– Ось, одягни оце, – Тільма, довго порпаючись в скрині, нарешті вручила Олі купу зім’ятого одягу. – Вже вибачай, суконь немає. Та й тобі вони ні до чого, бо попереду в нас багато брудної роботи.
– Дякую, – покірно відповіла Оля і почала переодягатися.
– На щось краще заробиш собі сама. Якщо тебе надовго вистачить, звичайно…
Прибулиця старалась мовчати і не ставити лишніх запитань, аби зайвий раз не дратувати Тільму, хоч після обіцянки Кодлака про підвищення платні, бабця ніби подобрішала. А це означало, що Провісник справді людина слова.
Цього разу одяг був трохи кращий. Сорочка з довгим рукавом та просторі штани навіть трохи зігрівали, а поверх сорочки Тільма віддала їй свою стару вовняну хустку, якою Оля прикрила собі і плечі і груди, зав’язавши кінці за спиною.
– Ти хоч щось по господарству робити вмієш? – скептично поцікавилась служниця.
– Все що скажете, все робитиму. А якщо робитиму щось не так як треба, сподіваюсь ви мене поправите, – все ще покірно відповідала Оля.
Якщо Кодлак вирішив влаштувати їй таку перевірку, то вона її пройде і стерпить всі знущання. Вона буде тихою слухняною вівцею рівно стільки скільки доведеться.
– Ходімо нагору, я покажу тобі все. А потім дам тобі якусь роботу, – упевнившись, що нова працівниця виглядає як слід, Тільма вийшла із спальні.
Оля йшла слідом за служницею в очікуванні чогось надзвичайного. Вона нарешті побачить на власні очі головний зал Йоррваскру, пропустить крізь себе його атмосферу, відчує запах і тепло головного вогнища, посидить за довгим столом і спробує їжу на смак.
Проте у Тільми були свої плани:
– Ось там кімната Вігнара. Він видаватиме тобі зарплатню. Тобі туди заходити заборонено, тільки якщо я скажу. Доречі, в інші кімнати теж, крім спільної спальні. За довгим столом сидять тільки соратники, тобі не можна. Ось там кухня, – служниця вказала на куток головного залу, що над сходами в нижні кімнати. – Там працюю тільки я, тобі туди зась.
В тому місті мали б стояти всього пара лавок і якась рандомна ваза з квітами, проте в реальності там впритул до стіни розмістилась невелика куполоподібна піч. Поруч було дерев’яне крісло, яке, певно, належало Тільмі і сидіти в ньому Олі звичайно ж не можна. З іншого боку стояли продовгуватий стіл і стелаж з посудом. Над столом висіли сушені трави, пательні та інше кухонне начиння.
Пахло свіжо спеченим хлібом.
– Ти чого стала як вкопана? Пішли далі, – скомандувала головна служниця і повела свою помічницю у двір. – Швидше давай!
Оля йшла за нею так швидко, що толком нічого не роздивилась, і не знає навіть, чи був в головному залі ще хтось окрім них.
Вони вийшли на ґанок. Після темних і холодних кімнат Йоррваскру яскраве сонце сліпило очі. Погода була напрочуд чудовою і теплою. Оля навіть подумала зняти хустку. За столом снідали Торвар, Рія і Ньяда. Вони голосно про щось сперечались, час від часу поглядаючи на тренування Атіса і на те, як Вілкас його ганяє туди-сюди. Двір був просторий і затишний одночасно. Тут вмістились і тренувальний майданчик для стрільби та фехтування, і велика дроварня, і сушарка для білизни у вигляді двох стовпів з натягнутими шнурками, і навіть два вуличних туалета з буквами Ч і Ж на дверях в самому кінці двору. Жінці захотілось терміново все навкруги оглянути: піти на Небесну кузню, заглянути під неї в Нижню кузню, подивитися на прилеглі землі за стіною, насолодитись видами далеких гір, прогулятися містом і нарешті відвідати Драконячий Доступ. Проте в Тільми і на цей раз були свої плани.
