Якщо життя звичайних людей можна порівняти зі стравою, то моє схоже на миску зіпсованого рису, переповненого нещастями.
Народившись в борделі, я не знала ні імені, ні обличчя власного батька. Ми жили у злиднях, але в три роки я вперше побачила свою маленьку сестричку.
Сяючи, наче весняна фея, Арія ввірвалася в моє життя, поки воно було жалюгідним зборищем усіх нещасть світу. Я не хотіла, щоб вона росла ніби якийсь пацюк в стічних канавах, як я, тому прагнула дати їй життя, на яке заслуговує кожне дитя.
Однак у Бога своє почуття гумору, і йому нема діла до наших бажань…
Коли мені було сім, наша мати померла, залишивши нам лише старий тісний будиночок. Мені довелося важко працювати, щоб прогодувати нас двох, але складно було заробити навіть на обід щодня. Так минали дні, місяці, роки…
Та це був далеко не кінець нашим бідам — одного дня Арія захворіла. Ми так і не зрозуміли, від чого вона страждала та як це лікувати. Стан моєї восьмирічної сестри погіршувався з плином часу, але я не могла дозволити їй померти.
Вона була єдиним кольором в моєму чорно-білому світі, тільки Арія мала для мене значення… Вона була для мене всім.
Препарати, які могли тимчасово покращити її стан, були дуже рідкісними й дорогими, тому в 10 років я взяла в руки меч. Не шкодуючи своїх сил, бралася за кожну брудну роботу, тільки щоб купити їх…
З тих пір дороги назад не було. Мої руки потопали в крові…
Я постійно відправлялася на території, де чудовиськ не злічити, тому швидко досягла майстерності в орудуванні мечем. Оглянувшись одного дня назад, я дізналася, що в імперії мене прозвали “Чорним лихом”.
Якось, коли мені було 18, я поверталася додому після закінчення чергового завдання. Тоді я підвернула ногу, а вдарившись головою об землю…
Згадала своє попереднє життя.
* * *
Незважаючи на пульсуючий біль, я повільно розплющила очі. Знайома біла стеля. Це та сама лікарняна палата на одну людину, в яку мене відправляли щоразу, коли я втрачала свідомість. Майже мої особисті покої.
Схоже, хтось привіз мене сюди.
Я була вдячна незнайомцю й зробила спробу піднятися, але задня частина моєї шиї заніміла…
— Сестро…
Тонкий солодкий дівочий голос задзвенів. Та її тон був сумним, і від цього стало так холодно, що аж мурашки прокотилися по моїй шкірі. Я розвернулася, щоб побачити її.
Рожеве хвилясте волосся нагадувало вишневий цвіт. Бездонні блакитні очі сяяли під густими віями. Вона була миленькою, зачаровувала своєю вродою.
— Аріє…?
Моя мила сестричка — Арія.
Я підскочила, глянувши на неї. Колір шкіри був надто блідим, і цей вираз обличчя… Хоча не схоже було, що її щось болить.
— Що з тобою?
Я захвилювалася, чи не підхопила вона застуду, поки була надворі в морозний зимовий день.
— Чому ти прийшла? Ти повинна була відпочивати вдома.
— Що з тобою?
Я огорнула Арію ковдрою і з тривогою оглянула її.
Її стиснуті кулаки тремтіли, а обличчя спохмурніло. У повітрі відчувався холодок.
— Ти зараз за мене хвилюєшся? Ти знепритомніла на вулиці після удару головою, і все одно знайшла час хвилюватися за мене?!
Її шепіт переповнювали емоції, що наближалися до межі. Мене охопив страх перед цими холодними, палаючими небесним світлом очима.
— Тобі… погано.
Очі Арії розширилися, вона тупнула ногою й відкинула ковдру.
— Думаєш, я за тебе не хвилююся? Думаєш, ти єдина, хто може турбуватися про когось? Я теж хвилююся за тебе! Ти ніколи не говориш мені, що робиш! А коли повертаєшся, то завжди поранена! Я знаю, що ти надто сильно стараєшся, та ти все одно відмовляєшся відпочивати! Ти не слухаєш мене, коли я прошу зупинитись! Будь ласка… Ти мусиш піклуватися про себе! Я тобі вже казала: це не твій обов’язок — лікувати мене!
