Що це за збірка? Це збірка фанфіків дівчини на ім’я Софія, що проживає в окупованому місті Луганськ. На даний момент вона не має змоги створити власний акаунт на ФУМ з причин збереження власної безпеки, але має бажання висвітлювати свої твори лише на українську авдиторію. Вона є автором усіх фанфіків, що викладатимуться у даній збірці. Я ж, Дмитро, — її редактор.
Про що «Робота №2»: Про людину, що, проживаючи в великому місті, не має навіть права на голос. Ця персона робить все для того, щоб соціалізуватись серед місцевої еліти, але її беруть в полон.
Пусті, однотонні вулиці якими зрідка їздять галасливі машини. Їхні водії спішать здриснути з цього нікому не потрібного району міста.
— Це все почалось не так давно… Але я досі не можу змиритися з тим, що наші життя знищенні… — промовила Марта, доки зі скляним поглядом роздивлялася трьохповерхові будинки, що закрили дівчат ніби за ґратами.
— Марто, ну досить. Я ж тобі говорила, все буде добре: ми знайдемо спосіб врятуватись. Те, що все це почалося ще не означає, що наші мрії знищенні.
— Ага… Від того, що ми тут сидимо нічого не зміниться. — Вона погодилась зі своєю подругою, заклавши пасмо волосся за вухо.
— Ну, як мінімум, ми зараз живі та ми все ще можемо щось зробити. — Лана з Мартою прийшли до побережжя річки і, задерши голови до гори, почали зудумисливо роздивлятися зірки під місячним сяйвом.
— Лано… Ти так і не розповіла хто ти. Але мені вже час йти додому.
— Чого це я перша, взагалі? Це ти на мене налетіла і мало не вбила, може це мені хочеться передчути хто ти? — обурилася Ліна, зтискаючи свої кулаки.
— Нумо ж, розповідай. Я не хочу говорити про себе, поки не почуюю твою історію.
— Дообрее.. — Вона з непорозумінням цокнула і відвела погляд. — Моє ім’я Лана… Й… Все почалось з того, що я з дідусем і бабусею була на власному обісті…
Самотній хлопець стояв під зливою і дивився на своє відображення в калюжі, не звертаючи уваги ні на кого. В цей момент автомобіль, що проїхав повз, оббризкав його брудною водою з голови до ніг. Похмурений одинак не звернув на це уваги, подумавши лишень що доведеться йти, приводити себе в порядок. Він рушив по жвавому тратуару яким проходили десятки людей, пропалюючи дірки в його тілі поглядом.
Густоволосі, прекрасні жінки, статні і брутальні чоловіки з твердим поглядом поспішали кудись, думаючи про щось їм особисто важливе. Їхнє вбрання ніби зроблене на небесах самим Богом. І всі ці люди, маючи композицію раювання і багатства кидали погляди на самотнього, загубленого хлопця. Він читав їхні очі. Вони показували лиш огиду до того, хто виглядав ніби безхатько. Опинившись за спиною безрадника, вони глузували, деякі навіть вважали принизливим, що цей бідолаха проходив поряд з ними. Насмішки зі спини породжували страх повернутись і подивитись на тих, хто має на меті образити його. Увесь світ навколо цих людей сірий, похмурий і депресивний. Небом тяглися густі, сірі хмари, що перешкоджали сонячному світлу нагріти землю.
Пройшовши досить багато, він, зупинившись, подивився на ліво і побачив через вікно елітний ресторан у якому готували їжу найелітніших прибожників. Люди, які були там, навіть не хотіли дивитися у бік безхатька. Для них це не евентуально. Підійшовши ближче і побачивши як молода дівчина подивилася в його бік, аристократично кривляючи обличчя, відвернулась, і йому різко заболіло в грудях. Його погляд почав обтікати дворянку: її прекрасна вечірня сукня, довгі русяві волосся, чиста і доглянута шкіра обличчя. Його привабила ця грація і чистота.
Але потім погляд сфокусувався на ньому самому, на відображенні у натертому склі. Жахливе обличчя з величезними вухами, очі сірого кольору, в яких не відбивалися жодні вуличні вогні, криві, жовті зуби з відколенними шматками через суху, помийну їжу, уродський ніс і вигляд обірванця. Дивлячись на себе, він лише думав про те, що не існує шансів навіть заговорити з цими шляхетними дамами. Знову перевівши погляд на місце, де вона повинна була бути, він її не побачив. Тоді, підійшовши до порталу до ресторану, хлопчина довго стояв і думав, чи варто йому увійти і побачити її знову. Страждання та особиста ненависть до себе створювали надвеликі сумніви. Що, якщо її вже немає в ресторані? Якщо вона просто злякається його? Все ж таки, не зважившись, він швидким кроком пішов від ресторану в той бік, в який йшов спочатку, дорогою витераючи сльози.
Через деякий час хлопець зайшов в один з темних провулків, обходячи небезпечні місця і потрапив до себе додому, а саме в дуже маленький сарай, розташований за темним рогом. Відчинивши двері, він зайшов і тихо, лагідно сказав.
