Розділ восьмий

– Каву! – різко кидаю я домовику, плескаючи в долоні на порозі своєї спальні. – Найміцнішу.

І дивлюся на стіл.

Акваріум порожній.

Я не висловлюю претензій стелі, не рву на собі волосся, не закликаю на Люпинів зад ані хімер, ані мантикор, ані скажених гіпогрифів. Я тихенько сідаю за стіл, жестом відпускаю ельфа та обережним «Еванеско» знищую каву разом із горнятком – вчасно згадав, що не минуло ще й двох годин відтоді, як я пив тонізуюче… Я чемно складаю руки на колінах і дивлюсь на шарф, що звисає зі стінки акваріума.

Вовкулака не міг піти сам. З приміщення, параноїдально замкненого різноманітними охоронними чарами. Чи міг? Після того, як Флетчер накачав його алкоголем та снодійним, йому теж ходити не належало. А він швендявся. Лісами. На гипогрифі. Обдарований наш…

«Хоменум Ревеліо» не виявляє в моїх апартаментах нічого живого, крім мене. Що ж, якщо Люпин і подався навтьоки, він принаймні не ховається під шафою і не влаштував засідку у мене в ліжку. Щоправда, залишається імовірність знайти під шафою, в ліжку чи деінде тіло Люпина – але розглядати цей варіант я наразі не готовий.

Ну або тут були прибульці з Марсу, на яких земна магія зовсім-зовсім не діє. Прилетіли, схопили мого піддослідного вовкулаку і полетіли геть. Крізь стінку.

…Ну звісно.

Я поволі переводжу погляд на підлогу при дальній стіні. Є тут дехто, хто плювати хотів на мої охоронні чари по периметру кімнати. Дехто, з ким я намагався домовитися по-хорошому, бовдур, наче життя мене не вчить, що по-хорошому неможна ні з ким – ані з двоногими, ані з чотириногими.

Моє послання лежить майже на тому ж місці, де я його залишив, але тепер у нижній частині аркуша красується приписка, зроблена нерівним мишачим… кхм… почерком: ланцюжками слідів, то вертикальних, то горизонтальних, деколи з відбитками кігтів, а деколи – без. Я тупо дивлюся на три рядки, що залишив мені Елджернон, і в моїй душі підіймається хвиля люті, змішаної з приниженням. Моя довіра до «колеги» була здебільшого поблажливою і базувалася на глибокому почутті власної вищості. Людині і чарівнику важко бачити ворога в істоті, яку можна придушити двома пальцями. В істоті, що живе в норі, не користується паличкою, не носить одежі і не говорить по-людськи. Ну от і отримав, антропоцентрист чортів… Істота ця хвіст клала на моє почуття вищості і на мої люб’язні прохання. І хто з нас двох розумніший – іще питання: адже він вміє читати моєю мовою. А я його… отож бо й воно.

Присягаюся, я відловлю цю тварюку і вколошкаю. І препарую його крихітний мозок. «І з’їм його серце, – похмуро підказує внутрішній голос. – Страшний ти в гніві, професоре Снейпе, але ж робити що будемо?»

Відповідь «повертати Люпина» напрошується сама собою, але навряд чи її можна вважати продуманим планом. Я навіть не знаю достоту, де мешкає Елджернон, у яких підземеллях-під-підземеллями шукати його лігво. Можна, звісно, підірвати усю підлогу у Гоґвортсі… Але це на крайній випадок. Можна позичити у Філча його потворну кицьку – вона напевне зможе відшукати потрібну пролазку; щоправда, по тому їй не буде різниці, кого жерти: мишей чи зменшеного вовкулаку.

Можна, врешті-решт, влаштувати собі душ із зменшувального зілля і вирушити на пошуки особисто. Сам-один, без палички, проти зграї гризунів. З якою-небудь голкою, химера її забирай, замість меча. Це буде ідіотизм, гідний пісень. І навіть якщо я повернусь з цього походу з перемогою і Люпином, варити збільшувальне зілля вже не буде кому. Я міг би залишити Дамблдорові мої напрацювання, він розбереться сам або знайде когось, здатного розібратися; але я ризикую провести не один тиждень в акваріумі в нього на столі, а вовкулака навряд чи переживе повню. Краса, куди не поглянь. З усіх боків суцільна краса.

