Втеча від проблем ніколи не буде найкращим рішенням. Рано чи пізно все повернеться назад, доля змусить пройти цей шлях знову, аби людина засвоїла урок та перейшла на новий рівень свого життя.
Опера Гарньє – одна із найвідоміших та найстаріших будівель театру, опери та балету в Парижі. Виокремлюється воно багатою історією, надзвичайною архітектурою та величезною кількістю туристів, які мріють на власні очі побачити золоті скульптури, височезні стіни, прикрашені дорогими картинами та справжніми старовинними свічниками. Гранд-оперу можна вважати справжнім палацом, а відвідавши його, можна сміливо стверджувати, що точно бачив усе в житті. Довгі вузькі коридори, безліч золотих відтінків, які переповнюють будівлю, фрески, старовинні люстри, безліч скульптур та кімнат. Очі завжди розбігаються від побаченої краси та розкоші. Іноді навіть важко повірити, що сама будівля була збудована ще за часів Наполеона Бонапарта та пережила величезну кількість історичних подій.
Зовні Опера Гарньє виглядала гарно та розкішно, але не значно виділялася на тлі великої кількості старих будинків у Парижі. Висока мармурова будівля, з видимою-невидимою кількістю колон і парапетів, а також прикрашена різними скульптурами – ангелів, жінок чи горгулій біля входу.
Усередині ж все дещо гарніше: у свічниках блищали маленькі жовті вогники, білосніжні стіни прикрашали фрески та картини в золотих рамах. По всій площині парадної кімнати розташовані скульптури, ароматні квіти та блакитно-золоті вази. Більшість гостей відвідують Гранд-оперу не тільки заради фотографії на її фоні, але й для того, щоб насолодитися театральною постановкою чи музичним концертом.
Прогулюючись будівлею, нерідко можна почути репетиції акторів чи симфонічний оркестр, котрий знову готується до нового виступу, або хтось із працівників щось збуджено шукає, ледь не до крові прикушуючи губи. Всі вони, люди, які повністю віддали себе мистецтву, нагадують маленьких мурашок у величезному палаці-мурашнику. Хтось невпинно сміється, хтось завзято вчить сценарій, а хтось просто Марінетт – стоїть біля чорного входу, спершись на перила, та докурює останню цигарку. Тонкі довгі пальці несильно стискали білу нікотинову паличку, а з червонуватих уст злітав їдкий дим. Він неприємно обпалював горло, відразу висушував слину та вражав гарячим повітрям ніжну шкіру. Смолянисте коротке волосся колихав вітер, а погляд синіх, ніби замерзлий океан, очей спрямований в осінню далечінь. Листя на струнких молодих деревах вже почало змінювати колір на більш яскравий, та вітер зривав їх, несучи далеко-далеко в своєму дивному танці. На душі ставало легше від цього поривання, доки цигарка повністю не догоріла і легіт не підхопив й попіл, створюючи ледь помітний сірий вихор. Марінетт глибоко зітхнула та почала стукати нігтями по залізним перилам, ніби по клавішам фортепіано.
Гра на фортепіано завжди була її сенсом буття. В будь-яких ситуаціях – неважливо чи важких – вона грала. Навіть просто провівши по білосніжним клавішам, дівчина відчувала свободу та легкість душі й тіла. Свобода думки, рухів – ось чого їй так не вистачало в реальному житті. Марі створила свій світ, де й потонула, аби тільки не повертатися в реальність з купою проблем та сюрпризів. Пальці самі ковзали по клавішам, створюючи невідому імпровізовану мелодію. Мелодію її душі, за лаштунками якої заховано море секретів, страхів, історій. Де ховається найголовніша таємниця, розкриття якої могло б коштувати цілого життя.
Грою на фортепіано Марінетт зацікавилась ще з дитинства, коли зрозуміла, що за допомогою простих і однотипних мелодій можна передати різні почуття. Без зайвих слів, одними легкими дотиками тонких пальців. І це дивувало. Темноволоса дівчинка посилено тренувалась і вивчала нові й нові композиції.