– Слухай і запамятовуй, другий раз не повторюватиму. Це Торвар, Ньяда, Рія, Атіс і Вілкас. Вілкас член Кола. Це значить, що він старший соратник. Зрозуміла? А ось там Брілл, – служниця вказала на чоловіка, що біля дровниці рубав велику колоду.
– Ей, Брілле, здається твоя знахідка прокинулась, – сказав Торвар, і вся компанія за столом захіхікала.
Брілл припинив роботу і поглянув на жінку.
– Певне в одязі тяжко пізнати, так, Брілле? – гумористичну хвилю підхопила Ньяда, і всі троє знову захіхікали.
– Знайомтесь, – Тільма голосно звернулась до всіх присутніх, – це Оля. Вона буде моєю помічницею.
Соратники за столом продовжили веселощі, доки Вілкас їх не перервав:
– Досить вже розважатись. Ви поснідали? Тоді починайте тренування. З Атісом ми зараз закінчимо, тож вирішуйте хто буде наступний.
Посмішки з облич молодих соратників вмить зникли. Вони явно не горіли бажанням тренуватись з Вілкасом. Та Олю вони не дуже цікавили. Вся її увага була прикута до Атіса тому, що він ельф, і це викликало у жінки не аби який інтерес. Вона навіть привідкрила рота.
– Чого вирячилась? – штурхнула її служниця. – Ніколи ельфів не бачила? Пішли давай. Час ставати до роботи.
Ось, – вона вказала на гору брудних засалених чавунів і кастрюль, що стояла під ґанком. – Все це начиння треба добре почистити від жиру і гару. Пішли, я дам тоді все необхідне.
Вони повернулися назад до кухні. Тільма взяла з припічка велику каструлю з гарячою водою і перелила її у відро. Потім дістала з тумби грубу щітку і сунула помічниці в руки.
– Спитаєш у Брілла де взяти пісок. Та, дивися, щоб добре відчистила усе, інакше будеш переробляти.
Оля мовчки взяла відро, і пішла працювати. Вона тихо вийшла на ґанок та попрямувала до посуду, опустивши очі додолу, бо менш за все бажала зустрітись з кимось поглядами і тим паче говорити. Лишивши відро і щітку біля казанів, вона підійшла до Брілла.
– Тільма сказала, ви знаєте де взяти пісок, – промовила жінка з привітною посмішкою.
Від неочікуваного діалогу чоловік трохи зніяковів і розгубився.
– Е, так…звичайно. А Тільма хіба не знає? Він ось там, – Брілл хотів показати кудись рукою, та передумав. – Я принесу. На таку гору брудних баняків його треба багато, хіба ні? – додав чоловік та усміхнувся.
– Мабуть, – жінка пожала плечима. – Дякую.
Доки Оля оцінювала весь об’єм роботи, що їй належить виконати, біля неї з’явилось невелике відерце з піском.
– Ось, – пробуркав Брілл і лишився стояти біля жінки. – Знаєш, а це я тебе знайшов.
– Я це вже зрозуміла, – вона проциділа крізь зуби, щосили намагаючись відшкрябати гар зі стінок невеликого горщика. – І я вам за це щиро вдячна, – жінка швидко себе виправила, подивилась на чоловіка і ввічливо посміхнулась.
– Так ти будеш терти ті казани до ночі. Потрібно додати лугу. Тільма що, не дала? – турботливо поцікавився Брілл? – Та я зараз принесу, – і чолов’яга швидко зник за дверима Йоррваскру.
Оля напоки продовжила дерти баняки, намагаючись не звертати увагу на соратників, які все ще час від часу на неї поглядали.
– Мда, з щіткою в руках вона не така вже й загадкова, – Рія голосно озвучила свої думки. – Ви вірите казочкам Брілла про блискавку і все таке?
– Правда це чи ні, але Тільма теж там була, і Кодлак, – відповів Атіс, – і якщо вона зараз тут, значить він щось в ній побачив, як і в нас колись.