Досі Арії не було відомо, що я найманка. Це небезпечна робота, тому вона одразу почала б вимагати, щоб я звільнилася. Ось чому я не казала: не стала додавати причин для хвилювання…
Я не брала вихідних, бо гроші потрібно заробляти. Її це тривожило…
Я подарувала сестрі один похмурий погляд. Арія глибоко вдихнула, намагаючись вгамувати свої емоції, але взамін лише сльоза прокотилася по її щоці.
— Я не хочу, щоб ти проходила через це все заради мене….
Прикусивши губу, я підійшла до сестрички й занурила її тендітне тіло в свої обійми. Моє серце розліталося на шматочки, коли я бачила, як вона плаче.
Тихо зітхнувши, я гладила шовковисте волосся Арії, що делікатно заплутувалося між моїми пальцями. Різниця в рості впадала в око. Та доросла Арія, що вже на рівних могла дивитися в мої очі, все ще ридала як дитя.
Не має значення, скільки їй — вона все ще дитина.
Я поплескала Арію по спині.
— Пробач, я мала бути обережнішою, щоб ти не хвилювалася. Але все правда в порядку.
— Знову ти за своє! Слова не мають значення, якщо ти просто повторюєш їх день за днем і нічого не міняєш.
Арія схлипнула й злегка стукнула мене в груди.
Хоч боляче й не було, але я закотила очі, ніби це мене зачепило, щоб Арія не бентежилася. Правду кажучи, мій фізичний стан був у цілковитій нормі, якщо не зважати на сильну перевтому.
Кров, яка зафарбувала одяг, належала не мені, а демону. А та рана на тілі була лише подряпиною.
І головний біль… не був чимось серйозним.
Найбільшою проблемою було інше…
Думки в моїй голові заплуталися, наче клубок ниток, з яким закінчила гратися кішка. Холодний піт виступив на моїй спині. У горлі пересохло, і я спробувала ковтнути.
Все почалося, коли я посковзнулася й ударилася головою.
Вірите чи ні, але в той момент я згадала своє попереднє життя.
Тоді мене звали Лі Юн. Я була сиротою, яка вивчала мистецтво війни в Південній Кореї, країні на планеті Земля.
У тому житті середовище, в якому я зростала, було таким же кошмарними, як і в цьому, тож моя впертість тоді не відрізнялася від теперішньої.
А померла я від серцевого нападу на третьому десятку свого життя. У мене не було зовсім нікого.
Це була неочікувана смерть, яка прийшла за мною перед тим, як я нарешті стала професором у престижному університеті й здобула ступінь доктора військових наук.
Несправедливо, але все це було в минулому. Спогади про колишню “мене” стали дивним досвідом, та я не могла ставитися до ситуації легковажно.
“Ніч Феї”
Так звався прочитаний мною роман у жанрі фентезі.
Народжена в глухому провулку, дівчина неймовірної вроди, донька графа, в чиїх жилах тече кров короля фей — Арія де Фрея.
Її життя почалося на безсоромних окраїнах міста, і в таких складних обставинах благородна кров нічим не могла їй допомогти.
Всі молоді роки вона продовжувала хворіти…
Невизначення в причині й лікуванні цієї рідкісної хвороби вже саме по собі становило загрозу, їй ставало дедалі гірше…
Одного разу Арія звалилася на землю посеред дороги, втративши свідомість, коли вона була лише 15-літнім дівчам.
Пощастило, що її знайшов граф і забрав до свого дому.
Арії вдалося вижити тільки завдяки лікам, що він використав. А потім, за наполяганням дружини та самого графа, вона залишилася в їхньому маєтку на деякий час.
І поки дні змінювали ночі, дівчина заполонила серця не лише прислуги, а й подружжя. Тож на прохання бездітних графа та графині вона стала “Арією де Фрей”.
Опісля Арія, яку представили у вищих колах, фліртувала з блискучими чоловічими персонажами й рятувала світ, коли у неї знаходився час.
Роман про прекрасну героїню, напівфею-напівлюдину, яка заграє з гарячими хлопцями.
Хоч історія була стара як світ, їй вдалося стати бестселером завдяки вишуканому стилю й продуманому сюжету, тож я зачитувалася нею в попередньому житті.
Але тут і заритий корінь проблем.
Моя дорога 15-річна сестра була головною героїнею у якомусь фентезі!
Цей світ і є романом!
Якщо коротко, то Арія, чий шлях встелений квітами в майбутньому, повинна пройти через кілька випробувань, щоб пробудитися.