Ще, звісно, можна піти до Директора просто зараз. Покаятися в усіх гріхах. Перекласти проблему на його міцні старечі плечі і подивитися, що він робитиме. Не виключено, що спише вовкулаку за статтею «супутні втрати»… Ще б ото зрозуміти, що мені заважає списати Люпина за цією статтею.

Я раптом зауважую, що нарізаю кола по кімнаті, жмакаючи шарф у руках; змушую себе зупинитися і перевести подих. Сам не зрозумів, коли встиг так завестися.

Я зачекаю. До півночі. Можливо, Елджернона спонукав до дії чисто науковий інтерес, а не ворожий намір, і він поверне мого піддослідного добровільно. Шанс, що Люпина ще не вбили і не розібрали на волосся, нігті, слину та інші компоненти, не такий вже й малий. Цікаво, чи розуміє миш, з ким має справу? І якщо так – чи він знає, що як джерело цінних інгредієнтів живий вовкулака корисніший за мертвого? Тим більше зараз, коли місяць росте… Взагалі-то, треба прикинути, що він може знати. Я ж можу скласти приблизний перелік рецептів, якими він цікавився, і публікацій, які він прочитав. Це в будь-якому разі не завадить, якщо я буду змушений перейти до активних дій.

Я підбираю зі стосу журналів записку з коментарем Елджернона, і тоді лише зауважую на звороті аркуша текст, якого дотепер не помічав. Слова і шматки речень неохайно вигризені з якогось часопису і абияк посаджені на омеловий клей.

«Професоре Снейп!» – йдеться в листі. – «Якщо здоровий глузд і життя» «жертви» «певний неспокій» «будьте певні» «ми» «гарантує безпеку». Угу… З письмовою англійською у хвостатої потвори очевидні проблеми.

Знайти джерело, яким користувався мій кореспондент, не складно: свіжий «Вісник» виглядає виразно несвіжим, а міністерська стаття про заходи безпеки (дістали вони вже з тими статтями по всіх усюдах!) згризена в хлам. Що до мого імені, то його Елджернон видобув із того ж таки паризького Альманаху… змовились вони всі, чи що?!

Лист викликає певний оптимізм. Ну, якщо не зважати на слово «жертви» – втім, воно могло прослизнути випадково, за відсутності більш вдалого визначення. Що не кажи, стаття доволі специфічна, а записку вочевидь складали поспіхом.

Гаразд, тварюко невдячна. Буду поки що втішатися твоїм «гарантує безпеку», а там подивимось.

І я з подвійною енергією беруся гортати підшивку «Вісника», виписуючи в нотатник усе, чим цікавився Елджернон за місяці нашого знайомства.

Відволікає мене короткий пекучий біль в лівій руці. Темний Лорд. Най би шляк його трафив, – думаю я. Звісно ж, через мить після того, як встановлюю ментальний бар’єр. А ще за мить зриваюся з місця, посилаю Альбусові патронуса з коротким попередженням, хапаю зі столу паличку і залишаю кабінет.

***

Повелитель нині лагідний і милий, немов новонароджений штоленвурм*. Схоже, йому гостро не вистачає уважних слухачів – всі більш-менш притомні члени нашого поважного товариства відпочивають в Азкабані; усі, крім Белли – а такого співрозмовника і Темному Лордові не побажаєш.

– Севере, ти щось давно не з’являвся, – каже він з тою особливою привітністю, що вганяє непідготовлених співрозмовників в острах. – Тобі не набридло ховатися в Гоґвортсі? Чи старий маразматик без тебе і години не проживе?

– Річні звіти, мій пане, – похмуро відповідаю я. Він сміється.

– Авжеж. Річні звіти. Бідолашний, бідолашний професор Снейп… А посада викладача Захисту від Темних Мистецтв тобі знову не світить, еге ж?

