Біс його зна, скільки ми так сидимо. Нарешті, остання хвиля тремору пробирає його з голови до ніг і згасає. Він судомно зітхає і підіймає голову. Очі в нього абсолютно ясні. І, як завжди, винуваті.
– Відпустило? – хрипко запитую я, відсмикуючи руку. – Істерик нещасний…
Він киває кілька разів поспіль і намагається зобразити посмішку – видовище, прямо скажемо, не для слабкодухих. Я механічно витираю долоні краєм рукава.
– А тепер послухай мене, будь ласка…
Слухати він не бажає, натомість щось бурмотить, кусаючи губи – готовий заприсягнутися, що чергові вибачення; а потім робить виразний помах рукою, імітуючи рух чарівної палички, і вказує на своє горло.
– По тобі театр пантоміми плаче, Люпине, – кидаю я. – Але хріна тобі лисого, а не «Сонорус». Принаймні поки що. Доки я не буду впевнений, що ти не провалишся знову у кому. Також – жодних зменшених мантій, жодних зменшених книжок та інших зручностей побутової магії. Я розумію, тобі нудно, але доведеться потерпіти.
Він пильно заглядає мені в обличчя, потім закриває очі та мерзлякувато охоплює долонями плечі.
– Це ненадовго. Обіцяю, – кажу я так м’яко, як тільки вмію. Він ледь чутно фоскає у відповідь.
Ну а чого? Справді ж ненадовго. До повні залишилося трохи більше тижня. І чогось мені здається, що він зараз думає про те саме. Він, звісно, ідіот – але не дурень.
– Ну гаразд, – кажу я. – Давай по порядку. Спочатку руку твою огляну. Не смикайся, це ясенець, від нього ще ніхто не вмер… І гидоту цю з себе знімай.
Знову йде в хід стара сорочка і ножиці – я споруджую для Люпина щось на кшталт пончо. Знизу по подолу торочаться нитки, і з естетичної точки зору шедевр моєї дизайнерської думки не надто кращий за «цю гидоту» з трави і клаптів. Але він хоч гігієнічніший. Із залишків зимової мантії виходить цілком пристойний плащ, я накидаю його Люпинові на плечі, і він нервово загортається у два шари тканини, в м’яку бавовну і цупку вовну.
– Їсти хочеш?
Він хитає головою.
– Як хочеш… Тоді чай. З медом.
Він знову заперечує, але я вже грію воду – не магією; краще вже перестрахуватися і поставити казанок у камін.
– Тепле пиття – обов’язково.
Люпин тішить мене новим сеансом пантоміми: обводить руками уявний казанок, робить над ним такий рух, неначе помішує (на пиці в нього та дитяча зосередженість, яку я пам’ятаю ще з сімдесятих років, з практичних робіт у Слагхорна); потім він схрещує руки в однозначному жесті: «Ні». Я спостерігаю за ним, піднявши брову. Люпин розвиває думку: складає обидві долоні попід щоку, зворушливо зображаючи сон, і повторює: «Ні».
У маґлівських дітей цю гру називають «крокодил», а в юних чарівників – «старий тестрал». Певно, в дитинстві Ремус Люпин був непоганим гравцем.
– Я зрозумів тебе, Люпине, розслабся, – втомлено кажу я, відволікаючись від споглядання його пантоміми і заварюючи трав’яний чай. – Я не збираюся давати тобі зілля, а надто – снодійне, допоки не з’ясую, що там у вас сталося…
Я кидаю погляд на клітку. Викрадач вовкулаків незворушно чистить вуса. Читати його мені не хочеться. Досить і того, що в мене досі свербить гіпогрифова болячка під неіснуючим крилом, а біла миша – зрідка, напливами – здається мені пречудовим делікатесом, і я важко ковтаю слину і струшую головою, щоб прогнати наслання.
Підкликаю з полиці манюсіньку керамічну пляшечку. Схоже, старі Майстри всі як один були поетами у глибині душі. От і ця настоянка носить назву «Крила одноденки», хоч жодних крил у рецепті нема, і здібностей до безтурботного пурхання зілля не дає. Воно всього лиш загострює слух. Діє від кількох годин до одної-двох діб, залежно від індивідуальних особливостей користувача. Мої ж індивідуальні особливості такі, що через добу після прийому я матиму пекельний головний біль – побічний ефект, проявляється в одному випадку зі ста, отакий я щасливець.
