«Не такий страшний чорт,
як його малюють»
Чоловік прямував лісовою стежкою до підвального приміщення, що виглядало немов двері в пекло. Він ніс на зігнутих руках дівоче бездихане тіло. Вітер розвіював його чорне патлате волосся, і дівочу білу косу.
Гарний сад залишився позаду а попереду торчали сухі гілля дерев сивого лісу. І як він не помічає дівчини позаду? Стрункий й благородний чоловʼяга був мов затьмарений, наче і тікав від когось й немовби не бачив ніщо крім тіла на руках. Дівчина позаду — дурепа, абиж вона бачила зараз його очі, його обличчя…(Симпатичний, але винятково потворний.) Погляд потвори все таки виражав передчуття присутності когось позаду. Блукачка тієї ж миті забралася б геть та йшла далі хоча в селищі навіть поліцейські й добровольці що шукали зниклих людей не наважувалися ступати в нічні чащі цього закутку лісу.
Відчинивши старючі й ледь помітні двері, неозираючись чоловік поніс тіло вниз у темряву. Дівчина заскочила слід. Близькі сходинки заважали їй рівно йти. Стіни з цеглини утворювали немов безкінечну арку. Дівчина позаду щиро вірила, що все робить правильно, та її руки засіпалися від шаленого хвилювання. Вона зовсім не знала де вона але йшла. І невдовзі очі звикші до темряви — запекли від різкого світла лампи.
— Дівчисько.
Пролунав простолиць скрегочучи голос й розлився ехом по стінах підвалу.
Все, це кінець. Серце пропустило удар — її викрили. Тепер вона помічена і її зараз же вбʼють. Та на диво звернення було не до неї. Попереду стояв маленький чоловічок обернений спиною й зовсім її не помічав. Він був дуже худурлявий та зморшкуватий на потилиці був лише легкий пушок немов у дитини.
— І чого йшов за мною немов тінь?
Пролунав дзвінкий та спокійний голос.
— Я ж бо не мав наміру мішати Паничу, — чоловічок підскочив як на пружині до чоловіка з тілом, — Дайте я се зроблю!
Він почав забирати з рук чоловіка дівоче тіло і розкладати його на стіл. Дівчина, що спостерігала за цим усім в тіні, помітила поряд якісь стародавні шафи, забиті всякою всячиною, полиці з мензурками, потріскану стелю, в декількох місцях щільно обвішану сухими травами.
— То це не ти весь час волочився позаду?
— Я підішов із-за рогу, як було наказано, Паничу.
— То виявляється мене переслідували…
Чоловік не на жарт розсердився, та попри це виглядав так наче от-от мав буденно готувати собі вечерю. Узявши маленький ніж почав нарізати стібку зелені. І тепер дівчина змогла розгледіти його обличчя — наче в чудовиська. Огидні жовті зуби, потріскані судини на витягнутій шиї й кривавий погляд тьмяних очей свідчив про фантастичність існування цієї істоти.
Він міцно стис бліді вуста і ледь муркотливим тоном промовив:
— Родріго, ти потрібен мені для іншої справи. Дізнайся хто щойно йшов по моїм слідам й злови його.
— Паничу вас замічено… — Карликового зросту чоловічок міркуючи вголос затинався й дер нігтями лікоть, — блукача треба знищити?! Родріго зможе вас захистити, Паничу! — Він ляснув в долоні з шаленого захоплення.
— Годі, — Чоловік дзвінко виголосив обернувшись спиною, — я наказую тобі знайти його й привести. Живим.
— Звичайно, мій Паничу, я приведу його сюди.
Чоловічок низенько вклонився майже торкаючись маківкою до брудної підлоги, та його господар навіть не звернув уваги.
Дівчина не гаячи часу рвонула з підвалу. Бігла з неймовірною швидкістю, спіткаючись — вставала. Вибравшись на поверхню її коліна під високим тиском адреналіну, мимоволі підігнулися. Рачки вона поповзла по холодній землі за підвальний кучугур й лягла мов мертва. Її тіло немов заклякло від страху. Обличчя втопила в траві й молила Всевишнього про допомогу, щоб вона щезла, проросла землею, щоб виглядала немов черговий труп. В голові штормом проходилися цілком доречно: «Хто вони такі і що роблять?»
І тієї миті биля самих вух щось зашуркотіло. Дівчина підняла свій погляд і зустрілася з водянистими очима дрібного чоловічка. Механічно дістала ніж із закладеного карману і обороняючись направила на нього.
