та ще й із дамою. Яка зараз чекала її на Гаваях для заслуженої трьохтижневої відпустки. Жінок тут і справді було мало. Але завжди був і інший варіант, правда ж? На Вантажній трасі було безліч далекобійників… П’ятисотмильною дорогою з Фербенкса в Дедхорс і з Дедхорса в Фербенкс щодня возили десятки і десятки бурових установок. Нескінченний потік далекобійників і працівників нафтопроводу – у безпосередній близькості від польової станції Діна, яка була лише за півмилі від траси. Так, майже всі далекобійники були чоловіками, як вірно зауважив Боббі. І приблизно кожен десятий… Загалом, якщо прикинути, Схил був не таким безнадійним місцем. З погляду Діна, принаймні. Цей аспект свого життя Дін ніколи не пояснював Боббі та Сему, а також нікому в таборі. Але, буваючи тут, він приблизно раз на тиждень у свій вихідний брав старенький Шеві та виїжджав на трасу. «Їду погуляти. Просто розімнуся трохи»,- говорив він зазвичай своїм колегам і завжди завбачливо клав похідне спорядження в машину. Зазвичай він і справді зупинявся на невелику прогулянку в районі гори Топаз, але його справжня мета лежала за горою, набагато далі за наймальовничіші пагорби і стежки. Його справжня мета була у Щасливій долині біля річки Саг, між Другою та Третьою насосними станціями. Там ніяких стежок для прогулянок не було, але були затишні з’їзди з траси до річки – містечка, де на березі у високих вербах можна було припаркувати навіть велику машину. І машини там часто стояли. Весною, звичайно, бувало ще некомфортно холодно. Влітку бували комарі. І це ще одна причина, чому дуже до речі було мати великий справний і чистенький універсал Шеві Субурбана. Ці універсали свого часу проектували дуже просторими. Якби хтось запитав, Дін сказав би, що це просто зручне містечко, де можна зупинитись перекусити. І подивитись на дику природу біля річки. Під фразами «перекусити» та «подивитися на природу» кожен розумів своє. За роки, звичайно, розповзлися туманні чутки про ці з’їзди – чутки, що сильно передували появі в цих краях Діна, – і про Щасливу долину і насосні станції ходило чимало жартів. Але мало хто в таборі знав, що у цих жартах було зерно правди. У наші дні нікому особливо й справи не було, але здавалося простіше про це не поширюватися. Дін вважав, що значення, яке він особисто вкладав у фразу «поїхати розім’ятися», нікого не стосувався. Найменше – Сема, бо чого Сем не знав, то йому не могло зашкодити.

Примітка пер.: Ось і другий розділ. В наступному ми маємо побачити таємничого любителя пташок)

Додати до улюблених