Я зітхаю і витягаю корок, відраховую належні вісім крапель на чайну ложку води. Люпин дивиться на мене з пересторогою. Я ковтаю блідо-бузкову рідину і чекаю ефекту – настати він повинен майже миттєво, адже давній рецепт Хельги Фастерстеп я допрацьовував сам.
– Ні, Люпине, я не намагаюся покінчити з життям в тебе на очах, – саркастично коментую я, і від звуку власного голосу мені хочеться скривитися. – Хоча, знаєш, останні кілька днів ця ідея приходить до мене з підозрілою регулярністю.
– Та йди ти, – шепоче вовкулака собі під ніс.
– Мі іншим, тепер я тебе чую. І змушений констатувати, що твоя культура мови могла б бути… культурнішою. Але байдуже. Давай, розповідай.
***
Був один такий маґлівський письменник, моторошний і божевільний. Його звали Франц Кафка. Я його читав. То от якби я був ним, я знайшов би слова, аби вповідати Снейпові, що зі мною сталося. Розказати про те, як свідомість залишила мене на його письмовому столі, і як я потім отямився у незнайомому місці під низькою земляною стелею, а з темряви на мене гляділи величезні миші. Але я не Кафка. Я так не вмію.
…Мене привів до тями власний кашель, і з’ясувалося, що мій рот повний теплуватої затхлої води, яку я не встигаю ковтати. Ситуацію погіршувала шкарубка соломина, через яку у мене вливали ту воду. Я замотав головою і спробував підхопитися на ноги; тоді білувата з пролисинами морда, що нависала наді мною, пронизливо пискнула, й тортури припинилися…
***
– Як ти це допустив? – різко запитую я в Снейпа. – Ти залишив мене тут? Непритомного? Без нагляду? Знаючи, що твоїм кабінетом швендяє ця… тварина?! Боюся, що я таки змушений наполягати на тому, щоб моїм лікуванням займалися професіонали.
Його око помітно сіпається.
– Ні, Люпине, – сухо відказує він. – Жодні «професіонали» тебе тепер вже не отримають, я витратив на тебе надто багато свого особистого часу та грошей. І нервів, якщо вже казати чесно. Ти чекаєш на вибачення? Гаразд, я приношу тобі свої вибачення, задоволений?
– В дупу собі запхай свої вибачення, Снейпе, – огризаюся я. – Ми обоє чудово знаємо, що тобі на мене байдуже.
– Так. Абсолютно байдуже, – неголосно каже він після довгої паузи. – Ти правий. І все ж ти зараз зробиш над собою зусилля, скотиняко ти невдячна, і розповіси мені в подробицях про все – тому що інакше я не дам за твоє життя і ламаного кната, тому що до повні залишилося декілька днів, і якщо за ці дні я не влию тобі в горлянку антидот, ти здохнеш під час трансформації, Люпине, і повір мені, це буде дуже неприємна смерть… А я не стану випробувати на тобі жодних варіацій зілля, допоки не знатиму абсолютно точно, яким впливам тебе піддала «ця тварина». Я зрозуміло викладаю свою позицію? Ти мені зараз розкажеш все, химера тебе дери, навіть якщо це «все» включає в себе групове зґвалтування мишачою зграєю. Можеш розпочинати.
Він жодного разу не підвищив голосу. Він, здається, навіть подиху не перевів.
Ламаного кната він не дасть, ти ба. Нібито в мене є причини цінувати свою шкуру дорожче. Але мовчати не має сенсу. І сперечатися з ним не має сенсу теж. І якщо в фіналі мене так чи інакше очікує «дуже неприємна смерть», я все ж таки волів би зустріти її в повний зріст. Тож я роблю над собою зусилля – дивлюсь у кам’яне обличчя зілляра і холодно кажу:
– Змушений розчарувати тебе, Снейпе. Чорнушних подробиць не буде. Твій чотирилапий колега поводився цілком коректно.
