– Голдстейне.
– Так, містере Старк.
– Дай мені потужний біт, під котрий я буду місити кращого друга.
– Луі… Томмо… Луі, вставай!
Через густий туман чую голос Зейна. Розплющую одне око, і бачу, що це дійсно він. В ту ж секунду шкодую, що з`явився на світ. Все тіло пронизує гострий біль. Холодно і спекотно водночас. Під шкірою бігає мільйон мурашок. Боляче дихати, не те, що рухатися.
– Давай, бро, я відвезу тебе додому, – пакистанець подає теплу долоню, не можу ухватитися – руки трусяться.
Оглядаюся – я на задньому дворі в Маркуса, лежу на шезлонзі біля озера. Тут завжди опиняються, обдовбані в хлам тіла, яких викидають охоронці мексиканця, як непотріб. Мабуть, мене спіткала та ж участь. Не можу порахувати, скільки разів Зейн забирав мене звідси, після тижневого марафону в такому стані. Зазвичай, він проводив годинну лекцію про те, як же я марную життя, ввічливо відмовлявся від усіх пропозицій і віз до себе.
Сьогодні він мовчить, коли вшосте зупиняється, щоб я опустошив шлунок, і тільки сумно дивиться.
– Я не просив тебе про це, – скручуюся в клубок від гострих кольок в животі.
Біль збільшується, і я знаю, що люди називають це ломкою. Але я ненавиджу це слово, намагаюся взагалі його не вживати. Мені терміново потрібно чимось підправити здоров`я. Мені треба хоч трохи порошку, і все стане на свої місця. Я не впевнений, що доживу до дому.
– У тебе є дур? – хриплю крізь зуби.
Зейн стискає кермо і намагається говорити спокійно:
– Ні, Луі. У мене нічого нема. І так, ти не просив. Але я тебе забрав, щоб ти не здох від передозу у Маркуса, або хто там ще навіть не глянув би в твою сторону.
– Знову будеш мені нотації читати? – функція гівнюка не вимикається в мені цілодобово.
– Не буду, якщо прийдеш ввечері, – спокійно відповідає Малик, зупиняючись перед світлофором.
– Навіщо? – скидаю здивовано брови.
– Побачиш, – хитра посмішка. Друг рушає, а мені боляче від кожної маленької ямки на дорозі.
Біль стає нестерпною. Cерджусь. Грьобаний Зейн, з грьобаними загадками. Невже не можна просто нормально відповісти? Невже не можна було взяти трохи порошку або хоча би косяк? Він же знав куди їде, знав, що мені буде дуже погано. Який же у мене тупий друг. Мене сильно скручує і я стогну. Зейн стривожено зупиняє машину:
– Може в лікарню? – обережно підбирається він.
– Відвези мене додому, Малик, а сам піздуй в дурку, якщо так хочеться.
*******
– Чекаю тебе в вісім, – Зейн дарує найщирішу посмішку, ігноруючи мій стан, а мені хочеться вмазати. Чого радієш, дурню?
– Це вечірка? – тремтячими руками хапаюся за ручку.
– Не зовсім.
– Ну і нахєра мені там з`являтися? – фиркаю. Виходжу з тачки, дивлячись у вікно. – Там хоч кокс буде?
– Ми щось придумаємо, – Малик від’їжджає, і я дивлюся на свій дім. Мені обов’язково туди заходити? Зараз одна мамочка зміниться на іншу, у вигляді вітчима.
********************
– Я вдома, – молодші, з криками «Бу», біжать обійматися. Шарлотта спускається зі сходів, а Марк виходить з кухні. Всі погляди направлені на мій видок. Чекають пояснення. Але мені не потрібні світські бесіди, мені потрібна доза. Лотті схрещує руки і погрозливо глядить. Мабуть, це мало б мене налякати. Але ні. Для мене – це скоріше смішна картина.
– Так, народ. Ми обов`язково пообіймаємося, але зараз мені треба зробити кілька справ, – ніжно прибираю маленькі ручки.
– Але, Луі, ти ж тільки-но прийшов, – не пускають мене маленькі. І я починаю злитися. Мені хочеться відштовхнути їх. Ні. Вони не винні, що їх брат кончений наркоман та мудила.
– Дівчатка, дайте Луі трохи часу, – і дякувати Богу, мій вітчим розуміючий мужик. А ні, не розуміючий. Так як тільки заходжу в кімнату, він влітає за мною і хапає за комір, пригводжуючи до стіни:
– Ти де був? Ми ледве з розуму не зійшли, – гарчить прямо в моє обличчя, його ж багровіє за кілька секунд. – Ти міг хоча б взяти слухавку! Якщо я для тебе ніхто, але ж твої сестри рідні, – він хряскає мною об двері. Мені не боляче. Просто більше не можливо. Просто його норма давно перевищила всі можливі рамки. – Невже у тебе взагалі нічого святого не залишилося? Джоанна згоріла б від сорому. Який приклад ти подаєш молодшим? Подивись на себе, ніби безхатьченько з підворіття, – він з огидою обдивляється мене.
Мовчу та посміхаюся. У мене є проблеми більш серйозні, чим набридливий чужий мужик. Нарешті, він відпускає мене. Мабуть, зрозумів, що розмовляти немає сенсу. Зачиняє двері зі стуком, і я падаю на коліна, починаю шукати в кожному куточку кімнати хоч щось, що могло б допомогти зняти абстинентний синдром.
Нічого! Сука! Хапаюся за волоссям, тягну. Біль нестерпна. Пусто, всі мої намагання знайти хоч якісь наркотики марні. Гаманець пустий. Повертатися до Маркуса немає сенсу. Якщо мене викинули на вулицю, то навряд знову пустять на вечірки. Я не пам`ятаю абсолютно нічого. Мені страшно навіть уявити, що я натворив. Продати з кімнати нічого, я виніс все цінне.
********************
Це пекло. Чим більше проходить часу, тим мені гірше. Я відчуваю, як тіло розкладається заживо. Півгодини лежу на підлозі, сльози котяться. Пропускаю кілька думок про самогубство. Але внизу сестри. Я уявляю, як вони кричатумуть, коли знайдуть мій труп. Мене зупиняє згадка про їх обличчя на похороні мами.
Потрібно терміново шукати вихід. Піднімаюся зі стогонами та бреду в ванну кімнату, знаходжу аптечку. Не те, не те. Розкидаю таблетки в сторони. Піднімаю очі на дзеркало і бачу, як на мене дивиться брудний, розтерзаний старець. Синець майже зійшов, але це мало чим допомагає. Я дратую сам себе. Розбиваю скло в хлам. З руки хлюпає кров, кричу:
– Блядь, мені потрібна лише одна йобана доза. Лише одна маленька доза.
