Розділ 18 – Цей Вельмишановний колись благав тебе
У Тяньвень була збіса смертоносна техніка, що діяла навіть у повній безвиході. Іменувалась вона одним словом — “Вітер”. Скористайся нею — і все до чого торкнеться золотава лоза буде стерто з лиця землі.
Хто б сумнівався, що Мо Жань уже на власній шкурі встиг пізнати несамовиту лють “Вітру”. Він вельми добре знав, на що спроможний Чу Ваньнін, тож непокоїтися про нього не вважав за потрібне. Молодик востаннє поглянув на блідоликого чоловіка у криваво-червоних весільних одежах та кинув залишки талісманів для вигнання, щоб виграти йому трохи часу. Опісля учень метнувся вбік, одною рукою обіймаючи Ши Мея, а иншою хапаючи молоду пані Чень. Отак, із двома непритомними людьми по обидва боки, Мо Жань понісся до безпечного місця.
Потерпаючи від пекельного болю, Чу Ваньнін усе ж поворухнув зраненою рукою. Умить духовна зброя заясніла золотавим сяйвом і Наставник різко прикликав лозу назад.
Звільнившись від пут, церемоніймейстерка, зі спотвореним гнівом обличчям, схопилася на ноги й кинулася до Чу Ваньніна.
Убрання Вчителя затріпотіло, немов язики полум’я на вітрі. Лють плескоталась у крижаних очах, а половину його одягу просочила кров. Знічев’я чоловік здійняв руку, обертаючи Тяньвень. Золоте сяйво загрозливо сильнішало.
Несподівано вербова лоза витягнулася на кілька десятків футів у довжину, обернувшись на бурштиновий вихор, що вбирав усе на своєму шляху. Примар, мерців, золотих хлопчиків, нефритових дів й навіть верескливу хазяйку церемоній — усіх затягнуло всередину “Вітру” та вмить розчавило шаленою міццю Тяньвені!!!
Вир уражав навмір — навіть трави та дерева навколо видерло з корінням тою жорстокою силою.
У центрі блискучого золотавого шторму стояв Учитель. Буря заполонила небо, здіймаючи в повітря пісок та каміння. Труни й мертвяки були для неї не більш як пір’їнками.
Стрімкий вихор вербової лози вщент розрізав поглинуте.
Розтрощив на десятки тисяч друзок…
Пил улігся. Навкруги Чу Ваньніна не було ні травинки, лишень глуха пустка.
Серед землі, вкритою уламками білосніжних кісток, височіла самітня постать у червоних одежах, немов розквітлий жаристий лотос і опале квіття хайтану разом. Смертоносна Тяньвень досі струменіла золотом.
Якби хтось побачив би таке на власні очі, він би вмить зрозумів, що Вчитель був украй обережним, коли карав учнів.
Варто йому лишень забажати й така шалена міць вмить винищить геть кожного на Платформі Гріха та Чесноти.
Золотаве сяйво поволі вгасало.
Вербова лоза обернулася на сяйливий зоряний пилок і повернулась у долоню чоловіка.
Він перевів подих, насупив брови й, попри пронизливий біль у плечі, почвалав до учнів.
— Як Ши Мей? — запитав Чу Ваньнін, підійшовши до них та продовжуючи мовчки зносити біль.
Мо Жань поглянув на прекрасного красеня у своїх обіймах. Він досі не отямився. Його груди ледь здіймалися, а щока була крижаною на дотик. Надто знайома картина — жахіття, якого юнак не зміг збутися ні за життя, ні після смерті.
Усе як тоді: Ши Мей лежав у нього на руках, а потім його серце спинилося…
Учитель нахилився і притис пальці до шиї Ши Мея та Чень Яо, шукаючи пульс.
— Гм. Звідки могло взятися настільки сильне отруєння?.. — промовив під носа Наставник.
Молодик різко підняв голову.
