Важко бачити, коли хтось втрачає близьку людину. Та ще страшніше розуміти, що це саме відбувається з тобою. Коли кров у венах завмирає, перетворюється на в’язку ртуть і зв’язує тіло; коли під очима з’являються бурі синці через відсутність сну; коли пальці перетворюються на міцний замок і ти кусаєш вуста до крові. Але все ще чекаєш відповіді лікарів, що не поспішають вилазити із величезної реанімаційної. І в носі вже змішалися бридкі аромати ліків і спирту, але продовжуєш сидіти і невгамовно чекати. Сидіти, доки спокійний голос лікаря не вимовить бажані слова: ” Вона жива”.
Схожу шкуру надягла на себе мадам Бюстьє, яка сиділа у великій і не дуже привітній паризькій лікарні вже шість годин. Цей довгий період здавався мукою: з кожною хвилиною на душі боліло все дужче і дужче. Бірюзові очі ніби впилися у щільно закриті двері, через які лише тоненькою ниткою лилося жовте світло. Руде хвилясте пасмо впало на обличчя, але прибрати його у жінки не було сили. Між бровами звично залягла напружена морщинка, а кутики тонких вуст ледь не діставали підборіддя. Вона сиділа одна. Від цього боліло сильніше.
Її нещасну дівчинку ніхто не захотів навіть провідати. Але страшніше було навіть не це, а те, що всім було байдуже на випадок під час виступу. Поліція після приїзду швидкої хутко помчалася до себе в офіс, а потім ні слуху ні духу від них не було. Глядачі ж мусили піти, так і не зрозумівши усієї ситуації. Більшість дійсно повірила в небилицю, нібито це спеціальний сценічний хід, яскраве завершення кар’єри піаністки. Але деякі таки зрозуміли, що це могла бути остання композиція зовсім ще молодої дівчини.
Перед очима Калін застиг вигляд блідої Марі, із замурзаним кров’ю одягом. Її тіло на ношах: таке безсиле, холодне. Тільки червона рідина стала ніби яскравою фарбою на білому полотні. Найбільше жінка боялась, що більше ніколи не зможе побачити палкий вогник в очах підопічної, що за стільки років стала їй майже дитиною; боялася більше не почути напружене дихання після важкого концерту в улюбленій опері; зрозуміти, що не встигла врятувати, не дізналася причини цього вчинку. У голові гуділа сигналізація і блиск синьо-червоних ліхтарів карети швидкої допомоги.
У грудях все стиснулося, ніби хтось міцно затягнув корсет на спині та намагався забрати здатність дихати. Гіркота у горлі текла вниз, ніби густа тягнуча магма, яка текла із діючого вулкану. Очі закривалися, але мадам забороняла собі думати про сон у такій ситуації. Кроків зі страшної кімнати все ще не було. Від думки про смерть серце встигло зробити потрійний оберт, але вони продовжували плести павутиння в голові.
– Я мрію врятувати тебе, мила, яка ж була тоді причина, – поетично мовила жінка і сумно видихнула, намагаючись врятуватися від пронизливого болю в грудях. Через секунду продовжила: – Мила моя, вибач, дозволь лишень закарбувати тебе у клавішах піаніно.
Волосся її нагадувало вогонь: хаотично укладене, від аристократичної зачіски залишилась лише її назва. У яскраво освітленому коридорі колір дещо нагадував морквяний із помітним павутинням сідини.
Довгий коридор постійно звужувався в очах колишньої піаністки, ніби от-от мав перетворитися на маленьку коробку. Вікно, із якого можна спостерігати сутінки, знаходилося майже в кінці приміщення, а дві стіни від нього прикрашали хіба що двері в кімнати. Між ними самотньо стояли дерев’яні лавки або великі сині вази з квітами, що доповнювали нудний інтер’єр.
Тільки згорблене струнке тіло рудої гості в коридорі створювало ілюзію життя в лікарні, доки всі інші пацієнти спали чи сиділи у своїх нірках.
