– ДжоДжо, я шкодую про все, що раніше накоїв! – відчайдушно кричав Діо, який сидів серед великої кімнати, вона була освічена лише свічкою, але це не заважало бачити похмурі емоції на лиці навпроти та деякі середньовічні елементи інтер’єру. Здавалось, вони були не єдині в кімнаті, а єдині на землі, переживаючи свої емоції, як щось найголовніше – кінець світу. – Причина моїх дурних амбіцій в тому, що я народився страшенно бідним. Я був дурним. Намагався отруїти того, хто допоміг мені. І все, щоб заволодіти його майном. – в його очах було видно сльози а голос повний жалю за скоєне. В очах Джонатана проскочила фатальна капля суму та розуміння. – Доказом мого покаяння є те, що я повернувся в маєток, щоб здатися! – з його очей полились сльози. Джонатан здивувався, він не очікував такого – сліз і прохань пробачити, він бачив їхню розмову по-іншому, де він був готовий плакати, а не його співрозмовник. – Я міг втекти. Але я хочу відповісти за свої гріхи.
– Пане Джостаре… Будьте пильним. Не вірте цьому пану! – в іншому кінці кімнати загорілась свічка, показуючи все навколо неї. Там стояв чоловік. Високий блондин з довгим пишним волоссям, яке під вогнем свічки здавалося білим. На його голові красувався капелюх, який в битвах використовувався, як дієве знаряддя для вбивств.
– Що!? – блондин, окригливши очі, не розумів, що відбувається. Він оглянув чоловіка, розуміючи, що той найпростіший негідник. Так, чому він тут стоїть і як судя йому виносить вирок?
– Ви певно шокований, і гадаєте, хто я такий. Тож дозвольте представитись. Я – настирний Спідвагон. – почав він з посмішкою підходити до хлопців. Діо явно був не зацікавлений цією інформацією, але вередувати не став. – Я слідував за паном Джостаром аж сюди, бо хвилювався за нього. – сказав, підходячи ближче до здивованого ДжоДжо, який навіть не подивився на нього, його погляд був прикутий до ще карих очей Діо. – Пане Джостар! Вислухайте мене! Я жив у темряві зі самого свого народження. І бачив багато злодіїв. Я можу по запаху відрізнити добру людину від поганої! – Переходячи на крик, впевнював Спідвагон хлопця. Він різко вказав пальцем на блондина, зверхньо дивлячись, Діо починав панікувати. Блондин не знав, як вийти з положення, тому просто далі слухав, чекаючи нагоди. – І цей хлопець тхне. Він смердить гірше за лайно. – Спідвагон жбурнув в Діо підсвічником, від якого той успішно ухилився, при цьому не виразивши жодної емоції. – Я ніколи не зустрічав когось злішого за нього! – Він все дивився на Джонатана, але той дивився на Діо, що змусило того зробити те саме, ще зліше кажучи. – Ти кажеш, твоє оточення зробило тебе негідником?! А я скажу! Ти був падлюкою з самого свого народження. – Джонатан, трохи нахмурившись, продовжив слухати. – Пане Джостаре, ми маємо негайно здати його поліції! – знову звернувся до ДжоДжо Спідвагон, думаючи, що настав час витягати козирі. – Ти бачив раніше цього хлопця!? – повернувся до Діо. Тепер з пітьми вийшов невеликий на зріст китаєць. Здавалось, здивування блондина не може бути більшим, а ні може. Він упевнився в цьому, побачивши знайоме обличчя.
– Діо, цей східний торговець готовий свідчити, що ти купляв в нього отруту. – сказав Джонатан, досі шкодуючи, що все саме так. В той момент, ніби в театрі, мабуть, на найгіршій виставі, штори розгорнулись, показуючи батька ДжоДжо та поліцейських. Вираз їхніх облич свідчив про те, що вони все чули.
– Діо, я все почув. – пролунав засмучений голос посивівшого батька, він ледь міг підняти свій погляд на нерідного сина. – Мені дуже шкода… Твій батько врятував мене… І я старався виростити тебе зі всією любов’ю, надією, що ти станеш мені другим сином! – він виглядав змучено, хвороба давала про себе знати, забираючи всі сили з організму. – Я піду до своєї кімнати відпочивати… Я не хочу бачити, як мого сина сковуватимуть в кайданки. – Джордж розвернувся в бік сходів, опустивши погляд.
