Сіре небо затягнулося хмарами, мовби шаллю покрило небосхил. Я з нетерпінням чекаю того дня, коли на цьому далекому від всього сущого острові, з’явиться хоч один промінь благодатного сонця. Тут усе страждає від мороку. Люди, рослини, тварини… І я у тому числі. Моя роль у цьому житті вирішена наперед. Стати покірною полоненою королівських порядків. Не показувати носа з покоїв, і чекати час, коли мій брат зможе зайняти престол , а я стану жінкою одного з високоповажних чиновників. В цих стінах тішать лиш самі дрібниці – книги , і вікно з якого видно берег острову. Лінія берегу сходилася десь в далечині , десь в недоступному для мого погляду , місці. На острові було не так багато плодових дерев , радше тропічних лісів, що “огортали” одну з частин високого сірого неприступного замку.
Коли мій батько був здоровий , часто привозив мені книги з далеких країв. Зараз , коли всі історії прочитані, і батько хворий, в мене залишилося на одну розвагу менше. Я довіряла лише його смаку , тому слугам не дозволялося вибирати самостійно нічого, починаючи від мого вбрання і закінчуючи тими ж книжками.
З відкритого вікна моєї , скоріше в’язниці, аніж кімнати доносився аромат моря , що вирує так сильно , як і мій дух. Хочеться вистрибнути прямо з віконечка на зустріч вітру, який гойдає могутні гори. Але… Я житиму. По-іншому. По-своєму. Не такою ціною…
Море кличе мене своїм принадним виглядом, наче співає моє ім’я під час відливу. Я накинула плащ і зашнурувала черевики. Мені було байдуже, наскільки холодно зовні. Ключ тихо перевернувся в замковій свердловині, я озирнулася – нікого нема. Від м’якого кроку я перейшла до бігу. Бігла по сходах, не боячись впасти. Мене помітила охорона. Вони помчалися за мною. Тільки цього не вистачало! Зайвий хвіст мені ні до чого.
– Пані Розмарі ! Перестаньте так швидко бігати ! Куди ви прямуєте?Знову до моря? – головна служниця кричала мені услід, але я не намагалася послухати її і краєм вуха.
Мені загородили шлях. Двоє охоронців в обладунках з гострими клинками в руках.
– Пропустіть мене негайно! – наказала я, викрикуючи.
– Пробачте пані, ви самі знаєте правила , вам не можна покидати замок без дозволу.
Тільки я хотіла заперечити , як в метрі від мене стояла головна служниця – Вівіан.
Дідько! Я обернулася і помчала до вузького проходу з права від вхідних дверей. Якщо правильно звернути , то можна втікти з іншого боку палацу. Порушувати заборони мені не вперше , інакше я б вмерла від нудьги в цих зловісних сірих стінах…Але не тут то було. Міцна рука похилої жінки вхопила мене за рукав плащу.
– Повертайтеся до себе. Ніхто не хоче проблем. – Вівіан підвела брову і виставила ногу вперед , схрестивши руки на грудях.
– Я хочу побути наодинці. Хіба є причини, через які я не можу вільно пересуватися , куди серце забажає? Тимпаче , недалеко від дому …
– Так. Ви – принцеса. Припиніть поводити себе так наївно. Вас чекають ваші обов’язки…- не встигнула вона договорити , як я її перебила.
– Мені хочеться свободи. Кожен мешканець цієї “в’язниці” не бачив і тіні свободи. – я зітхнула.- Мої обов’язки – стати дружиною , бо такі порядки. Ти мала на увазі тільки це і нічого більше.
Служниця блукала поглядом то по стінам, то по підлозі, роздивляючись давно знайомий інтер’єр. Вона зітхнула і спробувала знайти відповідь , яка була б компромісом для нас.
– Але тільки цього разу, і…- мабуть , я надто натиснула на ню.
– Що?