***
… Навіть якби я знайшов би в собі сили підхопитися на ноги, мені б не дали цього зробити: двійко здоровезних мишей притиснули до землі мої зап’ястя, а третя миша встала лапою на груди. Вони важили наче коні. Чотириногий колега професора Снейпа наблизився й уп’яв підсліпуватий погляд мені в обличчя. Він був так близько, що жорсткі вуса, неперервно рухаючись, лоскотали мені чоло. Від нього тхнуло прілим зерном і порохнистою шерстю – я затримав подих і тоді лише зрозумів, що й він, в свою чергу, не розглядає мене, а обнюхує. Ретельно, міліметр за міліметром. Дослідивши моє лице, нервовий рожевий ніс сунув далі, вуса ковзнули по моїх грудях, потім по животу, і я мимоволі завмер – це все ж таки було моторошно. І принизливо – для людини; я ж бо вперто продовжував вважати себе людиною. Добре, що хоч на примітивні фізіологічні реакції мій виснажений організм був уже не здатний, і подальше делікатне обнюхування не викликало в мені жодного відгуку. Натомість, миша, заки тривало обстеження, збуджувалася все сильніш, шерсть у неї між лопатками піднялася дибки – я бачив кожну волосину – а писк звучав невпевнено і тривожно. І з запитальними інтонаціями. Я хитнув головою, мовляв, не розумію, je ne comprends pas, ich verstehe nicht, як це сказати по-мишачому? Втім, я здогадувався, в чому причина його неспокою. Так, мій маленький друже, ти наляканий – ти не міг не відчути, хто я, еге ж? Я злий страшнючий сірий вовк, тому краще поверни мене Снейпові.
– Мене чекає професор Снейп, я хотів би повернутися в його кабінет, – суворо сказав я вголос. Миша у відповідь почухала задньою лапою вухо. Точніш, почухав – він же, наскільки я пригадую, самець…
– Мене чекає професор Снейп, – повторив я з натиском. – Ти знаєш, про кого я кажу. І не роби вигляд, що ти мене не чуєш.
Миш пирхнув і, здається, щось наказав своїм підлеглим. У вісім лап мене завантажили на вузеньку трісочку, і на цих найпростіших ношах потягли кудись по землистому пролазку. Я сподівався, що в лабораторію, у турботливі руки Северуса Снейпа (якому я ще висловлю усе, що думаю!) – тож я дозволив собі закрити очі.
Я дійсно відкрив їх в лабораторії – але не в тій, яку очікував побачити, а у просторій печері, де вздовж стін валялися купки корінців, уламки керамічного посуду, чиїсь крильця, лапки та фасеткові очка. Де стояли стосами вирізки – чи то вигризки – з журналів. Було і кілька цілих книжок. Одна з них виявилася популярною дитячою книжечкою з маґлознавства – а мій хвостатий тюремник використав її як розмовник. Він спритно перегорнув лапками кілька сторінок і постукав кігтями по картинці, на якій було зображено підніс із гамбургером і пляшкою. Я похитав головою – ні їсти, ні пити мені не хотілося. Зате на сусідній сторінці знайшлося зображення людей – маґла в костюмі та чарівника в традиційній мантії. Я тицьнув пальцем в одяг, потім провів руками вздовж тіла і показав жестами, наче загортаюся в тканину.
Білий Миш видав уже знайомий мені писк з командирськими нотками, і при стіні почалося пожвавлення: там щось притягнули і тепер гризли і крутили в лапах. Доволі скоро я став щасливим власником дикунської спідниці в стилі Робінзона. По розміру вона підійшла мені ідеально, наче вони мені обхват талії заміряли! Що ж, добре. Принаймні, в мишей є поняття про гуманне поводження з полоненими – і мушу зауважити, цих понять у них навіть побільше, аніж у декотрих викладачів Гоґвортсу.
Але наступної миті, підкоряючись наказу, миші знову вклали мене і притиснули до землі; я й смикнутися не встиг. Білий Миш без особливих церемоній вхопив мене зубами за руку, і я мимоволі закричав. З прокушеної руки приснула кров, а з очей – сльози.
Сльози мої гризуну були ні до чого, а от кров він ретельно зібрав у відбите денце пробірки. Набравши, скільки йому було треба, він підкликав асистента – той безперервно щось жував, і за мить з’ясувалося, що він жує не просто так – на рану мені начепили вологу наліпку з різким ароматом потовченої трави. В наступні півгодини – а може й більше – хвостатий експериментатор не виявляв до мене ані найменшого інтересу; він відніс зібраний біоматеріал до стіни, на якій тьмяно блищали нитки грибниці, і схилився над скельцем, і був цієї миті до смішного схожий на Снейпа в негативі: такий само зосереджений і носатий, тільки білий, а не чорний. Я б засміявся, якби ще міг сміятися. Але я не міг: мене нудило. Я уявляв собі, як товстий, швидкий, рожевий мишачий язик хлепче з пробірки мою кров. Аби відволіктися від нав’язливої картинки, я відвернувся від Миша і став думати про людину, завдяки якій опинився у цій немислимій ситуації. Ну… не те щоб я думав – я скоріше уявляв, як його розпатлана голова мотуляється з боку вбік під моїми кулаками. Картинка заспокоювала. Трохи.
