Звичне життя
-Обережно, м’яч!
Ця фраза пролунала із запізненням. М’яч уже боляче зупинився об маківку Ліри. Біль зникла так само раптово, як прилетів м’яч.
Дівчина сиділа на траві. Однією рукою тримала книжку, а іншою терла голову. Наче від цього біль стане меншим. Вона обернулась, аби подивитися в очі автору цього точного кидка. До неї вже біг високий хлопчина. Коли він вже був десь за десять метрів від неї, Ліра впізнала свого друга і однокласника Марка, який ніколи не може контролювати свою силу. Серйозно, майже кожного разу коли він перебільшува на заняттях з фізкультури, м’яч, або інше приладдя вічно летить в бік нещасної дівчини. Видно, подібна ситуація вийшла за рамки уроку.
Читачка відклала книгу і встала з лавки. Поки сиділа, то і не знала, що в неї затекли ноги. Пора б розім’ятися. З-за дерев пробивалося вечірнє сонечко, яке осліпило очі дівчині, коли та натрапила на його промені, піднімаючи волейбольний м’яч. Легенький вітерець скинув її русі коси із світлими кінчиками, з високого хвоста на одну сторону обличчя. Випрямившись вона крутонула голову відкидаючи їх з обличчя, і направила свій погляд на друга, котрий вже стояв напроти неї.
-Вибач! Я не знав, що так вийде! – З ходу просить вибачення хлопчина. Ліра подивилась на нього з-під лоба. Її очі наче кричали: «Краще б ти не підходив!». Вона взяла м’яч в праву руку і з усієї сили кинула у Марка. Вона не так сильно злилася, як хотіла лише провчити цього горе-спортсмена. Проте той був спритніший за неї. Він встиг зловити м’яч до того, як він заїхав би в його фізіономію.
-Твоє личко колись таки поцілується з м’ячом!
-Не цього разу, дорогенька!
Марк взяв круглого кривдника під ліву руку. Він подивився на дівчину, а потім на книгу, що лежала на лавці поруч. Потім знову на дівчину, підняв одну брову і спитав
-Ти тут…читаєш?
-О ні, ти що! Я чекаю поки хтось відіб’є мені мозок! – Від своїх слів їй аж самій стало смішно. Її друг нервово потер потилицю, відводивши погляд посміхнувся.
-Вибач, добре? Я чесно не хотів…Ми тут граємо у волейбол з братом і декількома дівчатами з паралельного, не хочеш до мене в команду?
Запропонував хлопець, з невеликою ніяковістю, схоже на відчуття провини. Він знав, що напевно вона його гепне і відмовиться, але спробувати було варто. Ліра хороший гравець, грає в збірній школи по волейболу, і командні ігри – це її пристрасть. Він не бачив реакцію Ліри, але почув її зітхання.
-Тільки якщо м’яч летітиме не в мене…
Потрібно зізнатися, вона б і сама попросилась з ними грати, якби знала, що хлопці тут. Волейболістка подивилась на однокласника. Кожного разу коли вона дивиться на нього, стає зрозуміло, чому він вічно перебільшує в силі. Із-за його спортивної статури його хочуть завербувати всі спортивні секції школи, а дівчата так і липнуть… Напрочуд думці більшості, котрі думали про нього, як про чсв качка, до кола друзів він дуже добрий і завжди готовий допомогти, то чому б не допомогти йому?
-Чудово! Ходімо, і ще раз вибач.
-Ага…
Ліра взяла книгу і пішла слідом за другом.
Виявилось, що вони були геть поруч. На полі їх вже чекав Льоша, брат Марка, і декілька дівчат, яких Ліра бачить вперше. По дорозі Марк розпитував подругу, чому це та вирішила почитати в парку. Повної відповіді не послідувало, лише таке, мов би просто так. Насправді вона не хоче проводити вільний час вдома, де за кожним її кроком стежать і керують. Здається, він зрозумів.
