Велике щире дякую Licuris та vidmochka за вичитку і поради. Особливо за підгонку віршей під ритм ❤️️
Є чудовий арт від Ness! Дякую, не можу відірвати очей!
Бакуґо стискає товсту рукоятку гребінця і проводить подушечками пальців по хромованих заокруглених кінчиках рідких зубців. Не дряпають.
— Або ця, або дерев’яна, — каже господиня заїзду з таким обличчям, наче зайва посмішка потребує неабияких зусиль, а вони їй ще знадобляться для більш важливих речей. Її нетерпіння повернутися до своїх справ зрозуміло: вигода з продажу постояльцям гребінців, тапочок, рушників та іншого дріб’язку — невелика. Бакуґо впевнений: попроси він цигарки або випивку, жінка була б куди привітніше.
— Я візьму цю. — Він кладе на вкриту подряпинами стільницю десяток монет, і ті швидко зникають під зморшкуватою рукою жінки.
— Забула запитати, будити вас вранці або самі встанете? — добріє господиня.
— Самі, — коротко відмовляє Бакуґо і відходить, ховаючи гребінець в кишеню штанів.
Шкіру досі пощипує після гарячої води і неприємно обдуває протяг з відкритих вікон, тому він повертається до їх кімнати на другому поверсі і в очікуванні фамільяра падає на своє вузьке ліжко. Половинчастий пішов митися одразу після нього, і Бакуґо поки нічим зайнятися. Він підкладає руки під голову і просто лежить, обдумуючи, чи підійде коту цей гребінець. Напевно є особливості підбору в залежності від довжини шерсті, але, навіть знай він їх, це не допомогло б: вибір був мізерним. Якщо що не так, потім на базарі куплять іншу.
У напівтемряві кімнатки, освітленої лише тьмяним світлом з єдиного маленького вікна, повіки важчають, і Бакуґо кліпає очима, проганяючи наполегливі спроби сну заволодіти свідомістю.
Минулої ночі він ворочався і час від часу прокидався від химерного відчуття незвичної тяжкості. У перший раз він тут же сіпнувся, обернувся й натрапив на два чужих ока, що світилися в темряві. Ледь з переляку не вистрибнув з мішка. Потім спогади наздогнали інстинкти, і Бакуґо, розслабившись, закрив очі. Вдруге виринаючи зі сну, Бакуґо із затримкою, але згадав, де він і з ким, і ледве розплющив одне око, перевіряючи, чи не заснув вартовий. Той відвернув голову так, що напевне не скажеш, але через деякий час Шото розтираючими, зігріваючими рухами провів долонями по мішку за спиною Бакуґо — точно не спав.
Не зважаючи на те, що Шото виглядав милим котом, він не був дурним чи безтурботним, думав Бакуґо. Відмова від багаття дала їм більшу скритність, а відмова від перевтілення, скоріше за все, була обумовлена тим, що з більш довгим людським тілом вийде краще зігріти мага.
Обережність Шото тільки на руку. Бакуґо не знав, як довірив би свою шкуру наївному пустоголовому лопуху. Або гаразд, знав: чергував би сам, колихаючи кота під плащем. Його міг обрати сплячий по вісімнадцять годин опосум, і в душі Бакуґо був готовий до такого повороту подій.
Він майже нечутно зітхнув і, наскільки дозволяла ширина вузького мішка, підтягнув до себе ноги, знову повертаючись. Напруга то слабшала, то знову виштовхувала його в стан, коли втомлені тіло і розум вимагали спокою і відпочинку, але в грудях тягнуло, а в голові не замовкали настирливі думки.
Шото погодився провести ритуал до приходу в селище, і це зізнання віддавалося мимовільним тремтінням в руках. Чорт, будь у них весілля, Бакуґо б нервував менше.
З одного боку, поспішати не хотілося. Як щось піде не так і вони розірвуть угоду, то після пекельно болісного відсікання злитих магічних потоків обидва втратять сили на кілька років.