Чому Арія повинна страждати? Але їй справді потрібно пробудитися.
Думати про те, що заради пробудження моєї дорогоцінної сестрички доведеться втягувати її в небезпечні ситуації, було нестерпно…
На додачу, я теж частина роману, і я могла тільки зітхати, думаючи про долю Кашеміри Крайсис.
Кашеміра з роману була лиходійкою-антагоністкою, відповідальною за одне з “численних” випробувань, через які довелося пройти Арії, і молодшою зведеною сестрою одного з претендентів на головну чоловічу роль.
Народжена у борделі донька повії та герцога Цезаря Крайсиса. Кашеміра випадково дізналася цю таємницю, коли жила з Арією у провулках.
Будучи або безцеремонною, або безстрашною, вона хоробро заявилася до герцога й зажадала, щоб він прийняв її як законну доньку.
Завдяки милості герцога її забаганка стала реальністю, але дворяни не поспішали приймати в свої лави незаконнонароджену, що зробило Кашеміру більш жорстокою і порочною.
Через один десяток зим Кашеміра возз’єдналася з Арією, яка на той час вже стала єдиною донькою графа.
На відміну від Кашеміри, яку покинули й забули, Арію по справжньому любили.
Кашеміра зросла злобною жінкою, яка йшла на повідку ревнощів та комплексу неповноцінності.
Всього-на-всього заздрісна антагоністка з клішованого любовного роману.
Але я не навіжена, щоб заподіяти хоч якесь зло моїй милій сестричці. Незалежно від того, оригінал це чи ні, я нізащо не зроблю нічого поганого Арії, хіба що цілковито й безповоротно збожеволію.
Однак мене непокоїть те, що через моє втручання оригінальний сюжет перетворився на суцільний хаос. Все, що я робила, дуже сильно відрізнялося від дій Кашеміри з роману.
Вона втекла з окраїн у 10 років, щоб знайти герцога. А я досі залишалася з Арією.
За весь цей час її не хвилювало те, що відбувалося з її сестрою, тому вона й пальцем не ворухнула, щоб допомогти.
Оскільки Кашеміра не була настільки важливим персонажем для сюжету, можливо, змінити хід роману й не було б катастрофою. Але правда в тому, що мене турбувало, чи не створить це ефект метелика.
Волосся Арії, кольором своїм подібне до весняного цвіту, повільно спадало вниз.
Я хотіла, щоб Арія була щасливою, без потреби проходити навіть короткі миті цих випробувань, як у романі…
— Арія.
Я підняла її підборіддя і зустрілася з її очима, повних сліз.
Я поцілувала її в лоб.
— Я зроблю тебе щасливою.
Обіцянку, яку я дала тоді, коли Арія почала хворіти. Це обіцянка, яку я ще не виконала, але нарешті я знала, що справді зможу.
Неважливо, чи ця історія відрізняється від оригіналу. Я зроблю мою сестру щасливою.
— Я зроблю для тебе що завгодно.
Арія сердечно зітхнула.
— Якщо моя сестра буде в безпеці… Проводити миті з моєю здоровою сестричкою — ось в чому полягає моє справжнє щастя.
Я посміхнулася й закрутила її волосся.
У моєї славної сестрички дуже щире серце.
Тепер, коли я знала, як розвивається роман, я повинна була подарувати Арії хороше життя. Навіть йдучи тією ж дорогою, вона могла б стати щасливою.
А до того часу залишається слідувати звичному порядку речей, аж поки її не вдочерить графське подружжя. Я буду на її боці й захищатиму свою сестру як вірний меч.
Мої ноги, що відчувалися як просякнута водою вата, заледве ступали. Я змогла вирватися з дому, попри нескінченні вмовляння Арії відпочити.
Треба поквапитись.
Я перевірила час. До зустрічі, яка постійно відбувалася о 18:00 — не більше 10 хвилин.
Канал мани, який вже декілька днів був пригніченим, скоро знову відновиться. І як тільки енергія проникла всередину мене, вона огорнула мої ступні.
Я легко підстрибнула в повітря. Наближається час зустрічі з клієнтом, з яким я співпрацюю два роки. Завжди в тому самому переповненому людьми районі біля найграндіознішого храму столиці, Сонячного храму.
“Мій клієнт особливо дивний”.
Я зітхнула, згадавши знайоме обличчя та химерні манери. Його поведінка завжди викликала у мене головний біль. Щоразу, коли ми зустрічалися, він бажав відправитися у подорож, створюючи чимало проблем.