На вулиці темніло щосекунди, листя гойдав, ніби колисав, осінній вітер, а в центрі міста тільки розпочиналося життя. Сотні автомобілів повільно рухалися по центральній вулиці Парижа, тільки постійні сигнали підбурювали водіїв, що застрягли в заторі. Сіруваті вулиці прикрашали ліхтарі, вивіски і яскраві гірлянди, а найголовніша споруда міста блищала як ніколи: помаранчеві й золоті ліхтарики мерехтіли то надто швидко, то заспокоювалися. Це дозволяло насолодитися спогляданням вежі з різних боків. Молодь гуляла по місту, ховали носи у картатих пледах і з насолодою потягували гаряче какао, що зігрівало пальці. Вони споглядали зірки та швидко вигадували бажання, коли бачили падаючу, і щиро вірили, що їхні мрії колись здійсняться.
Обов’язково здійсняться, треба лише дуже гарно попрацювати, щоб досягти бажаного. Звичайного бажання недостатньо, треба вміти шукати ходи та правильно спіймати саме ту зірку за хвіст, яка б здійснила мрії. Неможливих бажань немає, хіба що неправильне їх формулювання, які змушують людей зневірюватися у своїх талантах та можливостях.
Будь-який художник може створити шедевр, але мало людей усвідомлюють, що заради цього йому, можливо, довелося віддати власне життя. Треба було зазнати поразки, йти по головах, розчаровуватися у собі, ставати сильнішим і йти вдосконалюватися далі, після чого він торкнувся пальцем неба і зрозумів, що треба було лише йти. Життя й нагадує полосу перешкод: довга вузька стежка, де постійно знаходяться якісь терни, що спроможні відкрити в людині певні таланти чи якості. І лише на фініші можна зрозуміти, що ти переміг, отримав море спогадів, пережив мільярд історій, досягнув мети і відкрився собі. Скільки ж нерозкритих історій несе в собі людина, забираючи їх із собою та не дозволяючи нікому їх розповісти. Скільки цікавих книг залишилися ненаписаними… Скільки шедеврів залишилися без уваги через звичайний людський страх. Він контролює і маніпулює людиною, не дозволяє розкрити найкращі людські якості. Він убиває та жадібно поглинає всі спогади й пригоди. Від цих думок зводить тіло, а подих завмирає.
Краплі калюжної води розлетілися по холодному асфальту, коли важкі колеса знову проїхалися по тому ж місцю, що й сотні інших авто. У повітрі застиг аромат кави і свіжості, поєднання яких інколи здавалося занадто осіннім. В калюжах, які так жваво оминали перехожі, відблискували ліхтарі, які деколи нагадували сонце вдень.
Сіра легкова автівка не стала винятком та надовго застрягла в заторі на шляху до центральної лікарні Парижа. Водій – високий світловолосий чоловік з яскравими і такими пронизливими, на полотні світлої шкіри, очима. Тонкі червонуваті губи незадоволено стиснуті, а довгі пальці стукотіли по поверхні керма. Верхні ґудзики білої сорочки неохайно розстібнуті, чорні окуляри з товстою круглою оправою з’їхали на кінчик носа. Це мав бути його законний вихідний, який знову не минув без пригод. Тепер йому доведеться протирати штани до кінця дня в лікарні і дізнатися причини дивного вчинку дівчини під час виступу. Адріан Агрест – це ім’я подарували йому батьки при народженні, зв’язок із якими у нього частково втрачений. Строгий батько буквально не розумів прагнення сина працювати в поліції і рятувати життя, а про маму він знав небагато, хіба що те, що вона пішла із сім’ї, бо не витримала конфліктів із його батьком. Десь глибоко всередині Адріан ненавидів матір, адже вона просто пішла та залишила його самого.
Чоловік беземоційно дивився у вікно та ліниво натискав педаль газу, коли рух в заторі поновлювався. У круглих лінзах відбивалися яскраві полиці магазинів та щасливі усмішки містян. Кутики губ трохи піднялися, але у погляді зрозуміло можна прочитати краплю злості.
