– Готова? – ну, Михаїл точно виглядає готовим. Усміхаюсь, а потім мої очі чорніють. Одночасно боротися й утримувати свідомість досить важко, але дядько від мене все одно не відчепиться, поки не переконається, що я контролюю себе. Жити з таким тягарем я вже звикла.
Він нападає першим, до того ж з-за спини. Хоча знає, що такий прийом я ненавиджу всім своїм єством. Боротися ми повинні виключно мечами, та оскільки Михаїл порушив це правило, то і я теж. Перекидаю його через плече і валю на землю. Для дядька цей поворот не є якоюсь несподіванкою і він спочатку б’є мене ногою в живіт, а потім застосовує телекінез, щоб відкинути мене на декілька дюймів.
– Досить! – кричить Рафаїл, який люб’язно погодився бути нашим рефері в цій боротьбі. – Битва на мечах, а не навкулачки.
Михаїл піднімається з землі і витягує свого меча. Повторюю за ним. Стаємо один напроти одного в очікуванні сигналу Рафаїла. Той не бариться і плескає в долоні. Я наближаюсь до Михаїла настільки швидко, що він навіть не одразу усвідомлює це і секунда обходиться йому дуже дорого. Завдаю одного різкого удару руків’ям меча йому в щелепу. Удар зараховується, бо била не кулаком. Хочу завдати йому й іншого удару, та він перехоплює руку, тож іншою заціджую дядькові в ніс.
– Фель! – вигук Рафаїла і я відходжу від Михаїла. – Мечами, не захоплюйтеся. Бої без правил проводьте без свідків.
Мені стає нудно. Михаїл чомусь не поспішає нападати, а я не дурна витрачати на нього свої сили. Але доводиться, бо це бій, а не гра “Хто перший відведе погляд?”. Перший удар Михаїл майстерно парирує, від другого ухиляється. На третій удар наші мечі схрещуються і мені ледве вдається утримати натиск однією рукою.
– Чому ж минулого разу ти схопилася обома руками? – питає Михаїл, коли ми знову розходимося.
– Бо ту зброю необхідно було знищити. – відповідаю мовою Перших. З уст Пітьми ці слова звучать зловісно. Дядьки приймають таку відповідь як належне, не підозрюючи, скільки зусиль мені довелось прикласти, щоб вимовити це.
Наступного разу Михаїл змахує крилами і опиняється збоку від мене. Виставляю меч в його напрямку, але він і цей удар парирує. Знову повторюється стара схема: я завдаю ударів, а він майстерно блокує кожен з них. Однак цього разу завдає контрударів. Деякі з них заледве не стали успішними. Така інтенсивність боротьби, навіть тренувальної, мені подобається.
– Час сплив! – оголошує Рафаїл. За цей час Михаїл нагородив мене подряпиною на плечі та зломаною рукою. Я ж віддячила йому вибитими верхніми зубами і розсіченою щокою. – Що ж, цього разу без серйозних ушкоджень. Зможете зцілитися самі.
– Наступного разу навкулачки. Вкладу тебе на лопатки.
– Ти так в цьому впевнена?
– Ні. Однак спробувати варто.
Ми простуємо галявиною до найближчих дверей, які виводять нас в Рай Михаїла. Там його зустрічають янголи і ціла купа паперової роботи. Що тут сказати, бюрократію винайшли не в Пеклі.
– О, Люцифере, як вдало ти зайшов. Ми якраз збиралися відвідати Землю, – а чого я про це вперше чую? Жестом Михаїл вказує, щоб я піднімала свій зад з дивану та йшла за ним. – Оцінимо збитки, завдані демонською війною.
– Що це з ним? – Люцифер притримує мене, коли я з ним порівнююся.
– Михаїл, – стенаю плечима.
На Землі царює закон і порядок. Яскраво світить сонце, люди бігають від однієї будівлі до іншої, що їм і належить робити в розпал робочого дня, на нью-йоркських дорогах, як завше, затор. Не надто приємне середовище після тихих та спокійних Небес.
– Це місто виглядає цілком нормальним, – констатує Михаїл після побіжного огляду.
– А ти чого чекав? Суцільних руїн? Тоді тобі в інший кінець світу. Є якраз одна країна, що практично повністю в руїну перетворилася. Люди доволі швидко відбудовують пошкоджене. Еволюція дала свої плоди. Хоча, якщо прибрати нестерпний сморід і нечистоти на вулицях, то і в Середньовіччі було непогано. Принаймні більше дерев.
Ми якраз доходимо до Центрального парку. Людей тут не так багато, що не може не радувати. Та в парку на нас чекає інший сюрприз.
– Вітаю Вас, мілорди та міледі, – нам назустріч виходить Пазузу, значно впевненіший в своїх силах, ніж тоді, коли я бачила його востаннє. Коло трьох сотень демонів перекривають нам всі шляхи відступу.
– Пазузу, гад ти такий. Що ти очікуєш від нападу на трьох архангелів? – Люцифер виходить наперед, відштовхуючи мене собі за спину.
– Мирних переговорів.