Миш повернувся з уривком журнальної статті, і, пискнувши, тицьнув лапою в якесь слово. Через силу сфокусувавши зір, я прочитав: «вервольф». Результати аналізу підтверджуєш, потворо?
– Так, паскудо, ти все правильно зрозумів, я вовкулака, – прохрипів я. І вишкірів зуби, аби йому було ясніше.
Миш вибухнув довгою емоційною тирадою, в якій звичайний писк чергувався з торохканням, потріскуванням і ледь не пташиним щебетом. Імовірно, я повинен був дізнатися щось вкрай важливе, але я, лінгвістично обмежений вовкулака з нудотною імлою в голові, геть нічого не дізнався. І, мабуть, вже не взнаю – бо в розпал мишачої промови в лабораторію прилетіло щось білосніжне – неначе янгол, неначе птах – і гострим носом стукнулося у рожеве пузо Миша, перш ніж впасти на підлогу і явити нам друковані впізнавано різкі літери: «ПОВЕРНИ ЙОГО НЕГАЙНО».
Я подумав, що тепер в мене може помінятися патронус. А що? Патронус у вигляді паперового літачка – хіба не чарівно?.. Але це у випадку, якщо в мене ще хоч колись буде можливість вимовляти «Експекто Патронум» і махати паличкою. І якщо залишаться сили на щасливі спогади. І ще – якщо сам я залишуся живим. Забагато усіляких «якщо» на одного маленького мене. Але про це – пізніше; а зараз я просто хочу повернутися.
– Він же вас усіх до одного потруїть, – прошепотів я Мишу з усією ненавистю, на яку ще був здатний. – І з тебе першого почне. Я тобі присягаюся. Тож ти краще роби, як він каже.
І знову мене тягли, повсякчас звертаючи в коридора в коридор, потім вели, підштовхуючи в спину, а потім я побачив тьмяне світло, і Снейпа, що затулив це світло собою – і зрозумів, що сил у мене не залишилося. Ні на що. Взагалі.
***
– Суворі випробування і важкі поневіряння, – саркастично підсумовую я, дослухавши оповідь вовкулаки. – Ви, без сумніву, мали повне право закатати мені істерику, містере Люпин!
– Ви ще «нестерпні страждання» не згадали, професоре Снейп, – похмуро відказує він.
– Справді. Вас же ж ціла миша вкусила!
– Ваша, прошу зауважити, принаджена миша!
– Миша понесе суворе покарання, містере Люпин!
– Залишиться без річної підписки на «Вісник зілляра»?
– Залишиться жити у вас, замість ґринділа, чий акваріум ви зараз займаєте. Так, я жорстокий.
Ми обмінюємся репліками, наче перекидаємо одне одному м’яч. Особисто я – щоб приховати полегшення. Клятий вовкулака відбувся легким переляком – як завжди! І думає тільки про себе – як завжди! А я, недоумок, ледь «Круціо» собі у скроню не пустив, поки він там швендявся по мишачих норах і приміряв обновки…
– Ви гуманні, професоре Снейп, – заперечує Люпин. – Я ж здохну за тиждень. Навіть акваріум не встигну звільнити.
Я не встигаю за змінами його настрою.
Я досі не розумію, як він примудряється за годину перейти від нервових корчів до люті, продовжити спокійною розповіддю і жартівливими репліками, а під кінець виплеснути мені в обличчя неприховану гіркоту смертника.
– А ви, Люпине, незносні. Могли б не нагадувати про мої професійні прорахунки. І майте на увазі, особисто я вас поки не ховаю.
– Ще не придумали, який танець станцювати на моїй могилі?
– Дуже маленька буде могилка, містере Люпин. Доведеться позичити в когось пуанти та крутити фуете.
Він здається першим. Повідомляє втомлено:
– Снейпе, я тебе ненавиджу.
– Взаємно, Люпине. А тепер давай руку.
Розведений розчин ясенця подіяв швидко та в повній мірі – на місці укусу залишилося чотири ледь помітні рожеві плямки – крапля у морі шрамів, якими він вкритий.
– Я зараз додам тобі нестерпних страждань, – попереджаю я. – Бо мені треба ще раз взяти в тебе кров. Серветочку підстелю заздалегідь – на випадок, якщо знову ляпнешся без свідомості, ніжний ти наш.
Він мовчки простягає руку.