В кімнату заходить Лотті. Тільки цього мені не вистачало:
– Бу, що сталося? У тебе кров, – вона перелякано хапається за окривавлені кисті.
– Трясця! Та просто залиште мене в спокої! – зриваюся риком. Вона заплакала і вибігла:
– Та що з тобою, брате?
“Ісусе, який же я мудак”,- проноситься у свідомості. Але я швидко відмітаю ці думки і шукаю далі. Перевертаю всю кімнату вверх дном:
– Думай, Луі, думай. Ти завжди викручувався.
Знову лягаю на холодну підлогу. Вона єдина мене охолоджує. Всі симптоми підсилюються. Заплющую очі, молюсь, надіюсь відключитися. І тут мій хворий мозок підкидає ідею. У мене залишився лиш один вихід…
******************
Заходжу в кімнату до матері. На одну мить серце зупиняється, але я рушу і цей останній бар`єр. Дістаю аптечку. Розкидаю всі не потрібні ліки. І, так! Томлінсоне, ти молодець! Дістаю аптечку, де виразно написано червоним «Morphine». Це точно те, що потрібно. Швидко скидаю всі таблетки назад, беру шприц та спирт.
Залітаю до себе, зачиняюся. Я пускав наркоту по вені, але ніколи не робив це сам. В принципі, систему я знаю – потрібно чимсь перетягнути руку, щоб вени набралися крові та стали виразними. Знаходжу старий ремінець: «Ось ти, дружочку, і допоможеш мені».
Сльози котяться, чихаю, не можу попасти в вену. Кілька разів безрезультатно роблю прокол. Це не так просто, як здавалося.
10….9…8…7…..З`їжджаю на підлогу. Мені так добре. Розчиняюся у цьому відчутті. Ніби накрили теплим пледом і наповнили тіло легкістю та спокоєм. Посміхаюся. Де поділася вся злість та біль. Падаю в солодку дрімоту. Знову можна жити: «Молодець. Ти справився.»
*************************
Прокидаюся від трезвону мобільного. Та щоб тебе!
– Чого тобі, Малику? – хриплю в телефон.
– Луі, плани трохи змінюються. Заїду за тобою в 9, – бадьорість Малика мене дратує.
– Мгхм.
– Ти ж не забув? – занепокоєно питає друг.
Звичайно ж забув. У мене тут апокаліпсис. Я розрушив свою кімнату. Валяюся на підлозі поміж цього хаосу.
– Не забув. Там кокс буде? – це головне питання цього вечору.
– Сумніваюся, – рівень моєї довіри до друга різко падає.
– Навіщо їхати на вечірку, де навіть нема коксу? – сідаю на ліжку, потираючи червоні очі.
– Я візьму пару косяків і буду в 9. І Луі, благаю, приведи себе в порядок, – регоче мій уже «недруг»
Зейн відключається, і я не встигаю сказати, що добрався б сам, адже мені потрібно забігти на точку. Я ще не придумав, де взяти гроші, але обдумую кілька варіантів. Мені треба придбати пару грамів порошку, щоб вранішня ситуація не повторилася.
Дивлюся на одяг і офігіваю. Пакистанець правий – штани і футболка вся в спермі та залишках наркотиків, і ще кілька плям про походження яких, я б знати не хотів. Знімаю все з себе та викидаю в мішок для сміття. Навряд це одяг Маркуса, він не носить таке. Навіть не хочу думати, хто одягався в це.
Стаю під теплі струмки води, думаю, чи встигну забігти на точку перед приїздом Зейна. Мабуть, ні. Що ж, косяки можуть врятувати мій стан. Довго все одно не затримаюся. Якщо там навіть наркоти не буде, мабуть, це найсумніша вечірка століття.
Абсолютно не парюсь, що одягнути. Дістаю із шафи чорні джинси і кофту. Нову вітровку я загубив, джинсовку залишив у Малика. Похуй, все одно на машині.
Спускаюсь на перший поверх, Марк на кухні. Я згадав, що бачив його гаманець в спальні мами і поцупив гроші, кулею вилетівши на вулицю.
******************************
– Це підпільна клініка чи що? – ми викурюємо по косяку і сидимо в Зейновій машині перед абсолютно незнайомою багатоповерхівкою в звичайному спальному районі. Тут точно не світить нічого веселого. – Тільки не кажи, що привіз мене на побачення. Я цього не винесу, – Малик ніяк не може позбутися нав’язливої ідеї познайомити мене з дівчиною. Ніби, це могло б хоч щось змінити.
Трава, звичайно ж, трохи заспокоїла, але мені потрібно більше. Значно більше, щоб винести трепання якоїсь курки. Та і давно я не вів з ними бесід. Все, що повꞌязувало мене з дівчатами – це одноразовий секс, не більше.
Зейн загадково посміхається і виходить з тачки. Цей пакистанський покидьок так і не збирається говорити, куди ми приїхали? Добре, він взяв дві пляшки віскі. Згрібаю їх з заднього сидіння і сподіваюся, що ці манюні хоч якось прикрасять мій вечір. Я чую дупою, що щось не так. Мені не хочеться заходити. Відчуваю – це буде непроста ніч. Набираю побільше повітря і штовхаю двері.
***************************
Зейн натискає на дзвінок, і я чую мꞌякий, низький голос: «Відчинено». Ми заходимо в квартиру, стягую кеди, згадую, де б я міг чути цей голос. Невеличка затишна квартира, смачно пахне, тихо грає пісня Лани Дел Рей. Мені все здається болісно знайомим. Відчуття, ніби мене наєбали. Мій мозок не встигає обробити всю надану інформацію. Якось не по собі. Мовчу і роздивляюся килимок, і коли до мене, нарешті, доходить, чую:
-Привіт! – він стоїть, спершись об косяк дверей, руки складені на грудях. Мене нудить, відмовляюся вірити в побачене. Я не хочу цього бачити. Може, в мене галюцинації. Мій мозок вкінець спалила наркота, і це просто видіння. Ледве не упускаю бухло із рук, перехоплюю в останній момент. Заплющую очі, глибоко дихаю. Мене точно накрило, зараз це пройде. Все тіло стає ватним. Ледве відчуваю, як хтось забирає пляшки. Розплющую повіки. І ні. Блядь! Переді мною стоїть мій кудрявий пиздюк. Це правда. Цей виблядок посміхається, показуючи свої неймовірні ямочки. Зейн проходить повз нього, з віскі в руках та загадковою посмішкою. Пізніше я зітру її кулаками.