Розкішний охайний ресторан розташувався в кінці вулички у темному провулку.
— Гелен —
Туди можна потрапити лише за попереднім бронюванням, і він був розташований настільки віддалено, що більшість людей і гадки не мали про його існування. Це ідеальне місце для таємних зустрічей високопоставлених осіб, адже ввійти туди можна тільки під маскуванням. А ціни тут вирізняються екстравагантністю.
Донедавна мені не було відомо, наскільки тут дорого, бо клієнт завжди за все платив.
— Це справжнє золото?
— Це харчове золото, тож не заморочуйся. Якщо не сподобається — викинь.
— Я не божевільний! Навіщо його викидати?
Одного разу мене пригостили смаженими на грилі грибами, посипаними їстівним золотим порошком. Поглянувши на ціну в меню, я відчула, що мій шлунок насправді переварює діаманти, а не людську їжу.
Я одягла чорну маску, яка не закривала тільки очі та нижню частину обличчя, і використала магічний артефакт, який змінював голос.
“А”.
Цей новий голос змінювався настільки, що важко було навіть стать вгадати.
Настав час попрацювати як найманка “Міра”.
* * *
Ресторан розкинувся перед моїми очима, демонструючи свій розкішний екстер’єр, в той час як інтер’єр ховався за великою кількістю дворян у химерних масках.
Здивовані очі стежили за моїми рухами. У чорному плащі серед цих вишуканих костюмів я відчувала себе вороною серед зграї павичів.
“Міра, Чорне лихо?”
“Не може бути. Чому вона в такому місці…”
“Але до мене доходили чутки, що вона часто тут ошивається.”
“У наш час так багато людей, які копіюють Міру. Всі найманці зараз так одягаються.”
“Істинна правда.”
На мить у ресторані зчинилася метушня, і я почула їхні перешіптування, але незабаром погляди розійшлися в різні боки.
Після того, як найманка “Міра” зробила собі ім’я, кількість найманців, які почали копіювати її зовнішній вигляд, зросла в геометричній прогресії. Двоє з десяти найманців носили схоже вбрання, тож люди не впізнали б мене, навіть якби я не маскувалася.
— Для нас велика честь приймати вас тут. Ви забронювали столик?
Офіціант ввічливо вклонився. Я злегка кивнула.
— У мене зустріч з “Небесами” опівдні.
Очі офіціанта раптом округлилися. Це було несподіванкою для нього, але код він зрозумів.
— …. Зрозуміло. Чого ви бажаєте?
— У такий сонячний день, як сьогодні, думаю, що стейк з бордовим шампанським — найкраща пропозиція, і світлою стороною догори.
Погода сьогодні похмура, а бордового шампанського не існує, тож було зрозуміло, що все, що я кажу — цілковита маячня, але офіціант коротким кивком вказав мені на внутрішню VIP-кімнату.
— Я покажу вам “Небеса”.
Він попрямував до знайомого місця.
Зустрічі з “Небесами”, моїм клієнтом, завжди проходили у VIP-кімнаті «Гелен».
— Приємно провести час.
Як завжди, офіціант, що провів мене, дійшов до кімнати в кінці коридору, а далі вклонився і пішов.
Нумо викладемося на максимум і сьогодні.
Працюючи найманцем, я зустрічалася з багатьма клієнтами. Серед них часто траплялися неординарні люди, але цей клієнт був за рамками усього дивного, що я бачила.
Нарешті я вирішила покласти край усім нашим справам.
Я повернула круглу ручку й відчинила двері.
Кімната була до болю сліпучою, так що можна було легко повірити, що це вітальня імператорського палацу. Я нагадувала якусь чорну пляму серед цього блиску.
Загалом у кімнаті перебувало чотири служителі, одягнені як Святі Лицарі. Я підійшла до клієнта, минаючи вже знайомі обличчя.
Тіло, заховане під білим плащем. Білосніжна маска, формою схожа на мою, приховувала за собою яскраві сріблясті очі.
Його світлі, ясні очі були ніжними й відкритими, як у дитини, яка щойно побачила світ. Я не думаю, що зможу брехати йому.
Тонкий аромат лілій торкнувся кінчика мого носа.
— Як поживаєте, інспекторе?
Я привіталася, зберігаючи формальність, і зробила короткий кивок головою. Інспектор, що глядів через вікно, повернувся до мене.