— Отруєння?! Хіба не ви запевняли, що не варто непокоїтися? Хіба не ви казали, що їх усього лиш зачарували?
Чу Ваньнін наїжачився.
— Володарка церемоній використовує для гіпнозу аромат пахощів, що є своєрідною отрутою. Я не очікував, що її вплив буде настільки потужним.
— ……
— Спочатку вертайтеся до маєтку родини Чень, — продовжив Учитель. — Позбутися отрути не важко, головне, що вони живі, — проказав він байдужим тоном без жодних емоцій.
Хоча Чу Ваньнін завше так і розмовляв, проте цього разу це звучало черство та бездушно.
Мо Вейю несподівано поринув у давні спогади.
Мелодії до фрагмента: Michael Ortega – Last Goodbye, Broken Hearts
Зимно. Снігова завія нуртувала. Мо Жань стояв навколішках, просто у снігу, пригортаючи до себе Ши Мея. Іскра життя поволі вгасала. Юнак захлинався слізьми, що без упину текли по щоках. Він кричав. Кричав до хрипоти, благав його обернутися і кинути погляд на власного учня. Він благав Учителя простягнути руку й порятувати життя Ши Мею.
Однак…
Що тоді сказав Чу Ваньнін?
Таким самим байдужим, черствим тоном. Саме таким.
Він відмовив. Відмовив єдиний раз в житті, коли Мо Жань молив навколішках.
Сніг опадав. Людина в обіймах ставала все холоднішою, подібно до сніжинок, що сипалися на плечі, липли до вій.
Того дня Чу Ваньнін власноруч обірвав життя двох учнів.
Одним із них був Ши Міндзін, якого він мав змогу врятувати, однак не став.
А иншим — Мо Вейю, чиє серце потонуло у вирі смутку того злощасного дня.
У серці молодика миттю зродилися страх, жорстокість, неприкрита злість й лють, що підкралась, мов змія.
На мить він відчайдушно забажав зімкнути руки на шиї Чу Ваньніна. Захотів нарешті зірвати ґречну личину і оголити справжню демонічну сутність, перетворившись на лютого привида з минулого, а далі без жалю вгризтися в його плоть, видерти звідти всі відповіді й помститися.
Помститися за життя тих двох безсилих учнів у снігу.
Юнак підняв голову і його погляд упав на скривавлене плече Вчителя.
Звіряче ревіння застрягло десь у горлі.
Він більше нічого не сказав, тільки кинув на Чу Ваньніна ледве не ненависний погляд, а той і не помітив. За мить Мо Вейю опустив очі та поглянув на бліде обличчя Ши Мея.
Голова спорожніла.
А якщо з Ши Меєм знов щось трапиться, тоді…
— Кахи-кахи-кахи!!!
Людина на руках зненацька закашлялася. Мо Жань здригнувся, серце затріпотіло… Ши Мей повільно відкрив очі й слабко прохрипів:
— А… Жань?..
— Так! Це я!
Радість та полегшення затьмарили всі тривоги. Притиснувши долоні до холодних щік шисьона, молодик широко розкрив очі, не зводячи погляду з нього.
— Ши Мею, як почуваєшся? Нічого не болить?
Ши Мей лагідно усміхнувся, риси його обличчя світилися м’якістю. Шисьон озирнувся навколо.
— Як ми тут опинилися… я, здається, знепритомнів… Агх! Учителю… кахи-кахи… цей учень безкебетний… цей учень…
— Мовчи, — відказав Чу Ваньнін.
Давши Ши Мею пігулку, він промовив:
— Позаяк ти отямився, потримай пігулку в роті, не ковтаючи. Ці ліки виведуть отруту з твого організму.
Молодик слухняно виконав настанову, а після скам’янів: його і так знекровлене лице стало ще блідішим.
— Наставнику, як ви дістали таку рану? Ви весь у крові…
— Пусте, — відповів Учитель усе таким самим до шпіку кісток байдужим тоном.