– Я залишу вас.
Що мені робити? Хочеться піти звідси. Я ненавиджу його. Він зрадив мене. Взувай кеди, розвертайся та йди. І поки я веду розмову в своїй голові, Гаррі підходить і міцно мене обіймає. Пару секунд стою, опустивши руки, повільно піднімаю і кладу йому на тонку талію. Він став набагато вищим. Це більше не мій малючок Хазза. Мій розум відключається від рідного запаху. Зариваюсь носом в кучеряшки. Я не знаю, що відбувається з моїм тілом, але я відчуваю, як тепла хвиля піднімається від ніг і розливається по всьому тілу, а в горлі стукає серце. Мабуть, зараз вивернуться всі мої кишки.
– Я так сумував! – як ця кучерява сучка може шептати такі речі? Чую, як тріщать мої гештальти. Я хочу відштовхнути його, але притискаю ще сильніше.
– Я також. – це однозначно дія трави. Однозначно.
******************
Ми вже випили пляшку віскі і три години сиділи у Гаррі на кухні. Малик веде з ним захопливу бесіду, а я мовчу і просто не можу відвести погляд ні на секунду. Господи, який же він красивий. Зелені очі стали ще яскравішими. Фігура витягнулася і стала більш спортивною та мужньою. Замість дитячого тіла тепер були підтягнуті мꞌязи і через білу сорочку видні численні татухи. Він став просто ходячим сексом. Все ті ж кучеряшки і милі ямочки, але він став набагато старшим і стильнішим. Мабуть, купа дівчат мріє про нього. Які ж пухлі губи, як спіла малина. Цікаво, вони на дотик такі ж мꞌякі? Шкіра ніжна, фарфорова. Так і хочеться доторкнутися. А ноги… Святі яйця! Які ж вони довгі. Він міг ще вужчі джинси одягнути? Рівні, стрункі, як у дівки. Так і хочеться зіжмакати в долонях. В моїй голові починають вспливати непристойні картинки.
– Все в порядку, Луі? – мене підкидає на стільці. Зейн занепокоєно дивиться на мене. Твою мать, що за чудо-травка? Скільки вона ще буде тримати? Твою мать, що це було взагалі? Із трьохгодинної розмови я запамꞌятав лише кілька фраз. Перевожу очі на Гаррі:
– Так ти назавжди повернувся? – заглядаю в блискучі очиська.
– Ще не знаю. Поки що, так, – дістає ще одну пляшку і розливає по келихам. А я не можу поворухнутись. Застряв в його очах, посмішці, ямочках. Ледь видавлюю з себе одне слово, що мучає мене найбільше:
– Чому? – голос зривається, зраджує мене.
– Скучив, – посміхається своєю фірмовою, яскравою посмішкою поп-зірки, показуючи ямочки. Я сходжу від них з розуму. Все, що я запам’ятав з розмови – це те, що Стайлс буде жити в Донкастері, він перевівся тут в університет і працює фотографом. А ще він захоплюється кулінарією та кожні півгодини пропонує посмакувати.
Значить, він повернувся назавжди. І що мені з усим цим робити? Уникати його? Знову стати друзями? Це безглуздо. Я відчуваю, як паніка набирає повороти. Мені потрібно втекти.
Я три години не думав про порошок, але зараз відчуваю, що мені потрібна доза, як ніколи. Руки починають чесатися, і мені здається, що шлунок поверне все, що я випив. Різко встаю, хлопці з нерозумінням дивляться на мене:
– Мені пора. Дякую за зустріч, Гаррі, – протягую руку для прощання.
Він дивиться на мене своїми оленячими очима, і мені хочеться плакати від цього.
– Ти не залишишся? На вулиці ніч, і Зейн не може сісти за кермо, – в його голосі образа. Він не прощається зі мною. Я і далі стою, як дурепа, з протягнутою рукою.
– Я дійду пішки. Мені дійсно пора, – розвертаюся, та широким, впевненим кроком прямую до виходу. Гаррі схоплюється за мною.
– Візьми хоча б куртку, – блядь, ці очі. Як я можу їм відмовити? Намагаюсь не сердитись на себе, і на нього, і на довбаного Зейна, що припер мене сюди. Треба терміново линяти звідси. На виході він дає мені свою синю куртку і ледве чутно:
– Ти ж знаєш, що можеш розповісти мені все. Я завжди з тобою, – він шепоче, щоб ми чули тільки вдвох.
«Та пішов ти!» -думаю. Навіщо ти це кажеш? Ти зрадив мене, гівнюк. А на ділі кажу. – Радий був зустрітись, – виходжу, не обертаючись. Мені потрібен кокс. Ось, що дійсно зараз необхідно.
*************
Роблю доріжку прямо на вулиці за будівлею. Мені не страшно. Я робив так сто разів. Зараз мій мозок прийде в норму. 10….9…8….7… І все стає на свої місця.
Бреду додому і намагаюся зрозуміти, що це взагалі було? Після смерті мами я не відчував жодної емоції, а тут мене розірвало прямо-таки на шматки. І що це за думки про ноги та про губи? Я просто скучив за ним, от і все. У мене ніколи не було думок про хлопців в такому сенсі. Просто. Просто…. Це відчуття, коли він мене обійняв…. Наче б то я потрапив в безтурботне дитинство і катався на американських гірках одночасно.
Звичайно ж, мені приємно хоч щось відчувати після мертвих двох років, але бачитися зі Стайлсом я більше не буду. Як би там не було, я не можу пробачити його. Та і навіщо він мені взагалі? Я прекрасно жив і до його приїзду. Я не допускаю більше нікого в своє життя. А тим паче, його в ньому не буде.
*************
Третя година ночі. В гостинній горить світло. Блядь. На столі лежить пакетик, а в ньому мій шприц і ампула. Тільки цього не вистачало! Я хочу лягти відпочити, а не розбиратися з вітчимом. Марк піднімає на мене лютий погляд:
– Що це? – гарчить, кидаючи в мене пакунок.
Не проявляючи поваги, байдуже кидаю:
– Шприц. Ти що сліпий?
Його обличчя стає багровим і кулак врізається в стіл.
– Я бачу! Якого хєра він робить в твоїй кімнаті? – він кричить, обертаючись, щоб перевірити чи ніхто з малих не чує. А я, мабуть, безсмертний, тому що…
– Ти ж дорослий хлопчик. Сам здогадайся, – схрещую руки, закочуючи очі.