– Чому я? Ах, звичайно, я ж Адріан Агрест, єдиний слідчий у відділку! – невгамовно тараторив він під ніс. – Тільки ж я, чортяка скубаний, не єдиний слідчий. І не завжди хочу вирішувати очевидні справи. Але ж кого це хвилює? ! Адріан, у нас убивство, подумай над ним; Адріан, тут чортове самогубство; Адріан, Адріан, – пародіював він свого керівника, що аж зуби скрипіли. – Навіть у вихідний щось обов’язково трапиться. Люди, припиніть творити зло, у добра теж має бути відпочинок.
Затор протягнувся не так довго, адже Агрест вирішив зрізати шлях і приїхати до лікарні з іншого боку. Гомінливі вулиці замінили тихі і спокійні, де майже не було людей. Усі ніби в одну мить зникли, заховалися, втекли. Величезний Місяць ховали густі хмари, ніби нагадували, що от-от почнеться дощ.
Срібне авто зупинилося біля воріт високої білої бідівлі з великою кількістю вікон, частина яких приховувала людську присутність. Над вхідними дверима самотньо висів ліхтар, чийого світла катастрофічно не вистачало в темряві холодної ночі. Ще з вулиці відчувався в’їдливий аромат медикаментів, в голові починало паморочитися. Адріан швидко опинився всередині теплого приміщення і поспішно рушив до рецепції. На місці, як струнка, стояла дівчина з м’яким каштановим волоссям і примітними зеленими очима, які замріяно дивилися повз чоловіка. Слідчий неохоче витягнув із карману чорного пальта поліцейське посвідчення та протягнув його медпрацівниці. Незнайомка дивно глянула на пізнього гостя та насупилась, пильніше розглядаючи його.
– Добрий вечір, Ви не могли б мені допомогти? – спокійно звернувся Агрест та натягнуто посміхнувся.
– І чим же я можу Вам допомогти такої пізньої години, месьє? – співрозмовниця напружила тіло та зосереджено дивилася в очі.
– У вашу лікарню сім годин тому потрапила дівчина зі спробою самогубства. Мені необхідно дізнатися про її стан та поговорити з кимось із близьких, – впевнено продовжував Адріан, легко прикушуючи губу.
– Так, о першій годині до нас привезли Марінетт Дюпен-Чен, але з реанімації її ще не забирали. По-моєму, на третьому поверсі сидить її чи то родичка, чи то знайома, -дівчина задумливо прикусила губу та підвела погляд. – Калін Бюстьє, якщо правильно запам’ятала. Але, думаю, цю зустріч необхідно перенести на завтра, адже час відвідування закінчився, а я не маю права пропускати когось чужого.
– Але мені треба дізнатися про це зараз. Зрозумійте, це стосується життя людини, і мені необхідно розкрити цю справу якнайшвидше, – голос вмить став твердішим і переконливішим, а в очах блиснув злий вогник.
– Але зрозумійте, месьє, – протестувала співрозмовниця.
– Чудово розумію, мадемуазель. Але це важливо. Життя людини – це важливо, – у голосі вже різала сталь, а дівчина не змогла довго обурюватися.
– Тільки ненадовго, лише коротке інтерв’ю з родичкою. У Вас мало часу, десять хвилин. І щоб через цей період від Вас навіть пилинки не залишилось, – з помітним незадоволенням вимовила вона, постукуючи довгими нігтями по столу.
– Чудово, я встигну, не хвилюйтесь, – на обличчі засяяла переможна усмішка, а в очах уже танцювали сальсу бісики. – Мені всього лиш треба довести, що це самогубство, а не вбивство, – пошепки додав він та піднявся сходами на другий поверх, а згодом – на третій.
Перед очима відразу з’явився монотонний коридор, а від білизни лікарні вже ледь не нудило. Коридори здавалися довгими й нескінченними, а єдиним звуком, що руйнував цю мертву тишу був стукіт настінного годинника біля входу. Чорна тінь ніби зсохлася на лавці. Адріан відразу згадав жінку, яка так хвилювалася за життя піаністки. Глухі кроки змусили її підняти голову та сонно обернутися.
