Світ звузився до одного простого дійства – втечі. Важке дихання та серцебиття, яке гуділо у вухах розпеченою кров’ю, заважали слухати кроки позаду, але достатньо було знати, що там хтось є. І цей хтось був майже знайомим, у минулому приятелем, навіть братом, а тепер залишилася лиш розпечена лава гніву, який давно розтікся по крові отрутою. Рахіль не зупинялася, вона ніколи не хотіла дивитися у його злі очі справжнього демона, але встигла подумати, що скоро зазирне в пекельні райдужки вже ворога. В якийсь момент тіло підвело, нога зіслизнула по вологій черепиці, але Рахіль встигла зачепитися руками та повиснути. Щоб повернутися назад на той же самий шлях пішло декілька секунд, і це стало фатальною затримкою. Важкі кроки зупинилися біля неї. Вона не знала чи варто взагалі підійматися, чи її вб’ють просто зараз, встромивши лезо в спину.
– Я давно тебе не бачив, – ворог наздогнав її дуже швидко. Рахіль гадала, що в неї трішки більше часу. Що коїлося всередині, їй було важко пояснити навіть собі – її роздирали й гнів, й ненависть, яка пекла шкіру десь під серцем, чи в самому серці. Здавалося, що лезо було вже там. – Ти стала доволі швидкою, але недостатньо, щоб я не зміг тебе дістати.
Після цих слів стало ще гірше. Гіркий присмак її невдачі межував зі смертю. Вони десь ходили рядом та танули у спільних обіймах.
Рахіль підняла очі.
Вона була впевнена, що вони палали ненавистю, більшою ніж могло вміститися у мозку, серці та душі. Ненависть точно існувала окремо, поза тілом, і насичувала собою холодне повітря нічного Бостона. Навіть цей проклятий дах.
– Легко бути зрадником, Шей? – питання просто зірвалося з губ, начебто вертілося на язику дуже давно. Рахіль різко підняла голову, таки подивившись йому в очі. Там не було нічого, якась бридка порожнеча, начебто то були її очі, такі ж спорожніли, але розлючені. Долоні спітнілі, тремтіння рук заважало відкоригувати власні дії – вона повинна дати бій, а не померти так безславно, лежачі на вогкому даху.
– Коли зраджують тебе, зрадити у відповідь вже не важко. Підіймайся, Рахіль. Покажи мені чому ти навчилася.
Лезо пройшло майже у самого горла Кормака, Рахіль сама не зрозуміла як так швидко піднялася, але його слова стали сильним поштовхом, і вміло ухилилася від удару у відповідь. Ближній бій ніколи не був її сильною стороною, в ньому вона була трішки гірша, але не безнадійна. Наступний ковток повітря перетнувся з різким випадом Кормака і важким ударом, який вибив все повітря із грудей. У який момент їй здалося, що вона вже не може дихати, але через пару секунд біль притупився. Вона зробила свій хід у цьому танці смерті. Лезо Кормака зажди було у небезпечній відстані від її шкіри. Відстрибнув на декілька кроків назад, Рахіль схопилась за рапіру, але не встигла навіть нею скористатися – зброя відлетіла кудись у темряву вулиць Бостона, а різкий біль запалав у плечі. Відчувався страшенний відчай, який спонукав до боротьби. Коли Шей схопив її за руку із прихованим лезом, Рахіль чекала повна поразка.
Вона заричала, вдарила іншою рукою, але її перехопили.
– Нічого не змінилося, – Шей глузливо посміхнувся та відстебнув прихований клинок, відкинув його в сторону.
– Точно, як був чудовиськом так їм і залишився, – Рахіль скопіювала його посмішку, тільки-но помітив, що капюшон давно не закриває її лице, а пов’язка сповзла на шию. Дихалося важко, особливо, коли сильні руки Кормака тримали так ніби цілі кайдани гойдалися на руках.