Сильний поличник влітає мені по лівій щоці. Ну нічого собі! Такого я точно не очікував. Це мій вітчим? Він спроможний на злість? Я, навіть, вручаю собі імпровізовану медаль, що зміг вибити з нього таку сильну емоцію. А от він, мабуть, хоче вибити з мене все лайно, бо сильно штовхає:
– Забирайся! – зі злістю кидає крізь зуби.
– Що? Ти не можеш вигнати мене з мого ж дому, – кричу, розвожу руки, стрибаючи перед ним.
– Можу. Поки ти несеш небезпеку своїм сестрам? – хапає за шкибарки, тягнучи до виходу.
Пфффф. Що за маячня? Яку нахуй небезпеку? Я що качаю їх наркотою? Але, якщо чесно, мені похуй, що за нісенітницю несе цей мужик. Куди цікавіше потягнути ще одну дорогу і завалитися в ліжко. Мені і так достатньо всякої дурні на сьогодні:
– Заспокоївся? Тепер я йду спати,- вириваюся, пригладжую одяг, оминаючи його.
– Я серйозно, Луі. Звалив. Ти обдовбаний, – відчиняє двері, і рукою вказує на темну вулицю.
Оу. Він все-таки помітив. А я то думав, що вітчим ніколи не зверне на мене уваги. І знаєте що? Я не збираюся вмовляти його залишитись або бачитися з дівчатками. У мене є достатньо гордості. І я завжди нею користуюся:
– Ну і хуй з тобою! – відштовхую руку, і з неперевершеним виглядом посміхаюся, коли виходжу надвір.
Не проблема. Я можу піти, наприклад, до Маркуса…. Або… До Маркуса. Зейн все одно у Гаррі. Хоча мені трохи набридли ці гучні вечірки, і десь в глибині душі я хотів домашнього тепла. Але визнавати це – ніколи в житті. Тому я повернув в сторону дому, з якого тільки вранці Малик забрав мене.
************
Коли я дійшов до центру Донкастеру, вирішив трохи випити. Думаю, хороша пляшка віскі стане незамінною компанією в моєму турне. Купивши ще пачку цигарок, я направився в центральний парк. До Маркуса я завжди встигну. Ці люди не спостерігають за зміною дня та ночі. Серйозно, а за чим вони взагалі спостерігають крім безпорядного сексу і дози? Щасливі, за годинником зовсім не слідкують.
Я сів на лавочку біля озера. Раніше ми часто сиділи тут з Гаррі. Я закидав йому ноги на коліна, підставляв сонячним променям морду і жував чіпси. Божечки, який же я був щасливий. Відпиваю ще кілька ковтків і занурюся в старі, вже набридлі помисли.
Ловлю себе на думці, що перераховую причини, чому не варто залишатися в цьому світі. За останніх два роки ці думки проїли мене наскрізь. Я просто хочу, щоб все закінчилося. Мільйон разів я мріяв не прокинутися вранці.
Причина перша: я кончений мудак. Марк, сестри, Зейн – всі мої близькі страждають через мене. Ех, це буде не так просто. Шморгаю носом 10…9…8…7…
Причина друга: у мене нема дому, роботи, я не навчаюся і нікому не потрібен. З цією причиною все ясно.
Причина номер три: я наркоман і алкоголік. Серйозно. У мене ж божевільна залежність. Я не можу прожити і кілька годин без дози. Завтра треба знову думати і шукати гроші, щоб попустило. Я слабкий. У мене нема сили кинути. Я пробував покинути стільки разів, поки мені не стало все одно, поки у мене не зникло будь-яке бажання боротися. Скільки, взагалі, люди живуть з такими залежностями? Я наніс такий урон здоровꞌю, що взагалі сумніваюся, що це можна виправити. Зуби кришаться, волосся випадає, суглоби страшенно болять, шкіра суха і в коричневих плямах. Я наче сімдесятирічний дідуган.
Причина номер чотири. У мене нема відносин. Звичайно ж – це не велика проблема. Я б міг знайти таку ж дуркувату, як і я. У Маркуса таких сотні. Але я не хочу. Я не хочу когось по-справжньому. Ті фанатки, що роблять міньєти в туалетах, не рахуються. Нормальна дівчина ніколи і не погляне на мене. Кому я взагалі такий потрібен?
Перечисляю ще з десяток причин і допиваю залишок в пляшці. Встаю, хитаюся. Ого, я такий п’яний. Ледве йду. Проходжу пару метрів і зупиняюсь на містку. Нахиляюся і повисаю на стегнах, дістаю цигарку. Може, вже і правда прийшов час все це закінчити. Цікаво, в жовтні вода дуже холодна? За скільки я помру? Коли я наковтаюся води або коли моє тіло закачаніє від холоду. Це, взагалі, боляче? Якщо б люди не боялися болі, я впевнений, самогубств було б в два рази більше.
Колись я читав статтю про те, що нема красивого і безболісного способу покінчити з собою. Автор розповідав, що відбувається з тілом при тому чи інакшому самовбивстві. От наприклад, коли тонеш, то легені і всі органи наповнюються водою, водоростями та фауною. Думаю, розповідач хотів налякати, в надії, що хтось передумає. Але, насправді, кожен, хто дійсно хоче померти, точно не задумується, як потім буде виглядати його тіло. Йому насрати. Він мертвий. Його опустять в землю, після чого через місяць його зжеруть хробаки. Його мучіння в цьому світі закінчилися.
Продовжую висіти на перилах. Мені потрібне останнє бажання. Серйозно, за останні роки я не можу згадати, щоб мені, дійсно, чогось хотілося. Ні одного йобаного бажання. Як я збираюся помирати, якщо навіть не маю останнього бажання? Вирішую виконати його і повернутися на міст. Навіть у вбивць і насильників є останній шанс.
Тридцять хвилин лежу на лавці і думаю. Може, я хотів би спробувати щось у сексі? Щось із їжі, бухла, наркотиків? Може передсмертний міньєт? Господи, це навіть для мене низько. Може остання доза? Я приймаю їх по п’ять разів в день, що ж тут передсмертного? Напрягаю мізки. Малина. Я хочу малини.
Виходжу з супермаркету і дивлюся на червоні ягоди. Курю. Ну і нахуя вона мені? Відчуваю, як одна сльоза скочується по щоці. Щось тепле, рідне. Ще одна. Я різко витираю щоки. Кидаю корзинку і біжу в ледь знайомому напрямку.
********************
Впевнено доходжу до своєї цілі. Я добренько п’яний та обдовбаний, тому залишаю план дій на потім, зімпровізую. Довго тисну на дзвінок і тільки, коли він відчиняє двері, моя впевненість падає. Що робити далі? Проштовхуюсь в квартиру. Ті ж оленячі очі.
