Повіяв легкий вітерець, а мій годинник дав зрозуміти, що час на роботу. Напевно, більше вітру і своєї професії я не люблю нічого в цьому світі, тому мені час швидше розпочати свою вечірню рутину.
Загалом я встигаю привести себе до ладу (а це банально прийняти душ, почистити зуби, та поїсти) ще до того, як чую «біп-біп» і розумію, що настав час найцікавішої частини мого життя. Але сьогодні я дозволив собі подрімати, бо ранок присвятив прогулянці Невідомим. Правду кажучи, пустельний світанок дуже гарний. Ніхто нікуди не поспішає, безпритульні ще не нишпорять вулицями, а ти спокійно можеш спостерігати як перші промені турбують царство сонних людей.
Повертаючи голову, бачу всі ці досі нерозібрані коробки з речами, які так і не зрушили ні на сантиметр після мого переїзду… Я мимоволі починаю червоніти сам перед собою, але ось пізніше мій погляд приковує до себе відкрите віконце з фіранкою, що ледь бовтається на вітрі. На гілці я кидаю оком на блакитну сойку, яка виводить свою знову і знову неповторну мелодію. Чи варті ці шматки картону того, щоб налякати цю прекрасну істоту? Абсолютно ні. Тому я вирішую таки зрушити з місця і піти у зробити щось потрібне.
Моя ванна кімната не відрізняється від ванної кімнати інших звичайних людей. Тут є звичайна душова кабінка, умивальник, унітаз і дзеркало з зубною щіткою та пастою в стаканчику, який я забрав за вкрай низькою ціною в період знижок.
Я прийняв душ як завжди теплою водою (дякую всім силам за те, що потік води не змінив свою температуру на нижчу, тому що тоді б я прийшов у сказ і в такому разі я абсолютно не ручаюся за свої дії) і був змушений почистити зуби . Але для цього потрібно дивитися на себе у дзеркало.
Моя сутність завжди у боротьбі сама із собою. На це є дві причини. По-перше, я обожнюю свій колір волосся: рудий настільки, що часом мені здається, наче я схожий на всіх цих персонажів мультфільмів, чиє волосся прикрашене яскравим помаранчевим. 87% опитаних жінок вказували на те, що це найкраща і найпривабливіша моя риса-особливість. А по-друге, це мій опік на половину обличчя, який не дає мені нормально існувати. Батьки казали що я отримав його у дитинстві, але причин ніколи не називали. Та й знати я особливо не хотів. Якось змирився. Майже. Якщо ви – людина з якимось шрамом або опіком на видному місці, ви розумієте мене і те, як мені складно приймати себе таким, яким я є. Зі своїм «прекрасним» обличчям. Хоча, я не сказав би, що це сильно мене турбує. Чесно кажучи, за все своє життя я так і не вирішив це моїм недоліком чи ні. Заплутався я, звичайно, остаточно.
Я вибіг з ванної, тимчасово відставляючи роздуми про свою зовнішність на другий план, накинув зелену толстовку, чорні джинси і за кілька хвилин був уже на вулиці.
Я глянув на свою чорну Ford Crown Victoria, погладив її, неначе кішку (на шерсть яких у мене алергія, як і у 25% населення планети) і намацав у кишені ключ. Сівши в машину, я відчув, як і кожного вечора, цей неймовірний запах, який може вловити тільки водій, коли сидить, тримаючи кермо і вдихаючи аромат своєї машини, наче парфум коханої жінки.
Настав вечір. А значить, що настала моя пора. Час таксі.
Я не працюю у великих компаніях. Зазвичай я просто їжджу вулицями і підбираю людей, які не можуть викликати машину, у зв’язку з тим, що місто у нас невелике, а практично всі таксисти – це або доброчесні сімейні громадяни, які бажають присвячувати себе і свій вільний час виключно сім’ї, або затяті пиячки, які «виїжджають» на роботу тільки тоді, коли потребують грошей на чергову пляшку пива, можливо – чогось міцнішого. Я ж не належу ні до першої, ні до другої категорії, тому виконую замовлення щовечора.
Я їхав не поспішаючи, щоб встигати милуватися красою напівпорожніх вулиць і зазирати у вікна будинків. Так можна дізнатися мільйони історій, прихованих за склом, про людей, які навіть не підозрюють про те, що зараз їх видно усьому світові – варто просто звернути увагу. Сонце тільки зайшло, тому небо вкрилося у теплі відтінки, але місяць уже проглядався між хмарами. Дув слабкий вітерець, і моя душа не могла натішитися.