– Ага, побачив в ній непогану посудомийку, – хіхікнула Рія.
– Та хіба вона перша така?! – продовжила тему Ньяда. – Приходять всякі, що ціни собі скласти не можуть. Вдають с себе величних воїнів, просяться в Йоррваскр. А коли їм дають таку можливість, то, чомусь, не до вподоби їм, бачте-но, двір підмітати.
Тікають так швидко, що їхні імена не встигаєш запам’ятати.
– Я не втік, – заперечив Атіс, спостерігаючи за новою служницею. – І роботи я переробив всякої.
– Ти лише виняток з правила, – Ньяда пожала плечима. – Не знаю, що вона тут взагалі забула, але можу посперечатись – вона тут не надовго. Таким тендітним квіточкам в Йоррваскрі не місце. Тільки погляньте на неї! Не думаю, що вона звикла до грубої роботи, вже мовчу про вміння тримати тяжкого меча.
Тим часом двоє інших соратників відпрацьовували удари. Поки Торвар щосили лупив тренувальною сокирою по щиту, Вілкас блокував його атаки, водночас підслуховуючи розмову молодших побратимів і поглядаючи на нову служницю.
В чомусь вони праві, загадковістю тут і не пахне. Проте, з нею точно щось так, і Вілкас буде пильно за нею слідкувати.
На порозі знову з’явився Брілл з глечиком гулу в руках. Він передав їх Олі і продовжив стояти біля неї. Від того молодші соратники знову захіхікали.
– Не звертай на них увагу, – сказав він їй. – Вони завжди так з новенькими.
– І багато було новеньких? – спитала жінка заради ввічливості.
– Та певне кожен місяць хтось та й прийде. Та Провісник людей бачить наскрізь і перш ніж давати комусь махати зброєю від імені Соратників, він пропонує їм помахати колуном чи мітлою. Але зазвичай вони занадто горді для того, і стає зрозуміло, що прийшли вони сюди тільки через своє марнотратство. Тож не хвилюйся, якщо ти справний воїн, то Кодлак ще дасть тобі можливість себе проявити. Треба просто потерпіти. А на цих гумористів не зважай, вони за пару днів відчепляться.
– Дякую за пораду, – чемно відповіла жінка.
– Угу, – Брілл посміхнувся і пішов далі рубати дрова.
В тому то і справа, що Кодлак навіть не поцікавився, на що вона здатна, і не спитав про яку конкретну допомогу вона говорить. Але це нічого. Вона почекає. Хоч часу в неї не так багато, тому якщо треба, вона сама піде за головами відьом, озброївшись лиш цим дурним казаном і кухонним ножем! І плювати їй, що про неї думають всі ці люди, ельфи чи перевертні. Вона їх не боїться. Олю хвилюють тільки завдання, які перед нею поставили. Її не зупинити.
***
Оля вже тиждень жила в Йоррваскрі. Вставала на світанку, лягала пізніше за всіх. Вона ретельно виконувала всю брудну роботу, яку їй підсовувала Тільма. І роботи було справді багато. Не дивно, що новенькі тут не затримувались. Вона скоріше дивувалась тому, як Тільма до цього справлялась з усім сама і дожила до такого поважного віку. Бабцею вона була непоганою, хоч і буркала частенько на все і всіх.
За весь час прибульці жодного разу не дозволялось полишати територію Йоррвакру. Та й вільна хвилинка з’являлась лиш пізно ввечері. І тоді вона могла спокійно поїсти і помитися.
На її подив, під самою кузнею у соратників була лазня. Це була невелика кімната, висічена в скелі. Одна із стін була постійно гарячою, бо прилягала до кузні. Достатньо було плеснути на неї води і можна парились. Стояла там ще парочка широчезних дубових діжок, що використовувались як купелі.
Кожного разу Оля повинна була наносити вдосталь води для всіх соратників, і тільки коли всі відвідають лазню, вона теж могла там помитися.