Любов до сцени також з’явилась ще в юному віці: маленьку артистку відправили виступати до одного із паризьких театрів. Марінетт розчинилася, перетворилася на безліч дрібних піщинок, передавала усі почуття за допомогою фортепіано, яке сміливо могла назвати найліпшим другом. На підмості вона ніколи не відчувала страх, оскільки головною метою було змусити людей відчувати. Плакати від болю, радості, злості чи страху – це вже залежало від композиції. Її зводило з розуму, коли люди, неначе ті мурахи, різко підіймалися зі своїх місць і аплодували після завершення номеру. Ось тільки вони навіть не уявляли, що на місці сумної вразливої мелодії мала бути радісна й швидка для пожвавлення залу.
Із року в рік вона продовжувала змушувати людей відчувати, повільно перетворюючись із маленької синьоокої Нетті у врівноважену й постійно усміхнену Марінетт. За двадцять два роки свого життя вона пережила чимало різних емоцій, та небагато хто насправді міг це підтвердити, адже завжди бачили її лише щасливою. Для більшості вона так і залишилася маленькою Нетті, котра любила багато сміятися, безтурботно танцювати та наповнювати душі інших власним теплом.
Про справжні переживання знав лиш Х’юго – таким іменем наділила дівчина свій музичний інструмент. Часто ввечері її квартира наповнювалася голосними імпровізаційними мелодіями, які не завжди подобалися сусідам. Саме тому Марінетт часто ночувала на роботі – Гранд-опері, де працювала з вісімнадцяти років. Вночі будівля завжди пустувала, тому ніхто не заважав займати улюблене місце за фортепіано й починати грати. Іноді мелодія поступово перетворювалася із повільної і сумної в швидку і життєрадісну, змушуючи серце вириватися із грудей, а подих завмирати. Музика – голос, це крик душі, бажання виговоритися і знову стати собою.
Деякі говорять, що немає почуття сильніше за страх, але це не так. Найгірше – не відчувати нічого взагалі. У такому випадку людина готова відчути навіть найгірші емоції, аби на секунду відчути себе живою.
Музика – це радість, це молитва, це страх. Увесь спектр можливих емоцій знаходиться в кількох нотах. Це кохання, іноді навіть невзаємне, яке паморочить голову, змушує плакати чи кричати замість своєї душі. Це кровоточиві душевні рани, заховані глибоко під масивним шаром одягу, що кожну секунду нагадують про своє існування, відлунюючись пекельним болем на зап’ястку чи в грудях. Це торнадо, виверження вулкану, які вбивають одним звуком. Це закоханість – солодка, тягуча, немов карамель, переповнена позитивними переживаннями й ніжними поцілунками.
Але Марінетт ненавиділа усе, що пов’язувало її з минулим. Починаючи зі стосунків з батьками до першого невдалого кохання. Цей багаторічний епізод вона завжди мріяла забути, вирізати чи перетворити на дрібний попіл. Аби тільки не робити боляче набридливими думками. Саме тому це все заховано дуже глибоко в серці.
– Мері, чому ти знову тут одна стоїш? – знайомий жіночий голос позаду ніби розбудив її.
Мадам Бюстьє – приваблива пані з аристократичними рисами обличчя і яскравим полум’яним волоссям, яке вона завжди перетворювала на акуратну зачіску. Її очі нагадували бірюзу, а усмішка була теплою-теплою. Навіть у поганому настрої вона випромінювала тепло. Калін у деякій мірі замінила Марінетт маму, яка не дуже була зацікавлена у вихованні доньки. Саме з цього почалися її перші дитячі травми та змусили вперше взяти до рук лезо та залишити кілька кривих подряпин на світлій шкірі.
“Вона тікала від проблем. Ховалася від реальності не тільки за допомогою музики, а й фізичного болю, який у мільйони разів замінював душевний. Їй здавалося, що виходу вже немає. Батьки могли годинами горланити й докоряти її у всіх можливих гріхах, сидячи за одним столом на маленькій кухні. Із друзів залишилася лише одна людина. Тільки він завжди залишався поряд, коли дівчина тікала з дому пізно вночі, він показав їй свободу та навчив ховати переживання за яскравою усмішкою.