Біля невеликого дерева стояла молода дівчина, одягнена майже так само, як і я: у толстовку (тільки бежевого кольору) та джинси. На голові у неї була світла гулька, і вже не знаю, домагалася вона ефекту легкого безладдя біля дзеркала, або щойно вийшла з тренажерної зали, швиденько змайструвавши собі зачіску, використовуючи такі підручні засоби як пальці та резинка на руці.
Я б сказав, що вона була схожа на таких поганих і занадто пафосних дівчат з паралельного класу, або на дочку міра міста, а підняті брови ще більше посилювали цей ефект.
Я припаркувався і трохи прочинив вікно.
– Юначе, Ви випадково не таксі? – Як я і очікував…
– Таксі, ще й не дуже дороге.
– Підвезете до Собору?
– Без питань.
За секунду дівчина вже сиділа біля мене. Зізнаюся, на вигляд вона була досить милою та привабливою.
– Не можу вже близько пів години викликати таксі. Вечір, година-пік, а вони не відповідають! – обурилася моя супутниця. – Так і залишитися вночі на вулиці можна! Мене Мія, до всього, звуть, а Вас?
– Навіщо тобі знати моє ім’я? Ми бачимося перший і останній раз, так що від моєї особистої інформації тобі пуття не буде, – я спробував зобразити максимум милої посмішки, який міг, і вже нехай мені вибачить ця дівчина, якщо я її налякав.
Я натиснув на газ і ми повільно поїхали. Я спеціально не набирав швидкість, хотілося продовжити ту поїздку і дізнатися про цю дівчину якомога більше. Іноді я навмисно їду швидше (якщо клієнт мені ніяк не імпонує і не викликає інтересу у розмові), але сьогодні – один із днів, коли я не хочу прискорюватися. Я хочу їхати, щось обговорювати та насолоджуватися вітром та небом.
– Хоча б літературою захоплюєшся? – Запитала моя попутниця.
– Так, є трохи, – і навіть якщо мої пізнання в літературі не такі великі (імовірно) як її, я все одно не відповів би по-іншому. Розмову хотілося підтримати.
– А я книгу пишу.
– Весело, – не сказати, що в житті після цієї новини щось змінилося.
– Ось напишу і ходитиму сама себе цитувати. Уявляєш, ось я йду така і розумними фразами кидаюся? А перехожі тільки й гадають, що «Вона така розумна…». Чи не круто?
– Не те щоб дуже… – не заохочував я таких намірів, хоча ідея написання книги – непогана. – І хіба тільки для цього ти хочеш стати письменником?
Це питання поставило Мію в глухий кут, ніби я загнав полохливого кролика в пастку, звідки йому не вибратися. Не знав я, що подібний до мисливця за кроликами.
– Так.
– Справді, так думаєш? – Я сподівався, що це був невдалий жарт, і що ця приваблива дівчина не виставить себе повною дурепою. Та й моя думка про неї була кращою до цього злісного «так».
– Так.
У салоні зависла тиша, яка здавлювала настільки, що хотілося закрити собі вуха і більше ніколи нічого не чути зовсім. Напруга зростала кожної секунди і ні я, ні моя супутниця не збиралися щось змінювати. Мені здавалося, що в такі моменти нормальні люди повинні бентежитись і намагатися повернути ситуацію в інше русло, знайти нову тему для розмови, але я ніколи не відрізнявся нормальністю. Я лише спокійно видихнув, глянув на дівчину справа проникливим поглядом і змирився з тим, що її вже не змінити, як би хтось не намагався. А жалюгідний час, проведений в моїй непересічній компанії, так і зовсім не вплине на її особистість. Все даремно.
Я викрутив педаль газу і відчув порив вітру, що надає мені енергії, з все ще відкритого вікна. Як вчасно я забув його закрити. Небо не змінилося, хоча заходили сутінки, намагаючись витіснити пастельні тони заходу сонця з горизонту. Найпрекрасніший час доби. Ще прекрасніше їхати в машині, коли тебе ніхто не відволікає і насолоджуватися цим усім.
Я глянув на свій наручний годинник, на мого вірного друга, який відмірює час, і дуже здивувався, що ми їхали трохи менше дванадцяти хвилин. Непоганий результат. Могло бути й менше.
– Приїхали.
– Спасибі. Купи якось мою книгу. Упевнена, ти цитуватимеш її на кожному ходу, – усміхнулася дівчина і дзвінко засміялася. Була б вона приємніша, я б чув її сміх у кожній зірці на цьому нічному небі, але ні. Не сьогодні. – Ось, візьми.