З іншого боку, без клятви не вийде з’єднати потоки і заздалегідь перевірити, наскільки гармонійно ті зіллються. Тож залишалося лише довіряти чуттю фамільяра і природі, яка не дасть скріпитися клятві, якщо вони зовсім не підходять один одному: рідна магія відхилить втручання сторонньої і несумісної з нею, а вони з Шото зрозуміють, що у них різні дороги і не витрачатимуть час один одного. Бакуґо чув про відторгнення клятви, але, здається, тоді один фамільяр знаходився під технікою контролю розуму, а другого обдурили здібністю копіювати зовнішність та сили: видали себе за раніше обраного фамільяром мага.
На жаль, це теж аргумент: якщо Шото сам не передумає і не обере іншого мага, то його можуть відвести обманом або силою. Бакуґо насупив брови і з силою зажмурився. Як би йому не хотілося цього визнавати, але у мага-одинака не так багато шансів самостійно відбити вільного від клятви фамільяра без допомоги героїв — яких не факт, що зустрінеш на патрулі навіть на головній дорозі до столиці. Рада замовчувала, скільки героїв продовжили службу. Деку після мандрівки на південь ще розповість про стан справ в інших регіонах, але вчора їм з половинчастим герої не зустрілися. Це наштовхувало на певні висновки.
— Занадто жарко? Або просто некомфортно зі мною? — тихо запитав половинчастий. — Я можу відсунутися і розвести багаття.
— Ні, — хрипко відповів Бакуґо. Шото — основна причина його йорзань, але не через псевдо-відразу до фізичної близькості. Він змусив себе розслабитися, щоб фамільяр собі не надумавав. — Все нормально, я… рідко міцно сплю, якщо не вдома або не зі своїми статистами. Будь інакше, нас би давно перерізали в походах.
Частково це була правда.
— Розумію.
Бакуґо підняв очі до чорного зоряного неба і тихо запропонував:
— Давай принесемо клятви сьогодні. Увечері.
Навіть якщо обидва припустяться помилок і їм буде погано разом — він переживе розрив. Люди обходяться без сил не три роки і не п’ять — все життя. Це… прийнятний ризик: тимчасове просте життя людини або шанс отримати вірного партнера, який буде з тобою до останнього подиху.
— Добре, — погодився Шото, обдаючи теплим диханням його щоку, і присунувся ближче.
Лише після цього, остаточно прийнявши рішення про час, Бакуґо знову заснув.
Вранці, поки він згортав мішок і причіпляв сумки до коня, половинчастий заварив їм чай до простих, посипаних кунжутом булочок, які накупив Деку в одній з пекарень і всучив другу перед прощанням.
— Чим ти заробляєш на життя? — жуючи, запитав Шото і подав Бакуґо гарячий повний кухоль.
Небо над ними ледь світлішало, у повітрі розносився ранній щебет зарянок і піночок, а Бакуґо кутався в плащ, захищаючись від ранкової прохолоди, яка здавалася морозом після — в прямому сенсі — жарких обіймів з фамільяром. Не найулюбленіший час для балаканини, і Бакуґо невдоволено поморщився, але все ж відповів:
— Підривником. Я беруся за все, що добре оплачується і підходить для моєї магії: поглиблення дна в річках і в морських портах, розпушення ґрунтів, їх зрушення при будівництві гребель і насипів. Так само, як і розлом гірських порід для видобутку мінералів або для проведення тунелів.
— Хм. — Зробивши ковток, Шото нахилив голову набік, задумливо вивчаючи обличчя Бакуґо.
— Що? — задер підборіддя він.
— Це добре оплачується. Тепер зрозуміло, чому ми прямуємо в гори: тобі завжди буде чим там зайнятися.
— Тобі теж. Якщо захочеш відкрити крамницю по типу тої, що у сестри, я з Кепською Зачіскою добуду тобі кристали і всяку горючу абищицю для виробів. Не важливо, з-під землі чи з гірських порід.