Носити воду було не найгіршою роботою. В її рейтингу перше місце займала щоранкова рутина з прибирання так званих “нічних горщиків”, що були в кожній кімнаті. Тільма видавала їй два відра: пусте та наповнене чистою водою. В порожнє Оля мала зливати усі відходи життєдіяльності, а чистою водою з іншого відра – обполіскувати горщики. Хоч і горщиками то не назвеш, бо фактично то є невеликі дерев’яні баддя. Цю роботу вона мала робити дуже швидко і вельми акуратно, інакше її начальниця щосили волала щось про криві руки, а потім змушувала перемивати всю підлогу. І краще б їй бути невидимкою, аби не потрапити комусь під ноги. Старшим соратникам було на неї абсолютно начхати, та й Провісника вона практично не бачила. А от молодшим побратимам завжди було приємно позловтішатись над нею.
Цей тиждень видався справді нелегким. Проте жінка була готова і далі стійко проходити випробування Провісника, на скільки б це не затянулось. Таким її не зламаєш. До того ж, час від часу, коли Тільма не бачила, їй допомагав Брілл. Звісно, вона була йому дуже вдячна, але не розуміла причини його добрих вчинків.
А причина була доволі проста. Нехай над Бріллом усі насміхаються, вважають його вкінець спившимся божевільним, проте він знає, що бачив в ту негоду, і впевнений, що саме блискавка породила цю жінку. А люди просто так з неба не падають. Вона особлива. Її треба берегти.
Вілкас з ним би не погодився. Назвати її особливою? Ще чого! З вигляду звичайна дівка. Так, миловидна, проте він може назвати трійко дівчат гарніших за неї, і це тільки у Вайтрані. Весь тиждень він спостерігав за Олею коли була така нагода. І з нею явно щось не так. Занадто чемна вона, занадто покірна. Поведінка цієї жінки справляла таке враження ніби вона зачарована чаклуном, який керує її бездумним тілом. Проте його вовк не відчував жодних слідів магії поряд з нею. Та навіть якби і так, кому б знадобилося таке і для чого? Хіба тільки Срібній Руці, але вони занадто тупі щоб таке влаштувати. Чого не скажеш про цю жінку.
Одного дня він повертався з тренувань в свою кімнату і застукав її там.
– Що ти тут робиш? – він був шокований такою наглістю.
– Прибираю, – спокійно відповіла нова служниця. – Ми сьогодні тріпали килими. Лишилось тут підмести і розстелити їх назад. Я швидко…
– Мене не хвилює, що ви там сьогодні робили, – сердито огризнувся соратник. – Тільмо! Тільмо! Де ти є?
– Що? – стара жінка вийшла з кімнати Фаркаса, закинувши рушника собі на плече, і підійшла до Вілкаса, – Що сталось?
– ЩО я казав про свою кімнату? Не заходити і нічого не чіпати, – це було його лігво – місце де він міг побути сам, і він не любив впускати сюди сторонніх.
– Та годі тобі, Вілкасе, – Тільма заговорила заспокійливим тоном. – Ми лише почистили килими. Ми вже майже закінчили, – вона глянула в сторону своєї підлеглої і її тон різко змінився. – Ти чого там возишся з тою мітлою. Підмела? То виходь!
– Тут під книжковим стелажем, мабуть, вино було розлите. Воно то висохло, але лишилась пляма і до неї липне всяке сміття. Треба добре щіткою помити, – Оля вказала на пляму під своїми ногами.
– То мий давай швидше! Кому треба твої роздуми? – суворо сказала стара, поставивши руки в боки. – Зараз, Вілкасе, вона швидко помиє підлогу і забереться звідси, не нервуй.
Оля дістала щітку з відра і взялася терти засохлу пляму. Терла так швидко і наполегливо, що злегка штурхнула книжковий стелаж.
– Обережніше, – прогримів Вілкас. – Ці книги вартують дорожче твоєї тушки.
– Сумніваюся, – відповіла жінка.