Двокімнатна квартира у спальному районі Парижа не вирізнялася красою та затишком. Вузький коридор, де самотньо стояла курна шафа, висіло замурзане дзеркало та біля дверей лежав килимок з привітним написом “Bienvenue”. Тільки ось господарі цього житла не виділялися особливою гостинністю. Сабіна Дюпен-Чен була високою жінкою азіатської зовнішності з суворими рисами обличчя й ой яким специфічним характером. Світла, трохи жовтувата шкіра помітно контрастувала на тлі зеленого халату-кімоно, а темні коричневі очі, неначе чорний шоколад, блищали суворістю та самовпевненістю. Ніхто не знав її прекрасно, лише те, що їй було вигідно говорити про свою персону.
Другий господар квартири – Том Дюпен – виявився міцним високим чоловіком. На його обличчі завжди була чорна щетина, а сухі губи не часто могли комусь подарувати тепло від усмішки. Хоч у зелених очах і горів вогонь, та він аж ніяк не був благородним. Їх маленький бізнес зруйнувався, що стало причиною безлічі конфліктів у сім’ї. Вони зривалися, довго кричали один на одного, а через найменші невдачі доньки взагалі могли ошаленіти.
Кухня виявилася ну дуже маленькою, її стіни пофарбовані у яскраво-жовтий. Тут знаходився лише стіл з трьома стільцями на кожному боці, невисокий білий холодильник та інший необхідний кухонний інвертар. На столі завжди стояли квіти, пелюстки яких уже давно засохли і впали на дерев’яну поверхню, та ніхто так і не зміг їх прибрати. Саме в цій кімнаті відбулося найбільше лайок між членами сім’ї. Саме тут Марінетт вперше зрозуміла й прийняла свою непотрібність.
– Як ти зуміла нагрубити вчителю?! – голос матері став хрипким і неприємним, але та продовжувала кричати на дочку.
Дівчина втиснулася в дерев’яний стілець і нервово ковтнула. Ця дія виявилась для неї найскладнішою. Марі боялась матір більше за смерть, але ще більше – наслідків цього недолугого конфлікту. Вона продовжувала стримано мовчати й міцно стискати пальцями тверду поверхню. Мати сперлася на край стола і майже нависнула над підлітком, пропалюючи її поглядом.
– Я не повторюю двічі, Марінетт Дюпен-Чен! – крикнула жінка й ударила по столу.
Цей тон ніколи не знаменував щось хороше. Очікування на нормальний кінець конфлікту вмить зникло. Марінетт Дюпен-Чен. Вона боялася цього звернення та ще й тону, з яким це було сказано. Занадто холодно і жорстоко. По тілу пробігли мурахи, а пальці затремтіли. Зуби вчепилися в ніжну шкіру пурпурових губ та залишили на ній декілька дрібних подряпин. В цей момент вона не відчувала фізичний біль, її затьмарив моральний. Очі стали вологими, та тільки сліз уже не було. Дівчина звикла до таких ситуацій, тому їх не вистачало. Щоки почервоніли, а нижня губа затремтіла. Марі не дивилася на матір. В голові вона вже вигадувала план втечі й оцінювала ситуацію. Сабіна в цей момент підняла руку й дзвінко скрипнула зубами. Її очі палали від люті. Цей грізний вогонь міг спалити всі дерева, які тільки існують. І так було завжди. Її боялися, остерігалися і таємно ненавиділи. Усі боялися наслідків тієї пожежі, що за секунду з’являлася у її грудях.
Чен безжалісно вдарила доньку долонею по щоці, тому гучний вереск заповнив напружену тишу. В ту секунду щока ще дужче почервоніла, а на шкірі так і залишився відбиток жіночої руки. Марінетт гнівно глянула на жінку, яку ненавиділа усією душею та вибігла з кімнати, притискаючи руку до хворого місця. Тіло тремтіло від шоку й болю, з яким нічого не можна зробити. Крижані сльози застигли в куточках очей, уражене місце горіло пекельним вогнем. Він, наче мечем, пронизив її до кінчиків пальців.
Страх. Ще ніколи раніше Марі так не боялася батьків. Вона забігла в свою кімнатку зліва від входу та декілька разів провернула замок тремтячими пальцями. З очей потекли гарячі сльози. Здавалось, ніби вони пропалювали лінії на палаючій шкірі. Теплий подих торкнувся долоней, коли ті ледь торкнулися обличчя. Горло стиснуло і гарячі крапельки почали крапати на підлогу.