– Що ж… Ви завели мене в глухий кут. думаю для мене це кінець… – Діо показово сумно, відвівши погляд від старого чоловіка, глянув на всіх присутніх, ніби здався.
Батько вже прямував до сходів, як раптом почув слова, які заставили його повернутися назад : ” Цей хлопець… Ви не спіймаєте його..”. Це сказав торговець, який і стане причиною його майбутньої смерті від хвороби, він виглядав впевнено в кожному звуці, який тільки видав. Джордж прислухався.
– Так підказує мені доля… – Він, прижмурившись, оглянув хлопця. – Справа не тільки в трьох родимках на його вусі, а ще у рисах його обличчя. Він був народжений з величезною удачею. – Джордж насторожено поглянув в бік юнаків, слідкуючи за кожним рухом. Діо наставив руки, ніби говорячи : ” Давайте, натягуйте кайдани, я готовий!”.
– ДжоДжо… я даю сам себе арештувати… Але наостанок вдягни на мене кайдани саме ти… За ті сім років, які ми провели разом! – спокійно попрохав Діо, хоча і в очах його був дивний блиск. Він легко торкнувся свого плеча і сказав. – Я пошкодив своє плече… Якщо я можу щось в тебе попросити, то не будь занадто грубим. – ДжоДжо був спантеличений словами блондина.
Він не хотів в це вірити. Людина з якою він прожив майже все своє життя, тепер здавалась чужою. Хоч вони часто сварились та до такого не доходило, він ніколи не міг просто його зненавидіти, перестати вважати своїм братом. Коли Джонатан дізнався про справжню причину хвороби батька, він зрозумів, що вони з Діо ніколи не були справжніми братами або друзями. Та Джонатан не міг просто відпустити те, що було. Не міг повністю змиритися з цією думкою, що Діо просто мерзотник, якому байдуже на всіх, крім себе. Все ж надія вмирає останньою…
Це занадто для нього. Йому всього лише шістнадцять років, а він стільки всього пережив. Смерть матері, Денні і зараз його батько знаходився на порозі гибелі від недуги. Він втратить все. Через Діо. І він не плекав ненависті до людини, яка зараз стоїть, простягнувши руки. Але він розумів. Його використовували для своїх егоїстичних цілей. І все ж надіявся, що той навернеться. Наївний.
– Будьте обережним, пане Джостаре. – серйозні слова Спідвагона повернули його в жорстоку реальність, він з сумом опустив погляд вниз. В нього не було вибору.
– Гаразд, я вдягну на тебе наручники! – рішуче сказав юнак, різко піднімаючи погляд, швидше щоб заспокоїти себе, показуючи, що не боїться.
Джордж уважно слідкував за кожним рухом Діо. І ось він помітив, як щось блиснуло між його одежі. Швидко зрозумівши, що це ніж, він попрямував в бік сина, з наміром його захистити, кожен рух давався складно, але адреналін в крові робив свою справу. Джонатан не помітив його, тому продовжив свою справу. Діо з хитрим поглядом, окутаним димкою самовпевнонсті, та легкою посмішкою, повільно з дивним спокоєм сказав.
– Знаєш ДжоДжо… Існує межа людської сили. – почав Діо під здивовано-зацікавлений погляд Джонатана. – Я вивчив дещо за своє коротке життя… Чим детальніше плануєш, тим менше шансів, що все піде згідно за планом! Допоки ти не станеш надлюдиною…
– Що ти щойно сказав!? – запитав вражений Джонатан. В очах блондина блиснула небезпечна іскра.
– Я відкидаю все людське! ДжоДжо!! – він витягнув ніж і замахнувся ним в сторону Джонатана. Це був його останній крок до своєї мети. – Я піднесусь над людством!! – він швидко витяг кам’яну маску і одним різким рухом одягнув на себе, приховуючи скажену посмішку.
– У нього ніж стріляйте в нього! – закричав хтось з офіцерів, піднімаючи руку вгору та обертаючись до інших.
– Обережно, пане Джостаре!! – схвильований голос Спідвагона здавалось був найгучнішим, він мимоволі витяг руку вперед, наче пробував зупинити.