– Добрий вечір, мадам Бюстьє, – без зайвих емоцій привітався Агрест. – Сподіваюсь, я зможу допомогти Вам зменшити біль за родичкою.
– Дякую, – стримано відповіла жінка й дозволила незнайомцю сісти поряд. – Тільки ми не родичі.
– Як так? – здивувався чоловік та дивно вигнув брову. – На рецепції сказали протилежне.
– Чистісінька брехня, юначе, – вона хитнула головою та потиснула плечима. – Мері – моя вихованка і близька людина. Я фактично замінила їй матір, допомогла влаштуватися в житті. Нині, як бачите, я сиджу тут одна і чекаю, доки її виведуть з реанімації.
– Тобто Ви знаєте її найкраще? – впевнено продовжив Адріан, облизуючи губи від очікування. – Що Ви можете розповісти про потерпілу та її можливі причини самогубства?
– Мері з дитинства була трохи замкнутою дитиною, мало спілкувалась. З батьками теж постійне напруження – вони постійно конфліктували та зривались на дівчинці. Її заспокоювала лише музика, тяга до мистецтва та кращого життя. Дружила по-справжньому вона, здається, з однією людиною, про яку я знаю мало. Мері завжди зберігала її ім’я в таємниці. А останнім часом я взагалі почала її не розуміти: закрилася від соціуму, працювала без упину і дуже багато курила, що найголовше, бо робила це лише коли дуже хвилювалась або боялась. А цей вчинок… я не знаю, що спонукало її до цього, клянусь, – жінка опустила голову та розвела руками, а в бірюзових очах можна прочитати хвилювання та скорботу.
– Ви вірите, що це була спроба самогубства? – продовжував Адріан, ніби різав ножем по серцю.
– Можливо. Але вона ніколи, навіть у найскладніші моменти життя, не опускала руки. Для мене Мері – це кульбабка, що пробивається і світить навіть через асфальт. Ви не знаєте її. Ніхто не знає. Але вона точно не наважилася б на це сама, – на очі наверталися сльози, а руки тремтіли, та жінка впевнено трималась.
– Ви знали, що відбувалося в особистому житті Вашої вихованки? – Агрест поправив окуляри та швидко глянув у бік вікна. – Може, якесь нещасливе кохання?
– О ні, точно ні. Мері хоч і завжди приховувала і мало розповідала про свої почуття, та це кожного разу було помітно. Та й вона ніколи не приділяла великої уваги саме коханню, бо й сама була закохана в мистецтво. Мері сильна дівчина і далеко не дурна. А кохання чомусь для неї як часник для вампіра.
– Добре, а що Вам відомо про її батьків? – з кожною секундою Адріан розгублював усі нитки розвитку подій, і це дратувало сильніше.
– Знаю я про них лише те, що розповідала Мері. Колись у них був якийсь бізнес, він зруйнувався, а в сім’ї через це почалися сварки. З ними я перетиналася декілька разів і мені не сподобалась їхня компанія. Дуже самовпевнені люди, – Калін міцно стискала щелепи, стримуючи емоції.
– Тобто без спілкування із самою Марінетт нам не обійтись, – підсумував Адріан, і в голові поставив хрестик біля завдання у своєму блокноті. – Шкода, думав, тут буде щось простіше.
Двері реанімації різко відкрилися, і двоє лікарів потягнули медичну ношу з блідим, наче стіни лікарні, тілом. Калін Бюстьє швидко підстрибнула і підбігла до Марінетт, розглядаючи її. Смолянисте волосся розкидане по обличчю, вуста напіврозкриті, а очі міцно закриті. Вона нагадувала фарфорового ангела, яких роблять відомі скульптори. Але найголовнішою відмінністю було те, що вона дихала. Її серце билося, хоч і повільно. Вона жива. У грудях жінки все розтануло, швидко пливучи по тілу. Приємне почуття ніби змушувало плакати, сміятися, танцювати і кричати. Позаду вийшов і лікар: високий, серйозний, з пронизливими сірими очима та помітною сивиною. Він підійшов до жінки та втомлено усміхнувся.