– ЩО ти сказала? – від такої наглості чоловік аж розгубився.
Оля перестала терти підлогу, випрямила спину і поглянула на розлюченого соратника.
– Я сказала, що сумніваюся. Деякі з цих книг взагалі не варті того, щоб бути опублікованими. Ось ці, наприклад, – вона вказала на стопку книг, що складалась з трьох томів “Біографія Барензії”, – можна читати хіба як художню літературу, бо нічого спільного з реальними подіями ці книги не мають. Хочеш знати її історію, прочитай “Справжня Барензія”. Або ось ця книженція, – вона тикнула пальцем в сторону тоненької сірої книжки “Фізіологічна природа вервульфів”, – її навіть книгою називати не можна. Ця писанина не несе в собі абсолютно ніякої корисної інформації. Лиш описує примітивні і, треба сказати, вкрай жорстокі досліди, які не мають нічого спільного зі справжньою наукою. Автор цього творіння явно недалекий, якщо рішив, що за допомогою убогих експериментів йому вдасться розкрити усю суть магії даедра.
Вілкас, треба визнати, був трохи здивований ерудицією служниці. В його житті взагалі не багато знайомих людей, з якими можна поговорити про щось окрім погоди, мисливства та чуток. А ти паче серед жінок. Проте це її не виправдовувало, і він все одно мав претензії:
– Ти посміла чіпати мої книжки? – соратник намагався приховати своє здивування за сердитим виглядом. Та на Олю це ніяк не вплинуло.
– Ні, – мирно відповіла жінка і продовжила мити підлогу. – Я читала ці книги колись давно, – вона прибрала всі залишки води під ногами, взяла відро, мітлу і вийшла з кімнати, – я тут закінчила.
Після неї в кімнату швиденько забігла Тільма, розстелила килими і так само швиденько вийшла, зачинивши за собою двері. А Вілкас так і лишився стояти все ще здивований безтурботною поведінкою нової служниці.
Чим далі тим більше його допитливий розум вимагав відповідей. А брати їх ніде. Кодлак розповів йому все, що знав, і Вілкас помітив, що вожак стривожений. Одного він не розумів – якщо ця дівка так турбує старого, чому він дозволив їй лишитися? Мабуть, все-таки Провісник щось йому недоговорює.
Пізніше того ж дня соратник від нічого робити пішов у двір насолодитися останніми сонячними днями літа. Він вийшов на поріг і озирнувся. Атіс і Ньяда бились на тренувальних мечах, Ейла практикувалась у стрільбі, а поруч з нею, спершись об стіну, стояв Скьор. Він кивнув Вілкасу головою в знак вітання і продовжив щось тихо обговорювати з Мисливицею. Олю Вілкас помітив не одразу. Вона сиділа в кутку під ґанком і чистила картоплю, зосереджено спостерігаючи за тренуванням молодших соратників.
Чоловік підійшов до членів Кола і став поруч зі Скьором.
– Що ви скажете про нашу нову служницю? – поцікавився він і побратимів.
– Нічого особливо, – байдуже відповіла Ейла. – Не вірю я байкам Брілла. Ну знайшли її біля ковальні, ну то що? Вона могла спокійно туди вилізти по зовнішній стіні. Це не так і складно. Я колись сама так робила, як була малою.
– З нею точно щось не так, – прищурився Скьор.
– Ти теж це відчуваєш? – оживився Вілкас.
– Угу, – соратник почухав собі носа і склав руки на грудях, – була б нормальною, в Йоррваскр би не сунулась. На що вона розраховувала?! Тільки глянь на неї!
– Та я серйозно питаю, – роздратувався Вілкас. – Вона якась дивна. Точніше її поведінка…
– Ти про що? – спитала Ейла, не відволікаючись від стрільби.
– Вона ніби зачарована. Тільма вже тиждень ганяє її туди сюди, і ця дівка слухняно все виконує. На її обличчі абсолютно ніяких емоцій, – Вілкас намагався виправдати свій надмірний інтерес до нової служниці.