– Цього року я ще не подавав заяву Директорові, мілорде. Але планую.

– Впертий і безстрашний, мов сам Ґодрик. Драний капелюх свого часу не відправляв тебе до Ґрифіндору?

Темному Лорду весело. Мені – щось не дуже.

– Завжди добиватися бажаного – слизеринська риса, – стримано всміхаюся я. – А я всього лиш бажаю викладати улюблений предмет.

– А директором школи ти стати не хочеш, Северусе? – м’яко цікавиться він – і раптом впивається поглядом в моє обличчя.

– Я… я не… – я не одразу знаходжу, що йому відповісти, але це на краще – схоже, Волдеморт щиро насолоджується моєю розгубленістю.

– Я розумію, ти приголомшений. А я ж можу зробити тобі подарунок за вірну службу, Снейпе. У мене тут виник один план… Хочеш дізнатися?

Я не лякаюся. Я не думаю про Альбуса. Я зовсім не думаю про те, чим обертаються плани Його Темності для Ордена в цілому і для мене особисто. І я жодної секунди не думаю про те, що зараз він мене перевіряє.

Я зображаю шанобливий уклін і кажу:

– Якщо ви зволите поділитися зі мною, мілорде…

Мілорд, звісно, зволить. Він починає говорити, а я відчуваю, як волосся ворушиться в мене на потилиці. Зовсім недоречно перед моїм внутрішнім поглядом постає заплакане лице незрівнянної Нарциси Мелфой – їй нині і так непереливки, ще б пак, бути жінкою в’язня і сестрою психопатки – і я заперечую Волдемортові, і зупинити себе встигаю лише на середині фрази:

– Але, мій пане, Драко Мелфой не…

– Що – «не»? Договорюй, – Лорд схиляється до мене, довірливо, майже інтимно. – Гадаєш, юний Мелфой недостатньо відданий Нашій Справі?

Він так і говорить – «Нашій Справі». З великих літер.

– Ні, що ви, Повелителю! Драко – ваш і душею, і тілом, я цілком впевнений у ньому. Він так пишається тим, що ви обдарували його Міткою… але, мій пане, проти Дамблдора?..

– Хіба ти не казав мені, що старий останнім часом сильно здав? – нелагідно примружує очі Волдеморт. – Казав?

– Так, пане.

– Ну от, бачиш, – він відкидається у кріслі, розслаблено чухає суху шию Наджіні, що поклала голову на підлокітник. – До того ж, я не вимагаю від Мелфойчика викликати Дамблдора на дуель. Я вважаю, що хороша отрута набагато надійніша за дурнуватий героїзм, ти згоден зі мною, Северусе?

– Так, мілорде, – я дозволяю собі усмішку.

– Я б здивувався, якби ти не був згоден, – всміхається він у відповідь. – До речі, ти вже працюєш над тим рецептом, про який казав Руквуд?

– Ще не починав, Повелителю. Чекаю повного місяця і готовності деяких інгредієнтів. Я повідомлю одразу, як отримаю перші результати.

– Повідом, Севере, повідом, – неуважно киває він.

Змія підіймає голову, заглядає йому в лице і шипить.

– Наджіні стверджує, що від тебе тхне неспокоєм, Снейпе. Чого б це?

Бреше вона, гадина. Я спокійний, немов удав після «Петріфікуса». Та і чого б це, справді, нервуватися у вашій присутності, Повелителю?..

– Річні звіти, мілорде, – знизую я плечима. – Цифри не сходяться. А ще атмосфера в Ордені… Ваша поява в Міністерстві викликала у них паніку, а до того ж загибель того зрадника крові…

Темний Лорд киває із розумінням.

– Ті Блеки… страшні вороги і нестерпні друзі, так, Севере?

Чула б його Белатриска.

– Гаразд, іди вже, займайся своїми звітами, – вузька біла долоня мляво вказує мені на двері. – Але пам’ятай, я чекаю від тебе новин. Будь-яких новин. Не варто чекати спеціального запрошення, Снейпе.