Я падаю в його обійми, ридаючи. Він міцно тримає мене, гладить по спині і шепче заспокійливі слова. Я задихаюся і мочу всю його розтягнуту білу футболку. Я тону в цих сльозах, я тону в цій ямі. І все, що я відчуваю – ці руки. Я хапаюся за них, але все одно горло перекрите, я не можу вдихнути на повні груди. Вода крижана, світло-русе волосся розвивається на глибині, блакитні очі стають мертво-синіми, шкіра блідно-фіолетова, а руки і ноги закляклі, пронизані тисячами голок не можуть ворухнутися.
– Залишайся, скільки потрібно, – він завжди знав, що треба сказати, завжди знав, як заспокоїти. І от я лежу з ним в одному ліжку. Знову мені все здається нереальним. Вдивляюсь в його обличчя. Боже, не можу намилуватися, яким гарним він став.
– Розкажеш, що сталося? – сверлить своїм ангельським поглядом. А що мені говорити? Що я наркоман? Він і так це бачить по моїм зіницям. Що мене вигнали з дому? Що мені хочеться померти?
– Можливо. Але не сьогодні, – натягую ковдру до самого носа.
– Надобраніч, Луі, – він перехиляється через мене і вимикає світло.
– Ночі, Хазз, – а в голові: «Зрадник».
**************
Прокидаюся від звичного стану. Гаррі поряд нема. Мені потрібна доза. Дістаю із кишені рятівний пакетик. Добре, що вчора закупився на цілий тиждень, так що за ломку нічого переживати. Чую голоси, мабуть, вони на кухні. Встигну чи ні? Роблю криву доріжку. 10…9…8..7…
Через хвилину відчуваю себе нормальною людиною. Згадую вчорашній вечір. Що на мене найшло? Я накинувся на Гаррі, якого не бачив два роки і якого ненавиджу всім серцем. Цікаво, що він думає про все це? Та яка різниця.
Дістаю телефон. Чотири години дня. Ні одного пропущеного. Нічого дивного. Ну і що мені тепер робити? Залишатися тут не варіант. Не хочу мати нічого спільного з цим кучерявим пиздюком. Прийдеться знову йти до Маркуса. Ніби у мене є вибір.
– Ти прокинувся, соня? – він б’є всі рекорди «милого хлопчика». Хочеться жмякати, як плюшевого ведмедика.
Мене підкидає на ліжку. Цей чудик мило посміхається. Дивлюся на нього переляканими очима, я ледве встиг сховати порошок.
– Вставай, я приготував твої улюблені тако. До того ж у нас гості. Ліам приїхав, – я не знаю, що робити з цими його мімішними посмішками. В них стільки тепла, світла, безтурбоностію. Мені хочеться з’їсти їх.
Тако? Ліам? Він пам’ятає мою улюблену їжу? Він запросив нашого давнього знайомого? Я не бачив Пейна з того моменту, як Стайлс поїхав. Ліам найнудніший чувак, якого я знаю. Серйозно, якщо Зейн був мамочкою, то він був справжнім суворим “татком”. Навіть Гаррі так його називав, на що той дратувався та злився. “Туди не йди, цього не роби, Луі ти що здурів?”. Клянуся, Ліам – суцільна катастрофа.
Отже, я перемістився в часі. Одягаюся. Так якщо я втечу зараз, то це буде виглядати ще божевільніше? Хоча куди вже більше? Вирішую, що правда було б непогано поїсти за останні кілька… Добре, я навіть не пам’ятаю, коли їв востаннє. Пообідаю, подякую кучерявому і піду, як адекватна людина.
В кухні пахне нереально смачно. Вітаюся з Ліамом і пирскаю від сміху:
– Ви дійсно п’єте чай після того, як не бачились два роки?
– Не всі події в житті святкуються алкоголем, – намагається мене повчити Ліам, з обличчям доброго цуценяти.
– Ага, і не завжди треба трахатися, можна ж просто подрочити. Так, Ліам? – сідаю на стілець напроти.
– Господи, Луі, тебе не виправити, – давиться чаєм.
– Як і тебе, зануда, – підморгую. Він лупає величезними карими очима. Я і не сподівався, що хлопчина зрозуміє мій гумор.
Мій кучерявий друг пропонує тако, млинці з чорницею і какао. Він спеціально нагадує все, що ми так любили? Згрібаю всі страви. Чорт, я й забув, як смачно він готує. У Гаррі дзвонить мобільний, і він виходить. Я намагаюся запхнути одразу всю їжу. Страви Гаррі – їжа богів.
– Так ви, нарешті, разом? – тихо запитує Пейн.
Поки мій мозок отримує смаковий оргазм, я відволікаюся на ці слова не одразу.
– Вшсеншві? – шматочок тако вивалюється з рота. Не звертаю уваги, витираючись рукавом. Це їжа Богів, і тільки вона мені цікава.
– Ну ти і Гаррі. Він поїхав через тебе. Але тепер все добре? – він змовницьки нахиляється до столу.
– Про що ти взагалі? Як це поїхав через мене? – відкидаюся на стілець, погладжуючи набите пузько.
– Ну ти, Гаррі і Елеанор. Але тепер все налагодилось? – він оглядає мене, як найбільшого ідіота світу. Але мені все одно ще не доходить.
– Ліам, що за хуйню ти несеш? Я не розумію, – мене починають дратувати ці абсолютно незрозумілі розмови.
– Так, друзі, – і тут заходить моя головний біль, – Зейн кличе нас на вечірку. І я не хочу чути ніяких відмазок.
Ліам прикриває рота. Я розумію, що він ляпнув і спалив Гаррі, що він наробив лиха. Я ментально відчуваю приближення смерчу: «А чи був він коли-небудь зрадником?».
*********************
Будинок був забитий людьми. Кілька доріжок в туалеті квартири Гаррі, і я знову відчуваю себе живим, але розмова з Ліамом не йшла з голови. Поїхав через мене? Але ж я не хотів, щоб він їхав. І до чого тут Елеанор? І як зрозуміти слово «разом»? Я пропустив уже, мабуть, п’ятий келих, але не стало від того легше. Мені були потрібні відповіді. Зейн, Ліам і Гаррі про щось гучно розмовляли, а я стояв поряд, як гальмо, і не міг відвести очі від нього. Періодично Стайлс помічав це, але ніяк не реагував.
Коли половина гостей була смертельно п’яна, а інша шукала кімнату для інтиму, я зрозумів, що більше не можу знаходитись серед цих потних тіл, що приклеювалися зі всіх сторін. Розумію, що повністю загубив місцезнаходження друзів, вирішую покурити. «Ну, Елеанор і Гаррі. Але тепер все ж добре?» – та що взагалі мав на увазі цей придурок?