– Ця задачка була із зірочкою, але стан пацієнтки нарешті став стабільним, – чоловік торкнувся її плеча. – Вона думала, що зможе швидко померти, але не в мою зміну.
– З нею все буде добре? – тремтячим голосом ледь вимовила Калін і голосно видихнула.
– Да вона у Вас просто Фенікс! Втратила чимало крові, пережила операцію. Значить, цьому світу вона ще потрібна, – лікар тепло посміхнувся та кивнув. – Все з нею буде добре, треба тільки трішки підлікуватися та пройти реабілітацію в психоневрологічному диспансері.
Від останніх слів по тілу жінки й Адріана пробігли мурахи. Їх наче облили крижаною водою з голови до п’ят.
– А можна обійтися без останнього? – зі сподіванням відповіла співрозмовниця.
– Не впевнений. Це необхідно лікувати та працювати над цією проблемою, щоб її більше не трапилось. Так буде краще, я думаю, – хутко відповів лікар та поспішно пішов у бік сходів, куди щойно повезли Марі.
– Але не всім це допомагає, – встряг у розмову Агрест та насупився. – Їй треба увага та тепло рідних, а не оточення людей, які можуть її налякати.
– Будете обговорювати це з її лікарем-психіатром, месьє. Я лише кажу те, що знаю, бо маю величезний досвід за плечима.
Адріан кинув погляд на наручний годинник і жахнувся: він мав піти звідси ще десять хвилин тому. Він вибачився й попрощався з мадам Бюстьє та на ходу порекомендував їй таки повернутися та ночувати вдома.
***
Сухість в роті – перше, що змогла відчути Марінетт, доки лежала на твердій поверхні, а все тіло боліло. Темне волосся недбало падало на обличчя, а пальці міцно тримали приємну на дотик тканину. На місцях шрамів тепер були лиш стрічки бинта, голка від крапельниці неприємно впивалася в шкіру, а на місці ніби щось пекло.
Ненадовго їй здалося, що вона вже в раю, але швидко спустилася з небес на землю. Тепле ранкове сонце цілувало світлу шкіру, гріло й розслаблювало м’язи. Марі покрутила головою й розглядала кімнату. Провела сухим язиком по таким самим губам і зіщулилась. Хотілося пити, але ні стакану, ні будь-якої посудини не виявилось поряд.
Піаністка опинилася в маленькій одномісній кімнатці, повністю білій, що давила на голову. Вікно знаходилося в двох кроках від кам’яного ліжка, а двері навіть не зразу можна помітити, бо зливались зі стінами. Стійка з крапельницею стояла прямісінько біля ліжка й трохи лякала своєю висотою. Яскраве світло приємним шлейфом розливалося по кімнаті, ніби солодке шампанське.
Марінетт не могла встати з місця. Здавалося, ніби її тіло спалили і залишили лише оболонку. Фенікс. Спочатку помер для того, щоб знову народитися, але зберегти всі спогади й моменти із життя.
Скрип дверей вивів пацієнтку із роздумів та змусив відірвати погляд від стелі. Перед очима ще все пливло, але чоловічий силует не помітити було складно. Пронизливі сірі очі детально вивчали дівчину. Від цього ставало некомфортно, хотілося втекти, та тіло ніби паралізувало.
М’які повільні кроки наближалися й відлунювалися в голові, ніби бджоли гули. Вже ближче Дюпен-Чен змогла роздивитися незнайомця: високий, з гострими рисами обличчя; червоні губи нагадували усмішку, а очі все зчитували, немов сканер.
– Я радий, що Ви нарешті прокинулись, – приємний баритон лоскотав вуха і вмить знищив недовірливу атмосферу.
– Можна води, будь ласка? – невпевнено прошепотіла вона й скривилася від болю в горлі.
У руках лікаря вже був стакан з рідиною, яку він люб’язно простягнув їй та усміхнувся. Холодна вода ковзнула по сухому горлу, губам, язику, а мозок потроху активізувався та почав краще розуміти те, що відбувалося.