– Значить не сильно її Тільма ганяє, – відповіла рудоволоса. – А ми зараз перевіримо!
Ейла направила лук в сторону Олі.
– Що ти робиш? – переполошився Вілкас.
– Нехай-нехай, – підтримав Мисливицю Скьор.
– Я лишень хочу її трохи налякати, – повільно сказала Ейла, сконцентрувавшись на своїй цілі, і різко пустила тітєву.
Стріла зі свистом пролетіла через увесь двір і влучила в бочку поруч з Олею, залишивши глибоку подряпину на її зап’ясті.
Вона поглянула на задоволену Ейлу і, не відводячи від неї очей, злизала краплі крові, що встигли з’явитися на її руці. Потім спокійно продовжила чистити картоплю.
– Бачите?! – жінка знову здивувала Вілкаса. – Як ви це поясните?
– Здається… вона тупа, – Мисливиця пожала плечима і продовжила стріляти по мішенях. – Настільки, що не зрозуміла навіть, що щойно відбулось.
– А ви прислухайтесь, – чоловік наполягав на своєму. – Послухайте її серцебиття. Чуєте? – він зробив паузу. – Воно не змінилось. Я не чую ні страху, ні злості, ні навіть здивування. А ви?
– Я ж кажу – тупа, – повторила рудоволоса дівчина.
– Оце навряд, – тихо відповів Вілкас. – Я маю поговорити з Провісником щодо неї.
Не отримавши належної підтримки від своїх побратимів, чоловік направився до Кодлака, щоб поділитись своїми спостереженнями і поцікавитись, чому все-таки вожак дозволив їй лишитися.
Кодлак сидів за столом і уважно переглядав листи із запитами про допомогу. Робота в соратників завжди буде. Тим паче, дуже скоро погода погіршиться, почнуться морози, а це значить, що голодні звірі будуть ще більше докучати мирним людям. Та й у розбійників ніколи не падає активність.
Він, як завжди, відбере легші завдання для молодших соратників, а складніші віддасть членам Кола. Не забуде старий і про Срібну Руку, яка останнім часом все більше їм докучає. Де б соратники не шукали уламки Вунтрада, ця убога зграя розбійників їх випереджає. Здається, бозна скільки років він витратив на те, щоб зібрати сокиру Ізграмора. І їм би це вдалося, якби десять років тому Йоррваскр не обікрали. Він знає, в кого зараз усе поцуплене, і з цим треба щось робити. Залишилося знайти один уламок і вожак буде так близько до мети як ніколи. Старий перечитав безліч книг і сувоїв в пошуках зцілення, проте не знайшов нічого конкретного. Він сподівається, що відповідь є у Олі і що ця жінка говорила правду, коли казала, що може допомогти. Аже сьогодні йому наснився Совнгард. То був не простий сон, а один з тих, що пророчить. Він бачив її там. Вона звільнила його і відкрила шлях до Залу слави. Можливо настав час їм знову поговорити.
Його роздуми перебив візит Вілкаса.
– Провіснику, – чоловік поважно привітався з вожаком. – Я би хотів з вами поговорити.
– Про що? – старий зацікавлено поглянув на близнюка.
– Про нашу нову служницю, – Вілкас нахмурився і сів навпроти Кодлака.
– Так, – Провісник відклав листи в сторону, – Що вона утнула?
– В тому то і справа, що нічого. Вона поводить себе дуже дивно.
– Що ти маєш на увазі?
– Я навіть не знаю як пояснити. Вона ходить, дихає, їсть, але без жодних емоцій.
– Цікаво…
– З ким би вона не говорила, і щоб не відбувалось навколо неї, – Вілкас вирішив замовчати експеримент Ейли, – її серце… воно б’ється в одному незмінному спокійному ритмі. Таке відчуття, що… що в неї немає душі, – чоловік нарешті усвідомив, що його так насторожувало.