– Луі, бро, все гаразд? – рука Зейна лягла на плече, і я побачив, що мій приятель нетверезий. Це добре, тому що в такому стані розговорити його було набагато легше. Я дістав косяки і протягнув пакистанцю. Вони точно стануть допомогою моєму допиту.
Малик посміхнувся і закурив, пускаючи кільця в нічне небо. Він поглянув прижмуреними очима:
– Хочеш щось спитати, – стверджує хлопець.
– Плюс двадцять балів, Зейні. Ти здогадливий, – забираю у нього косяк.
– Це на рахунок Гаррі? – він лениво та задоволено посміхається.
– Плюс п’ятдесят балів. Ти не просто здогадливий, ти прямо гуру. Чому він виїхав? – питаю незвично сумним тоном.
– Ти ж заборонив говорити про нього, – посміюється з мене мій співрозмовник.
– Малик, зараз приєбу. Ти реально заслужив, – лякаю стиснутими кулаками, штовхаючись ногами.
– Добре, добре… – він виставляє руки в мирному жесті. – Тобі краще у нього про це запитати.
Починаю дратуватися. Йому що важко все доладно пояснити?
– Я б запитав. От тільки він не відповість. Тому я запитую тебе, – тицяю Малику в носа.
Пакистанець робить ще одну затяжку і п’яніє ще більше. Передає косяк мені:
– Чому це так різко стало хвилювати тебе? – його повіки тяжко опускаються. Мабуть, він зараз вирубиться на цій осінній траві.
– Сьогодні Ліам ніс якусь хуйню про мене і Гаррі, – затяжка, – і про Елеанор, затяжка, – типу він поїхав через мене, – пирхаю, впевнений, що таке в принципі неможливо.
– Ніби то, ти про це не знав, – тепер черга пакистанця пирхати.
Блядь! І його туди ж. Невже не можна просто пояснити? Чому робити з цього таємницю тисячоліття?
– Блядство, Зейне, просто скажи, – штурхаю напівсвідоме тіло.
– Добре. Не кип’ятись, братан, – Малик привстає так, ніби важить дві сотні, повторюю за ним. Я готовий віддубасити будь-кого, щоб нарешті вирвати довбану правду. – Якщо ти дійсно такий тупий. Думаю, ні для кого не секрет – Гаррі був захоплений тобою. Він таскався з тобою повсюди. І просто любив тебе величезним невзаємним коханням, в надії на те, що ти колись помітиш це.
– Чекай-чекай? Ти сказав любив? – зкидую брови вверх, нахиляюся ближче. – В якому сенсі любив?
– Не будь ідіотом, Луі. В самому прямому. Коли хочеш трахати до смерті, а потім обійматися і дарувати подарунки. Тільки не кажи, що не знав, – відмахується, як від набридливої мухи.
– Ні. Не знав, – мої очі розміром з орбіту.
– Не сміши. Ці закохані очі було видно з космосу. І коли ти почав зустрічатися з Елеанор, серце маленького Гаррі не витримало і тріснуло, і він до кінця зрозумів, що золотий Томлінсон йому ніколи не світить. Тому вирішив – краще виїхати, щоб не роз`єбати своє серденько до кінця.
Зейн розповідав все в жартівливій манері, а ось мені смішно зовсім не було ні краплини. Він же не серйозно…
– Та пішов ти. Що за дебільні жарти? – Хоча кого я обманюю? Я знав відповідь з самого початку. Мені просто потрібно було підтвердження від когось іншого. Злоба почала закипати в мені. На друзів, що мовчали, на Гаррі, що ні разу не зізнався, а головне на себе. Як можна було бути таким сліпим? Зейн правий, я закривав очі на його почуття, я відмовлявся вірити в це на відріз. Ми ж хлопці. Ми ж друзі. “Коли хочеш трахати до смерті”. Я не гей, і навіть не бі. Будь кому іншому за це я випустив би кишки. Але Гаррі….
В голові крутилися його слова: «Пізніше ти зрозумієш». Це так багато пояснює. Скільки він страждав через мене? Я ж знайомив його зі всіма своїми дівчатами. Та що там говорити, я розповідав про секс в найменших дрібничках. Який уєбан. Я згадав стільки моментів… І так… Це міг не помітити тільки сліпий або тупий, як я. Дістаю із пакетика порошок. Роблю велику затяжку прямо з пакетика. Зейн дивиться на мене здивовано.
– Луі..
– Заткнись, Зейні. Просто мовчи, – гарчу.
*******************************
Сиджу у вітальні, вливаючи в себе незмірну кількість алкоголю. Біля мене сосеться парочка, через кілька хвилин вони, напевно, будуть голі. Я шалено злий. Не можу пробачити собі, що був таким не уважним. Прокручую в голові всі моменти і ненавиджу себе ще більше. Скільки уваги, тепла і ніжності він дарував мені. Як…? ЯК можна було не здогадатись, що він відчуває? Як можна було відпустити його? Як він міг поїхати, нічого не пояснивши мені?
Хоча, що б я змінив? Чи взагалі відреагував? Адже тоді, мені здавалося, що я закоханий в Ель. І мене ніколи не приваблювали хлопці. Але він… Це ж мій Хазза. Парочка майже лягає на мене. Відштовхую їх в котрий раз. Краще їм бути акуратнішими. Я зараз дуже злий, і за себе не ручаюся.
Мене дратує все в цій кімнаті. Музика, алкоголь, ці два слинтяя збоку. Зніміть уже кімнату, Ісусе. Мене дратує світло, повітря, цей червоний стаканчик, та я сам себе дратую. Мені потрібно надвір. Ставлю тару на стіл, протискаюся через натовп, спітнілі тіла труться об мене, мені хочеться приєбати кожного із них. Хтось смикає мене за руку. І… краще б ти не робив цього, якщо хочеш жити.
Ковток свіжого повітря, і мені трохи легше. Спускаюсь зі сходинок, хтось чіпляє мене плечем.
– Куди преш, педрила? – і….бам. Це саме те, що мені потрібно, злість нарешті вивергається з тіла назовні. Довго не церемонюсь і бꞌю цього виблядка лобом в ніс. Він падає. Сідаю зверху і, що є сили, наношу удари.
Алкоголь робить нас в п’ять разів сильнішими. Або мені просто це завжди здавалося. Тому я не очікую того, що через хвилину він опиняється на мені, заносить кулак, і я відчуваю, як по щоці тече гаряча кров. Це дратує мене ще більше. Хапаю його за куртку і скидаю з себе. Нас розтягують в різні сторони. Не дивлячись, що мене тримають кілька чоловік, махаю ногами, запускаю попільничку, пляшку і ще щось важке. Мене піднімають і відносять звідти.
