Я дивилася на розбиту склянку. По моїм щокам все ще текли сльози.
— Як… Як він міг? Я для нього все, а він… Проміняв мене на…
— Стефі…
Мирослава підійшла до мене та обійняла. Вже як півгодини вона намагалася мене заспокоїти. Я не можу повірити, що він справді між мною та дівчиною, що обрали йому батьки, обрав її. Я просто не можу повірити… Кай кохав мене, але…
Мирослава заспокоювала мене. Я зарилася носом в її шию. Сил не залишилося щось бити та розбивати, щоб хоча б якось позбутися тієї злості. Хоча б в її обіймах так спокійно.
— Тихіше. Він зробив свій вибір. Тобі краще буде.
Він зрадив мене. Яка, Мара візьми, краще? Обрав її. Та як він міг?!
Я не знаю, скільки ми так просиділи. Навіть після того, як я перестала плакати, то не поспішала віддалятися від подруги. Хоч і розуміла, що скоро на пари. Але… Не хотілося. Стало так спокійно. Наче нічого і не сталося.
Я перевела погляд на стіну над моїм ліжком. Так багато фотографій з ним. Спогади повернулися з новою силою, завдаючи ще більшого болю. Та плакати також не було сил.
— Пішли, час на пари.
— Не хочу.
— Стефі, він – не причина для того, щоб ти пропускала пари та закидувала навчання.
Вона мала рацію. Я швидко привела себе до ладу і ми вийшли з кімнати. По академії вже пішли чутки. Різні. Навіть правдиві були. Мені не звикати. Як завжди. Ненавиджу його. Як він взагалі міг таке вчинити?
Я помітила, що всі якось дивно на нас дивляться. Справа була в тому, що я тримала Мирославу за руку, намагаючись не зірватися на комусь. Байдуже зараз було на те, що вся академія до вечора знатиме, що ми подруги. Головне, що хоча б хтось мене зараз справді підтримує. А не так, як моя сусідка вчора ввечері. Одні фальшиві емоції. Це притаманне багатьом хорсівцям. І тепер я розумію Марію, яка не любить цю якість. Що зі мною? Я б ніколи цього не допустила.
***
Повернулася до кімнати я тільки ввечері. Лев Костянтинович на завтра дав приготувати реферат, тому просиділа цілий день у бібліотеці, в пошуках інформації. І хоч я могла відмовитися від цього завдання, але так легше відволіктися від думок про Кая. Також в бібліотеці всі були зайняті навчанням і ні у кого не було часу пускати нові плітки. За це люблю цю частину академії.
Коли я повернулася в кімнату, моя сусідка лежала на ліжку та з кимось переписувалася. На її столі лежали підручники, які ніхто не чіпав. Вона зовсім забила на навчання. Але це не мої проблеми.
— О, ти прийшла. Під дверима був пакунок, адресований тобі. Я його на твій стіл поклала.
Я обернулася. Гарна коробочка стояла на столі, чекаючи мене. Підійшовши до неї, я відчула приємний запах знайомих мені трав. Такий подарунок могла відправити мені лише одна чарівниця, якій я зараз була неймовірно вдячна. До пакунка була прикріплена записка з моїм іменем. Я взяла її та розкрила.
«Ти така сумна цілий день(так, я бачила тебе після того, як ми розбіглися перед першою парою). Вирішила трішки поділитися травами, з якими ти любиш пити чай(тільки Агнеті ні слова). А якщо і після цього будеш сумувати, то наведемо на Кая порчу.
Мирослава»
Я засміялася. Вона завжди знає, як мені підняти настрій. Хіба ж не сонечко?
Взявши подарунок, я побігла до неї. По академії гуляло мало студентів, більшість відпочивали у своїх гуртожитках після тяжкого дня. Та коли я зайшла в саме приміщення, багато студентів здивувалося. Вони не очікували мене тут бачити. Не дивно. Я не звернула на це уваги та побігла до кімнати подруги.
Я постукала у двері. Через декілька секунд вони відчинилися. На порозі була заспана, але вдягнена у звичайний одяг Мирослава. Поглянувши за неї, я побачила на столі зошит з недописаним конспектом та книги.
— Знову заснула, коли домашнє робила?
— Є трохи. Ти щось хотіла? Не хвилюйся, я для тебе завжди час знайду.
— Дякую за подарунок.
Мирослава подивилася на пакунок у моїх руках та посміхнулася.
— Рада, що тобі сподобалося.
— Може невеличке чаювання зробимо?
— Ну якщо так, то проходь. Заварю тобі зараз найкращий чай у твоєму житті.
Я зайшла до кімнати та сіла за стіл, поки Мирослава щось чудила біля чайника. Мені було цікаво, що вона придумає на цей раз, бо весь час у неї чай виходить по-різному. Але кожний раз неймовірно смачний. Неначе крім трав, в той чай ще поклали магію, яка надає різні відтінки смаку. Велесовці вміли робити щось з трав. Люблю їх за це, хоча якщо скажу, то мене швидше засміють.
Я спостерігала за її вмілими руками, намагаючись запам’ятати кожний рух. У мене ніколи так не вийде. Не народжена я для цього. Мій чай ніколи не вийде такий смачний, як у велесовців, я ніколи не буду сильна в темній магії, як марівці. Та ніколи не буду настільки фізично сильна, як чурівці. Зате я сильна у світлій магії. Я сильна в історії, нумерології. Це моє покликання.
— Стефа, ти чого задумалася?
— А?
— Ось твій чай.
Дівчина поставила перед мною чашку з напоєм та пішла вмикати спокійну музику. Це була наша невелика традиція. Коли у нас чаювання, то лунає щось спокійне, що допомагає заспокоїтися.
Я відпила трохи напою. О Хорсе, це прекрасно.. Новий рецепт, чи що?
Мирослава повернулася до столу та сіла навпроти мене. Вона деякий час спостерігала за моєю реакцією. Коли впевнилася, що все добре, то усміхнулася.
— Мій чай та твоє печиво ідеально поєднуються.
— І не говори. Новий рецепт?
— Ну аякже! Я хочу з кожним разом дивувати тебе.
— І у тебе кожний раз все прекрасно виходить. Довго думала?
Мирослава засміялася.
— Ні секунди. Рецепт сам з’явився в мене в голові, коли я поставила нагрівати воду.
Я відпила ще трохи чаю, закусуючи своїм печивом. Цікаво, як інші відчувають його смак? У них він зовсім інший. Адже я звикла до нього і зовсім не можу оцінити, наскільки смачне воно вийшло.
— У тебе з печивом так само. Кожний раз новий смак. Хоча завжди говориш, що рецепти свої не міняєш.
— Я не знаю, як це виходить. Ну, я просто займаюся тим, що люблю. Мені подобається готувати, це для мене як відпочинок.
— Воно завжди так. Неначе робиш одну справу, а виходить зовсім по-іншому, але з кожним разом все краще і краще.
Я усміхнулася. З нею навіть про Кая забула. Це прекрасно. Як же я її люблю.
Мирослава почала розказувати різні велесовські новини. Мені завжди було цікаво про це послухати, хоч і нічого в цьому всьому не розумію. Тільки цього разу я задивилася на саму дівчину, яка активно жестикулювала під час розповіді. Навіть чашку ледве не перекинула, від чого я тихенько засміялася.
— Обережніше, ледве гарячий чай на себе не пролила.
— Та не хвилюйся ти так, одяг не серце. Можна новий купити, на відміну від розбитого серця.
Я застигла з чашкою в руках. Ох, як же вона мала рацію.
Додати до улюблених