Минуло два тижні з останнього візиту Акааши, і, в своє розчарування, він знову опинився на тому ж самому безцільному шляху, до тієї ж бездушної лікарні. Він не зміг протистояти впертості своїх батьків, за те він був, в якійсь степені, втішений хоча б тим, що вийшов з дому.
І знову те саме.
Акааши зайшов в будівлю й привітався з жінкою коло адміністрації. Він не хотів марнувати час для занурення в нагнітаючу, доганяючу його ауру немощі, як минулого разу, тому він миттю опинився перед реєстратурою.
Там він розговорився з невисокою молодицею, через декілька хвилин відійшовши, тримаючи в руках якісь документи, з сподіванням шуснути додому.
— Хей-хей! Це ж ти!
Від знайомого голосу, по спині Акааши пробіглись мурахи, а в горлі з’явився комок. Цей видих був тяжчий, ніж всі його минулі. Обертаючись, в голові кружляли мрії, що це лише химериться.
— Бокуто.
— Апатія-кун! – На обличчі розтягнулась широка посмішка.
— Не клич мене так, прошу. – Акааши пакував папери в портфель.
— Я думав, ти сказав щось на кшталт «Моєї ноги тут більше не буде». – В його мові відлунювався дивний тон кепкування.
— Я не казав конкретно це…
— Но мав на увазі!
Акааши скривився.
— Добре, я мав це на увазі.
Посмішка Бокуто ніколи не покидала його обличчя, проте його втомлені повіки лицемірно контрастували з позитивним образом.
Чому я завжди натрапляю на диваків?
— То що привело тебе цього разу?
— Я хотів запитати те ж саме… – Акааши всміхнувся краєм вуст.
Тонкі, сірі брови піднялись над жовтими плямками — За іронією долі, я не можу звідси піти.
Акааши зітхнув — Інтерн?
— Ні, пацієнт. – Його посмішка була нервуючою.
Виникла незручна пауза. Кейджі перевів погляд.
— Я був нетактовний…
Пролунав зніяковілий сміх — Ні, все нормально, не переймайся.
Хоча він був вдягнутий в звичайний, повсякденний одяг, в ньому можна було знайти відмінні, нездорові риси. Шкіра була кришталево-блідою, а янтарні очі гірко підкреслювали темні синці.
Акааши надав перевагу не задивлятися.
— Я знаю, ти не будеш питати, тому я розповім сам. З того, що я чув… болячка, якою я хворію, називається ФСБ? – Бокуто схрестив руки на грудях. Атмосфера була розслаблена, ніби вони розмовляли про погоду. — Фатальна сімейна безсонниця, якщо я правильно запам’ятав.
В приміщенні наче стало холодно: раніше, він ніколи не чув про цей діагноз. Підступна невідомість заставила його продовжити розмову.
— Не думаю, що я хочу знати про симптоми цього захворювання.
— Так то, навіть якщо б ти хотів, я б не зміг відповісти. – Короткий сміх – Все, що я можу сказати – сон приходить не так легко, як зазвичай. – Те, що заставило б інших занепокоїтися, він вимовляв абсолютно легко, з такою ж посмішкою, як при їхній першій зустрічі.
Акааши не міг допомогти. Невелика посмішка, точніше підняті куточки губ, найщиріша поміч, яку він міг зараз виразити. Цього разу, він дивився на Бокуто. — Ти тут щоденно?
— Звичайно! Я тут вже… чотири тижні, якщо рахувати спочатку. – Він втомлено прикрив очі.
— Ясно… – Акааши кивнув. Протягом деякого часу панувала мовчанка, яка починала гризти совість. — Тоді я піду?
Відштовхни. Покинь його. Він хворий.
— М-м, секунду!
Акааши стиснув зуби.
— Я мушу йти, Бокуто. – Хлопець пішов геть.
Будь ласка, перестань.
— Прошу, послухай. – Звівши руки, Бокуто трохи нахилився. — Будь ласка, це триватиме декілька секунд!
Акааши був прямолінійним, проте не безсердечним. Він видихнув і обернувся. — Що таке? Я насправді маю йти.
Очі засяяли надією, спина вирівнялася, руки заметушилися, мчачи до кишень. Білобрисий витягнув телефон, і, до найгірших очікувань Кейджі, попросив його номер.
Що йому було робити? Що він мав сказати? Акааши не бачив нічого особливого в Бокуто. Чому він зацікавив якогось хворого? Він просто хотів завершити їхнє однобажане спілкування, втікти з цього жахливого місця, й ніколи не переступати його поріг, але з якоїсь дратівливої, затягуючої причини, Акааши не дозволив собі відмовити Бокуто.
Він пробував, він справді намагався, але в нього просто-напросто не виходило.
— Я… зазвичай… не переписуюсь. – Пробурмотів Акааши. Він опустив погляд в мобілку Бокуто. Він не міг дивитись йому в очі. — Я завжди зайнятий. Спілкування зі мною – ні до чого хорошого не приведе.
Він помітив, як долоня хлопця стиснули екран, а рука розчаровано падала вниз.
— Але…– Акааши шокував себе одним словом. Він продовжував глядіти на руку Бокуто. Вона завмерла. — Я думаю, що зможу знайти час, щоб порозмовляти… – Їхні очі зустрілись. Можливо, річ, яка не відпускає Кейджи звідсіля – сяючий погляд?
Він стрімко ввів свій номер і віддав його Бокуто, залишивши вікно для імені пустим.
— Спасибі! – Голос юнака лунав дитячою захопленістю. Розбудивши ендорфін в крові, Бокуто вписував літери в рядок назви контакта.
— А-п-а-т-і-я—к-у-н. – Бокуто був на шляху до збереження віконця, доки Акааши не вмішався.
— Не потрібно… — він зітхнув – Мене звуть Акааши.
Додати до улюблених