– Навіщо тобі кам’яна маска… – ДжоДжо був здивований і наляканий такими діями Діо, він зробив один мікроскопічний крок назад, не відриваючи погляду, згадуючи про свої досліди. Джонатан би не встиг відійти або ухилитися, тому залишився стояти.
– З твоєю кров’ю ДжоДжо… – Посмішку хоч і не було видно, але була чутно в голосі. Джордж зробив свій останній довгий крок, опиняючись тепер перед Діо, і ніж попав, але не в Джонатана, що було неочікувано для всіх. Всі на мить застигли, та коли батько почав падати, прийшли до тями.
– О, ні!! – крик рознісся по маєтку. – Ніж зачепив життєво важливі органи. – Джонатан не міг розрізнити голос, не міг зрозуміти хто кричав, він просто схопив свого батька, оглядаючи його. На його боку кровавими ліліями розквітала рана. ДжоДжо невагомо провів пальцями по ній, дивлячись розгубленим поглядом. Він просто не міг усвідомити.
– Ха-ха-ха!!! – Діо надягнув маску і торкнувся своїми, вимазаними кров’ю, пальцями до неї, навіть не глянувши в кого попав, тепер це його не цікавило. Шипи встромилися в голову Діо, він трохи нахилився назад та застиг, що означало, що він вже не людина.
Почулися постріли, кулі без проблем досягнули завмерлого тіла. Через мить блондин відлетів і, розбивши вікно, опинився на дворі під дощем, вода попадала в рани, змішувалися з кров’ю та стікала з на вигляд мертвого тіла на бруківку, бодуючи собі шлях по малих рівцях між камінцями. В нього попали всі п’ять куль, що для нормальної людини було б смертним вироком. Здавалось, він помер, але чи так було насправді…?
***
Пролунала мелодія будильника. Джонатан різко підкинувся з ліжка, віддихуючись, ніби після бігу. Що за дивний сон?! Що там робить Діо та вчитель хімії?! Він ще навіть не бачив його, але зрозумів, що це він через ім’я, яким він представився – Спідвагон. Це було дивно. Він повинен перевірити, чи насправді Спідвагон так виглядає. Якщо так, то з ним твориться щось паранормальне.
Весь ранок ДжоДжо був, як на голках. Ходив задумливо по маєтку, ніби мумія, яка щойно прокинулась від довгого сну, не розуміючи, що відбувається. За цей ранок він встиг одягнути футболку навиворіт, спалити тост і насипати в свій чай замість цукру сіль. Джордж тільки стурбовано спостерігав за своїм сином, але, коли той переплутав плин для посуду і мило, він не втримався.
– Щось сталось? – схвильовано запитав батько та схоже його син не почув. Він, ніби був не тут. – Джонатане! – юнак аж підстрибнув від несподіванки, чуть не розбивши тарілку, яку вже клав на сушку для посуду. Побачивши, що син слухає, запитав знову, нахмуривши брови. – Щось трапилось? Ти сьогодні сам не свій.
– Ахх… Просто сон дивний приснився. – Джонатан зрозумів, що цього недостатньо, тому продовжив. – В ньому був ти і мої друзі. Навіть мій викладач, якого я ще не бачив, тільки ім’я знаю, бо друзі розповіли. – сказав хлопець знову задумуючись. Джордж побачив це, тому продовжив, привертаючи каплю уваги.
– Я думаю, що це через велику кількість інформації, не зважай. – заспокоював батько, легко посміхнувшись, Джонатан насилу посміхнувся йому у відповідь, досі бачучи його закривавлене тіло перед своїми очима.
– Так, напевно ти правий. – погодився ДжоДжо. Він повільно пішов до своєї кімнати, спиною відчуваючи погляд батька.
Юнак вже менш напружено почав свої збори до університету. Зібравшись, взяв свої речі, накинув куртку і вийшов з дому.
Надворі вже стало холодніше. Більш схоже на осінь, хоч і ранню. Взагалі він рідко хворів, але для вигляду мусив тепло одягнутися, не хотів заставляти свого батька ще хвилюватися. Одягнув він свої улюблені брюки, а зверху його любимий фіолетовий светр, який віддавав синім відтінком, що підходив до його волосся. Зверху хлопець накинув чорну легку куртку, з якою був вчора в школі, прогнозуючи, що і сьогодні він не буде її вдягати, ідучи додому.