-Хей! Ліра, він знову припечатав тобі м’ячом?
-Як завжди…
Першим їх помітив Льоша. Що він, що його брат високі і спортивні, а ще світловолосі, от тільки у Марка воно наче біле. Та й обидва геть різні за характером, як брати вони добре ладнають. Ліра знає їх ще з дитинства, так як вони сусіди. Вони відразу здружилися. Скільки витівок було на рахунку цих трьох бешкетників. Вся вулиця називала їх «тріо-бешкетейро». Їхні бешкетування всі жителі розуміли, вони ж діти. Шкода, що вони припинилися років з три тому. Подорослішали?
Дві дівулі наче поїдали Марка поглядом, ну а як же, він популярний серед дівчат. А його напарницю хотіли спалити, а попіл закопати як можна глибше. Інстинкт самозбереження говорив, що краще відійти від альфа самця.
Коли всі представились одне одному почалася гра. До команди Марка, окрім Ліри, входила ще дівчина яка ходила, начебто, в «А» клас, а до команди противника, окрім Льоші, дві його однокласниці, і одна з них постійно сверлили поглядом Ліру, від чого тій ставало некомфортно. Гра була запекла. Обидві команди були гідними противниками. Однак в останній партії Марк розійшовся. Кожна його подача закінчувалась очком для них, проте і подачі його старшого брата не були слабшими. Одна така добре відлетіла від прийому Ліри в аут, і ,через це, в неї жахливо пекли руки, бо приймала вона її на голу шкіру. Ліра не подавала виду, що було боляче, інакше Марк би не дозволив їй грати, а від такої турботи б і живцем закопали ті двоє.
******
В решті перша партія була за командою Марка, друга за командою Льоші, третя мала стати вирішальна, але ми не могли її завершити. Щойно одна команда доходила до одного фінального очка – інша позбавляла їх перемоги, заробивши собі одне. Так рахунок дійшов до 46:47 поки одна із старшокласниць не сказала, що їй час додому. Всі видихнули і погодились на дружбу. Всі почали розходитись і о радість, іншим дівчатам було в іншу сторону. Не те щоб Ліра не хотіла їх компанії, їй було просто не пособі.
-Тобі нікуди не потрібно?
Запитав у подруги спортивна зірка школи після прощання з іншими дівчатами.
-Та ні, уже доволі пізно…якщо не повернусь до восьмої, мене приб’ють…
-То таки ти тут, через сварку з мамою? – Приєднався до їхньої бесіди Льоша.
-Ви мене наскрізь бачите… – опустивши руки зітхнула Ліра.
Льоша подивився на опущені руки Ліри. Він підійшов до волейболістки і взяв за кість лівої руки. Рука від кісті до ліктя почервоніла, а в деяких місцях уже і ставала фіолетовою.
-Так і знав! Ти чого це грала з такою рукою?!
-Вона у мене постійно така від тренувань, мені не боляче. Не причина для хвилювань.
Вона подивилась в очі противника. В них вона бачила і переживання і розуміння одночасно. Це був майже єдиний погляд, який не змінився з дитинства. Так як він був найстарший серед них, саме він оглядав і обробляв рани, отримані молодшими.
Цим зацікавився і Марк.
-Ти не мусила терпіти, це всього лиш гра, вона повинна бути веселою.
-Ей, ви чого? Мені вже п’ятнадцять, я можу сама розібратися в тому, що мені боляче! – вихватила руку дівчина.
-Так…п’ятнадцять…але думаєш на вісім… – пробурмотав Марк
-Що, містер бубнило, я вас не чую! – демонстративно подруга притулила руку до вуха. Марк похитав головою і рушив перший. За ним його брат, а за ними і сама Ліра.
Це єдиний раз коли вони, йдучи по дорозі додому, мовчали. Наче вони образились одне на одного. Та насправді ніхто не тримав образу на іншого, просто всі думали про своє. Одну Ліру ця тишина не влаштовувала.