— Я просив тебе називати мене по-іншому.
Його червоні губи складалися в красиві вигнуті лінії. Зустріч з такою прекрасною, як пелюстки лілій, посмішкою не могла не бентежити.
— …… як справи, Еле?
Після вагань я незграбно назвала ім’я, про яке він постійно торочив. Ел м’яко посміхнувся.
Я навмисно тримаюсь на певній дистанції від своїх клієнтів, але він завжди змушував мене нервувати.
— Влаштовуйся.
Я сіла навпроти нього. Після короткого знаку рукою, слуги вийшли.
Ти зовсім не боїшся зустрічатися з Майстром Меча наодинці, чи віриш, що я не заподію тобі шкоди?
Я клацнула язиком.
Якщо безсилий чоловік стояв би так безпечно перед Майстром Меча, це те саме, що рукою махнути на своє життя.
Ел завжди шукав небезпеку.
— Чи добре ви поживаєте?
Я видала формальне привітання. Ел повільно закотив очі.
— Життя в храмі завжди однакове. Нудне й банальне.
Він поставив квітку у вазу біля підборіддя. Його млосний погляд направився до мене.
— Я з нетерпінням чекав зустрічі з тобою. Ти завжди робиш мене щасливим.
Очі Ела, спрямовані на мене, завжди горіли так, ніби він був глибоко закоханий.
Ці слова я ніяк не могла зрозуміти.
Красунчик-клієнт, навіть ховаючись за маскою, завжди говорив те, що думає, а часто й речі, які можна неправильно зрозуміти.
— ….. Шкіра Кларкі та кров Мадуроса…
Уникаючи важкого погляду Ела, я витягнула невелику сумку. Мішечок був з’єднаний з окремим величезним простором, що був заповнений частинами вбитих мною звірів.
— Ти завжди так багато працюєш. Ось твоя заслужена винагорода.
Ел простягнув білий пакунок, не показуючи, що всередині. Можливо випадково, та все ж кінчики його пальців повільно ковзнули по тильній стороні моєї долоні, поки він передавав його.
Винагорода…
Я довго дивилася на конверт.
Це плата за мої криваві зусилля. І спосіб оплатити ліки для Арії.
Але навіть так вони ледве покривалися.
Чотири рази на місяць я продавала йому товари, що зберігали свою цінність після вбивств монстрів, а він мені платив. Поки що така була наша домовленість.
Сума, яку він мені давав, завжди була рівно тисяча золотих.
Однієї золотої монети було достатньо для місячного проживання простих людей. Тисячі золотих вистачало на пляшку мінеральної води з казкового лісу.
Залежно від регіону та пори року монстри різняться. Як наслідок, вартість отриманих трофеїв не постійна.
Вартість принесених мною товарів коливається залежно від часу й місця. Тому я неодноразово пояснювала, що платити тисячу золотих регулярно — лише збитки для нього. Мотив Ела давати мені таку велику суму щоразу залишався для мене загадкою.
На додачу до всього він постійно розігрував мене. Бували дні, коли я дивувалася з його витівок і навіть лякалася їх.
А зараз він наполегливо просив мене відкрити конверт.
Я витягнула чек. І глибоко зітхнула.
— …… Сер.
— Ел.
— ……Ел.
— Тепер правильно.
Зухвало припідняті кутики його рота не могли дратувати мене ще більше.
Я знову зітхнула.
— У визначеній нами платі є зайвий нуль.
10 000 золотих.
Мій клієнт божевільний.
— Знаю.
Ел знизав плечима й підняв чашку. Я сходила з глузду.
“Знаю”, і це все?
Десять тисяч золотих — це не та сума, яку можна було дати жартома. Це була сума, яку я ледве могла наскребти за півроку важкої брудної роботи.
Я стиснула чек у руці.
Гадаю, він діє від імені важливої фігури. Ел не сказав, хто він, але й не намагався це приховати. Я приблизно уявляла його як заступника якоїсь важливої фігури. Він не став заперечувати, коли я назвала його “Ваше Високопреосвященство”, тому була майже впевнена, що він кардинал. Він людина, з якою мені не потягатися.
В імперії Солатин, де храм та імператорська сім’я правили разом, перший мав величезну владу. Політика ділилася на імператора, аристократів і храм, в якому Папа був еквівалентний імператору, а місце первосвященика чи кардинала — титулу маркіза.