Світла кімнатка, де навпроти дверей знаходилося відкрите вікно, відразу кинулася в очі Марінетт. Праву частину займало лише ліжко та вузенька шафа, а навпроти розташувався стіл та полиця з книгами. Стіни прикрашали різні написи, залишені там маркером. По них можна було встановити стан дівчини в певний період життя: радість, сум чи страх. Та з коридору все ще лунав галас батьків, проте вона не хотіла вже це чути. Здавалось, вони вже перемкнулися та вирішували щось між собою, забувши про доньку.
В тумбочці стола зберігалося тонке лезо, яке дивно блиснуло на світлі. Уже старі залишки бордової крові робили блиск неприроднім. Доки батьки намагалися увірватися в її кімнату, накричати чи висказатися про її нікчемність, дівчина міцніше стискала між пальцями крижаний метал. Прикусила губу, нишком сіла під вікном, спираючись спиною на холодну батарею й мовчки ковтала сльози. Гарячі солоні доріжки збільшувалися на щоках, стікали вниз по шиї. Маленьке тіло тремтіло в істериці, з уст злітали тихі схлипи та щось схоже на німий крик. Та кричати немає сенсу, якщо немає надії на порятунок. Смолянисте волосся сплуталося, передні пасма намокли від сліз та прилипли до обличчя. На тілі були лишень старі широкі джинси та велика сіра толстовка, такого ж забарвлення, як і небо за вікном. Пальці дужче стиснулися, а краї леза впилися у вказівний та великий пальці. Голосне шипіння. Вона давилася болем, але розуміла, що в цьому домі її точно ніхто не врятує. Ніякого величного принца на коні чи чарівної Хрещеної феї.
Очі почервоніли, щоки набрякли, а на губах з’явилася нова подряпина. Вдих-видих. По долоні текла гаряча яскрава рідина. Дивний червоний колір. Кров нагадувала річку: прокладала такий же кривий шлях та заворожувала. У грудях все стискалось. Новий больовий удар очікував її в грудях. Бридке відчуття. Дівчина підняла голову та сперлась на білу батарею. Обережно витягла лезо й кинула його на підлогу. Скривавлений метал зі дзвоном упав на дерев’яну поверхню, залишаючи на ній багряний слід. Краплі крові з рани стрімко падали вниз, створюючи маленьку калюжу поряд. Кап-кап. Кап-кап. Цей звук відлунювався в її голові. Вона не чула інших мелодій, ніби знаходилася в трансі. Голова розколювалась, губи кривилися, тихий гортанний стогін вирвався зсередини. Боляче, страшно і дуже холодно всередині.
Коротко, без краплі цікавості, з ненавистю Марінетт глянула на скривавлені руки й підібгала коліна. Хотілося кричати на весь світ. Але потік думок зупиняло звичайне питання: для чого? Щоб викликати жаль чи дізнатися, що іншим байдуже? Щоби впевнитися в тому, що у світі понад сім мільярдів різних людей, у яких безліч власних проблем, які також, як і Марі шукають сенс власного життя? Щоб змусити серце звично завмерти на секунду від бажаних слів “я розумію тебе”, але через секунду продовжувати свою роботу в звичному режимі?
На підлозі вже з’явилася невелика калюжа і Дюпен-Чен піднесла руки до обличчя, витираючи сльози. Згодом зрозуміла, що сліди від не дуже приємної на смак і аромат яскравої крові залишилися на солоній шкірі. Також нарешті збагнула: сама впорається. Заглушить моральний біль фізичним, закарбує усі моменти на недоторканному полотні під назвою “тіло”. Виживе наперекір іншим. Доведе свою значимість.”
Після таких ситуацій Марінетт почала дедалі частіше зникати в музичній школі й зі сльозами на очах благала добру мадам Бюст’є дозволити їй зіграти хоч одну композицію в Гранд-опері. Свого вона, до речі, досягнула і з вісімнадцяти років стала неофіційним працівником опери, паралельно навчаючись в інституті. Отримавши освіту, вона почала працювати тут вже офіційно й дарувати відвідувачам незабутні емоції, які згодом перетворяться на спогади.