– Я зрозумів, Повелителю.

Біля дверей я стаю на коліна, завмираю, схиливши голову, і тім’ям відчуваю пронизливий холодний погляд. А тоді піднімаюся і виходжу геть, за інерцією продовжуючи ні про що не думати.

***

Дамблдор не здивований і зовсім небагатослівний.

– Дякую, Северусе. Що ж, я очікував на щось таке. Ми ще поговоримо про це пізніше.

«А поки що йди звідси» – подумки договорюю я за нього.

Альбуса вочевидь займає щось більш захопливе, ніж шанси Драко Мелфоя на кар’єру кілера; хотів би я знати, що саме, але не дізнаюся. Сито спогадів на його столі розкидає химерні відлиски по стелі. Я коротко киваю та закриваю за собою двері.

В моєму кабінеті нічого не змінилося. Ремус не повернувся, до півночі залишилося півгодини. Я не буду робити дурниць – не хочу. І не можу. Не маю права. Дякую Повелителю за своєчасний виклик – якби не він, я б і справді, як останній недоумок, міг попхатися у мишачі підземелля повертати своє майно. А тепер гарячкове збудження минулося, і мені неприємно згадувати, як я крутився кімнатою з клятим шарфом в руках.

Я жбурляю шарф у камін, сам собі готую міцну каву в маленькому сталевому казанку, сідаю за стіл і записую в блокнот формулу нової суміші, у першому наближенні. Отрута вузької дії плюс потужне контактне прокляття. Головне – запустити ланцюгову реакцію. І до того моменту, як я повернусь до школи наприкінці літа, від усієї цієї дрібної хвостатої шушвалі ні спогадів не залишиться, ані трупів. Ніхто більше не буде втручатися в мої досліди, а я зроблю висновки на майбутнє. Вже зробив.

Звісно, шкода, що не вийде перевірити збільшувальне зілля на Люпині – я ж навмисно готував основу з поправкою на лікантропію – але що вже зробиш. Це вони, «супутні втрати».

Кава гірчить.

Я друкованими літерами виписую на четвертушці аркуша «ПОВЕРНИ ЙОГО НЕГАЙНО», згортаю кривенький літачок і помахом палички відправляю його у напрямку мишачої пролазки.

А тоді схиляю голову на руки і міцно стискаю зуби.

Най би воно було прокляте, тисячу разів прокляте.

Якщо інших шляхів не лишиться, я піду до Дамблдора. Врешті-решт, мені не вперше зізнаватися йому у своєму непролазному ідіотизмі. І просити його – не вперше.

Бо інакше клятий вовкулака з’являтиметься мені у снах, я певен, це в його стилі – буде приходити, безпомічний і голий, зі своїми жалюгідними усмішками і скупими жестами, і питатиметься про мою думку щодо творчості Екзюпері.

До сраної дупи такі перспективи, краще вже до Альбуса, і нехай він його витягає, як хоче. Я десятої долі його можливостей не знаю, але не маю жодного сумніву, що Директор здатний домовитися хоч з мишачим лордом, хоч з самим замком, якщо буде потрібно, перед ним, певно, кам’яні плити розійдуться, якщо він попросить їх своїм спеціальним лагідним тоном, він якого мені виморожує нутрощі. Нехай витягає свого дорогоцінного Ремуса і посилає його потім хоч до Грейбека, хоч до дементорів, мені байдуже, мені буде вже байдуже, Мерліне всемогутній, НАЙ ВОНО БУДЕ ТИСЯЧУ РАЗІВ ПРОКЛЯТЕ. І сам я – теж.

***

Із заціпеніння мене вириває ледь чутний шурхіт біля дальньої стіни. Я зриваюся з місця і стаю свідком абсолютно сюрреалістичного видовища: з чорної дірки у напівтемряву мого кабінету виходить Ремус Люпин, спираючись обома руками на холки двох вельми вгодованих сірих мишей. Він трохи схожий на пророка Даниїла з гравюри Густава Доре – принаймні, трагізм у погляді йому вдався не гірше; враження псує хіба що химерна одежа. На стегнах вовкулаки мотляється недоладна спідничка, абияк сплетена з трави, смужок пергаменту і клаптів тканини, у яких я впізнаю свій давно загублений носовичок.