Бачу чиюсь дупу, сіпаюся, кричу, але мене тримають міцно. Коли ми знаходимося на безпечному місці від дому, ставлять на землю. Я хочу вдарити цього чувака, але бачу зелені оленячі очі.
– Ти зовсім здурів, Луі? Що ти твориш? – ці аквамарини впиваються в мої. Різко намагаюся втікти, але мене ставлять на те ж місце ще раз. Дихаю, як бик, і дивлюся прямо в очі. Він ніжно бере моє обличчя в свої долоні. – Заспокойся! – шепче. Заплющую повіки. Ця сучка знає всі методи, як мною управляти. Він просить. Я тону. Блядь. Я тону з такою швидкістю…
– Заспокой мене, – бачу німе запитання в його очах. Він хмурить брови, – Поцілуй мене. – не реагує. – Я сказав, поцілуй!
Він хоче щось сказати, а я хапаю його, і зразу засовую язик в рота. Виливаю всю злість в поцілунок. Його точно не назвеш ніжним. Я смокчу його язик і кусаю губи. Навіть не розумію, відповідає він чи ні. Стискаю сідниці, чую тихий стогін. Від цього мені зносить дах ще більше. Я не відчуваю нічого навкруги, крім його дихання, не відчуваю нічого окрім його губ, я хочу, щоб це відчуття не закінчувалося. Мої руки блукають по його тілу, не знаю, хто ними управляє, точно не мій мозок, на це він зараз не здатний. Все, що він видає – це ГАРРІГАРРІГАРРРІ.
Я грубо досліджую кожен куточок його рота. Мені здається, що я міг би зꞌїсти його. Я так скучив. Я так сумував, Гаррі. Мені не вистачало тебе кожного дня. Я хочу стільки розповісти тобі. А ти? А ти? Я настільки розчиняюся в цьому відчутті, що не зразу розумію, коли все закінчується.
– Більше не роби так. Будь ласка, – шепче, прибираючи мої руки. І я не розумію – про що він? Більше не битися чи не цілувати його? Я не одразу приходжу до тями. Трясця. Я знову накинувся на нього, наче голодний. Хочу все пояснити, але не можу сказати ні слова. Мене тягне до нього, до його губ, тіла, як до магніту.
Ми стоїмо так само в сантиметрі одне від одного. Відступаю першим. Я не звик до відмов. Але не хочу порушувати його кордони.
– Вибач… – мені давно варто було сказати це. І не тільки за те, що я накинувся на нього. Як би сильно мені б цього не хотілося, не всі люди на планеті мріють про поцілунок зі мною. А жаль. Хоча варто було б подумати: може він взагалі не гей, або у нього є дівчина, або хлопець, або він взагалі асексуал. Або він просто більше не хоче мене…
**********
Йобане життя. Чому зі всіх людей на планеті, я лежу в ліжку з Гаррі йобаним Стайлсом. Зейну здалося, що залишити нас в одній кімнаті ночувати – гарна ідея. Ні, Зейн – це найгірша ідея, яка могла прийти тобі в голову. Залишити мене наодинці з моїм колишнім кращим другом, який кинув мене, нічого не пояснивши, який, як виявилося був закоханим в мене, і на якого я накинувся, майже зґвалтувавши. Ні – це найгірша ідея, яка приходила в твою розумну голову.
Я бачу, відчуваю, що він не спить. Розглядую його спину, сідниці, ноги, кучері. Він ідеальний, сексуальний, мужній, красивий, навіть ззаду. Довбана супермодель. Я так хочу доторкнутись до нього. Мені навіть не хвилює, що він хлопець. Незаконно бути таким привабливим.
Алкоголь і наркота в моїй крові додають сміливості. Їх достатньо, щоб продовжувати неадекватні речі. Тому я різко повертаю його до себе, хапаю руки і нависаю над ним.
– Чому? – його смарагди сяють від алкоголю, і в світлі лампи здаються ще красивішими. Я ледве стримуюся, щоб не поцілувати його знову. – Ти не сказав, чому поїхав.
– Ти ж знаєш про все. Навіщо питаєш, – ховає оченята.
– Чому ти не сказав, що був закоханий в мене, Гаррі? – мені потрібно вигризти відповіді, або я зійду з розуму. Мені потрібно знати всі причини. Мої здогадки не можуть пояснити все.
– А навіщо? Ти був закоханим. І я, дійсно, був радий за тебе. Ти був щасливим
Він до сих пір не може дивитися на мене, я ніжно беру його за підборіддя і повертаю до себе. Він підіймає свій ангельський погляд – я більше не можу стримуватися.
– Хазза, – утикаюся своїм лобом в його і якомога ніжніше торкаюся його губ своїми. Мене знову окутують невідомі до цього відчуття. Ніби в грудях і животі розливається тепле молоко. Цілую його нижню губу і тягнусь до верхньої.
– Прошу тебе, Луі, не треба, – шепоче в губи. Він вдруге відмовляє мені, а я вдруге не хочу його слухатися. Не можу відірватись. Так і тримаю обличчя в сантиметрі від нього. Не можу відкрити очі від того, як мені приємна його близькість.
– Чому, Хазз? – тепер моя черга шепотіти в губи. Він трохи нервує. Звільнює одну руку і легенько відштовхує мене. А потім і зовсім скидає. Сідає і стискає перенісся.
– Я зробив все…. Все, щоб забути тебе. Я більше ніколи не стану на ці граблі. Я і так бігав за тобою все життя. Мені достатньо одного розбитого серця. Я ледве зібрав себе заново. Тепер це мені не потрібно. Так що, будь такий ласкавий, тримай свої руки і губи подалі від мене, – грубо, зовсім не притаманно моєму Гаррі.
Він відвертається спиною. Та що цей пиздюк думає про себе? Якщо він трохи симпатичний – це не означає, що йому поклоняється увесь світ. Та і взагалі – я не гей, щоб бігати за пацаном. Гучно грюкаю дверима, виходжу у вітальню і хапаю першу вільну дівку. Тягну у спальню.
– Кучерявий, погуляй. У тих, хто вміє розважатися, намічається чарівний секс, – я не я, якщо не нанесу удар у відповідь.
– Серйозно, Луі? – він встає і йде, а моя цікавість до дівки падає на нуль. Не питаючи, як її звати, роблю дві доріжки. Одну пропоную їй, вона погоджується. Після того, як порошок покотився по моїм венам, грубо хапаю її за волосся, ставлю на коліна і виливаю в рота всю злість і втому.
