Усе палало.
Дим сягав неба так, що вже й не було зрозуміло чи є сонце взагалі. Крики агонії змішувалися із благаннями про помилування, поки одні оплакували втрати, інші радісно підтримували дійство.
Спочатку, комусь може здатися, що це пекло у своїй красі, а комусь так буде здаватися й до кінця життя, не важливо, затягнеться воно на роки чи обірветься через мить. Та, насправді, це було місце, де страчували найбільших злочинців та бунтівників, на яке зазвичай відводили невеликий клаптик землі за будь-яким містом. Та сьогодні все було інакше.
З узвишшя можна було побачити, що за стіною вогню ховається ціле спалене поле, що сягає в найкращому випадку з десяток кілометрів. Вся його площа повністю пронизана колами зі священного Нірського дерева і на кожному за них висіло обгоріле, проте живе тіло.
Почорнілою травою ходило близько пів сотні чоловіків у молочно-білих костюмах, на спинах у яких, золотими нитками, було вишито дерево, на гіллі якого тримається сонце, — символ … , богині Нового життя. У кожного з них був кинджал, яким вони завершували те, що не зміг зробити вогонь. Штрикали спалених у серце, якщо від нього там ще щось залишилось.
Ті чоловіки знали, що істот, хай вони й не смертні, можна убити лише встромивши Кинджал Всіх Стихій у серце, проте Вони обрали найбільш варварські способи страти та поєднали в єдиний ритуал, у який заставили усіх повірити, залишивши легку смерть на останок. Причиною тому була їхня кровожерливість та жорстокість, ті, що віддано поклонялися богині життя, в результаті сіяли лише смерть.
Вони — це влада, жорстка та абсолютна.
Вони — це руйнація, нещадна та безумовна.
Вони сіяли смерть та паніку.
Вони несли покірність та безвідмовність.
Вони творили історію.
***
Зі сну мене вирвало те, що карета налетіла на камінь і моя голова боляче вдарилася об шибку. Я чула, що по даху стукотять краплі дощу. Хоча мій вогонь і не залежав від погодніх умов, я не надто його любила. Покоївка, яка наглядала за мною, думала, це через те, що мою матір вбили у дощовий вечір . Можливо вона була права, проте я не бачила ніякого зв’язку.
Відсунувши шторку, я виглянула у вікно з надією оцінити наскільки ми уже близько до Академії. На вулиці, очевидно, уже була глибока ніч, тому мені вдалося побачити лише двох вершників, що їхали поряд з екіпажем. Батько відправив зі мною шістьох гвардійців. Хоча я й не бачила змісту брати стількох людей у дорогу на півтори доби, проте він наполіг. Переживав Лорд Беллуму за мене, як за свою доньку чи як за єдиного спадкоємця я не знала, мене й не надто цікавило.
Я глянула на невелику скриньку з червоного дерева, де лежала моя діадема. Річ, що надає видимість влади. Я змусила себе взяти цей атрибут лише з причини, що в Академії Менсет-Сільви, куди я прямую, навчалися лише діти знаті або правлячої верхівки, тому там, як належить, буде проводитися вишуканий вечір по приїзду усіх першокурсників. Як спадкоємиця Беллуму — другого за площею та владою земства в Ідилії, я повинна дотримуватись формальностей і бути в офіційному вбранні, адже я їду в першу чергу налагоджувати стосунки та будувати гарну репутацію, а навчання — лише приємний бонус.
Виринувши з думок, зрозуміла, що в животі уже бурчить. Варто мені було нахилитися до невеликої скрині, де лежала їжа, бік карети щось штовхнуло. Я чула як ззовні іржуть коні, варта вигукує команди один одному, візник намагається стишити тварин, як раптом все затихло. Залишилися тільки звуки дощу. І пусків стріл…
Я впала на підлогу і одразу після цього в стіну, де щойно була моя голова, встромилась стріла. На щастя, вона б мене не вбила, але покалічила б добряче.
Вихопивши меч з піхов я вискочила з карети і стала оглядатися. Виявилось, що ми уже в’їхали в Ліс Предків, це означає, що ми близько до Академії. Я з легким усміхом подумала, що варто буде леді Циреї зробити зауваження щодо безпеки.
Побачила одного з вершників за п’ять метрів від мене, на узбіччі, від відбивався одразу від трьох розбійників. Я швидко вирушила туди. Побачивши, що я прямую до нього вже бува хотів щось сказати, проте передумав, мабуть, оцінивши ситуацію.
Не дивно, але на навчання бойових мистецтв батько акцентував особливу увагу, тому я досконало вправлялася з усіма видами зброї, а в рукопашному бою володіла п’ятьма техніками. Ця сутичка із розбійниками була для мене лише незручністю, що спіткала по дорозі і не становила реальної загрози. Я так думала.
Раптом переді мною вискочив чоловік чи, може радше хлопець, в темряві було важко оцінити. Він замахнувся на мене клинком, клинком з витесаними рунами, клинком з Нірського дерева, це був Кинджал Всіх Стихій…
Від шоку я впала в ступор, тому встигла відвернутися від удару в останній момент. Побачене однозначно вивело мене з ладу, а тим часом хлопець не втрачав часу, вибив в мене з рук меч та повалив на землю. Я вперше зустрілася із ним поглядом, сірі очі, смертний. Відколи смертні, чорт забирай, орудують зброєю Комісії?
Часу на роздуми не залишалось.
Я випалила його серце, поки клинок не досяг мого.
Додати до улюблених