– Для цього тобі знадобилося аж триста демонів? – Михаїл складає руки на грудях і окидає злим поглядом ворогів. Та на демонів це вже не діє.
– Це вимушений крок. Як бачите, після вбивства Вельзевула не всі його солдати порозбігалися хто куди. Деякі залишилися, прагнучи крові. Власне, це прекрасне місто Нью-Йорк мало стати ареною для чергової сутички. Ви ж в курсі, що відьма тепер відкрито вступила у війну? У своєму прагненні до влади… – Пазузу скорботно хитає головою. – В будь-якому разі це неважливо. Я пропоную вам мирний вихід. До архангелів ми не маємо жодних претензій. Навпаки, навіть дуже вдячні за вбивство Вельзевула, тож розійдемось, гаразд? Ви нас не чіпатимете, ми вас. Все чесно.
– Гаразд. Дайте нам дорогу, – демони розступаються, відкривши один шлях. Подумки питаю Михаїла, чи він в курсі, що це пастка, але він не відповідає. Напружившись, слідую за обома дядьками, які з виду залишаються найспокійнішими істотами на планеті. Нам майже вдається залишити демонів позаду. Ключове слово – майже.
Хтось із демонів нападає на мене зі спини і цього разу немає Рафаїла, котрий би спинив мене. Хапаю чорноокого за горло й відриваю йому голову. Ця дія слугує сигналом для нападу решти демонів.
– Вали звідси, – шипить мені Люцифер, коли знову заштовхує собі за спину.
– Ще було б куди валити, – демони оточують нас зусібіч, утворивши своєрідне коло.
Доводиться битися. Михаїл з Люцифером дістають свої мечі, я ж утворюю між руками Лезо. Воно допомагає, скосивши одним махом кілька десятків ворогів, поки хтось не врізається мені в спину, від чого моя зброя розсіюється. Озираюся і бачу усміхненого Пазузу. Тепер його план такий очевидний, що мені аж незручно стає. Відволікти Михаїла та Люцифера демонами, щоб вони не могли мені допомогти, і самому розібратися зі мною.
– Ти робиш найгіршу помилку в своєму житті, яке от-от обірветься. – на мої слова він тільки усміхається тією своєю гиденькою, самовпевненою посмішкою і витягує з-за пояса ятаган. Цього разу той, котрий і справді належав Вельзевулу. – Ти це серйозно?
– Ти образила мою чоловічу гордість минулого разу, тож я готувався до нашої наступної зустрічі і, скажу чесно, у мене досить непогано виходить вправлятися з цим ятаганом.
Мій мозок генерує тисячу й одну дотепну відповідь у стилі Діна Вінчестера, але відповісти не встигаю, бо доводиться терміново присідати. Лезо ятагана просвистіло в дюймі від моєї голови, від чого Пазузу хитнувся. Це дає мені можливість врізати йому під дих і підвестися. Дістаю меча. Цього разу я знаю, куди і як бити, щоб знищити ятаган раз і назавжди. Проблема тільки у втраті ефекту несподіванки. Навіть, якщо я зміню тактику, кінцева мета буде тою ж, що й минулого разу, – знищення зброї. Пазузу про це відомо і він не поведеться вдруге, не стане знову на ті ж самі граблі. Гаразд, якщо швидко не вийде, доведеться брати його на виснаження.
Сходимося з ним до бою як люди на рицарських турнірах століття тому. Нікуди не квапимося і не поспішаємо. Оцінюємо всі сильні та слабкі сторони противника. Архангели та демони не звертають на нас жодної уваги, занадто зайняті одне одним. Цього разу я нападаю перша на Пазузу. Він нападу чекав, та аж ніяк не очікував, що в останню мить я зміню траєкторію руху. Тут би йому й смерть, але він спромагається парирувати удар й відбити його.
– А обоє так клялися у вірному служінні мені, якщо я вб’ю супротивника. – скориставшись моментом, пірнаю під руку Пазузу і відрізую йому кисть. На жаль, ятаган він тримає в іншій руці. Замахується ним і я ледве не залишилася без ока. Трохи гальмую час і встигаю ухилитися від удару.
– Це не дуже чесно, згодна? – шипить Пазузу. Мабуть заздрить, бо демони так не можуть.
– Ми на війні і на нас не розповсюджуються Женевські конвенції. Заздри мовчки.
Саме тоді битва переходить у зовсім іншу площину. Пазузу нападає, використовуючи свої демонські сили. Спочатку телекінезом вириває дерева, підпалює їх, а потім шпуряє в мене. Без особливої шкоди, але простір довкола нас починає горіти і якщо людей ми змусили не звертати уваги на сутичку, то не помітити пожежу в Центральному парку вони не можуть. Клацаю пальцями і на нас обвалюється стіна води, яка миттєво гасить пожежу і збиває з ніг Пазузу. Це дає мені можливість на декілька секунд перевести погляд на Михаїла з Люцифером і цілу купу чорнооких.