— О, — пожвавився Шото. — Правда?
— Думаєш, я просто так словами розкидаюся? Якщо сказав, що дістану, то дістану.
Слабо посміхнувшись кінчиками губ, половинчастий прийняв його обіцянку без заперечень.
— Тобі потрібна особлива зачіска для роботи? — з подивом запитав він. — На тебе накладає чари перукар?
Бакуґо, поки усвідомлював безглузде питання, кілька секунд мовчки дивився на Шото, а потім голосно загоготав, встряхнувши кухлем так, що пролив чай на землю.
— Не на мене. Пф… Ліший знає, що творить його перукар, але у Кірішіми кепська зачіска, — пояснив він, — зате міцне тіло, тому будь-які обвали йому — хоч би що. Ми іноді працюємо разом.
— Ясно… — Зарившись пальцями в сплутані пасма, Шото зачесав їх за вухо. Неслухняний чуб знову впав йому на вилицю. — Я забув гребінець.
— Я ні на що не натякав, красунчик, — усміхнувся Бакуґо. — Можеш взяти мій. Чи ти блохастий і мені варто бути обережнішим?
Шото несильно пнув його в гомілку.
— Не на смітнику ж мене знайшов.
— Хвала богам, ні, — посміхнувся ширше Бакуґо, — не там.
Бакуґо намацує в кишені куплений гребінець для собак і котів. Може, варто було взяти для волосся, а не шерсті?
Його увагу перетягує скрип дверей і незадоволений вираз обличчя половинчастого, що видніється з-під старого рушника.
— Що, на тобі закінчилася гаряча вода? — припускає він.
— Ні, — Шото відкидає рушник на спинку стільця, являючи сплутані мокрі біло-червоні пасма, — не люблю так митися.
— Віддаєш перевагу вилизуванню?
— Коли як, але частіше все ж таки йду під воду, — не зрозумівши, що це підкол, відповідає Шото. — Нехай не так приємно, але швидше і ретельніше… Хм? — Фамільяр дивиться на простягнутий йому гребінець.
— Це твій, — каже Бакуґо.
Шото бере його і підносить ближче до обличчя.
— Для шерсті? Де ти її взяв?
— Купив у господині внизу.
— Дякую, — сідаючи до Бакуґо на ліжко, фамільяр тягнеться пальцями до незапаленого гніту свічки, — а лампу вона не дасть?
— Не став питати. На її місці я б точно не дав: якийсь ідіот засне, не загасивши, і згорить весь поверх, — скептично говорить Бакуґо, стежачи, як один за одним запалюються вогники на трьох свічках.
Половинчастий відводить від них руку.
— Ти вичешеш мене?
— Що? — розгублюється Бакуґо. Шото кліпає очима на нього, поки крутить в руках подарунок, і до Бакуґо запізніло доходить, що фамільяр в котоформі фізично не зможе скористатися нею сам. Це вилетіло у нього з голови. — Так. Добре.
Кивнувши, Шото кладе гребінець на простирадла і починає роздягатися. Він піднімається, щоб стягнути штани, і погляд Бакуґо мимоволі падає на чисту світлу шкіру і чітко окреслені м’язи грудей і преса. Гарний, падлюка. Схоже, він не звик до рукопашних боїв, бо без шрамів і синців — принаймні не видимих з першого погляду в слабоосвітленій свічками кімнаті. Бакуґо дивує повна відсутність щетини у Шото і те, наскільки мало у нього волосся на руках, — немов покинуло людське тіло на догоду більш густої шерсті для звіра.
Шерстинки прокльовують шкіру, неспішно покривають передпліччя, голу шию і щоки; по боках голови поступово витягуються вуха. Тіло Шото стрімко зменшується в розмірах.
Витягнувши одну ногу, Бакуґо рівніше сідає на ліжку, а другу згинає в коліні і кладе ступню під стегно першої, утворюючи своєрідну подушку.