– Джойс піде з вами і поверніться до своїх покоїв. Ви маєте виглядати відповідно до свого статусу. – Вівіан звернула увагу на мої шнурівки, що встигли розв’язатися під час бігу.
Не поспішаючи , я піднялася сходами до своєї кімнати. За мною слідували служниці.
На краю ліжка хтось сидів. Це була дівчина , яка неохоче розглядала книги.
– Та що толку з них? Їх же легко знищити. Теж мені корисне джерело інформації.
– Є толк. – вона перевела погляд на мене. – Не кожен може зрозуміти , в чому принада читання, і не важливо яка мета даного заняття. – я сіла навпроти дівчини.
– Світ змінюється. Тому книги з часом втрачають свою актуальність.
– Ти не знаєш яке їх багатство. Судиш про гору за одним каменем.
Служниці відчинили двері покоїв.
Переді мною був вибір вбраннь для прогулянки. Я вказала на світло-синю сукню і піднялася зі стільця. Жінка , чию сукню я обрала , взялася переодягати мене, але це не заважало продовжити діалог.
– Ти права, Джойс. Світ мінливий , але як би він не змінювався – життя залишається колишнім, зі своїми печалями і радощами. Саме тому книги завжди будуть актуальні.
На це моя співрозмовниця нічого не відповіла, лише пирхнула.
Мій корсет затягнули сильніше і одягли в сукню. Більше ми не перекидалися словом, до поки Джойс не порушила тишу.
– Твої черевики… – я опустила погляд на взуття, – і справді розв’язані.
Інша служниця почувши нашу розмову , почала перевзувати в щось більш “відповідне” для принцеси. Моє золотисте волосся заплетене в густу косу, що спадала на плече. На них же накинули темно-синій плащ.
***
Тепер мені не хотілося бігти вздовж берега.
– Як тобі море? Хочеться втікти ? – кепкувала Джойс.
– Дуже хочеться, аби тебе потішити. – вітер сьогодні не такий сильний , але біля моря завжди холодно.
Я нахилилася до води та вмила руки.
– А якщо чесно… Я розумію чому ти так сильно хочеш втікти. Нізащо не змирилася б з такою долею.
– А хто каже , що я змирилася? Моє тіло скоріше приймуть скелі і хвилі, аніж я дозволю якомусь незнайомцю взяти мене в дружини.
Дівчина сіла поруч зі мною.
– Інколи мені хочеться захистити тебе , бо ти радієш усьому , що дає життя і вмієш обирати з того, що воно пропонує. Інші так не вміють. Їм простіше прийняти уготоване.
Я лише мовчала. Шум моря відповідав за мене. Пальці малювали хаотичні лінії , нагадуючи хвилі , що розбивалися об каміння або зустрічалися з піщаним берегом. Пташки качалися на воді і інколи літали в похмурому сірому небі, чиї кордони не оточували високі скелі по обох сторонах берега.
Я повернулася до Джойс, і тепер розглядала її , а не водяну гладь. Чорне заплутане волосся , дещо темна шкіра і блакитні як гортензії очі. Продовгуватий ніс з горбинкою , тонкі губи і хитра усмішка. В її обличчі я бачила саме море , небо і кручі. Вона сиділа підібгавши коліна , і навіть так здавалася вищою за мене. За хвилину вона стояла у весь ріст. Навіть під безліччю одягу її фігура виглядала худорлявою. Вузькі темно-зелені штани і кремова тепла кофта з коміром тільки підкреслювали особливості її тіла. Плечі вкривав плащ кольору воронячого крила. Якби в Джойс були крила , то безсумнівно були чорними як вугілля.
– Повернемося до замку – я не питала чи хоче цього моя подруга.
– Добре – вона лише покликала служниць і ми направилися до “темниці”. Будь-яка назва від фортеці до укриття, тільки не дім. Можливо, колись я його матиму. Ми перейшли пляж і дійшли до кам’яних сходів , що переходили в стежину з плит. Стіни замку давно поросли плющем. Біля воріт палацу стояла охорона в обладунках з темного зачарованого каміння , що в сотні разів міцніше сталі , – іріума. Такі обладунки відрізнялися високою гнучкістю.