– Що сталося? – запитала Марінетт, граючи подив як професійна акторка.
– Я буду дуже сміятися, якщо Ви ще скажете, що не пам’ятаєте, як хотіли покінчити з життям прямісінько на сцені, – в його очах палахкотіли вогники, які розбудили в ній таке почуття, як сором. Це таки не залишилось без уваги. – А ні, з пам’яттю все чудово. Неймовірно, однією проблемою менше.
– В сенсі? – здивувалася співрозмовниця, споглядаючи лікаря.
– Втрата пам’яті – найдурніший і найсмішніший розвиток подій у цьому випадку. А тим паче, її повернення. Якщо коротко, то з Вами не сталося майже нічого особливого, хіба що, – чоловік виставив пальці, щоб перелічувати, – втратили багато крові, ледь не зупинилося серце, ну і треба пройти тривалу терапію.
– Що-що? – дівчина ледь не подавилася, а очі майже вилетіли з місця постійного розташування. – Навіщо ж тоді врятували? І що ж буде далі?
– Якщо ти ще жива – значить твоя історія ще не закінчилась. Нічого страшного з тобою тут точно не зроблять, обіцяю, – лікар дивився в її очі з надією і торкнувся плеча. – Пройдеш терапію, а закінчиш його трохи в іншому місці.
– В божевільні?!
Відповідь була очікуваною, але лякати це не припиняло. Перспектива провести час в божевільні лякала дужче за смерть. Та проявляти емоції схожі на розчарування для Марі виявилось неможливо. Лише за поглядом можна зрозуміти її думки.
– Але зараз тобі необхідно менше нервувати, щоб швидше одужати. Це важливо не тільки для тебе, а й для твоїх близьких, що весь час чекали тебе з реанімації, – він рушив з місця, по дорозі поправляючи білий халат.
– Хто?
– Що? – він різко повернувся й звів брови.
– Хто був поряд? – повторила дівчина й міцніше стиснула білизну в руках.
– Я не знаю, мені лише передали, що це була жінка в чорному платті, яку на лікар випадково прийняв за Вашу матір, та молодий чоловік, – від останнього по тілу пробігли мурахи, а вона ледь не зомліла.
Марінетт навіть вухом не повела, що в душі почалася справжня буря.
– Дякую, месьє… – задумливо протягнула вона, намагаючись згадати хоча б ім’я.
– Агрест, – востаннє посміхнувся він та вийшов з кімнати.
Як тільки вона опинилася на самоті, тіло відразу почало тремтіти від страху. Вона не могла знайти відповіді на стільки запитань одночасно.
***
Будівля головного відділку паризької поліції виглядала доволі скромно, але привабливо: три поверхи з червоної цегли, з невеликими вікнами, де вже від ранку горіло світло. Велика територія містила невелику центральну алею прямісінько до входу у відділок; маленькі лавки розміщувалися по периметру. Тепле ранкове світло осяяло не лише лікарню, а й поліцейський офіс, де на третьому поверсі покірно в своєму кабінеті, наче мурахи, зібралися слідчі.
Вікно в кабінеті демонструвало вхід на територію, захоплюючи й велику кількість дерев та дві блискучі лавки. Всередині ж виявилось доволі просторо й чисто, якщо не враховувати “творчий”, як любив називати це Ніно Лейф, безлад. До речі, цей чолов’яга (високий темношкірий хлопець із смішними окулярами та кольоровій футболці) був одним із наймолодших поліцейських. У парі з ним хіба що могла бути його найкраща подруга Аля Сезер. Мила, не дуже висока дівчина з гострим язиком і милими чорними окулярами. Найстаршим у цій комашці став Адріан Агрест, що таємно обожнював і ненавидів свою роботу. Його порятунком були лише друзі, які полюбляли постійно жартувати над ним.