******************
Біль…. Це все, що я відчуваю. Ледве розплющую очі, які не припиняють сльозитися. Чихаю кілька раз підряд. Руки трясуться. Живіт скрутило. Це вже стає звичкою – прокидатися від цього синдрому. Але це мене не дуже хвилює, адже в кармані є рятівна доза. І ще на пару разів вистачить. Сьогодні треба потрапити до Маркуса поповнити запаси. Грошей і кокаїну майже не залишилося. Гола дівка лежить на моїх грудях. В душі не єбу, як її звати.
– Мила, ти не могла б дати мені встати? – штовхаю худе плече.
– Ти вже йдеш? Навіть не запитаєш як мене звати? – лупає очиськами.
Завжди одне й теж. Ці дівки однакові. Ну для чого мені знати імꞌя одноразового міньєту? Список їх імен я не веду. Та і взагалі, яка вірогідність, що я взагалі коли-небудь згадаю про неї. Вона часто моргає, закушуючи губу. Це типу мало б спокусити мене?
– А у тебе залишився ще той порошочок? – веде нігтиком по нозі до члена, – Висипаю кокс їй на стегно 10..9…8..7.. Лягаю на спину, висипаючи білу суміш на живіт.
– Приступай.
Вона шмигає носом і тре порошок на ясна. Після того приймається розстібати штани.
Виходжу, і в дверях чую:
– Я Леслі.
– Мені похуй.
*********************
Зейн, Гаррі і Ліам сидять за кухонним столом з горнятками кави. Відчиняю холодильник, дістаю скотч і наливаю келих. Ліам приголомшено дивиться на мене:
– Поганий ранок?
– Ні, прекрасний, – допиваю бурштинову рідину і доливаю ще. – Як нічка хлопці? Хто, з ким і де? – підморгую Гаррі, і його брівки хмуряться. Моя лялечка. Я радий, що викликаю таку реакцію.
Пакистанець розповідає про те, як він трахнув якусь мулатку і вона обблювала йому пів кімнати. На що всі реагують різким «фе». Ліам тихенько спав в окремій кімнаті. Всі повертаються на Стайлса.
– Я ночував з Найлом, – безтурботно знизує плечима. З яким таким Найлом? В якому блядь сенсі ночував? Переспав чи що? Дайте мені з ним познайомитись, я пожму йому горло.
– Ти переспав з ним ? – випереджує мене Зейн. Вливаю в себе ще один келих. Тверезим я цього не винесу. Так Гаррі, ти переспав з ним? Тут всім цікаво.
– О Господи, ні, – пирхає та незграбно махає руками. Незграбність – його друге іꞌмя. Це сука так мило. – Ми просто познайомилися, розговорились, і він забрав мене до себе.
– Ти блядь переспав з ним чи ні ? – вимагаю з нього негайної відповіді. Він хмуриться і дує губки.
– Ти ж мав спати з Луі. – Так, Зейні, ти читаєш мої думки. Стайлс різко починає світитися, як ясне сонечко.
– А ось і він, – повертаюся за його поглядом. Цей симпатичний пофарбований блондин, з величезними блакитними очиськами, і є Найл. Та що в ньому такого? Наївне юне личко? Предобрі очі? Щира, велика посмішка і дитячий сміх? Красива, спортивна фігура і нестерпний ірландський акцент? Нічого такого, що могло б викликати тривогу. А ні, могло б.
Він сідає біля кучерявого і кладе руку на плече, я хочу її скинути. Мені він не подобається. Прибери руку, і ми розійдемося по-тихому. Я не ревную, чого б це. Просто цей гівнюк не викликає в мене довіри. А я не віддам мого друга в погані руки. Та і взагалі, не віддам. Просто я не люблю, коли чіпають…моє?
– Ну а ти, Луі? Що в тебе було цікавого? – дякую, Малику. Ти завжди знаєш, як врятувати ситуацію. Переводжу погляд з руки ірландця на зелені очі.
– Оу. Та у мене був найкрутіший міньєт століття, – усміхаюся, – двічі.
Біситься. Дивиться, ніби я тільки що вбив його кота. Намагається не видавати себе. Але я знаю його, як своїх п’ять пальців. Помічаю кожен рух, він трохи згинається під рукою Хорана, той що Найл. І це означає, що я виграв. Внутрішньо святкую перемогу. Наші переглядини перериває дзвінок в двері. Пакистанець підходить до них.
– Кого б могло принести в таке рання? Ніхто з моїх знайомих дзвоником не користується, – він обертається на нас, ми втрьох одночасно знизуємо плечима.
В кімнаті стояло два поліцейських.
– Луі Уільям Томілінсон? – показує ордер на арешт.
– Так, це я, – тікати немає сенсу. Я підозрював, що це колись станеться. На світі існує мало речей, які могли зробити моє життя ще гіршим. І це була одна з них. В той час, як я думав, як скласти свою нікчемну долю, сама доля зіграла зі мною злий жарт.
Молодий коп одягає на мене наручники, я не пручаюся.
– Вас підозрюють в нанесенні тілесних ушкоджень середньої тяжкості Джону Лібмену (не маю уявлення хто це) і торгівлі наркотиками. Ви маєте право зберігати мовчання. Ви також маєте право на адвоката (Все, як у фільмі. Навіть трохи смішно. Не можу повністю усвідомити ситуацію, бо доза добре ще так тримає, боюся, що вони це помітять. Цікаво, вони будуть робити тест на наркотики?)
Мене виводять з дому. Хлопці біжать за нами.
– Куди ви його забираєте? Що сталося? Що він зробив? Відпустіть його? Та куди ви блядь його везете?
Гаррі вискакує перед копом і намагається притягнути мене до себе.
– Сер, не треба протистояти поліції, – погрожує поліцейський. Мені стає страшно за Гаррі. Я хитаю головою, показуючи одними очима, що не треба в це вмішуватися. У мене відчуття, що ці перелякані аквамарини зараз розплачуться.
Мене грубо заштовхують в тачку, а Гаррі відводять в сторону і щось пояснюють. Він тре очі і качає головою. Мені так соромно перед ним. Тепер лайно з мого життя стосується і його.
Поліцейський сідає в машину, і ми починаємо їхати. Я востаннє заглядаю в аквамаринові очі і опускаю погляд. Зейн обіймає його, і заспокоюючи, гладить по спині. Навіть Найл дзвонить до когось і постукує по плечі. Мій хлопчик. Отрута з мого життя просочилася і до нього. « І хто з нас зрадник?»
Додати до улюблених