— До мене.. Йди сюди..
З темряви вийшов невеликий пес-волоцюга без одного ока, який радісно виляв хвостом, побачивши свого господаря. Хлопець став на одне коліно і почав гладити свого єдиного друга. Він дістав останній пакетик з кормом і насипав в пошарпану, собачу миску з написом Робі. Відразу після того, як хлопець нагодував свого вірного друга, він ліг на старий диван і заплющивши очі. В думках згадки лише про ту саму дівину.
Прокинувшись вранці і знову погладивши Робі, який вночі прийшов і ліг на господаря, хлопець обережно переклав його на своє місце і знову вийшов з дому на ворожу вулицю.
Вийшовши з підворіття, хлопець через деякий час знову ж прийшов на те саме місце, де і був учора. Але цього разу він сів на кант, поставивши поряд з собою дзиґлик, якого сховав недалеко за сміттєвим баком і став чекати клієнтів. Вони не змусили себе довго чекати і вже через пару хвилин до хлопця підійшов знатний бізнесмен, від якого пахло дорогим вином, кинув дрібних монет і поставив на дзиґлика ногу, щоб жебрак почистив його дорогі, фірмові туфлі. Після закінчення роботи, бізнесмен лише сказав, що могло бути і краще, і відразу ж пішов далі по своїх важливих справах. Наступна ж мадам відразу висловила невдоволення, сказавши, що від хлопця пахне так, ніби він живе на смітнику. Поставивши ногу, вона так само кинула жалюгідні копійки хлопцю в ноги. Блискуче зробивши свою роботу, він лише отримав ще порцію образ і пані пішла далі.
Так пройшов весь його день і врешті-решт він навмав крихітну суму, якої навряд вистачало би на хліб та корм для собаки. Все ж таки купивши і хліб і корм, хлопець знову повертався до себе додому під тяжким гнітом поглядів повз приходящих. Але раптом він знову зупинився перед тим самим рестораном, ніби якась сила змушувала зупинитися. Підійшовши ближче до вікна, він знову побачив ту саму незнайомку в яку ніби закохався з першого погляду. Жебрак вирішив заробити грошей і запросити її в цей самий ресторан на перше побачення.
Швидко повернувшись додому, він знову нагодував свого пса Робі і коли він ліг на диванчик, відразу ж заснув тільки з однією думкою про побачення. Прокидатися вранці взагалі не хотілось але впевнений в своїх силах хлопчина відразу ж пішов на своє старе місце. Цього разу йшов швидше, дихання збивалось на ходу, бо він знав для чого зараз живе і це ж життя отримало сенс.
Так і проходив кожний день. Щоразу чистив взуття новим людям, збирав з підлоги ті копійки, що ніби непотріб жбурляли наймити. Він не одноразово намагався влаштуватися на офіційну, престижну роботу, але ніякі люди не хотіли брати до себе простого, не навченого хлопця. Іноді, повертаючись додому, він не бачив у ресторані ту саму незнайомку у розкішному вбранні, іноді вона впадала на око і все життя знову оживлялося зацикленою метою. Одного разу, в черговий раз повертаючись додому він зустрів одну дивну людину. Ця людина спочатку не дала пройти, а потім і сама заговорила:
— Який нещасний бродяга. — Принизливо та прискіпливо прозвучали зверхні слова. — Втім, не зважаючи на це, я хочу запропонувати тобі, бродяго, прийти до мене на роботу: я надам постійну оплату, житло і харчування за хорошу працю.
Дивакуватий чоловік, від якого, на дивно, не пахло дорогими винами та сирами, як від інших. Він, одягнений в офіційний костюм, з прихованим темрявою обличчям і кріпким, низьким, жахливим голосом простягнув візитку хлопцю.
Той не почув жодного слова, бо швидким кроком безхатько пішов від цієї людини, озирнувшись наостанок назад і побачивши, що на місці офіційно-вбраного тепер здіймалася над бруківкою пилюка.
Вирішивши, що він просто занадто втомився, хлопець зайшов до свого темного провулку, а потім уже й до себе додому. Знову погладив Робі і приліг на диван. Але відпочинок перервав стукіт у двері. Він відкрив їх і різко в очах потемніло. Невідомі схопили його і почали бити. Хлопець просто не мав шансів проти навіть одного зі зловмисників. Терплячи сильний біль, він почув як хтось зайшов в його дім і почав дзенькати копійками. В цьому захолуп’ї єдині гроші могли бути лише відкладнні на побачення. Башибузук шбурнув його в стіну і в цей момент Робі схопився за ногу, зубами вп’явшись у м’язи. Той роздер штани але зловмисник з усією силою вдарив пса ногою і бідна тварина відлетіла до стіни. Вийшовши з халупки хлопця, обидва грабіжники пішли, з грішми розчинившись у темряві. Все сталося надто швидко щоб хлопець зміг щось зробити.
Від безвиході він просто сів на брудну підлогу і, узявши на руки собаку, закрив мокрі від сліз очі. Голова гуділа від сильних побоїв, у груди ніби встромили ножа. Відключився.