Він підвівся і кинув погляд на Мо Жаня.
— На тобі завдання: віднайти спосіб як повернути їх обох до маєтку родини Чень.
Тепер, коли Ши Мей опритомнів, морок у глибинах серця раптом потьмянів. Юнак смиренно кивнув.
— Звісно!
— Я вирушу попереду. Родина Чень має дати відповідь на кілька запитань.
Чу Ваньнін розвернувсь і пішов. Куди б він не ступав його стрічала безкрая ніч. Заледве виднішала пожухла трава під його ногами. Зрештою, Вчитель більш не міг стримувати гризотний біль, що рвався назовні.
Усе плече було прошито п’ятьма кігтями, плоть та сухожилля — пошматовані. Смертоносні пазурі примарної церемоніймейстерки дісталися самих кісток. Скільки б він з удаваним спокоєм не зносив біль, запечатуючи вени, аби не зомліти від утрати крові, Чу Ваньнін залишався людиною.
Мелодія до фрагмента: Sad violin
Йому і досі болить…
То й що, як боляче?
Крок, іще крок. Криваво-червоні весільні одежі розвивались за ним.
Роки йшли, а люди не змінювались: усі поважали його, страхалися, однак ніхто не зважувався стати поруч, ніхто не виказував турботи про нього. І він давно до цього звик.
Юхен Зоряного Неба, Безсмертний Бейдов.
Ніхто не любив його з голови до п’ят, нікому діла не було живий він чи мертвий, болить йому чи ні.
Здавалося, ще з народження Чу Ваньнін не потребував підтримки, не залежав від когось, не шукав чужого товариства.
Яка надоба кричати від болю, а тим більш лити сльози? Він просто повернеться, сам перев’яже рани, відріже пошматовану й змертвілу плоть, накладе мазь і все буде гаразд. Гаразд.
Пусте, що всім було байдуже.
Чу Ваньнін усе одно подолав цей шлях самотужки. Усі роки він дужав це — значить і зараз зможе. Він здатен подбати про себе.
Чу Ваньнін підійшов до воріт маєтку сім’ї Чень. Не встиг він і у двір ступити, як з будинку почувся нестямний крик.
Попри рвані рани, він миттю метнувся всередину й побачив, як пані Чень із розпатланим волоссям та заплющенними очима носиться залою, намагаючись наздогнати сина та чоловіка. Лише молодшу дочку оминули. Її худеньке тільце скрутилося в перевесло, нестримно здригаючись від жаху.
Узрівши Чу Ваньніна, пан Чень та молодший син з криками кинулися до нього:
— Шановний даоджане! Даоджане, порятуйте нас!
Кинувши погляд на закриті очі пані Чень, Учитель затулив прохачів собою.
— Хіба я не попереджав, аби ви не спускали із неї очей та не давали їй поснути! — сердито проказав Чу Ваньнін.
— Ми не могли пильнувати її повсякчас! У моєї дружини слабеньке здоров’я, тож вона зазвичай рано вкладається спати. Як ви пішли, вона силкувалася бути на ногах та, зрештою, дрімота її здолала, а затим вона оскаженіла! Усе кричала… кричала…
Здригаючись, господар Чень сховався за спиною Учителя. Хазяїн навіть уваги не звернув, що на даоджані було весільне вбрання, а плече — жахливо зранене.
Чу Ваньнін насупився.
— Кричала про що?
Не встиг пан Чень і слова мовити, як ошаліла пані наскочила на нього, вишкіривши зуби. З вуст жінки зірвався скорботний скрик. Здавалося, верещала дівчина, а ніяк не літня пані.
— Бездушні та безчесні! Невдячні і невірні! Ви заплатите своїми нікчемними життями! Згиньте! Сконайте всі! Це — моє бажання!
— …Одержимість примарою, промовив Учитель.
Він обернувся до поміщика Ченя та суворим голосом спитавсь:
— Ви впізнаєте цей голос?
