Цей кошмар тривав вічно — духи ніколи б не відпустили Вільяма, ніколи б не випустили з власного пекла. Важко було сказати, скільки часу він в ньому провів — ранок ніколи не наступав, а скоєні за життя гріхи у вічному танці, жадаючому розплати і страждань, кружляли над знівечиною душею чоловіка, що до останнього відмовлявся здатися.
У нього давно не було мети чи причини, заради якої він боровся. Тут радше давала про себе знати його природжена жага до життя: він не міг змиритися з тим фактом, що рано чи пізно зникне. Це просто недопустимо. Афтон був народжений, аби чогось досягати, мусив змінювати світ і доводити свою могутність, в якому стані б не перебував. Лише це маніакальне бажання не дозволяло пітьмі поглинути себе.
Допоки в один момент він не розплющив очі.
Це була темна кімната з почорнілими стінами, посеред якої лежало багато кабелів і запчастин. А ще стояла дівчина в білому костюмі кролика з червоними очима і широкою посмішкою на масці.
Вільям опустив голову додолу і побачив своє тіло — практично голий ендоскелет з кількома елементами костюму, що колись були жовтими. Він відчував як щось прикривало його верхню частину лиця, і доторкнувся до нього металевими пазурами. Так, на ньому досі була кроляча маска, але тепер інша.
По мові тіла дівчини можна було прочитати страх і схвильованість, але вона продовжувала майже нерухомо стояти, ніби чекаючи на щось.
— Скільки тобі років, дитино? — запитав мертецький голос, ні на міліметр не зводячи погляду з фігури
— Шістдесят сім днів.
— Не бреши, у тебе тіло дорослої жінки.
— Я не брешу. Просто тіло набагато старше за мою свідомість. — крільчиха почала поволі підходити — До мене була вона, і ця жінка жила своє життя, допоки ти мене не створив.
— Я цього не робив.
Вільям почав відходити від стіни, тим самим відкріплюючи від себе дроти й кабелі. Дівчина зупинилась, але аніматроник продовжив наближатися до неї, поки не підійшов впритул і не зняв з дівочої голови маску, оголюючи блондинисте волосся і блакитні очі.
Чоловік, чи радше те, що ним колись було, лише кинув короткий погляд фіолетовими цятками на обличчя і майже одразу перевів його до центру кімнати, геть не проявляючи інтересу до співрозмовниці.
— Щож, я припускала, що нам доведеться знову познайомитися. — дівчина вирвала з механічних рук свою маску і поспіхом натягнула її назад
Запала тиша. Вільям знову подивився на крільчиху.
— Ти не хочеш назвати своє ім’я?
— У мене його немає. Я лише слуга, воно мені нізачим.
— Люди усвідомлюють себе, і їм потрібно якось відрізняти себе від інших. Отже у тебе повинно бути ім’я, навіть якщо тебе ним не нарікли.
Дівчина відвернула голову вбік, обдумуючи почуте. Так, її господар мав рацію.
— Мені подобається називати себе “Ванні” — сказала вона після недовгої мовчанки — А як звати тебе?
— Ніяк.
Беземоційно сказавши це, аніматроник поволі пішов до виходу з кімнати. Мислити і рухатися було доволі важко – схоже, він з останніх сил тримався за своє існування.
Ванні його наздогнала.
— Але ти щойно сам сказав, що у всіх повинні бути імена!
— У всіх людей. А я вже давно до них не відношусь. — Вільям зупинився і розвернувся до співрозмовниці — Я – один. Мене ні з ким не сплутати, тому і немає сенсу відрізняти від когось.
— Але я мушу до тебе якось звертатись… — Ванні ставала дебільш розгубленою
Вона була успішно проігнорована, і Вільям нарешті досягнув виходу.
У наступній кімнаті було більше освітлення, завдяки якому стало зрозуміло, що стіни обгоріли. Він продовжував рухатися далі, минаючи кімнату за кімнатою і коридор за коридором. Хоча більша частина будівлі була завалена або просто знищена, в ній все ще впізналося місце його тимчасової гибелі – піцерія, яка насправді була пасткою Генрі, його спробою покінчити з усім.