— Ох! Пані, я звичайнісінький Гранич мене не слід вбивати! — Запанікував чоловічок махаючи зморшкуватими руками.
Дівчина нічого не відповіла ще більше напружившись.
— Пробачте та вислухайте! — Вперто протараторив чоловічок–гномик й почав лепетати що є сили, мабуть надіявся, що його почує потвора у підвалі, — Ох! Розумію пані, ви не знаєте ким насправді є мій хазяїн, а то дуже добрий, чуйний і здібний чоловік. Мені вельми пощастило мати у володарях його. Він надто гарно поводить себе з пані… А як то ваше назвисько?
Було чути як у чоловічка пересохло у горлі, та як неприродно змокрів кучерявий чуб від рясного потіння. Дівчина сполотніла, не вистачало їй ще таких екзотичних зустрічей у темних галявинах.
— Перепрошую за мої манери Пані! Не виховано у людей питати імені, а самому не представитися.— Схилився Гранич. — Моє імʼя Родріго Діас! Рекрутуваний прислужник.— Гордо промовив скрипучим голосом чоловічок. — Хоча іноді мій шановний Пан називає мене бараном, ідіотом, довбнем та бовдуром. Та справді я не дуже розумію як це звʼязано з моїм походженням.
Родріго був на диво балакучим для такого становища і дівчина спочатку була готова відрекомендуватися, та щось підказало їй не поспішати.
— Я… Немаю зеленого поняття, що ти таке?
Чоловічка залило потом ще сильніше. Зараз було не схоже, що перед нею звичайнісінький чоловічок–карлик, — це був прибулець, що використовував суттєво незвичайні терміни слів, значення яких можна лише вгадувати.
Родріго наблизився і в напівмісячному сяйві вона розгледіла колір його свинцево–карих очей. На душі стало лячно, адже вона навіть не уявляла до чого може вдатися ця істота. І в ту мить в області грудей щось трапилося — немов повітря, що було там перетворилося на крижаний колючий булавок, що уткнувся в усі чотири боки. Потім з очей витікли сльози і в напівтемряві розгледіли маленьку бліду руку, що стисла дівчину за зап’ясток. Це було останнє, що вона побачила.
***
— Паничу я лишень на мить зупинив її скажені поривання даремно використовувати кисень.
— Ти задіяв дівчині обмороження легенів…
— Тільки заморозивши…
— … вразивши при цьому всі дихальні шляхи, причинивши людині нестерпний біль, змусивши її мозок відключиться, і ми навіть не знаємо скільки часу це займе. — Суворо промовило чудовисько. — Ти мало не вбив простої людини, а одне із ключових правил рекрутуваних граничів — не завдавати шкоди людині.
У цю хвилину чоловік схилив голову над столешньою на якій тепер лежала спляча дівчина, та, яка бачила як на це саме місце кладуть тіло білявої красуні.
Вона відчула як мʼякі мурашки пробіглися по всьому її тілу, через ніжну тканину блузки, між її грудей лягла гаряча долонь. Повіки ледь розплющились. Вона не розуміла де знаходиться й чому наснився їй такий чудернацький сон. Від бальзамічних запахів квітів, трав та хвої, втома зникла й раптом розум прояснів. Тепер дівчина зрозуміла, що цей гном її спіймав і приніс своєму хазяїнові, і як попереднє тіло — вона лежала на ширшавому столі. Що вони зробили з тією дівчиною? Вона також випадково натрапила на них? Всі ці думки були вторинними, тепер головним питанням було її життя.
З дурної вдачі й шаленого хвилювання дівчина з підскоком сіла на стіл ні трохи не подумавши. Хвилясті кучері побігли по сукні, ударяючись одна об одну.
— Не вбивайте! Прошу, прошу, прошу! Господи…
— Я перепрошую місс, але ми не збираємося завдати вам шкоди, — Чудовисько докірливо глянув на свого маленького слугу й той згорбатився у своїй провині. В мить дівчина зустрілась з колючим поглядом уважних червоних очей.
— Зараз я хочу зрозуміти Вас. — В глибокому голосі чудовиська промайнула поблажливість, тому дівчина почала вірити, що може вибратися звідси живою. Подумки дівчина дякувала долі й потерла око, що забриніло сльозею щастя. Синя вениста рука нирнула вглиб сорочки і люб’язно подала білу кружевну хустку. Дівчина не дуже ввічливо прийняла її і витерла невчасно набігаючу сльозу, а згодом змокрілу потилицю. Чоловік почав міряти підвал кроками, продовжив:
— Та власне для початку потрібно щоб ви зрозуміли хто я такий. Ви не проти? Думаю, вам буде цікаво.
