Сьогодні полив надто сильний дощ. Краплі барабанили по даху, стікали по вікнах і не давали мені заснути, тому я заварив собі якомога більше кави і почав гортати стрічку новин у браузері телефону.
«Заторів немає»
Дякую за інформацію. У нашому місті їх взагалі ніколи немає.
«Ваш гороскоп на сьогодні:
Ви зустрінете цікаву людину. Не втрачайте її»
Ще одна причина не вірити у гороскопи: я щодня зустрічаю таких людей.
Дощ йшов.
Я виглянув у вікно і, на свій подив, помітив, що пейзаж сьогодні вкрай нагадує мій колір очей. Блакитно-сірий.
Коли я був маленьким, діти на вулиці постійно цуралися мене. Вони кричали: «Ти моторошний!» або «Чому ти так дивно дивишся на нас?» Мабуть, якщо навіть я спостерігав за грою у футбол з вікна і якась команда не забивала гол, то все скидали на мене, кажучи, що м’яч полетів у інший бік не через те, що нападник вибрав неправильну траєкторію удару, а з тої причини, що я в цей момент поглянув на м’яч.
Я не міг похвалитися особливими успіхами у школі, тому завжди отримував середні оцінки. Але змиритись із цим не міг. Часто, коли я отримував бланк із відповідями, повністю виправленими вчителем, то завжди трохи злився, і, мабуть, мої очі це видавали.
– Дитино, заспокойся, а то ніби іскри кидаєш … – Намагалися виглядати суворими мої вчителі з тремтячими колінами.
– Може дати тобі заспокійливого? – Жахливо питали мене однокласники.
Тільки коли я приходив додому, чув те, чого не вистачало:
– Твої очі, мов туман, і не варто їх соромитися, – лагідно й усміхнено вимовляла моя мама.
Мама. Сусіди завжди казали, що вона темна та загадкова. Для мене вона була самим світлом наприкінці тунелю. Її чорне волосся спадало нижче плечей, і це скидалося на тисячі маленьких річок, що течуть у величезне море. Коли вона співала мені на ніч, я порівнював це зі співом блакитних сойок, і, можливо, тому й люблю цих маленьких пташок. Вони ніби допомагають мені повернутися назад у ті часи і знову побачити підняті куточки губ моєї Мами, відчути той затишок і любов, що вона намагалася мені дати, захист і порозуміння, не забувати єдиної людини, яка могла воістину оцінити мої очі. Вона казала: «Від тебе нічого не можна приховати», – сміючись, ніби сотні дзвіночків, і я не збрешу, якщо назву це найкращою похвалою у світі.
Іноді ми стикаємося зі цькуванням з боку оточуючих і часром справді складно це стерпіти. Так само складно, як сидіти маленькому хлопчику та дивитися на гру інших дітей зі зворотного боку вікна. Так само складно, як середньому учневі дивитися на піднесення його однокласників-відмінників, яким все дається дуже просто. Так само складно, як людині, яка не знає, як кидаються іскри з очей угамовувати їх.
На вулиці продовжувало лити як із відра і щоб не впадати в царство Меланхолії і не заганяти себе в депресію, я вирішив вийти на роботу вже вранці, аби допомогти нещасним, що потрапили під негоду, дістатися куди треба. Такою є моя доля, доля таксиста.
Я миттю перебіг дорогу і відчинив двері машини. Краплі створили неймовірної краси картину на склі, але вона якось надто мене пригнічувала, тому довелося увікмнути двірники і змити витвір мистецтва природи. Вода змушувала мене почуватися в закритому просторі, ніби ось-ось зараз скло проломиться, і я захлинусь нескінченним потоком цього дощу.
Машина завелася. Я натиснув на газ.
Пелена води застилала мені огляд з вікон, тому я не міг спостерігати за людьми в будинках або за перехожими, я їхав і слухав монотонний стукіт дощу, що заспокоїв би й найневрівноваженого психопата. Не дарма є годинні ролики зі звуками поганої погоди. Справді заколисує.
Я намотував кола по місту і вирішив заскочити на одну із заправок, що не відрізнялася від інших таких заправок за кавою.
– Здрастуйте, чи немає у Вас кави?
– Лате? Американо?
– Мабуть, ту, на яку Ви вказали спочатку, – замовив я чашку гарячого напою у касира.
Через три хвилини я вже міг насолоджуватися цим неперевершеним ароматом і смаком кави з заправки. Мабуть, сьогодні навіть спів сойки не міг би дати мені більшої насолоди.
Я вийшов з міні-маркету і витріщився на чоловіка, що тримав парасольку, яка ледве захищала його голову від крапель.
– Вам таксі, випадково, не потрібне? – ніби ненароком запитав я.
– Потрібне… – трохи сумно сказав чоловік, але хто з нас не буде похмурим у таку погоду?
І знову час цікавих історій. День обіцяє бути вдалим.
Я вислухав напрямок, куди мав намір доїхати мій пасажир і натиснув на газ.
Я не люблю починати розмову з клієнтом першим, тому, як найбільш тактовна у цьому світі людина, почекав пару хвилин, але мій пасажир не хотів розводити ляси.
– Чого це Ви так рано, ще й у дощ, вибралися кудись? – Спробував якось влагодити ситуацію я.
– Я біжу…
– Від кого?