— Скільки часу я пролежав під завалами? — запитав він Ванні, що безвучно слідувала за ним
— Я не знаю. Торговий центр побудували лише рік тому, але дивлячись на це місце, припускаю що років з двадцять.
— Над нами є будівля?
— Так, я проводжу там більшість свого часу.
Вільям був здивований, але не показував цього. Він взагалі не проявляв емоцій.
— І ти ходиш по ньому в цьому дурнуватому костюмі?
Було видно, що цей коментар зачепив Ванні за живе, та його це не хвилювало. Вона ж намагалася тримати себе в руках і спробувала пояснити:
— Я мушу маскуватися по декільком причинам. Перша: часом я міняюся з нею. Ця вона – оригінальна власниця тіла, працює нагорі нічною охоронницею, і їй ні в якому разі не можна знати про речі, які я роблю, тим паче використовуючи її тіло. Те, що я роблю, і є наступною причиною: я добувала ремнанти, вбиваючи дітей, і перепрограмовувала аніматроників. Звісно, я дбаю про те, щоб не залишалося ніяких доказів, проте заради перестраховки я пошила костюм, повністю закриваючий тіло.
Афтон притих, розуміючи що дівчина має рацію і поступає розумно. Можливо він би навіть вибачився, якби одна деталь повністю не полонила його увагу:
— Ти сказала “перепрограмовувати аніматроників”?
— Так, торговий центр належить Fazbear Entertainmant, а вони завжди славилися своїми співаючими тваринами-роботами. Інколи я “позичала” їх — часом щоб заманювати дітей, але в основному аби розчистити цю будівлю.
— Хто тебе навчив?
Ванні доволі довго думала над відповіддю.
— Той “ти”, що створив мене. — дівчина уважно вивчала зконфужене лице Вільяма — Знаєш, що кумедно? Він наказав мені відкопати це місце, зібрати твоє тіло по запчастинах. Я очікувала, що зробивши це, отримаю відповіді на всі свої запитання, але виявилося що нікчемна слуга знає більше за свого господаря.
Схоже, діалог було завершено: крільчиха ледь чутно засміявшись пішла в протилежну сторону, залишаючи аніматроника наодинці. Він ж лише продовжив бродити.
Часом посеред сміття і уламків знаходились і звичайні побутові речі: інструменти, щітки, навіть розкладне металеве ліжко з матрацом. Усе вказувало на те, що Ванні мешкала тут і справді будувала нового аніиатроника.
Згодом Вільяму вдалося вийти з лабіринту одноманітних обвуглених кімнат до головної зали, що на диво найменше постраждала від вогню. Під однією з стін все ще стояла порожня, місцями проламана сцена. Відносно вцілілі столи, стлільці та інший мотлох стояв забитою купую в куті. Зала була точно не в найкращому стані, та пошкодження були більш… Механічними.
Це спостереження змусило його задуматися і прокручувати в пам’яті останні події.
Фальшивий клич.
Німа розмова з Майклом.
Полювання.
Останні слова Генрі.
Пожежа.
Ці спогади були не надто чіткі й розбірливі, але Вільяма все ніяк не покидало відчуття, що він забувся про щось надзвичайно важливе.
Точно, ніхто не вибрався. Це мусила бути остання крапка в історії, а отже з ними ще повинні були бути Чарлі, Елізабет і та потвора, на яку перетворилися його колишні творіння. Усі тіла мусили бути поховані десь під тоннами бетону і каміння.
Ванні вже збиралася підійматися наверх, коли побачила як її господар розчищає один з проходів. Незважаючи на очевидну слабкість і немічність, він старанно відкидував обломки і щось тихо проговорював.
— Що ти шукаєш?
Лілові цятки лише на мить подивилися на дівчину і зневажливо відвернулися назад до груди каміння.
— Завтра я зможу привести сюди аніматроників, вони швидко з усім впораються.
На плечах відчулися металеві пазурі.
— Деякі речі не можуть чекати, а деяких не можна торкатися вашими паршивими лапами! — він вже не приховував злість і відштовхнув крільчиху до стіни
Вона лише йокнула від несподіванки, і підвівшись остаточно пішла геть.
Звуки піднімаючогося ліфта затихли, залишаючи аніматроника на самоті.
Додати до улюблених