– Хай щастить! – Сказав я, забравши свою належну плату. Середній заробіток на середній відстані. Не погано.
Можна сказати, що вечір удався.
Я почекав, поки Мія пройшла за ріг Собору (якоїсь церкви, в якій, як кажуть, приносять жертву всяким невідомим мені богам. Я в це не заглиблювався, і вам не раджу), щоб не виглядати вже зовсім невдячним і нетерплячим. Все-таки головне кредо таксиста – бути спокійним, наче тебе і немає в машині, та вдячним за будь-які гроші, що дають тобі клієнти. Я порахував сім секунд у своїй голові і розгорнув машину. Час їхати додому. На сьогодні вистачить з мене поїздок. Отримав пару купюр і на цьому задоволений.
Я знавав безліч таких письменників, які так і не стали видатними. Вони не стали геніями. Або хоча б віртуозами, якщо вже на те пішло, а гордості у них хоч греблю гати. Такі люди не здатні розсудливо, оцінювати ситуацію і те, що зрештою вони отримують у надрукованому вигляді. А друкували це вони своїми руками. Я не те, щоб зневажаю таких персон. Я ніколи нікого не зневажаю. Просто ставлюся до всього і всіх нейтрально, самостійно подумки аналізую всю інформацію, що надходить мені, і завжди мовчу про свою думку. Тому що твоя думка нікому не потрібна. Чи варто витрачати сили на зміну долі цієї дівчини, яку я побачив лише раз, на дванадцять хвилин? А чи варто мені нервувати, намагаючись довести їй, що вона не в усьому права? Ні. Та й, якщо чесно, навіть я не впевнений, що я в усьому правий. Кожна жива істота мислить інакше, ніж інша і це цілком нормально. Головний парадокс у тому, що, якщо її книга колись дійсно побачить світ – я прочитаю це творіння з величезним задоволенням, тому що це буде плід немислимих праць цієї дівчини, за що її банально треба шанувати. І це спосіб дізнатися її такою, якою вона бачить сама себе. А саме це я люблю найбільше у світі.
Сонце вже давно сіло, поступившись місцем ночі. Зірки потихеньку починали виблискувати все яскравіше, а люди так і зовсім зникли у своїх нірках-житлах. Я подумав, що одягти толстовку було найправильнішим рішенням з усіх, що я приймав за сьогодні, бо температура повітря значно знизилася і якби я схопив свою футболку, яка лежала на стільці поруч із моїм ліжком, то, мабуть, вже давно б замерзав і проклинав що тільки можна.
Я їхав все далі і далі від місця висадки пасажирки, а цвіркуни, що ховались в кущах, співали все голосніше і голосніше, але все ж таки, в цьому оркестрі вечірніх звуків солістом були сойки. Ці блакитні пташки виводили свою партію, не соромлячись нікого, ніби інших і немає зовсім, ніби їм і в рівню не годиться цей вітер, який дедалі посилюється, і коники, що на крещендо намагаються вимолити собі першість. Чи зможе людина колись досягти такої ідилії звуків і в той же час симбіозу поєднання тембрів? Без поняття. Ось тільки я чую це від істот, які знаходяться нижче homo sapiens у гілці еволюції, щовечора.
Роздумуючи, що сьогодні почув і що для себе виніс, я був уже вдома. Заглушив мотор. Переконався, що Мія нічого не забула всередині. Зачинив двері. Зайшов до квартири.
Як дивно щоразу заходити в те саме приміщення. Будинок – це ніби клітина для піддослідних мишей, де знаходиться приманка. Чи є десь у моїй квартирі приманка? Якщо є, то я не знаю, що це. Сойка вже давно відлетіла і більше не співала своїх пісень у моє вікно. Шкода. І на що я сподівався? Мовляв прийду додому, а вона все так само сидітиме на гілці? Нісенітниця.
Я зняв свою толстовку, одягнувши ту саму футболку, що так давно чекала мене на стільці і плюхнувся на ліжко. Я й забув, що залишив телефон удома. Якщо подумати, то я взагалі не пам’ятаю, чи брав його колись із собою на роботу.
Нічого нового не було. Живу я без телевізора, тому його перевіряти не потрібно. Дивно, але сьогодні весь день перевернутий настільки, що я не згоден йти зараз у ванну і знову повторювати той же ритуал, що проводив перед виїздом. Зі мною сьогодні явно щось не так. Та й все одно.
– Привіт, мила, – моя блакитна подружка знову прилетіла на дерево біля мого будинку, співаючи свої трелі і занурюючи мене в сон.
Додати до улюблених