– Що сталося, Мері? – повторила Калін і ледь торкнулася подушечками пальців плеча завмерлої дівчини.
– Ні-ні, все добре, тітонька Калін, – швидко відповіла Марінетт, награно посміхаючись і блиснувши поглядом. – Я просто трохи хвилююся через концерт.
– Ти знову курила цю бридоту? Це ж треба було, щоб тебе в шістнадцять років надолужило зв’язатися із цією компанією, – в голосі жінки з’явилися ноти невдоволення та суворості. – Кидай це діло, мила. До добра це точно не приведе.
Між бровами панни залягла зморшка, а губи більше нагадували тонку лінію чи проріз на чистому полотні. Бірюзові очі продовжували мерехтіти теплом і переживанням, незважаючи на помітне незадоволення поведінкою вихованки. Вона знала чимало секретів Марі та бачила, напевно, всі її стани, та найбільше мріяла, щоб молода піаністка не попрощалася з життям та була, врешті-решт, щасливою.
– Я ніяк не можу кинути. Ви ж прекрасно знаєте, що це допомагає мені зняти напруження та… – дівчина опустила погляд та прибрала пасму волосся з обличчя.
– Я знаю, але й ти зрозумій, Мері, – жінка мазнула язиком по губах і зітхнула, продовжуючи: – Жоден із варіантів, які ти обрала не є ідеальним. Ти ж убиваєш себе таким чином. Давай краще повернемося назад, тобі треба репетирувати, адже скоро виступ.
– Так, необхідно зосередитися на роботі, – закінчила діалог Марінетт й рушила назад до входу в улюблену будівлю, яку почесно називала своїм другим домом.
Широкі сходи поряд із чорним входом вели на другий поверх, де знаходилися три окремі ложа зі сценами, а також гримерки й кабінети організаторів. Піднімаючись нагору, відразу з’являвся вигляд на великі балкони, де уже зібралися гості, які із захватом роздивлялися приміщення в деталях. Свічники з живим вогнем все ще прикрашали інтер’єр, створювали особливу атмосферу багатства й старовини. Марі завжди з інтересом розглядувала будівлю, ніби вперше відвідувала її. Але й справді щодня щось змінювалося: чи то нові відвідувачі, чи нові свічки. Тут постійно особлива і нова атмосфера, і вона ніколи не повторюється.
Насичене цитрусовим ароматом повітря приємно лоскотало ніс Марінетт, від чого вона примружила його й прикусила губу. Дівчина проходила повз компанію молодих людей й привітно посміхнулася їм, ніби була господаркою цього величного палацу.
– Ну і для чого я взагалі тут? – роздратовано мовив найвищий із тріо.
– Ні, треба ж цілий день провалятися у ліжку! – обурено відповіла йому темношкіра дівчина – найнижча з них.
– Так а що тебе не влаштовує? – продовжував стояти на своєму блондин, чиє обличчя Марі розглянути не змогла. – От мені все подобається: поспав би, випив кави…
– Ага, і так далі за списком, – перебила його знайома. – І хто ж це мені вчора верз нісенітницю, а-ля життя має бути насиченим і яскравим, адже ми живемо лише раз і так далі. А тут я витягла його в люди, а ця чортяка ще й незадоволена.
– По-перше, вчора я був наляканий! Не кожен день на тебе з ножем кидається звичайний маніяк, який перед цим убив ще декілька людей. А по-друге… – чоловік знову хотів щось додати, та його перервали.
– А по-друге, ти лінива дупа, яка спочатку розкидається словами, а потім тільки думає. Давай, ти ще почни розповідати свою улюблену тему: відбитки пальців та де вони живуть, – зі сміхом підхопила розмову шатенка в окулярах.
Навіть детективом бути не треба, щоб зрозуміти, що ці люди пов’язані з роботою в поліції. Тихо засміявшись, Марінетт відійшла далі, до гримерки, де мала витратити півгодини перед тим, як з’явитися на сцені й виконати одну з найулюбленіших композицій.