Губи господаря затремтіли, а очі заметалися як очманілі. Він нервово глитнув і пролопотів:
— Я не знаю його, не чув раніше, не впізнаю! Даоджане, благаю, врятуйте нас! Даоджане, прошу, звільни нас від привида.
Пані Чень була вже за кілька кроків від них. Чу Ваньнін підняв здорову руку й вказав на пані Чень. Умить вдарила блискавка й ув’язнила жінку всередині бар’єра.
— Ти справді не впізнаєш її? — холодно проговорив Учитель, кинувши крижаний погляд у бік.
— Я не впізнаю її! Справді не впізнаю! Не знаю її! Не знаю! — знов і знов верещав пан Чень.
Чу Ваньнін не став кидати слів на вітер. Він змахнув рукою і золотава лоза зв’язала одержиму жінку.
Було б значно простіше та ефективніше зв’язати й допитати пана Ченя, однак Чу Ваньнін був вірний принципам, один з них — ніколи не застосовувати Тяньвень для допиту простого люду. Оминувши легкий шлях, він обрав важчий — допит примари в тілі пані Чень.
Допит привидів відбувався інакше.
Коли вербова лоза допитувала людину, та не могла винести нестерпних мук і одразу ж зізнавалася.
При допиті примар лоза утворювала бар’єр в якому залишалися тільки Чу Ваньнін та сам привид. Примара поверталась до тодішнього вигляду й оповідала Чу Ваньніну те, чого він бажав дізнатися.
Духовна зброя несподівано заясніла полум’ям, воно пробігло лозою від Чу Ваньніна до пані Чень.
Жінка скрикнула й судомно засіпалась. Жаристе полум’я на вербовій лозі раптом перетворилося на синій примарний вогонь, що кинувся Тяньвенню до Чу Ваньніна.
Учитель заплющив очі. Полум’я сягнуло його долоні, проте примарний вогонь не міг йому нашкодити. Полум’я пройшло по руці аж до грудей, а затим згасло.
— ……
Родина Чень із жахом і тривогою витріщалася на зчинене. Ніхто з них не тямив, що ж насправді коїть Чу Ваньнін.
Вії Вчителя злегка затріпотіли, очі залишалися заплющеними. Перед його очима звільна ясніло біле сяйво. Опісля з променя світла вийшла біла як нефрит перев’язана ніжка[1], а згодом явилася дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти.
[1] Сянь дзяо (小脚 xiáo jiǎo) — перев’язана ніжка. Раніше в Китаї вважали гарним, коли в молодої дівчини маленькі ступні. Тому їх ламали, а потім міцно перев’язували, аби змінити форму і розмір. Ступні, що понівечили таким чином називали “ступнями лотоса”(не раджу дивитися картинки), а взуття для них — “лотосовими черевичками”.
Нотатки авторки:
Мо Жань:
— Чу Ваньніне, оце твоє вміння пиндючитися і порятунок людей, як небо і земля — нічого спільного не мають! Голову не відвертай і не вдавай із себе глухого, я знаю, що ти все чуєш!
Чу Ваньнін:
— ……
Мо Жань:
— Так от. Твоє вміння гніватися і ні сіло ні впало спалахувати як сірник нічого спільного із порятунком людей не має. Якщо ти прямо зараз не врятуєш власного учня, то коли мій дядько прийде наприкінці завдання, аби перевірити якість завершеної роботи, цей Вельмишановний поставить тобі отакий велииичезний нуль!
Чу Ваньнін:
— ……
Мо Жань:
— Ти вмієш…
Чу Ваньнін:
— Та досить вже! Яке тобі в біса діло кого я рятую, а кого — ні? Який же ти безсоромник! Нічого не робиш, тільки під ногами швендяєш! Щось не до вподоби?! Писок стули й терпи!
Мо Жань:
— QAQ
Додати до улюблених