Чоловік схилив голову набік, неприховуючи розглядав дівчину.
— Не проти.
— Як мені вас називати?
Тепер не було сенсу мовчати.
— Герда.
— Приємно знати вас місс Гердо, мене звуть Адам. Доречі маєте дуже незвичне імʼя для цього місця. — Він усміхнувся кінчиками вуст й не надовго застигши його обличчя знову набуло камʼяного вигляду. — Вас лякає моя зовнішність.
Відрізав, ніби констактував факт, але Герда заперечливо помахала головою.
— Взагалі ні. — Чоловік саркастично примружив очі, що на диво виглядало по-людськи комічно. — Тобто, вже звикла.
Герда спочатку й справді була дуже приголомшена та не злякана.
— Дуже мило з вашого боку, — Чоловік посміхнувся кутиками очей, відвівши погляд, щоб поправити запонку на сорочці, що викликало у дівчини недоречне бажання доторкнутися до цих довгих пальців, — Я вкрай рідко буваю в суспільстві людей, і можу вас погано зрозуміти.
— Наскільки рідко Ви буваєте у суспільстві людей?
— Чесно кажучи, вже минуло кілька років
з останнього випадкового спілкування.
Родріго Діас поспішив виправити свого господаря.
— Якщо уточнити за людським часом з того моменту минуло кількадесят…
Погляд чоловіка змусив Родріго завмерти в “німому крику” і той поблажливо впустив очі в підлогу голосно ковтнувши слину.
Дівчина вирішила запитати і про те ким був цей маленький Родріго, та ким являвся Він — чоловік з такою відверто хижацькою зовнішністю? Але на всі відповіді свій час, сказав Адам. Він пообіцяв Герді, що розповість усе в замін на її довіру. Попросив щоби після, вона дала відповідь. Яку відповідь? Та зараз, як і думав Адам, вона стикається з цією «казкою» вперше. Але ця казкова історія давно була його життям, й такою невід’ємною частиною його самого.
Чоловік був дуже спокійним розповідаючи про інший але той самий реальний світ, де живуть люди. Він розказував про маленьких чоловічків й жіночок народу «граничі» і про те, які вони вправні зіллєварники, цілителі і помічники людям. Та не всім людям. Та про це Герда дізнається пізніше.
Адам сказав, що у цьому світі знаходяться й такі собі «чаклуни», що володіють чарами; й зустрічаються «хіллери», які за допомогою дару зцілення можуть робити дивовижні речі. Також Адам розповів про мертвенних істот, що мають зовнішність різних тварин зі спотвореними частинами тіла, і що ті, як він назвав «Вапуни», іноді зʼявляються у цьому світі. Ще додав про граничів, відверто вказуючи на свого помічника, провістив про «лихі» чари, якими можуть володіти ці істоти. Дівчина одразу здогадалася, що йшлося про чари якими Родріго заморозив її легені. Хоча Герда й не змогла зрозуміти як можна чаклувати не вдаючись до певних заклять.
— Я був змушений привести пані! Ой! Я си не мав дійсних повноважень того вчинку!
— Та шкоди заподіяно і згідно закону гранич понесе покарання. — Відрубав Адам залишивши після себе затяжливу тишу після якої тихо й заспокійливо захихотів. — Не сіпайся Родріґо, я не кину тебе в карликову темницю, де виховують ціпком немов худобу.
— Ох! Дякую… Дякую! Дякую за чергову вашу милість Паничу! — Гранич почав тужливо вичавлювати сльози, — Я си дуже вдячний всевишньому за можливість служити своєму милосердному панові! Ох який си я щасливий…
— Все досить, ведеш себе як дитина.
— Та пане, хіба для цього немає точнішого людського визначення? Вираз «дитина» може точніше описувати мене для людей, невже ми не можемо говорити, що я ваша дитина, паничу?
— Ні, не можемо бо в тебе волосіння на грудях, а діти не густокосі.
— Он як.. А я без кінця гадав… чому ви хочаб раз не назвете мене дитиною. — Він на мить зазирнув під брудну одежину на свої груди. — Панич же знає про Діаса, що си недосвідчений гранич в справах людських…
Дівчина зіжманим кулаком з хустинкою придушила сміх, що вирвався самохіть. Кумедно виглядало те як велике й страшне чудовисько так невимушено глузував з свого короткого й балакучого слуги.