-Ей, ну ви чого? Я сказала щось не те? – На її голос обидва хлопці повернулись.
-Ні, просто кожен з нас задумався про своє. – відповів молодший.
-Зрозуміло…
Тихо сказала Ліра. Решту дороги вони так же промовчали. Навіть коли дійшли до будинку дівчини, хлопці просто махнули руками і пішли. «Дивні вони якісь сьогодні, окрім Марка, він постійно дивний». Вона стояла і дивилась хлопцям в слід, поки не почула гудок на телефоні. Це була мама. Вона відповіла, що біля дому і зараз зайде, у відповідь почула спокійне «Добре».
Увійшовши до квартири, вона відчула приємний запах. Випічка? Так, ванільні булочки з корицею – улюблені смаколики Ліри. Вона зняла взуття і побігла на кухню. На ній мама діставала з духовки пухкеньке тісто від якого текли слюньки. Жінка помітила свою донечку
-Ти вчасно, хоч і запізнилась на сім хвилин. Вечеряти будеш?
-Булочками?! Звичайно! – з радістю скрикнула у відповідь.
-Ці булочки не для тебе, а для батька і Ріти. – спокійно й холоднокровно заперечила мама.
-А чому мені не можна?
В голосі Ліри пролунали нотки смутку і гіркоти. Вона знала чому, через запізнення і дев’ятки з біології, але ж Ріта взагалі двієчниця, і ніколи не допомагала мамі, але їй все можна. Ану так, вона ж рідна, не те що Ліра – тягар. Всім і так було зрозуміло, що вона нікому тут не потрібна.
-Ти нікудишня донька! – почула у відповідь вона.
Ледь тримаючи сльози про собі старша кивнула головою і пішла в кімнату. Ріти не було дома. Їй можна гуляти до одинадцятої з друзями, а їй всього дванадцять. Замок клацнув, Ліра закрилась в кімнаті. Тут вона жала пальці в кулак і ударила подушку.
-Ну і будь ласка!
Вона плюхнулась на ліжко і тикнула обличчя в побиту постель. З сім’єю у неї ніколи не складалися відносини. Ліру знайшли під дверима квартири. Через релігіозні погляди батьків, тоді ще молода сім’я, вирішила приютити бідолаху. Було їй тоді неділь п’ять від сили, довелося виховувати самим. Це немовля звалилося як з небес на землю, її ніхто не чекав. Тому любов’ю її ніхто сильно не балував.
-Тут…не моє місце…
Вечірня жвава гра забрала останні сили з нещасної. Тільки вона закрила очі, тут же заснула. Цього вона хотіла найбільше, аби знову не плакати пів ночі через дурницю. Про це потім.
Ранішню тишину перервав дзвінок будильника. Соня різко підняла тіло з ліжка. Вона бігала по кімнаті, одягалась, іноді зустрічалась обличчям з яскравим земним світилом, яке пробивало свої теплі промінчики в кімнату. Дівчина знала, якщо воно вже освітлює двері, то вона запізнюється. Вчора до неї видно так ніхто і не зайшов.
Вона швиденько причесалась, підібрала одяг. Коли Ліра подивилась на годинник, кулею вилетіла з кімнати. Вона огляну коридор, вітальню та кухню, проте в квартирі нікого не було. Видно всі уже розійшлися, а її навіть не попередили і не розбудили. Навіть молодша шкодница не діставала її ні вчора, ні сього вранці. «Що це?» – подумала дівчина коли подивилась на двері, на них висіла записка:
«Ріта з батьком поїхали до бабусі, я на ранній зміні, буду о п’ятій.