Дійшовши до школи, він побачив, що та був огороджений жовтими стрічками, вони рухались то вперед, то назад під впливом легкого вітру. Біля школи стояла машина швидкої допомоги і дві поліції. Самі люди, які були в цих машинах зараз ходили десь всередині школи, хоча деякі і з зовні, щось записуючи в своїх телефонах або розмовляючи з кимось з учнів.
ДжоДжо спантеличений цим, почав шукати своїх друзів, щоб розпитати, що сталось. Його товариші відрізнялися своїм високим зростом. Особливо Діо. Тому шукав він недовго. Як тільки помітив їх, то побіг в їхню сторону, розпихаючи учнів, на що отримував незадоволені погляди. Їх на диво було багато(учнів). Ніби знали, що сьогодні щось трапиться. Ну, можливо, хтось і знав.
– Привіт, хлопці. – закричав до них юнак. Вони одразу повернулися… Що ж всі повернулися. Блондин невдоволено подивився на нього, але нічого не сказав, одразу повертаючи свій погляд на Марка. – Ой, вибачте. А що трапилось? – Очі ДжоДжо натрапили на Марка, навіть його постать виглядала розбито : він опустив погляд, а розам з ним і голову, починаючи витирати розчервоніле обличчя, яке було ледь видно через скуйовджене волосся.
– Вбивство. – коротко сказав Діо. Марк закусив губу, одна самотня капля пробігла по обличчі, заставляючи шкіру болісно блистіти та відчутно свербіти, він швидко стер її однією рукою та відвернувся, не бажаючи показувати свою слабкість. Посмішка безслідно зникла з лиця Джонатана, йому захотілося обняти хлопця, напевно, розуміючи, чому той такий сумний.
В ДжоДжо появилось ще більше запитань. Вбивство. одне слово, а стільки пояснило. От тільки кого вбили. А ще хто, і де, і навіщо, і коли.
– Давай відійдемо. Марку потрібно побути одному. – сказав блондин, побачивши, що йому цієї інформації замало та знайому дівчину, яка хотіла підійти до юнака, але сумнівалася через їхню присутність. Діо, не чекаючи на ДжоДжо, швидким кроком пішов в сторону лавочки. Джонатан поглянув на Марка та, також побачивши дівчину, трохи сміливіше відійшов від нього. Дивно, що лавочка не була зайнята. Вони сіли, кладучи свої рюкзаки біля себе, і він продовжив. – Сьогодні зранку вбили дівчину. Її звали Мері Ференс і вона була… близькою для Марка. – він замовчав даючи час, щоб обдумати сказане і собі, і ДжоДжо.
Це пояснювало настрій його друга. Мабуть, Марка все таки потрібно підтримати. З цією думкою він хотів направитись виконувати свій план, не зважаючи на те, що не вмів підтримувати, але Діо його зупинив, схопивши за руку.
– Не потрібно. – він вказав на друга, біля нього стояла та сама дівчина. Вона плакала, точніше вони плакали. – Це найкраща подруга загиблої, я думаю, вони краще зможуть підтримати один одного. – він і досі тримав його теплу руку. На всякий випадок.
– Можливо. – після цієї фрази він відпустив його. ДжоДжо сів, сперши голову об руку. Для нього ця дівчина ніким не була, але все рівно було сумно. Це ж смерть, це ж кінець.
Юнак поглянув на Марка, роздумуючи, а що таке смерть? Як усвідомити, що людини більше немає? Це ж не іграшку викинути чи вирвати сторінку з альбому, це людина, яка просто зникла з його життя. ДжоДжо, сподіваючись краще зрозуміти, запитав в Діо.
– А ти був знайомий з нею? – запитав хлопець, навіть не дивлячись в його бік. Він відвів погляд від Марка і його першої за сьогодні посмішки, тепер спостерігаючи за метушінням підлітків. Хтось плакав, хтось підтримував, а хтось просто дивився, як ДжоДжо.