Та посмішка зівʼяла. Бо в її домівці малі діти тужили за матірʼю, яку як і інших безслідно зниклих людей, знаходять частинами тіла немов пазл. Герда переслідувала свою мету, й зараз знаходилась в самісінькій серцевині розгадки. Вона на власні очі побачила як Адам приніс сюди дівчину, із її села.
— Де вона?
Дівчина багатозначно подивилася у червоні очі Адама, що був зараз як ніколи схожий на фантастичну істоту. Був немоа марення з казки та одначе залишався матеріальним. Адам одразу збагнув про кого йдеться.
— Назараз неважливо де вона. Але..
— Мені дуже важливо. — Заперечивши перебила дівчина.
— Я би хотів взаємної довіри Гердо. З дівчиною все в порядку.
— Як мені вам вірити? Я не знаю хто ви і не можу сказати точно що повірила в те що почула.
— Я впевнений ви дуже розумні й скоро все зрозумієте. Прошу вас Гердо, довіртеся мені. — Мʼяко й влучно дібравши слова сказав Адам дивлячись їй у вічі, що було знову ж доречно й заспокійливо. Та не надовго. Скриплячий голос карлика перервав недовгу тишу.
— Си не знаю чи та пані жива, господар сам то бачив які в неї були нападки…
— Ти можеш замовкнути врешті? — Гарикнув до слуги чоловік. — Дівчина зазнала певних потрясінь, й те що вона вела себе не дуже спокійно…
— Ох паничу, я б скоріше сказав ошаліло…
— Досить, ти навіюєш на неї паніки.
Дівчину справді огорнула тонка границя між панікою та страхом за ту білявку. Вона знову згадала перед ким сидить і як далеко знаходиться від колись затишного села, в глибокому й холодному підвалі де хто зна скільки коїлось зла й нещасть.
— Тоді, я би хотіла знати про людей, що назараз зникли безвісти включно з тією дівчиною що лежала отут, — Дівчина ляснула рукою по деревʼяному столу, — Про людей яких передсмертно понівечено так ніби з них посміявся сам диявол. Та ви навіть не уявляєте болі та страждання яких зазнають рідні й близькі коли до них приходять з шматком мʼяса і кісток від колишньої кінцівки родича…
— Я…розумію…
Страшне полотняне обличчя Адама налилося живими фарбами. Велика частина дрібних синіх судин розтяглася — показуючи свіжу шкіру. Та його обличчя нічого не виражало. Ні смутку ні люті. Нічого.
— Мені знайома ваша розповідь Гердо, можете не вірити але я намагаюся запобігти цьому.
Дівчина голосно пирхнула бо не повірила в його відвертість. У ній прокинулись їй притаманні впертість та відвага. Те який він мав хижацький вигляд й куди ніс бідолашну неодноразово вказувало на його злочинний намір. Маньяком був ніхто інший як Адам.
Дівчина сповзла з столу, ноги ледь утрималися на підлозі. Адам відсторонено спостерігав за нею. Понишпоривши в прихованих кишенях сукні, намагалася знайти свій ніж, але його там не виявилося. Її обезброєно. Під натиском тиші й безвиході Герда вирішила тікати. Спробувала чмигнути до виходу але чоловік був дуже високим і навіть не намагаючись перегородив їй шлях.
— Я володію такими ж базовими здібностями аналізу, як і ви. — Він протягнув бліду руку й зжав на її плечі. Від цього жесту у дівчини всередені все похололо. — Ви нікуди не підете. Прошу, довіртеся мені.
— Що вам потрібно? Кров? То нехай це буде моя, а не вбивайте інших!
Адам ковтнув слину (Певно при згадці крові) й зціпивши щелепи мовив:
— Я не вбивця.
— Вважай, я не повірила…
— Що зробити щоб ти повірила?
— Відпусти мене!
Чоловік деякий час вагався та розчепивши досих пір зіжмату долоню на її тремтячому плечі і відступив на крок пропускаючи дівчину до виходу. Був змушений відпустити її довівши свою доброчесність, хоча й страшенно боявся. Все ж таки зараз Адам був стомленим аніж зляканим. Мабуть йому було би все одно якби його зараз не стало. Хто зна чи спить ця істота взагалі та який має розпорядок дня. Ось його маленький приятель виражав зовсім інші почуття до цього. У Родріго Діаса зʼявилася шокована гримаса жаху й гніву, що пожерала поглядом то дівчину то чоловіка.
— Паничу, це… Це точно «Домоклів меч»!
Та за хвилю Герда вже бігла з лісу під лякаючий спів сов.
Додати до улюблених