По трупах вони практично ходили, бо демони обрали тактику на виснаження кількістю м’яса. Як то кажуть, часи змінюються, а звичка перти напролом, незважаючи на трупи, залишилася. Михаїл з Люцифером поки не показують втоми, та й мало що може їх виснажити, однак ще б’ються на мечах, а не нищать ворогів клацанням пальців. Теж звичка, мабуть. На наших попередніх ворогів це ж не діяло. І ось Пазузу підводиться. З однією рукою битися важко, тож знову в мене летять різноманітні предмети. Здіймається вітер. Небо затягують чорні грозові хмари.
– Ти в курсі, що твої брати в Нью-Йорку? – кричить Пазузу. Я цього не знала, але вигляду не подаю. – Якщо думаєш, що це всі демони, з котрими я сюди прийшов, то ти помиляєшся. Це тільки невелика частина. Решта чекає мого наказу, щоб напасти та вбити Вінчестерів.
– А ти бачиш тут Барто? – кричу йому у відповідь. Ні, бляха, я настільки дурна, щоб не убезпечити Вінчестерів від загрози демонів. У той час, коли мене немає поруч, за ними дивиться Лінді. Діну це не подобається, але суперечити не сміє.
– Що може зробити один пекельний пес?
– Нічого, ти правий. Є лишень один нюанс. Вона Альфа пекельних псів, а Кроулі мертвий. У решти демонів такої влади над цими створіннями нема.
З розлюченим ревом він накидається на мене. Застосовуючи свою силу, йому вдається відтіснити мене і приперти спиною до стовбуру дерева. Різкі пориви вітру обстановці не сприяють і у волосся забиваються дрібні гілочки та листя. З П’ятої авеню до нас доносяться перелякані зойки людей. Насувається торнадо – явище взагалі не природнє Нью-Йорку. Пазузу знову заносить свій ятаган над моєю головою, але цього разу немає в нього другої руки, якою б він міг мене втримати, а телекінез штука вельми ненадійна проти сильнішого ворога. Пітьма починає бунтувати.
З-під землі вириваються гейзери чорного диму і збираються позаду мене в одну цільну лавину. Пазузу, як і його попередник, критичності ситуації не оцінює і опускає ятаган мені на голову. Лезо застрягає в корі дерева дуже глибоко. Не даю можливості демону оклигати і б’ю його головою об те дерево. Удар переломлює представника флори на цій планеті навпіл і він падає, віттям тягнучи за собою дроти. На землю, де ще не засохли калюжі води. Звісно, електричний струм не зашкодить, але з мене вистачило і гілок у волоссі. На жаль, Пазузу теж встигає стати на підвищення і струм його не зачепив.
– Думаєш, ти одна така розумна? – щось він дуже тішиться своїм становищем. Тільки побачивши Пітьму за моєю спиною, він починає щось усвідомлювати. – Це не остання наша зустріч, дорогенька. – з цими словами він зникає. Ну це вже капець.
– Дуже по-дорослому! – кричу в нікуди. Цей демон тільки й вміє, що завдати якоїсь шкоди і зникнути. Доводиться свою лють спрямувати на ті недобитки демонів, що їх ще залишили Михаїл з Люцифером.
– Чому ти не вбила його? – цікавиться Михаїл.
– Я хочу вбити його оцим мечем, а не телекінезом. Це буде занадто легка смерть для нього. Це єдиний випадок, коли я хочу відчувати чиюсь кров на своїх руках.
– Ти ж прекрасно знаєш, люба моя, що помста це дорога в нікуди.
– Вважаєш, що це моє бажання продиктовано помстою? – розвертаюся до дядька обличчям і схрещую руки на грудях.
– Де Джек, Фель? – втручається Люцифер. – Де мій син?
– Живий-здоровий. Це все, що я знаю. Мені довелось відправити його в безпечне місце, щоб демони не мали на мене важеля впливу. На ньому браслет, – вже стиха додаю.
– Що? – цей тон Люцифера гірше, ніж аби він розійшовся криком на весь Нью-Йорк.
– Не роби вигляд, ніби ти турбуєшся за нього. Він тобі був потрібен, як…
– Як ти своєму батькові? – перебиває Люцифер.
Западає мовчанка. Від люті я стискаю і розтискаю кулаки, а між нами стає Михаїл з витягнутими руками.
– Припиніть. Невже за стільки часу ми навчилися тільки ненавидіти одне одного і гризти горлянки з приводу чи без нього? Ситуація з батьком, війна на Небесах… Врешті-решт в кожному з нас є частка Божої благодаті, крім тебе, звісно, ти нова Пітьма. Тепер я розумію Фель, яка весь цей час намагалася втримати нас в купі, бо тільки разом ми чогось варті. Тільки разом ми та нездоланна сила Небес, яка вселяє жах у наших ворогів.
– Михаїле, ти так нічого і не зрозумів? – дивлюся на нього з виразом щирого жалю. – Немає родини, немає за що так відчайдушно чіплятися. Краще, аби це до тебе дійшло рано, ніж пізно. Зекономиш собі час, не витрачаючи його на наше примирення.
З цими словами я розвертаюся та йду. Надто очевидні речі приходять надто пізно.
Додати до улюблених