Мама»
-Зрозуміло… – Ліра поклала записку на комод. Одягнувши кросівки вона вискочила за двері. Швидким рухом рукою вона закрила квартиру і вже Бігла по сходам. Ліфт не працював уже чотири місяця, багато хто з мешканців верхніх поверхів скаржились, особливо мами з немовлятами, які не можуть гуляти з дітьми без колясок та старі люди, ноги яких не спустять їх на низ. Для молодого і жвавого дівчиська злетіти з четвертого поверху не складало проблем. Десь між другим і першим поверхом вона зіткнулась з Марком, який піднімався на верх.
-Ось ти де! Ти чого не відповідала на смс і на дзвінки, я хвилювався!?
-Ой, вибач. Вчора я відразу заснула, а телефон…а де мій телефон?
Розтяпа пробіглася руками по карманам. Коли знайти пристрій зв’язку не вдалося, вона згадала що залишила його під подушкою. Вона задерла голову і загарчала.
-В ліжку залишила, зачекаєш?
-Звичайно.
Хлопчина взяв у Ліри рюкзак, аби вона не бігала з ним і спустився вниз.
Довго йому чекати не довелося, Ліра повернулась менше ніж за три хвилин.
-Швидше, ми запізнимось! – Вирвала з рук друга рюкзак, в перемішку з важким диханням сказала дівчина. На що Марк підвів одну брову та пришвидшив крок.
-Хто б казав, сама то проспала, сонько.
-А тебе ніхто не просив заходити по мене! – розізлися подруга.
-Ти чого? Я ж хвилювався лише. – притишив свій тон співбесідник.
-Арг! Вибач, мені з самого ранку хочеться на всіх кричати…
-Ти посварилася з батьками? – у відповідь тишина. –Тебе покарали за вчорашнє?
На ці питання дівчина не дала точних відповідей, а лише похитала головою. Можна це все спихнути на пмс? Не вийде. У неї ці пмс шість раз на місяць.
-Нічого нового. Сьогодні ми з мамой одні. Тато та Ріта до бабусі поїхали.
-Не хочеш бути з нею наодинці?
-Аж ніяк…
Ліра взялась за плечики рюкзака. В них була м’якенька підкладка, чудово підходили на роль анти-стресу.
-Тоді, може прийдеш до нас сьогодні? У нас вечір кіно… – хлопчина хотів добавити ще що, але спіймав на собі погляд, повний смутку.
-Навіщо ти пропонуєш мені це, ти ж чудесно розумієш, що мені не можна! Знущаєшся чи що?! – остання фраза бренькнула. У Ліри були повні очі сліз, лише сила волі не давала їм потекти по щокам. Марк мав догадатися, що так буде. Від коли він її знає, нічого у відносинах з мамой у Ліри не змінилося. Він підійшов до неї і обняв. Йому теж було не відомо, що змусило його так вчинити. Він ніколи раніше такого не робив, то чому зараз? Напевно через почуття провини, він же запустив цю бомбу. Ліра прийняла ці обійми як рятівний круг, котрий врятує її від глибини. Вона обхватила хлопця руками. Їй так хотілось аби ці кляті сльози, таки скотились і їй стало легше. Такі легенькі речі, можуть так ускладнювати життя. Марк не міг поворухнутись, все було на рівні інстинктів: він прагне врятувати людини, свого друга, з біди, та що він може зробити.
-Давай втечемо, разом! Можем сховатися у мого друга за містом!
-Ти геть здурів! Це не можливо…я не можу – Ліра відсторонилась. Сльози так і не забруднили рум’яні щоки. -Подумай про своїх батьків, про Льошу.
-Вони зрозуміють! –Марк сам в це не вірив, хто говорить замість нього зараз?
-Урок скоро розпочнеться…
Ліра почала йти. Так воно і було, на годиннику 8:23, а їм ще десять хвилин іти до школи. Марк охолонув. Зараз йому почало доходити, що за дурниці він намолов. Його переживання брали гору над ним, від відчував небезпеку, яка от-от настигне їхнє тріо.
Додати до улюблених