– Від себе…
Мене одразу обдув холодний вітер і тут конвоєм пройшлися мільйони мурах. Моторошний тип попався, але…
– Не роз’ясните? – Я не хотів здатися безтактним, але чолов’яга трапився незвичний.
– Наш світ влаштований надто безглуздо, і ми надто безглузді в ньому, – сказати, що я був вражений такою думкою – нічого не сказати.
– Можливо Ви маєте рацію, але яке відношення це має до того, що Ви тікаєте від себе? Та й як можна тікати від свого «я»?
– Ми – лише піщинки в космосі, невже Вас це не турбує? – Запитав мій супутник.
– Я працюю таксистом і для мене важливою є лише моя робота, моя машина та історії моїх клієнтів. Більше мене нічого не турбує, вірите? – І відповідав я лише одну правду.
Досі я не оглядав цього чоловіка. Він був схожий на звичайного офісного клерка: в костюмі, краватці та окулярах. Чи то його окуляри здалися мені дивними, чи його стрілки на штанах були в неналежному місці, чи обстановка нашого знайомства передбачала це, але віяло від нього таким холодом, що всі морські бризи і страшні історії біля вогнища здадуться вам дрібницею. Дивився він тільки собі під ноги, наче не помічаючи оточення. Щиро не уявляю себе такою людиною.
– Я щодня приходжу додому, готую ту саму їжу, дивлюся телевізор і лягаю спати. Щодня як попередній: будинок – робота, робота – будинок… Невже так і має бути? – Не зменшував обертів мій новий знайомий. – Я справді маю це терпіти?
– А хто Вам заважає готувати різну їжу, не дивитися телевізор та проводити вечори поза домом? – Назустріч запитав я.
– Ви мене не розумієте, – відрізав «чоловік у костюмі».
Я вирішив, що краще його поки не чіпати, але не витримав і кілька секунд: шлях був неблизьким, а мені не хотілося всю дорогу слухати тільки дощ.
– Чи це погода на Вас так впливає?
– Ні. Я давно живу з вихором думок у голові.
– Ну, так кожен з нас живе так, чого Ви зациклюєтеся?
– Світ сповнений жахів: люди голодують, помирають від хвороб, а Ви кажете не зациклюватися? Ви у своєму розумі?
– Та я ось і думаю, що, мабуть, не зовсім, дивлячись на Вас, дорогий друже, – з усмішкою сказав я, але, як я гадаю, мій пасажир цього не помітив і сприйняв за чисту монету.
Дощ продовжував йти.
– Дозвольте спитати, кого Ви вважаєте ідеальною людиною? Чи є така? – Поставив я універсальне питання, яке цілком вписувалося в контекст розмови.
– Ідеальних не існує. Якби такі були, то все стало б ще гірше. Ви знаєте статистику суїцидів у нашій країні? Уявіть, що з’явиться ідеальна у всіх сенсах людина. Найкраще кожного з нас у всьому. Уявляєте? Тоді ця статистика подвоїлася б, а то й потроїлася б. Ми не є ідеальними. Ми нижчі істоти, як я вважаю, і це головна наша проблема. Зрозумійте ж, що у світі навіть тварин все набагато правильніше та логічніше, ніж у людей! – мало не перейшов на крик мій попутник. – Вибачте, – і він знову знизив голос.
– Тож вся Ваша проблема в тому, що Ви хочете стати твариною?
– Ви мене не розумієте… – зітхнув він.
Як шкода.
***
Ми розмовляли ще сорок хвилин дороги, але всі теми зводилися до того, що я не розумію цієї людини. Я не розумію його думок. Я не розумію його ідей. Я не розумію його. Та й чи повинен? Моя справа проста – забрати та відвезти. Чи повинен я до кінця заглиблюватися в судження «розумної» людини?
Чи був він взагалі людиною? Як на мене, люди створені для того, щоб відчувати емоції: щастя, гнів, розгубленість. Але єдине, чим був цей чоловік – зневіра. І вірно помічено, що я ніколи його не зрозумію, бо як можна зрозуміти істоту, яка тільки й думає про те, наскільки все погано?
А дощ все йшов і йшов, допомагаючи мені проїжджати метр за метром, як і в інші дні. Я знову і знову повертався до свого клієнта, намагаючись побачити за ширмою приреченості на вічні муки щось інше. Натяк на внутрішній спокій? Трохи гордості? Голку чарівності у стозі смутку? Ні. Я ніколи не зрозумію його.
Через вічність ми прибули до призначеного місця, і чоловік простягнув мені плату за проїзд.
Як зазвичай.
Він пішов з думками про своє, а я рушив додому, думаючи, що непогано було б зустріти сойку знову на дереві сьогодні.
Краплі падали на дах машини, я ж намагався прикинути, як багато таких людей можу ще зустріти на своєму “шляху”.
Я прийшов додому і, приймаючи душ (чомусь холодний), все не міг заспокоїтися з думками про те, що наш світ справді мізерно малий і абсолютно недосконалий. До того ж, я дійсно почав менш скептично ставитися до стрічки новин браузера: заторів таки не було, і я зустрів дуже цікаву людину.
Цей день виправдав свій потенціал: я повністю видихнувся, і вирішив, що цього тижня (ще п’ять днів) возитиму лише по одній людині за робочий час, влаштую собі невеликий мозковий відпочинок.
Я ліг спати і мені стало так сумно через людину, яка, крім суму, нічого й не відчувала.
Адже я розумів його найкраще.
Додати до улюблених