– Ні, я тільки чув про неї з розповідей Марка. Вона була хорошою, чимось схожою на тебе. Можливо, тим, що вона з багатої сім’ї… – передбачивши наступне запитання, відповів блондин. Поки Джонатан дивився на інших, Діо не міг відвести погляду від нього.
– З багатої сім’ї? – і він нічого про неї не знає? До того ж, схоже, що вона жила в цьому місті, що ще більше здивувало хлопця.
– Так, її батько веде ресторанний бізнес. Дивно, що ти не чув про неї. – ніби в підтвердження його думок, сказав Діо. Чомусь, бачучи погляд ДжоДжо, йому хотілось торкнутися до нього, мабуть, щоб стати ближчим, зрозуміти, що в нього на душі. Смерть – це завжди погано.
– Мгм… А ти знаєш хто її вбив? – це вже було схоже на допит. Джонатан говорив з емоціями, хоча їх не було видно в його очах, як зазвичай, ДжоДжо одним оком поглянув на нього, бажаючи побачити його емоції.
– Ніхто не знає, слідство ведуть. – ці питання… Діо нахмурився, серйозно кажучи. – Слухай, а твій батько часом не в поліції працює?
– Та ні, а що таке? – здивовано кліпав Джонатан, блондин був радий побачити хоча б якісь емоції в його очах, це заспокоювало. Блондин знизив плечима.
– Твої питання. Мені вже їх задавав поліцейський. – ДжоДжо різко обернувся до Діо явно, не роздумуючи над своїми дивними питаннями. Пабачивши вираз обличчя друга, який, ніби говорив :”Чого?”, Діо пояснив. – Я зазвичай зранку прихожу, один з перших. І вони подумали, що я свідок або вбивця. Бо вбивство сталось буквально за 15 хв до мого приходу. – сказав він все це з байдужістю, чим здивував друга. Його звинуватили у вбивстві, а йому хоть би хни. Спокійний, як слон. Що ж, можливо, то й добре, а то якби розгубився, його б могли б не зрозуміти і подумати, що він вбивця. Хто зна. В нього ж, мабуть, і доказів не було, хача в поліцейських теж.
– А, що ти ще знаєш про неї? – він обернувся назад до підлітків, помітивши, що за час їхньої розмови їх кількість значно зменшилась. Блондин, німо запитуючи, підняв брову.
– Хочеш стати детективом? – З насмішкою сказав Діо, його це забавляло. Спочатку, а потім він уявив тіло свого друга замість неї. Як з його тіла повільно разом з кров’ю витікало життя. Мурашки по шкірі. За цей короткий час їхньої дружби, він встиг до нього прив’язатися. – Не забирай роботу в поліції. А можливо, навпаки, зробиш більше. Хто зна, може, вбивця захоче тебе вбити, якщо дізнається, що ти його шукаєш. Тому не лізь. – останнє речення він сказав повільно і виразно, наголошуючи. Але, коли побачив рішучість в очах Джонатана, зрозумів, він його не зупинить. Якщо не розкаже, то сам дізнається. А це могло бути небезпечно. Він не розумів, чому так хвилювався за цього хлопця, ну, типу, нехай робить, що хоче, яка йому різниця, але він навіть подумати так не міг. Було щось в ньому таке… незвичайне, притягуюче. Заставляючи боятися за життя людини, яку знав тільки три доби. Це вперше в нього таке. Діо зітхнув. – Добре, я тобі розповім все, що знаю про неї. – не подобалось йому це. ДжоДжо подивися на нього з надією, з примарними блискітками. “Ха, а він милий…” – подумав блондин. “Стоп, який…? Милий!?” . Він сам від себе такого не очікував, аж сів рівно. Від роздумів його відволік легенький удар.
– Ти будеш розказувати, чи ні? – недовольно сказав ДжоДжо, він звичайно не був проти, щоб його друг подумав над чимось своїм, нехай хоч весь день думає, але прямо зараз в нього були пріоритети – дізнатися щось Мері.
А, точно. Діо й забув про це, поки думав про свої почуття. Почуття… Так! Хватить думати про це. Потім подумає. Є важливіші справи, ніж одна дивна думка. А то не буде взагалі про кого думати. Потрібно допомогти другу. Що ж, в блондина теж були пріоритети.