— Іди сюди, волохатий, — поплескує він по ікрі зігнутої ноги.
Котошото підступає ближче й укладається на гомілку. Теплий вологий бік мочить штани, але це хвилює Бакуґо в останню чергу.
Долоня легко, на пробу, проходить по спині фамільяра від загривка до початку хвоста — прямо по лінії поділу на білосніжну і червону половини. Вона настільки чітка і рівна, немов кота фарбували під лінійку.
Бакуґо прибирає руку, відчуваючи прилиплі шерстинки.
— Та тут, здається, багато роботи, — всміхається він, потираючи кісточками пальців між різнокольоровими вухами. Кіт повільно моргає, дивлячись йому в обличчя.
Прийнявши це за згоду, Бакуґо береться за справу. Притримуючи кота однією рукою, другою з гребінцем веде від шиї до середини спини, а потім по підставленому правому боці і поглядає, чи морщиться мордаха від невдоволення, що деруть шерсть або дряпають шкіру. Але фамільяр спокійний: ліниво крутить головою, дивлячись то на його обличчя, то на рух гребінця, кінчик котячого хвоста плавно ковзає по простирадлах.
Бакуґо збирає з зубців шерсть і скачує в білий, немов вата, клубок, який відправляється на тумбочку, та продовжує вичісувати, намагаючись нічого не пропустити. Шото витягує шию, закидаючи голову і даючи до неї кращий доступ, мружиться, але швидко відкриває очі, коли Бакуґо бере в руку його маленьку лапу.
Бакуґо не розчісує її. Просто з цікавістю торкається, обмацуючи м’які блідо-рожеві подушечки. З них витягуються гострі кігтики і, зрозумівши натяк, маг повертається до роботи. Він не знає, чи варто чесати у задніх лап і хвоста або це табу, тому каже:
— Ляж на спину. Не дотягуюся до грудей.
Шото ліниво перекочується і мало не падає, але рука мага утримує його і підтягує до себе.
Бакуґо відчуває себе ідіотом від пульсуючої в голові думки не дивитися на котячі яйця. Гадки не має, як розцінить такі погляди цей розумний напівкіт, що уважно за ним спостерігає.
Гребінець масажує і вичищає груди і м’який живіт, що ритмічно округляється і опадає від дихання, але рука Бакуґо завмирає кожен раз, підходячи до забороненої зони. Хвіст кота перестає рухатись.
Бакуґо скачує в долонях новий двокольоровий клубок і відправляє до решти побратимів.
— Тобі краще їх потім спалити. — На це він отримує нявк-згоду. Ніхто не хоче стати жертвою порчі або чого гіршого. — Тепер червоний бік, чотирилапий.
Кіт піднімається на лапи, але замість того, щоб лягти мордою до дверей, повністю повертається, балансуючи на гомілці, і знову укладається мордою до Бакуґо.
Новий бік отримує свою порцію уваги, і Бакуґо відкриває для себе те, що монотонні рухи заспокоюють не тільки його: Шото кладе голову йому на ногу і прикриває очі, немов визнає, що маг все робить правильно. Посмілішавши, Бакуґо кінчиками пальців в ненав’язливій ласці масажує коту спину, і оскільки його не спиняють, продовжує промацувати межі дозволеного.
— Тобі подобається, коли тебе просто так гладять? Без потреби?
Шото з тихим коротким нявком вигинається — не зовсім зрозуміла, але не агресивна відповідь, тому Бакуґо більш відкрито і з зусиллям проводить долонею по всьому гарячому боці фамільяра. По ідеї, має бути приємно коту, але він ловить себе на тому, що йому самому подобається відчувати під рукою теплий живіт, що повільно здіймається від дихання. Його лише непокоїть ймовірність забруднити шерсть власним потом, тому Бакуґо прибирає руки і витирає їх об простирадла.
— Я… якщо захочеш, хоч кожен день буду тебе вичісувати, — ковтнувши, наважується він. — Ти готовий вислухати мою клятву?