***
Ну, що сказати. Серветочка стала в нагоді: як і минулого разу, вовкулака тихенько обм’якає одразу після уколу – але я вже готовий до такого повороту, і не квокчу над ним, мов потерпілий. Просто, без метушні, бризкаю йому в обличчя чистою водою з глечика – причому колодязною водою, не начаклованою, от як швидко я вчуся! Коли його очі повертаються з-під повік у нормальне положення, я кажу:
– От і чудово. А тепер відлежуйся. Я до лабораторії.
– Я з тобою, – ледь чутно заявляє він.
– Люпине, я тобі не нянька. І в мене лише одна принаджена миша, і вона вже сидить у клітці. Ніхто тебе, бідосю, більше не вкраде. А мені треба працювати, ти це розумієш, ні?..
Він мовчки вислуховує мою відповідь – і я, ледве договоривши, лаюся крізь зуби і беру його в жменю, і несу на робочий стіл. Бо він зануда. Навіть коли просто мовчить. І дивиться.
Аналіз в нього добрий. Настільки, наскільки в істоти в його становищі може бути щось добре. Елджернон – велике дякую йому – обмежився діагностикою: кров вовкулаки не показує ні нових заклять, ані якогось зілля.
– Снейпе, я не боюсь крові. Ніколи не боявся. Уколів – теж, – зауважує він, коли я відриваюсь від роботи.
– Авжеж, ти у нас приклад мужності, Люпине, а про те, як ти непритомнієш, ми нікому не розкажемо, – розсіяно відгукуюсь я.
– Снейпе, я серйозно. Раптом це важливо? Коли ця тварюка мене вкусила, я не втратив свідомості. А коли ти…
– Закрий рота, Люпине.
«Раптом це важливо», аякже. Ти ж в нас найрозумніший. Професор. Експерт…
Мерліне, мені б хоч коротенький перепочинок, щоб хоч подумати, що тут важливо, а що – дрібниці; щоб не мчати на автопілоті, як маґлівський літак…
– Що зі мною зробив той… миш? – цікавиться він після паузи. – І що ми робитимемо далі?
– «Ми»? – перепитую я. – А «ми», виявляється, щось робимо? По-моєму, ти лише те й робиш, що ускладнюєш мені життя. Але зараз ми будемо спати. Поправки у зілля вносити не треба, нехай настоюється далі, а я до смерті втомився з тобою морочитися.
Він киває. І бурмотить тихо-тихо – так, що навіть пречудові «Крила одноденки» ледь справляються:
– Будь ласка, не залишай мене самого.
– Я тебе під подушку сховаю, – обіцяю я.
Жарти жартами… але якщо я справді розраховую заснути, мені краще тримати цю нікчему під наглядом. І я згортаю з рушника щось на кшталт гнізда, і влаштовую його… ну, не під подушкою, а поруч із нею. І падаю на ліжко, навіть не роздягаючись.
Вовкулака вовтузиться, витріщається на мене.
– От що, Люпине, – попереджаю я, перш ніж провалитися в сон. – Якщо ти мене торкнешся хоч пальцем – я тебе вб’ю. Якщо ти мене розбудиш, бо тобі знову щось там примарилося в мене на обличчі – я тебе вб’ю. І якщо ти зранку знову будеш без свідомості, чи в комі, чи ще щось типу того – я тебе вб’ю. Добраніч.
– Ти знаєш, що таке стокгольмський синдром? – запитує він, змучено посміхаючись.
– Не знаю. І знати не хочу. Спи.
– Добраніч, Снейпе.
– Спи.
Він слухняно стишується, і мені б, користуючись нагодою, відпочити… та де там. Мозок вперто намагається поєднати разом усі недомовки, здогадки і факти; і крутиться даремно, як зіпсований механізм.
– Люпине, – бурмочу я. – А тобі доводилося вбивати людей? «Авадою», скажімо?
Він знову довго мовчить, але відповідає спокійно – навіть трохи спокійніше, ніж треба:
– Ні. Поки що не доводилося. Добраніч, Северусе.
Добраніч, скотиняко ти брехлива. Дай мені час, і я ще прочитаю в тебе в голові все, про що ти мені зараз збрехав.
За півгодини – чути, як шурхотять в кабінеті стрілки годинника – я все ж таки виключаюсь.
***
Він все ж таки засинає; спросонку тягнеться до мого «гнізда», обвиває його рукою, тяжко переводить подих. Я лежу, не дивлячись йому в обличчя.
Я не збрехав. Мені ніколи не доводилося вбивати людей. А решта тебе не стосується, професоре Снейп.
Додати до улюблених