– Буду. – хлопець задумався. – Я нічого такого не знаю, всім відомі факти, але може це тобі допоможе. Так ось, вона з 10 А, друзів мала багато. Можливо, через те, що вона з багатої сім’ї, а можливо, через свій дружелюбний характер. До речі, про сім’ю. Батько в неї недавно чуть в тюрму не потрапив. Подробностей не знаю. А про мати мені взагалі нічого не відомо. – за цей час учнів стало ще менше, схоже Марк з його новою подружкою теж збиралися піти. Вони помахали рукою на прощання, ДжоДжо зробив те саме, а Діо тільки подивився в їхню сторону, роздумуючи, куди вони двоє взагалі можуть піти і сподіваючись, що це не буде парне самогубство.
– Дякую. – він легенько посміхнувся. Все ж, настрій в нього був такий собі. Він так і не зрозумів своїх почуттів та почуттів свого друга. Мабуть, йому, як і Марку, потрібен час. Як то кажуть, час найкращий лікар, хоча іноді і найкращий вбивця. – А ти знаєш ім’я батька?
– Ні, не знаю. – Діо задумався, чим він ще може допомогти. Вітер посилився, схожі зачіски хлопців перетворилися на повний бардак, та зараз це нікого з них не цікавило, як і холод, який проберав їх до кісточок. – Але думаю, твій батько знає. – блондин подумав, що буде краще, якщо він буде знати все, що дізнається Джонатан, тому сказав – І якщо щось взнаєш, пиши.
– Авжеж. Сподіваюсь, ти правий. – телефон ДжоДжо завібрував в його кишені, тому він взяв його, одразу вмикаючи екран. Першим ділом він побачив повідомлення від батька. Схоже, що він вже знав про вбивство і сказав, що забере його з школи. Джонатан коротко відписав йому і, оскільки в нього виникла ідея, він поспішив її сказати. – Діо, а де ти живеш? Думаю, мій батько міг би завезти тебе додому. – Джонатан подумав, що вони завжди йдуть однією дорогою, тому це було б файно. Діо максимально був проти, про що свідчив його незадоволений вираз обличчя. ДжоДжо побачив його, тому трохи змінив питання. – Може, тоді просто підвезти? – вже менш впевнено сказав Джонатан. Діо кивнув, це було краще. – Добре, я напишу батьку. – він написав, на що отримав моментальну згоду. На його обличчі з’явилася мила посмішка – Супер. Залишилось тільки почекати.
Джонатан вимкнув телефон і поклав його собі на коліна, більше не маючи, що сказати. Він глянув на Діо, той дивився на нього. . . Хлопець злегка посміхнувся, активно кліпаючи. Блондин зрозумів, що якщо він відведе погляд – це буде по-тупому, тому вирішив просто почати розмову, при якій, вочевидь, зоровий контакт буде нормальним явищем.
– Я, до речі, хотів сьогодні переселитися в “гуртожиток”, але, як ти бачиш, не встиг. – Діо сподівався, що це заповнить тишу і це в принципі так і було. Джонатан сумно посміхнувся, розуміючи причину, але попри це позитивно відповів.
– Потім переїдеш, не переживай. – Щоб повністю показати співрозмовнику правдивість цих слів він яскраво посміхнувся. Джонатан відвів погляд, прикусуючи губу, але при цьому посміхаючись. – Все буде добре… – хлопець сказав це так тихо, що Діо, який сидів біля нього, ледь почув його слова. Він не побачив в словах щось дивне, але в поведінці юнака – так. Тепер вони просто сиділи та думали про своє без незграбних моментів.
За кілька хвилин машина Джорджа вже була біля школи, він виїхав з дому одразу, як написав повідомлення свому сину, бо, вочевидь, хвилювався за нього ще від ранку. Джонатан помітив його першим, зрозумівши, що вони залишились одні, тому за кимось іншим машина приїхати не могла. ДжоДжо торкнувся рукою плеча Діо, поглядом вказуючи на машину батька, та одразу встав, блондин пішов за ним. Джордж помахав через вікно, взиваючи до себе.
– Привіт, батьку, це мій друг – Діо. – він щасливо посміхнувся, жестикулючи руками. Джордж теж не зміг стримати посмішки. ДжоДжо, ніби розквітнув від дивного почуття, придставляти своїх друзів так приємно.