Шото повільно моргає, дивлячись на нього знизу вгору і тим даючи добро на початок ритуалу.
Бакуґо глибоко вдихає. Зосереджується на потоці магії і згущує її в долонях, після чого знову кладе одну з них на розпростерте перед ним тільце. Слова спливають в пам’яті, і він тихим голосом починає:
— Я дам тобі силу, скільки хочеш бери,
В обмін, будь ласка, за мною пригляди.
Я вірю, ти зможеш помилки прощати,
Робити сильніше, в бою захищати.
Я буду коханим, чи другом, чи братом,
Сім’єю твоєю та вірним солдатом.
Клянуся умисно тобі не шкоди́ти,
Ні словом, ні ділом життя не труїти.
Бакуґо облизує пересохлі губи, згадуючи продовження. Його трусить від нервів, але він не забув би слова навіть у напівмаренні на межі смерті, і ті ллються вільно, нарешті вириваючись, щоб бути почутими.
— Клянусь зробити все, аби не згубити
Довіру, що прагнеш лише укріпити.
Клянуся приймати тебе, як ти є,
З тобою назавжди серце моє.
Тіло Шото на ньому важчає і збільшується, обсипаючись майже невагомою шерстю, поки людські руки фамільяра не охоплюють обидві щоки Бакуґо.
— Я приймаю твою клятву.
Шото нахиляється чолом до його чола, і Бакуґо вперше — якщо не брати до уваги їх торкання один до одного, коли він впізнав у продавці фамільяра, — відчуває його магію.
— Буду берегти твої тіло і душу
І слово своє, я клянусь, не порушу,
Як твій фамільяр я піду за тобою,
Ніхто не зуміє розлити водою.
Де ти, там і я — новий союз нелегкий.
Знайти компроміс — завжди труд кропіткий,
Та знаю, знайдемо і будем пишатись,
Нехай клятви поможуть нам розвиватись.
Магія фамільяра обплітає Бакуґо невидимими нитками, посилаючи імпульси по кожному нерву в тілі. Це дивовижно гостро і ново, у нього вливають чисту енергію, що аж дзвенить від сили, і вона переповнює та приголомшує його. Вогняна і крижана стихії прокочуються по своєму новому вмістищу, лякаючи лише тим, яким порожнім Бакуґо відчує себе, якщо вони його покинуть, не прижившись.
— Не бійся, — шепоче Шото навпроти його губ, немов читає думки. — Мені подобається те, що я бачу і відчуваю. Все добре.
Трохи ніяково від цих слів, але одночасно з тим вони заспокоюють.
— Я не боюся, — за звичкою заперечує Бакуґо, насолоджуючись їх близькістю і відчуттям, як скріплюється зв’язок. У нього починає затікати нога, на якій всілась гола, тепер гладка людська дупа фамільяра, але Бакуґо не хоче ворушитися і руйнувати цей момент. Просто притримує половинчастого трохи вище ліктів і гадає, чи завжди так буде, або хвиля з’єднаних магій вляжеться і затихне. У такому стані ейфорії битися було б складно.
Він закриває очі, прислухаючись, куди течуть потоки, але, здається, вони скрізь і немає жодної обділеної клітинки.
— Здорово, правда? — задоволено говорить Шото.
— Ще б пак, — погоджується він і отримує легкий цнотливий поцілунок в край брови.
Бакуґо відкриває очі, зустрічаючи м’який погляд сяючих сіро-блакитних очей і красивий вигин губ свого фамільяра — посмішка, яку, він знає, жадатиме отримувати кожен день.
Якби його запитали, Бакуґо не назвав би свої емоції зараз щастям. Втіху — так, стійку і глибоку. Людини, яка наїлася після довгих років голоду, але знає, що повинна буде відпрацювати кожен отриманий шматок.
Що ж, він давно був до цього готовий.
Арт: @aebelousova
Додати до улюблених