– І асасин називає мене чудовиськом? – Шей виразно дивився на неї, його погляд запалав минулою силою – саме тоді, коли їх бій набував певного перевтілення, втрачалася свідома межа між тоді й зараз, яка доводила одне: вони ненавиділи один одного. Ще першого дня її приїзду до Ахіллеса, з першого погляду та слів, які болісно вдарили по ньому. Сьогодні та ненависть нікуди не ділася, але чомусь саме вона заважала зробити Шею останній удар і покінчити з нею назавжди.
– Що тоді, що зараз, – вона гірко посміхнулася. Тремтяче тіло ніяк не хотіло підкоряться, через страх скам’яніло, ніби Шей випустив свій дротик, що паралізує. Та нічого такого не було. Лише страх перед смертю. – Стяг тамплієрів нічого не змінив. Хрест не змінив твою природу, лише знайшов тобі доречне пристосування – буття зрадником та вбивцею, як і планувалося.
Рахіль не знала, що спонукало сказати всі ці бридкі отруйні слова, що обплутували її зі спини, давлячи на лопатки. Там же була рука Шея.
Авжеж її слова спричинили біль, Рахіль відчувала мороз на шкірі, але відступати не збиралася. Гола, нічим не прикрита правда ніколи не подобається, її правда теж болюча, скривавлена, як те плече, кров із якого капала додолу.
– Колись ти навчишся мовчати, а не казати, що думаєш. Але гадаю – це буде не швидко, моя люба, – прошепотів на вухо Шей, та усміхнувся. Рахіль зосередилася на червоному хресті, що висів на грудях Кормака. Невже ця ціна варта всіх смертей та в’їдливих почуттів, які заважали спокійно спати вночі? Вона ставила всі свої гроші, що обличчя полеглих від його братів та сестер ще встають перед ним, коли втома змушувала заплющити очі.
– Невже тобі не боляче, Шей? – вона перевела погляд з червоного хреста, який викликав тільки гнів, на обличчя Кормака. За декілька років мандрівок, пошуків, які ініціювали тамплієри, він постарішав, сталь стала невіддільною частиною сутності, а очі… очі були такими колючими та чужими.
Він нічого не відповів лише відступив від неї на декілька кроків та відвів руку назад – знову почувся звук металу. Приховане лезо сковзнуло по руці. Рахіль зосередилася на руху, біль пройшовся по м’язах, лише секунда могла коштувати життя. Піт біг по спині, липкий страх осів на одягу та у роті присмаком крові.
– У тебе є тридцять секунд, щоб зникнути.
Рахіль не відразу зрозуміла слова Шея, зосереджено блимнула очима, відчув свободу. Пригнічена, поставлена на коліна, свобода; незрозумілі кайдани впали додолу, і вона, не гаючи часу, кинулася у сиру пітьму, щоб сховатися вже там. Коли вона відчула землю під ногами, каплі дощу на щоках та волоссі, тільки тоді обернулася, щоб поглянути на дах, де вони зійшлися у двобої, але Шея вже не було. По її тілу побігли мурахи. Та Шей її відпустив, хоча цього навіть він не зробив для друзів. Рахіль накинула капюшон, витерла сльози зі щоки, та побігла, не розбираючи дороги.
Пісня сьогоднішньої ночі була сумною, пронизливою – так співали вітер та дощ у своєму дуеті. Рахіль відчувала смерть біля себе, кожної хвилини здавалося, що Шей виникне звідкись та покінчить з нею, як з усіма ними. Асасини стали для нього ворогами, в тому було особливе становище й чудернацька витівка долі. Та вулиці закінчувалися, тамплієр не з’являвся, а вона заспокоїлася. Майже. Десь тріснула гілка, Рахіль обернулася, лише вітер, лише дощ і маленькі гілочки, які сипалися з дерев.
– Я не буду боятися тебе, Шей, – тихо промовила вона у пітьму й уявила лице тамплієра, який відразу усміхнувся почув ці слова. Проте її обіцянка цікавила більше, ніж придумана усмішка та таємне знущання. Коли вона не буде його боятися? Коли люди не боялися смерті? Коли не тремтіли й не молилися Богу перед миттю смерті?
Додати до улюблених