– Добрий день. – спокійно сказав блондин. Його погляд одразу чимось сподобався Джорджу, він підняв руку, мовляв: “До чого формальності, давай взагалі називати себе батьком та сином”. Від цієї думки в ДжоДжо мурашки по шкірі пробігтися. Дивна маска нікуди не поділася з їхнього дому, хоча і була простою прикрасою інтер’єру, в якій Джонатан не сумнівався (напевно).
– Добрий, я Джордж Джостар – батько Джонатана. Залізайте в машину, по дорозі поговоримо. – Діо відкрив дверцята в машину і пропустив першим сісти ДжоДжо, бо так було легше через його незручну позу, потім він і сам заліз на сидіння. Через лічені секунди вони поїхали, Джордж вирішив почати розмову, виконуючи обіцянку про діалог в машині. – Мені написали, що навчання продовжиться з понеділка. – юнаки сприйняли інформацію, хоча батько в цьому трохи сумнівався, тому задав коротке, але влучне запитання. – Як ви?
– Нормально. Просто трохи шокований. – блондин помітив, що ДжоДжо не спішив відповідати, тому почав першим. Діо не відчував себе якось некомфортно, чи незручно, але повністю розкидати по-поличках свої почуття перед ще незнайомою людиною не хотів. Схоже, що його друг і перед знайомою не бажав, показуючи це стандартною відповіддю.
– Ага. Я не очікував такого. В третій день мого навчання тут. – засмучений Джонатан дивився в вікно, але навіть зараз на його обличчі була ледь помітна посмішка. Вони щойно проїхали повз той парк, в якому гуляли.
– Я радий, що все нормально. – авжеж, Джордж не повірив, але свого сина не змушував все пояснювати, якщо захоче, то розкаже – Діо, ти дружив з тією дівчиною? – Діо хмикнув, що син, що батько. Однаково мислять.
– Ні, але мій друг був близьким з нею. – Джонатан поглянув на нього, бачучи розпач на його обличчі, він одразу зрозумів, що його сон – це просто сон, який не має жодного відношення до реальності. Цей Діо інший.
– Ох, мені шкода того юнака. – сумно сказав Джордж. Він знав, що втрачати блиських людей складно і дуже довго потрібно відходити від цього.
– До речі, батьку, ти знаєш щось про неї? – згадав про пораду Діо ДжоДжо, він мимоволі поглянув в дзеркальце над вікном, бачучи обличчя, а точніше очі, свого батька.
– Про неї – ні, але я був знайомим з її батьком, Гібером, хоча я часто бачив двох дітей біля нього, але ніколи з ними не говорив. До того ж, після випадку зі судом, ми з ним більше не бачились. – Джордж полинув в теплі, наче гарячий шоколад зимою, спогади. Вони справді були хорошими друзями. – Він був не поганим чоловіком. До речі, в нього дружина недавно померла. Шкода його, можливо, тому він вбив людину… Хто зна. – Він сумно зітхнув.
– Зрозуміло. – бідна Мері втратила маму – це була перша думка, яка виникнула в ДжоДжо. Він в свій час теж втратив мати, але він її не пам’ятав, тому й, що тут брехати, не сильно сумував за нею, хоча часто думав, що було б, якби вона була жива.
– Зупиніться тут, будь ласка. – Джордж глянув, де можна зупинитися і без жодних питань припаркував машину біля магазину. Хлопець хутко вийшов і сказав. – Дякую.
– На здоров’я. Будь обережним. – Джордж посміхнувся, в Джонатана було відчуття, ніби той зараз добавить під кінець “сину”, але він цього не зробив. Логічно.
– Папа, Діо. – Джонатан помахав на прощання, Діо повторив його рух, дивлячись, як машина повільно від’їжджає. Він зітхнув і пішов в бік магазину.
Діо купив все, що потрібно і теж пішов додому. Його батько спав, це добре. Він залишив покупки на столику біля ліжка і пішов до себе в кімнату. Сьогодні був насичений день, але він ще не закінчився, зараз тільки час обіду. Можливо, до кінця дня станеться ше щось цікаве.
Додати до улюблених