Сонячне світло освітлювало жовтий кабінет, ціла стіна якого була заставлена шафами з нескінченною кількістю паперів та протоколів. Навпроти “паперової” стіни в ряд стояли три робочі місця кожного працівника з персональними комп’ютерами та стаканами з ручками. Стіну зліва від дверей і поряд з шафами прикрашала порожня дошка, де колеги зазвичай вивішували докази та фото підозрюваних, з’єднуючи їх зеленою ниткою. Якщо інші слідчі зазвичай наслідують правила та не змінюють колір нитки, то ці давно зрозуміли, що настав час ламати стереотипи.
Ніно сидів на краю підвіконня, тримаючи в руках теплу чашку з ароматною кавою і споглядаючи пересічних людей. Аля ж розслаблено відкинулася на спинку крісла й гортала стрічку улюбленої соцмережі. Адріан поклав голову на схрещені руки й намагався доспати ті п’ять хвилин, що не встиг о шостій ранку.
Тільки голосний стукіт в двері змусив всіх зайняти попередні позиції та насторожено глянути в бік чорних дверей зі скляними полосами. На порозі вмить опинився невисокий рудоволосий чоловік з холодним поглядом. Його зовнішність Адріану трохи нагадувала мадам Бюстьє, і він відразу згадав про небажання продовжувати справу недосамогубці Марінетт Дюпен-Чен.
– Як чудово, що всі на місці! – з першої секунди заговорив лейтенант та зробив твердий крок, від якого в грудях Алі все завмерло. – У мене для вас чудова справа.
– Сподіваюсь, це не самогубство, – з легкою байдужістю гмикнув Агрест.
– А ось і не вгадав, – буркнув він та кинув на стіл папку з документами прямо на стіл світловолосого. – Хлопець, двадцять шість років, відома особистість. Була.
Адріан трохи здивовано відкрив папку й прочитав свідчення про жертву. Зверху прикріплене його фото: худорлявий, але симпатичний брюнет з глибокими синіми очима. Десь глибоко в душі стало його шкода, адже вік занадто юний.
– Лука Куффен, гітарист, – прочитала перші рядки Аля та задумливо потерла потилицю. – Вам не здається дивним, що за один день сталося два таких випадки, так ще й із музикантами?
– Здається, тому ця справа й залишається на ваших плечах. Особливо справа воскреслої. Можливо, вона щось знає… – хриплувато завершив керівник та повернувся до виходу. – Точно, Адріан, зайди до мене через декілька хвилин, треба дещо обговорити.
– Добре, – хутко відповів він та почав розглядувати справу, перетираючи між пальців тверді сторінки. – Так, передозування антидепресантами, класика для більшості. Якби ще знати, хто такий цей Лука Куффен – було б космічно!
– Але мене все ще турбує факт співпадіння двох самогубств, – підтвердив Ніно та поправив окуляри, як часто робив у складних ситуаціях.
– Розберемося на місці, але мені здається, що це лише співпадіння. Вони не могли бути знайомими, працювали в різних сферах, та й характеристики різні, – стояв на своєму Адріан та встав з місця, аби піти в кабінет лейтенанта. – Я зараз повернусь.
На щастя, кабінет старшини опинився поряд, через двоє дверей довгого яскраво освітленого коридору. Тричі постукав по дерев’яній поверхні та зайшов в просторий кабінет, прикрашений нагородами, документами та книгами, наче зірками на небі. За своїм столом сидів впевнений у собі чоловік, який підняв погляд на співробітника.
– Сідай, Адріан, – вказав рукою на стілець навпроти. – Я хочу обговорити ці дві справи.
– Я більше, ніж упевнений, що вони ніяк не пов’язані між собою, – почав стверджувати Агрест, не відриваючи погляду від очей співрозмовника. – Ці люди ніяк не могли бути знайомими, працювали зовсім у різних галузях, а якщо ще враховувати те, що мені розповідала вчителька цієї дівчини, то перетнутися їм було б важко.
– Навіть якщо у висновку ці справи виявляться різними, ти маєш закрити обидві, – твердо заявив чоловік, шумно видихаючи. – Ти став свідком і маєш розібратися.