Всередині на нас чекала Вівіан. Вона свердлила нас карими очима знизу до верху, тому що була нижче за двох докучливих дівчат.
– Либонь , захворієте обидві. Звалилися на мою голову.
Що мені подобалося в головній служниці – це те , що вона завжди була прямолінійною.
– Пані Розмарі, сьогодні ввечері , принц Наркіс бажає вас бачити.
“З чого це раптом я йому знадобилася?”
– Я прийму ванну, а потім відвідаю батька – сухо вимовила , наче зовсім цього не бажала. – До зустрічі, Джойс.
– Прощавай – вона тихо прошепотіла і пішла з Вівіан.
Доречі , та була її далекою і єдиною родичкою. Дівчинку кинули при народженні , і нікому не було до неї справи окрім жінки. Вона не мала дітей , тому та була їй як донька.
Я повернулася до свої покоїв. Вони не були такими розкішними і як у брата, але досить світлі і просторі. У ліжка стояв скляний туалетний столик з мельхіоровою скринькою та засушеними білими квітками. На пам’ять про свято троянд. Він щорічно проводиться в нашому королівстві.
Існує легенда , що якось ремісник , закоханий в одну з вищих ( так називали людей , які володіли давньою магією) , збрехав про крадіжку білих троянд, аби захистити дівчину , яка заради забави поцупила квітки в торговця. За це ремісника повісили на головній площі міста, але після страти його тіла на стало. На його місці лежало дві білих троянди. З тих пір, всі закохані дарують ці квіти з надією , що їхні почуття , як і квіти приймуть.
В двері постукали. Напевно , ванна готова. Я спустилася по сходам , не зважаючи уваги на картини : одні належать відомим художникам, а інші мого авторства. Мені подобалося займатися живописом. Хоча я любила усі жанри образотворчого мистецтва, особливо графіку.
Служниця відкрила переді мною двері в кімнату , наповнену паром. Я роздяглася і мені допомогли піднятися на подіум , простір якого наповнений водою.
Я залишилася одна. Аромати лаванди і лісових трав витали в повітрі. Поринувши з головою в воду , я сама стала духмяною квіткою. Мить насолоди така коротка , що здається ,я отямилася , коли моє волосся заплели в дві тонкі косички, а опісля з’єднали як вінець і прикрасили золотим лавром. Сережки пасували до головного убору, пишна сукня з об’ємними рукавами , що відкривала плечі та ключиці.
Я подивилася у дзеркало : багряне вбрання з жаккарду* з позолоченими візерунками підкреслювали бліду шкіру. Прямі брови і ніс, сірі очі – усе в мені від батька , окрім кольору волосся. Мама завжди гордилася цим, я своїми “золотими ” нащадками , що унаслідували її колір волосся.
Я вийшла з покоїв і попрямувала в кінець коридору, до батька. Дихання стає важким , наче я ковтаю уламки скла. Я видихнула. Якби не хотілося плакати , сльози би тільки погіршили стан батька. Черговий вдих і видих. Я вирівняла дихання і тихо ввійшла до кімнати. Наблизившись до ложа , я сіла на обшитий табурет. Король спав. Я взяла його за руку і говорила вголос , не боячись , що мене не почують.
– Любий тату, благаю , не дай хворобі тебе скорити. Нашій сім’ї і державі потрібно світло. Ти забрав у нас всіх сонце. Ніхто не може так сяяти як ти. – я припідняла його руку і піднесла до губ. Ніжно поцілувавши, відпустила. – Мій повелитель тільки ви, ніхто не затьмарить вас.
Я поклонилася і вийшла з кімнати. На мене чекала вечеря з Іудою, з моїм братом.
Жаккард*- дорогоцінна тканина, яка утворюється з переплетення ниток.
Додати до улюблених