На щастя, необхідна кімнатка знаходилася неподалік від місця її останнього перебування, тому на очі комусь дівчина майже не траплялась. Перед очами постала простора кімната с декілька трюмо, дзеркал, косметики й гримерів. Тут здебільшого перебувають музиканти, адже у гримерці для акторів трохи більше місця та м’яких червоних диванів, де вони постійно вчать текст чи сплять. Ця ж кімната виконана в біло-червоних відтінках із золотими елементами.
Марінетт відразу ж зустріла невисока худа дівчина з коротким білим волоссям і завжди блискучими від радості блакитними очами. Її одяг постійно був в одних відтінках – рожевих, а на правому зап’ястку закріплена синя стрічка, яка була знаком працівників опери. До світло-рожевої блузки прикріплений бейджик з ім’ям, фіолетова спідниця-олівець підкреслювала тіло, а образ доповнювали фіалкові туфлі на високих підборах.
– Привітик, Марі! – радісно мовила дівчина чистою французькою й обійняла піаністку за плечі. – Я тебе сьогодні ніде знайти не можу. Зранку ти запізнилася, а я якраз гримувала Джулеку перед виставою “Ромео і Джульєтта”. Потім ти знову кудись пішла, ми навіть не привіталися.
– Вибач, Роуз. Я сьогодні зовсім не в строю. Скрізь запізнююсь і нічогісінько не хочу робити, – сині очі згасли, як ліхтарики, і Дюпен-Чен зайняла своє місце на стільці навпроти дзеркала.
Гример із сумом глянула на піаністку та нервово ковтнула. Їй було шкода її. Бачити подавлений стан знайомої було незвично, адже Марі завжди залишалася привітною й веселою навіть тоді, коли все було навпаки.
– Якщо хочеш, можеш нічого не казати, – заспокійливо мовила Роуз й почала ховати помітні синці від безсоння під очима Марінетт.
– Я краще утримаюся від висловлювань цього разу, – підтвердила дівчина й міцно закрила очі, випадаючи з реальності.
Прокинулась вона тільки тоді, коли тонкі пальці потягнулися до пальто за новою цигаркою. Марі налякано дивилася на свої руки й нервово кусала губи.
– Не можна, – прошепотіла вона собі й ударила по руках. – Треба шукати інший вихід…
– Мері, у тебе через десять хвилин виступ, ти ж не забула? – позаду знову з’явилася мадам Бюстьє, яка дивно дивилася на підопічну.
– Так, я уже збиралась на сцену, – переконливо продовжувала Дюпен-Чен, вимушено усміхаючись.
– Я вірю в тебе, – усміхнено закінчила жінка й залишила гримерку, стукаючи підборами й поправляючи довге чорне вбрання з рюшами й білим бантом на спині.
– Дякую, – пошепки відповіла дівчина й напружено зітхнула, озираючись по бокам.
Марінетт дістала з карману пальто пластинку таблеток і підійшла до столу, де стояла бутила з водою. На долоню впали дві білі пігулки, лише від вигляду яких вона спочатку скривилася. Різко закинула їх в рот і запила великою кількістю води, зморщившись від гіркого смаку на кінчику язика. Усередині все охололо, та смак на язиці не зникав. Мотнувши головою, піаністка вийшла з кімнати, щоб дійти до ложа, попередньо відвідавши вбиральню поряд. Між пальців вона стиснула тонку блискучу пластинку, голосно зітхаючи.
Гучні аплодисменти доносилися з різних куточків великої зали у червоно-золотих відтінках. Сцена лаконічно прикрашена, а посередині стояло фортепіано, приковуючи погляд глядачів. Скрізь було чутно зітхання від очікування, та в грудях Марінетт все ще дужче стискалося. Зал повен радісних поглядів, навіть люди на балконі напружилися в очікуванні появи майстра. У першому ряду вже звично сиділа мадам Бюстьє, схвально киваючи Дюпен-Чен. Ноги самі вели її вглиб сцени. Нарешті, зручно всівшись, дівчина розправила складки на чорній спідниці й поправила рукава білої блузки з цупкої тканини, на грудях якої красувалася брошка з синім каменем. Аплодисменти відлунювалися в голові, змушуючи затамувати подих, а серце битися частіше.