– Але ж це був вихідний! – обурився блондин і звів брови.
– Ти маєш розслідувати ще й цю справу, – наполегливіше заявив чоловік.
– Чому я маю розслідувати справу якоїсь невдалої самогубці? Я буду займатися лише смертю хлопця, – вже майже прийнявши поразку, бився Адріан.
– Так елегантно померти вона би просто так не хотіла. У цього має бути коріння.
– А я тут до чого? – очі стали яскравого зеленого кольору, ніби свіжа трава в літньому садку.
– Я заплачу премію, якщо розкриєш цю справу. Зрозумій, якщо це перейде в руки інших, то репутацію зіпсуєш собі лише ти. І більше ніхто не називатиме тебе “Месьє Логікою”, – він знав, на що треба тиснути. Знав усі слабкі місця й уміло цим користувався.
– Мене це не хвилює.
– Знущаєшся?
– Ні, мені просто цікаво, скільки грошей Ви готові віддати мені за цю нещасну, – у голосі блиснула насмішка, а вираз обличчя лейтенанта змінилося сто разів за хвилину.
– Так ти згоден?
– Люди народжуються не для того, щоб за них платили гроші. Я візьму цю справу просто так, без премії. Мені лише було цікаво, як далеко Ви готові зайти, щоб врятувати свій зад. Як виявилося, далеко, але з цими умовами я не погоджуюсь, – Агрест провів язиком по губах та спокійним поглядом окинув кабінет. – Хто вчора був на зміні? У кого я можу дізнатися деталі з місця подій?
– Натаніель і Кім були вчора. Домовся з ними про зустріч та починай роботу зі своєю командою. Тіло вже відправили на експертизу, тому, поки чекаєш на результати, перевірте помешкання цього хлопця та близьке коло спілкування.
– Дякую, – без особливого ентузіазму закінчив Адріан і пішов на вихід, поправляючи синю сорочку.
– І розкрий справу Дюпен-Чен, – майже благав керівник перед тим, як двері зі стуком закрилися.
***
Марінетт ніколи не думала, що нічого не робити – настільки нудно. Медсестри часто навідували її, та надовго не затримуються: у них ще багато інших пацієнтів та справ. Мадам Бюстьє так і не приходила ще, хоча дівчина зрозуміла – без її компанії доволі нудно й нецікаво.
Голова вже звично йшла обертом, а тіло інколи тремтіло, змушуючи серце ненадовго зупинятися. За сонцем вона визначила, що день повільно наближався до обіду. Від думки, що приблизно так буде минати ще довгий період часу ставало боляче, а тіло кричало від пекельного болю шрамів.
– Гр-р! – проричала вона собі під ніс, жадібно прикушуючи губу.
Марінетт спробувала максимально сісти, як дозволяв її стан, і вирішила поринути у вирій своїх думок. Тіло ревіло та боліло, а сидіти рівно виявилося ще тим іспитом. Але дівчина продовжувала: уявляла простору й улюблену залу Гранд-опери, фортепіано і солодку мелодію, що вилітала з-під пальців. То темп пришвидшувався і пальці починали буквально гасати по клавішах, то навпаки – все затихало і заспокоювалося, як і серцебиття.
Але варто лише було Марінетт підняти голову й поглянути в бік дверей, так моментально встигла пошкодувати про все, що трапилося за останні декілька хвилин. Тіло кидало із жару в холод, а серце, здалося, зупинилося. Вона передчувала смерть, адже на порозі стояв чоловік у формі, який дивно, але зачаровано спостерігав за м’якими рухами незнайомки, обпершись плечем на двері. Він безшумно зайшов всередину та озирнувся навколо, тільки потім привітався та попросив зайняти місце поряд.
У голові почало гудіти сильніше, а дихання уповільнилося до двох рухів за хвилину. Марі щиро не розуміла, що поліції від неї потрібно. Та й сам поліцейський це не до кінця розумів. І ця недомовленість та лірична пауза між ними затягувалась. Але зрозуміло лише одне: три, два, один – хід гри змінений.
Додати до улюблених