Прокинувшись з першими променями сонця, які пробивалися крізь вікно, хлопець не поспішаючи встав і, оглянувши свій будинок, зрозумів, що це кінець. Йому не вдасться запросити своє кохання на побачення і налагодити своє життя. У розпачі погладив свого собаку, який прийшов до тями і, переконавшись, що його життю нічого не загрожує, хлопець сів на підлогу, сперся об стіну і втупився в одну точку на стелі. Година, друга, третя, четверта і ось уже вечір. Не зрушившись з місця. Але тепер він просто спокійно встав, вийшов з дому і попрямував куди очі дивляться.
Тихий вітерець та приглушені звуки міста надавали темним вуличкам своєї атмосфери. Тільки він один крокував темінню, розбавляючи міські звуки кроками і важким диханням. Пройшовши досить багато, він різко зупинився і направив свій погляд прямо. Темна постать стояла в метрах шести, не зводячи з нього погляд. Той завмер, чекаючи вже чого завгодно. Незнайомець ніби чекав на нього, тому відразу ж почав приближатися. Не вспівши навіть моргнути, біля його він опинився навпроти обличчя.
— Приємно вас знову побачити. — Постать, що стояла перед ним, заговорила. Знайомий, грубий і низький голос змусив головну біль помножитись на два. — Все-ж-таки ви вирішили передумати – це добре. Чекатиму вас за цією адресою. — Промовивши останні слова, темний силует людини простягнув візитівку.
Безробітний, прийшовши до тями, узяв візитівку і глянув на неї: великий напис «ЦИРК» на всю карточку ніби засліпив його яскравим,кислотним кольором. Дивний чоловік у білій масці, що мав непомалу гидку, не приємну посмішку, широко розкрив очі та дивився ніби в душу обездоленого. Лиш коли він побачив адресу цього дивного цирку на іншій стороні візитівки, темної постаті зпереду вже не було. Ця вся дивакуватість не викликала довіру.
Простоявши в здивуванні пару хвилин, хлопець вирішив перевірити, що хоче від нього дивна людина і рушив за адресою, що написана на візитівці. Він пішов до тієї напівкруглої споруди. Всередні його огорнула зловісна темрява з тишею. Через пару кроків щось схопило хлопця за руку і почало тягнути до центру цирку. Освітлені двері входу почали поступово розчинятися в темряві, віддаляючись все більше і більше.
Незабаром рука затягла хлопця в кімнату, після чого сильним ривком кинула до маленького приміщення Торкнувшись спиною до стіни, він відразу ж зрозумів, що це холодна пастка. Переляканий від неволі закричав, забився в істериці об ґрати, намагаючись вибратися, але в нього нічого не виходило. Сили швидко вичерпалися, сівши у темряві, почав чекати що буде далі. Таким чином минула година, може дві, а може й цілий день. Здалеку почулися лунайлі в кімнаті кроки і голоси, ніби коридор до нього був глибокою печерою. Вони кричали, вили, благали врятувати мовби з пекла, але ніхто їх не чув.
Різке світло засліпило очі і перед його поглядом застрягла постать неабияк великої людини в усьому чорному. Він говорив невідомою мовою, часом видуваючи дивні звуки замість слів.
— Ωσēόзó ικіα σіς ακшοñθή?
Подивившись хлопцеві прямо у вічі, постать з допомогою ключів які висіли в в неї на поясі відкрила клітку. Вона мала повністю білі як сяйво очі. Наляканий і обездолений хлопець просто дивився в них і не розумів, що від нього хочуть. В цей момент вона схопила його за обличчя і, висмикнувши з клітки, потягла за собою довгим коридором, не звертаючи уваги на спроби хлопця звільнитися. Він до ладу не встиг навіть оглянути кімнату в якій знаходилися – лиш ґрати, пара полиць з якимось баночками, на підлозі дві скрині під ними і ці червоні шпалери. Лавілас різко кинув хлопця через пару хвилин принизливої подорожі коридором. Полонений знову опинився в тісному, порожньому приміщенні, але цього разу на нього було спрямоване яскраве світло від прожектора.
— І так, пані та панове, прямо зараз на цій сцені ми покажемо шоу битву із силюєтами! Де ж, де ваші овації? Жвавіше! — Різко на все приміщення почав голосно і несміливо говорити ведучий. Стало зрозуміло, що це якась велика зала, наповнена публікою. Відразу після його слів оглушливо сотні людей почали кричати, плескати в долоні. Під ці крики і овації в живіт хлопця щось вдарило. Щось заважке і тверде. Той одразу ж скрючився від болю і в цей момент нога вдарила його прямо по хребту в спині.
Полонений хлопець, закричавши від болю, впав з намаганнями роздвитись зось через темну, товсту тканину. Знову удар в ноги. Хлопець вирішив не вести бій і просто тікати, чим ще більше розвеселив публіку.
— Ви тільки подивіться як ця нікчема відчайдушно чіпляється за своє життя! ХА-ХА, як це весело! Випускайте гончаків!
Додати до улюблених