Пальці торкнулися клавіш і пролунав перший звук. Публіка затихла, всі очікували подальших подій. Голова трохи закрутилася, а повітря в легенях стало ніби менше. Та Марі продовжувала. З-під умілих пальців, наче на крилах, злітала гарна мелодія. Подушечки почали ковзати все швидше й швидше, змінюючи темп. Перед очами все знову потемніло, а дихання зірвалося. Руки почали тремтіти, як від ознобу, але піаністка продовжувала грати. Люди заворожено спостерігали за видовищем, і тільки мадам Бюстьє уважніше приглядалась.
У центрі зали сиділа та ж компанія молодих людей, з якими випадково перетнулася Марінетт до виступу. Високий блондин без особливої зацікавленості спостерігав за тим, що відбувається, частіше заглядаючи в телефон і без упину поправляючи окуляри на переніссі. Дівчина поряд поглядом метала у знайомого ножі й бурмотіла собі під ніс. Але її відразу ж заспокоював високий темношкірий чоловік поряд. Він постійно тримав її руку й щось шепотів на вухо.
– Хіба цікавіше сидіти в телефоні, ніж перейнятися композицією? От глянь, як гарно грає ця дівчина. У неї точно талант! Вона стільки емоцій вкладає в музику. А ти, бовдуре, навіть погляд не піднімаєш. Їй-богу, я заберу в тебе цей триклятий смартфон, і мені буде глибоко начхати, з якою дівчиною ти там спілкуєшся.
– Я не цінитель такого мистецтва, – відмахнувся блондин і ліниво глянув на сцену. – Ця чуттєвість мене дратує.
– Ой, які ми прискіпливі! Може, Ваша Величність бажає чого-небудь особливого? – невдоволено прошепотіла вона і зачаровано дивилася на сцену. – Як же гарно вона грає…
Тим часом Марінетт розуміла, що ще декілька секунд, і вона не зможе закінчити композицію. Руки починали тремтіти сильніше, а перед очима все розпливалося, збиваючи з пантелику. Вона відкрила рот, щоб зробити подих, але не змогла. Важко. У грудях пульсував біль, тіло повільно холонуло. Слина в’язкою патокою текла по горлу. Пальці не слухали, руки починали німіти, а земля взагалі почала йти з-під ніг.
Зачарований зал зрозумів, що щось іде зовсім не за планом. Люди почали підійматися з місць і спантеличено зітхати, ставлячи один одному німі запитання. Дівчина з компанії різко підскочила та жваво озирнулася на всі боки. Старовинну золоту залу переповнювали однотипні питання, а-ля: “Це було заплановано?” та “Що сталося?”
– Щось таки сталося, – констатувала факт мулатка й швидко попрямувала до сцени.
– Ось тобі й причина великої чуттєвості цієї композиції, – рівним тоном викарбував блондин і, заховавши телефон, пішов за подругою.
Молоді люди вибігли на сцену й швидко почали вишукувати в натовпі знайому фігуру. Мадам Бюстьє відразу ж підбігла до них, але відповідь на банальне запитання так і не знайшла.
– Врешті-решт, хто Ви? – ледве стримувалася панна, скрипучи зубами і з жахом роздивляючись зблідле тіло вихованки.
– По-перше, ми слідчі, а по-друге, Вас зараз не дуже має турбувати це, оскільки життя піаністки зараз у зоні ризику! – різко відповіла незнайомка й незадоволено глянула на строгу мадам. – Тому прошу не заважати та дозволити нам допомогти їй.
Дівчина приклала два пальці до шиї Марінетт, намагаючись відчути пульс. Та ще більше вона здивувалася, коли помітила маленьку калюжу червоної в’язкої рідини поряд з тілом. Рукав піаністки просочився нею, але вона не зупинялась. Оливкові очі слідчої блиснули і вона відразу зрозуміла, в чому справа. Серце билося повільно, майже нечутно. У грудях шатенки все охололо, вона почала прораховувати можливі варіанти подальших дій. Їй більше кортіло врятувати життя і тільки згодом розбиратися з причинами цієї пригоди. Шкіра Марі швидко охолоджувалась, а кров продовжувала капати на блискучу дерев’яну підлогу.
– Ніно, викликай швидку! – крикнула вона з усієї сили, поглядом вишукуючи напарника. – Масивна венозна кровотеча, ймовірно, спроба самогубства. У нас мало часу…
Додати до улюблених