-Юстину, ти там ще довго? – Дівчина, яку звали Уляна, стояла і чекала подругу коло її дверей. Вона простояла так ще хвилини зо дві і не почувши відповіді промовила ще раз. – Юстю…?
-Так-так! Хвилинку, не можу мх… Дещо знайти! – Викрикнула дівчина з середини.
Уляна тільки голосно видихнула.
Нарешті, дівчина вийшла:
-Чому ти так довго?
-Ну вибачай подруго, ти, ж знаєш мене, – почала вибачатися дівчина.
-Так знаю. А ще я знаю що у нашої Каті сьогодні весілля!
Сьогодні село гуляло на весіллі у сім’ї Корнієнків, які віддавали свою доньку за одного пана з міста. Якими ж щасливими були батьки коли дізналися який статок у їхнього зятя. Покликали все село гуляти. Цілий тиждень заготовлювати наїдки і напої з настоянками.
Ось вони вже підходили до церкви де відбувалося вінчання. Людей було море і місця в храмі не вистачало. Тому Юстина вирішила залишитися на дворі:
-Улю ти ходи в середину, все таки то твоя сестра, хоч і двоюрідна, а я на дворі побуду. Он там коло тина, під деревом стану, а ти йди.
-Точно?
-Так.
-Тоді я побігла.
Дівчина залишилася сама.
Провівши подругу поглядом, вона пішла до дерева. Людей було не багато, тож дівчина спокійно могла опертися і чекати коли закінчиться церемонія.
Та тут вона побачила як повз пробіг якийсь чоловік і зупинився навпроти дверей. Він подивився по бокам і попрямував до дерева біля якого стояла Юстина. Вона це помітила і швидко повернула голову в іншу сторону. Але цей незнайомець підійшов до неї і спитався:
-Перепрошую, а тут відбувається вінчання Миколи Савчука та Катерини е… Вибачте фамілію я не пам’ятаю.
-Катерини Корнієнко? Так тут. А ви хто?
-Я друг нареченого, – все ще віддихаючись говорив він. – Трошки заплутав в вашому селі… Вибач.
-Загубились? Ха та не може бути. Видно вам сонечко напекло.
-Хм, може, – чоловік ніжно посміхнувся.
Юстина знову перевела погляд, а чоловік обперся на дерево так само як і вона, і знову спитався:
-А ви чому тут стоїте, а не в середині?
-Я також запізнилася, але не загубилася — єхидно відповіла.
Між ними знову повисла довга мовчанка. Але до моменту поки чоловік не спитав:
-А можна задати вам ще одне питання?
-Хм? Ну давайте.
-Як вас звати?
-Мене? А вам навіщо?
-Просто. Цікаво як люди звуть таку красу.
Дівчина здивувалася і зніяковіла:
-Юстина, але вам це не потрібно.
Чоловік тільки хмикнув і тихо відмовив:
-А мене Остап і надіюсь вам воно знадобиться…
Вони простояли так ще деякий час до моменту коли дівчина вгледіла подругу яка йшла сходами з церкви. Не промовивши ні слова вона швидким ходом пішла до неї, а чоловік тільки дивився в її спину.
-Надіюсь ми ще побачимось, Юстино… – тихо промовивши також пішов до натовпу.
Додати до улюблених