– Що ж, це серйозна заява, – насупився вожак і погладив свою бороду. – Коли я її побачив вперше, вона мені здалась скоріше приголомшеною від всього, що бачить, чи від того, що я дав їй роботу не таку, яку вона хотіла.
– Звідки вона взялася і чому ви дозволили їй лишитися? – чоловік перейшов до справи.
– Якщо хтось бажає приєднатись до Соратників, я не маю права відмовити, ти ж знаєш.
– Можливо це не той випадок. Вона сюди навіть не своїми ногами прийшла, її принесли. Я маю на увазі, що нам нічого про неї невідомо!
Спочатку Кодлак не збирався комусь розповідати про причину Оліної появи. Адже навіть якщо вона говорить правду і вона знає як допомогти, старий не впевнений чи підтримає його затію ще хтось. Проте Вілкасу він міг довіряти, хоч в хлопця і був палкий норов. Та й, чесно кажучи, він більше не хотів тримати це в собі.
– Добре, – сказав вожак, заспокоюючи співрозмовника. – Усім відомо, що останні роки свого життя я присвятив пошуку уламків Вутрад. Та я робив це не тільки для того, щоб у соратників був символ їхнього існування чи для підняття їхнього бойового духу. Сокира Ісграмора це ключ до його гробниці, – Кодлак зробив паузу і ковтнув прохолодного еля з кружки, що стояла поруч.
– Навіщо це? Ви ж не збираєтесь осквернити поховальню найвеличнішого з героїв?
– Та ні звичайно! – старий здивувався такому припущенню. – Старі соратники переказували, що десь там у глибинах гробниці є так званий священний вогонь. З його допомогою ми зможемо… розірвати зв’язок з Хірсином…
– Сцілитися? Це можливо? – оживився молодий соратник, чим не аби як порадував Кодлака.
– Так, можливо, – задоволено кивнув старий. – Проте, одного вогню недостатньо. Потрібно ще щось, і я поки не знаю що саме. То що ти скажеш про все це?
– Чесно кажучи, останнім часом я все більше чую поклик крові, в той час як у Фаркаса такої проблеми немає. Я розумію що мій вовк хоче взяти наді мною гору. Поки що, я здатен впоратись з ним, проте я не знаю, що мене чекає далі, і мені буде куди спокійніше жити, знаючи, що я можу в будь-який момент позбутися дару Хірсина.
– А що ти можеш сказати про інших?
– З братом я поговорю. Думаю, він вас підтримає. А от щодо решти я не впевнений, – Вілкас пожав плечима. – А до чого тут та дівка?
– Коли вона прийшла до мене, то сказала, що боги прислали її сюди допомогти нам очиститись. Звичайно ж я їй не повірив і першим ділом запідозрив змову між нею і Срібною Рукою. Тому я дозволив їй лишитися, очікуючи коли мої припущення підтвердяться. Що ти думаєш?
– Я думаю, що ті виродки занадто тупі для такого. Проте якщо вона говорить правду про богів, тоді ця жінка мали би бути сильнішою за нас усіх чи хоча б володіти якоюсь особливою магією, яку я, до речі, геть не відчуваю. Її мали б наділити якимись привілегіями, дати їй щось, що виділяло б її поміж інших, робило обраною. Коли ця дівка каже, що вона тут аби нам допомогти, тоді вона повинна була б володіти всіма необхідними інструментами для цього. Вважаю, що її потрібно випробувати, адже саме так ми вчиняємо з новобранцями.
Кодлак ледь посміхнувся і кивнув в знак згоди:
– Це так. Проте почекаємо коли вона проявить себе сама. Рано чи пізно це станеться. Побачимо на скільки її вистачить, – старий повернувся до паперової роботи, подаючи знак Вілкасу, що розмова закінчена. – Але маю до тебе одне прохання – не казати поки нічого своїм побратимам ні про Олю ні про Вутрад. Настане час і я сам їм все розповім.
– Добре, – погодився Вілкас.
Додати до улюблених