«Принаймні він тримається на ногах», – думаю я.

Супроводжуючі миші нервово смикають вухами і тривожно поглядають у мій бік, але мені до них байдуже; ледь позаду я помічаю відблиск білої шерсті і, майже не цілячись, жбурляю в той бік закляття. Що найбільш дивує – не «Аваду».

– Акціо, біла миша!

Елджернон вилітає зі своєї нори, наче корок із пляшки, збиває з ніг Люпина і падає у мою підставлену долоню верескливою грудкою жаху і люті. Дрібні, але огидно гострі зуби одразу ж впиваються мені в палець, але я примудряюся не впустити падлюку, і за мить кидаю його до начаклованої клітки. Тут посидь, тварино клята, з тобою пізніше потеревенимо.

Елджернонового почту вже й сліду нема, а вовкулака стоїть на колінах і слабко хитається взад-вперед.

– Люпине, – кажу я. – Люпине, т-твою ж мати!

І більше я не кажу нічого, тому ще решта слів, які просяться на язик, геть не пасують до іміджу викладача поважного навчального закладу. Він підіймає голову і дивиться крізь мене, а я згрібаю його з підлоги і – ні, не жбурляю – обережно всаджую на стіл. Декілька порухів паличкою вздовж тіла – сканую, дуже побіжно, дуже поверхово, хоча б основне. Він цілий. Тільки на передпліччі виділяється брудна пов’язка – клаптик знайомого мені носовичка. Зрізаю нафіг. Під тканиною наліплена волога кашиця подрібненої трави. Принюхуюсь: ясенець і листя подорожника. Люпин шипить, коли я намагаюся зчистити зелень, що налипла до шкіри. За відсутності «Соноруса» його шипіння мене геть не вражає.

– Тихо, – суворо кажу я. – Мені треба оглянути рану.

Рана являє собою чотири чіткі проколи, залишені зубами. На моєму закривавленому пальці такі ж відмітини виглядають як дрібна подряпина. А в нього – так, наче він запхав руку до лева в пащу. Щастить Люпинові на кусючих тварин, я дивлюся…

– Зачекай, – командую я. – Я розбавлю настій ясенця, тобі неможна у звичайній концентрації.

Коли я повертаюся з лабораторії, він сидить на тому ж самому місці, у тій самій позі, і його колотить. Так сильно колотить, що він затого розіб’є собі зуби у потерть. Я спершу намагаюсь – скоріш за звичкою, аніж усвідомлено – зважити варіанти: переохолодження? гіпоглікемія? шок? Треба влити в нього зміцнювальне і перцеве, мабуть, і дати йому гарячого чаю, найкраще з медом, і перевірити тиск, і провести тест Ромберга-Бердьє, виключити мозочкову дисфункцію, треба… мабуть, треба зробити безліч надважливих процедур – а я просто опускаю долоню йому на потилицю, на плечі, на спину, і кажу крізь зуби:

– Ну все, Люпине. Досить вже. Досить.

І якби мене спитали, кого я в цю мить ненавиджу сильніше – його чи себе – я б не зміг відповісти.

Якого дементора я спалив шарф?..

Снейп вважає мене нещирим – що ж, він правий.

Всі ці години, всі ці дні (скільки вже?..) я живу немов би за скляною стіною (в цьому сенсі акваріум – штука до смішного символічна). І крізь це скло я дивлюся на нелюда, чиє життя полетіло під укіс. Це він щодня конає від туги за загиблим другом. Це він перетворився на нікчемну недоладну голу хатню тваринку. Це його викрадають грьобані миші… Якщо я дозволю собі стати ним і відчути все те, що він відчуває – я зійду з розуму назавжди, без вороття.

Тому, заплющивши очі, я просто слухаю злий, уривчастий голос професора Снейпа і намагаюся зігрітися в його крижаних руках, але озноб не минає.