Чому інспектор постійно зустрічається зі мною й поводиться так, ніби хвилюється через те, що не може нічого дати мені?
Я не могла зрозуміти Ела.
— Це моя помилка, тож Мірі лишається просто прийняти це.
Ел знизав плечима. Навіть те, як елегантно він нахилив чашку, було схоже на витвір мистецтва.
Я зітхнула й повернула йому чек.
— Я не можу прийняти таку суму. Це надто багато.
— Хіба може це бути надто багато, якщо це ціна за пролиту кров Міри?
Я на мить втратила дар мови, захоплена зненацька зміною його погляду й тону на понурі й засмучені…
— Що ви знаєте…
Я стиснула руки в кулаки.
Я ніколи не шкодував про своє життя найманця, хоч воно й обливалося кров’ю…
Це був мій вибір.
Я зазнавала втрат і щодня стикалася з проблемами, однак мені ніколи не було соромно за свій шлях.
Але тобі нічого з цього не відомо.
Як смієш ти говорити про ціну моєї крові?
У мене затремтіли руки.
Жалісливий офіцер ніяк не зміг би зрозуміти життя найманця, який живе за рахунок крові. Я відчувала, що мене обманюють.
— Не грайтеся зі мною більше.
Зціпивши зуби, я жбурнула в нього чек. Я не хотіла бути його розвагою.
— …Ти не можеш просто взяти його?
— Інспекторе!
— Я не ховаю за цим нічого іншого, крім простої послуги! Чому тобі складно прийняти мою доброту? Чому ти не дозволяєш мені віддячити за твою послугу? Коли сама зробила те ж саме! Без жодної причини, я…!
В якийсь момент він закрив рот, розмовляючи з заплаканим обличчям.
— …що ви?
Мої очі звузились. Ел, який зніяковіло кусав губи, уникав мого погляду.
— Нічого, нічого.
Підозріло.
Він зітхнув, прикривши очі.
— Досить жартувати. Тут занадто багато.
Тисяча золотих і так була перебільшенням.
Я не та людина, яка з радістю купиться на такі підозрілі речі.
— …… Вибач, якщо образив. Але я не намагався посміятися з Міри.
Ел дивився на мене сумними очима. Чомусь я відчувала провину за цей вираз обличчя.
Глибоко в душі я знала, що Ел робить це не для обману чи глузувань. Я б відчула брехню чи ворожість. Людина, чиїм прихованим мотивом було б принизити, не могла б так дивитися мені у вічі.
Якби ж це було питанням гордості, я просто не сприймала б це серйозно.
Я зітхнула, кинувши погляд на кімнату. Одного разу я навіть опустилася на всі чотири кінцівки перед вельможами, наче собака, тільки щоб заробити грошей. Моя гордість не була проблемою.
Та попри все, я не прийму нечесних грошей.
У минулому я відкидала свою гордість, моя самооцінка падала до землі, але я ніколи не брала невиправданого гроша.
“Треба мати віру, а не гордість. Віру, яка не похитнеться перед лицем часу та обставин”.
Урок, який колись дав мені вчитель. Я відмовилася від гордості, але в мене були мої власні переконання. І саме в них полягала причина відмови від оплати Ела.
Найманець без монети за душею, який жив заради їхнього дзвону, посміявся би з цього, але це була та цінність, яку я хотіла вберегти.
Я не візьму плату, якої не заслужила.
У моїй роботі не було нічого нелегального. Максимум, на який я могла погодитися, це тисяча золотих. Отримати більше було б проти моїх переконань.
— Сподіваюся, наступного разу ви так не робитимете. Але я також зреагувала занадто бурхливо. Вам немає за що вибачатися. Взамін, пробачте мою грубість.
Я визнала, що цього разу моя реакція була занадто гострою.
Не варто було так поводитися перед Елом, який був інспектором, і навіть більше, не слід було так говорити будь-кому, хто виявляв до мене прихильність.
Дивлячись прямо на мене та ввічливо вибачаючись, Ел повільно промовив:
— Міро.
— Так?
— Я не хочу від тебе надто багато. Я просто думав, що ми з тобою добрі друзі…
Під повільно кліпаючими повіками сріблясті очі покривалися прозорими краплями.
— Мені шкода, і все гаразд. Але можеш називати мене по імені? Якщо ти продовжиш звати мене інспектором, я журитимуся.
Здавалося, що сльози можуть будь-якої миті злетіти з краєчку його опущених повік.
Додати до улюблених