Дивилась на те фото, а в голові — діалог, як вони його робили, так і народився цей шедевр.
Приємного читання, котики ♥
Червневе сонечко яскраво освітлювало спальню, забігало промінцями крізь вікна і розбігалось по кімнаті, пестивши й заграючи з предметами навколо. Через відкрите навстіж вікно вже замість нічної прохолоди, залітала спека, але ж закрити його нікому, бо всі живі істоти ще солодко бачили десятий сон, незважаючи на те, що це був робочий день і варто було б прокидатися. Але хто ж може відмовити собі у тому щоб поніжитись у ліжечку разом з коханою людиною? Правильно — ніхто.
Тому Олексій Арестович відімкнувши останній — четвертий будильник ще з пів години назад, провалився назад у дрімоту. Аж доки десь у закрамах їхнього ліжкового царства не прозвучала тиха вібрація телефону, що сповіщав про якесь надважливе і робоче питання — бо беззвучний режим на цьому абоненті не спрацював.
Прокидатись жахливо не хотілось, але ж то справді щось термінове, довелося розімкнути свої руки, лівою продовжити обіймати Подоляка, а правою нишпорити у пошуках смартфону. Він десь точно мав бути у цьому ліжку, і було б добре якби десь не в ногах.
Дехтяренко-пан-що-слідкує-за-фандомом:
Доброго дня, пане Арестовичу, маю до вас важливу розмову.
Там фандомне дівоцтво знайшли зрадоньку в тому, що Ви з 47 дня проводите ефіри вдома, а до Михайла Подоляка — звертались.
Скоро зійдуть з розуму, бо вчорашньої згадки було недостатньо, і відкопають щось таке.
А мені потім те все знайдене — відбілювати.
Потрібно застосувати важку артилерію!
Мозок який спросоння важко сприймає таку інформацію — активно запустився в роботу, вицепивши з повідомлення словосполучення «відкопають» і «важка артилерія»
«Так то зброя від Шольца вже дійшла, чи шо? І чому він мені про це пише? Треба ще раз перечитати»
І він читав, прочитав раз, прочитав другий, а на третій — вже похрюкував від сміху в подушку, щоб не розбудити Мішу, який ще тихенько сопів уві сні. Стримувати той сміх було важко, та ще важче було не сміятись взагалі, в животі вже починало боліти, а в кутиках очей — зібрались сміхотливі слізки. Додавати роботи пану Артему не хотілось, то ж потрібно було, справді, щось зробити. Ідея прилетіла в голову майже моментально і Льоша одразу прийнявся до її реалізації.
Спочатку — потрібно було розбудити цього солодкого ведмедика, що досі спав поруч і, на диво, не прокинувся від здригань Арестовича.
— Мішенька, – розпочинає Арестович і легенько декілька разів штовхає ногою тіло збоку, — вставай, нам тут роботи підкинули. Потрібно швиденько вирішити, бо то може стати великою проблемою, – на штурхання те тіло не реагує, тому в хід ідуть прудкі руки, точніше одна прудка, бо ліва все ще обіймає.
Іншою ж рукою пірнає під покривало і проводить долонею по спині, малюючи шлях вище, пальчиками пробігає далі і розпочинає свої активні дії з перераховування ребер. Нарешті, Подоляк хоч ледь поворушився, перевернувшись на інший бік — тепер лежали так, що він лобом доторкався до Льошиного підборіддя
— Пане Подоляк, вставайте, хіба нам потрібні ще проблеми у нашому і так неспокійному житті? – нічого зі зробленого не давало потрібних результатів, Олексій вирішив застосувати важчу зброю — поцілунки.
Льоша Арестович вмів користуватись багатьма видами зброї, але цією володів наймайстерніше з усіх. Добре, що Михайло змінив положення, так його заціловувати було простіше, спустившись на рівень його очей, першим піддався впливу цієї високоточної зброї — лоб. Легенький поцілунок залишений там, плавно перейшов до скроні.
— Мішенька, ну прокидайся ти ж вже, – ніжно промовляв Олексій, поцілувавши в кінчик носа, майже невагомо ледь доторкнувшись, але цього було достатньо, для розуміння того, що Подоляк — хижа і підступна натура не спав, а тихенько насолоджувався усім. На лиці у нього з‘явилась ласкава і задоволена усмішка. — Так ти і не спав, але вже зараза, розвів мене як лоха, – і чого на душі зараз було так тепло?
— Ну чого ж зразу розвів, Льош? – голос у Міши був тихенький і муркотливий, і хто з них тут ще котяра… — Я б вічно ось так знаходився у твоїх руках — бо тут рай на землі. Не хотілось прокидатись.
«Ну і хитрющий цей Міша Подоляк, говорить ніжності, дивиться з-під вій і кліпає так, що серце щемить від почуттів»
— То ти чув що сталось, чи варто повторити?
— Твої пестощі занадто відволікаючі, повтори, – на цю репліку він отримав короткий поцілунок в шию. — Та не пестощі повторити, Льошенька, а те що ти казав! – прошепотів Михайло, все ще розпливаючись у руках, що його тримали.
— Дехтяренко кіпішує, фансервісу дівоцтву мало — вже і зраду тут знайшли.
— Ну вчорашнє привітання з Днем журналіста було доволі таки багатослівним, ще і фото таке гарне підібрав, – отримавши від Арестовича погляд то-з-моєї-колекції-відбірних-мемів, він продовжив, — а шедеври які після того з‘явились бачив? Так не про коментарі під фотками я кажу, чого ти так витріщився? Ти шо шедеври нові не читав? Я то одним оком глянув, є там цікавинка з м‘ятними цукерочками, треба буде спробувати.
«Та він знущається з мене, я після того на ці цукерки дивитись нормально не можу, бо згадую його і все — прощай розум і де-мій-коханий-Міша-Подоляк»
— Все що хочеш повторимо, але давай підіймай дупцю з ліжка і на роботу, – обійматися з ним було надзвичайно, просте відчуття людського тепла переносило на сьоме небо від щастя, ці обійми дарували спокій. — Я придумав що ми зробимо, тільки футболку одягни, бо вічно ти ці свої сорочки-на-всі-ґудзички таскаєш.
Ці двоє якщо збирались, то могли робити це дуже довго, то Олексій занадто довго буде крутитись біля дзеркала, обираючи футболку і повторюючи «який-я-блять-ахуєнний»; то Подоляк зловить думу за хвостик і не захоче відпускати, аж доки не допише розйобуючий пост; ну і про обжимання в кожному кутку квартири ніхто не забув. Запах кави і обліпихового чаю у повітрі; ранішні розмови про все і ні про що на балконі; прибирання безладу, який вони влаштували вчора ввечері по дорозі до ліжка — нудьгувати точно не було коли. Дорога до офісу проходить швидко, бо у цю пору всі вже давно на роботі, а під Льошині армійські розповіді і жарти, Міші здається, що він їхав би і їхав, аби тільки слухати цей голос. Кабінет зустрів їх звичною прохолодою, яке було спасінням у цей спекотний день.
— Так дивись, сідаємо один біля одного, легенько усміхаємось і я роблю фото, – режим командира Арестовича — увімкнено, треба діяти доки не почав матюкатись.
— Льошенька, забери свою руку з мого коліна, її видно в кадрі, – а Міша Подоляк був підступним, бо промовляючи оце він продовжував стримувати цю ж руку на своїй нозі. — А ще ми дуже торкаємось ліктями, відсунься.
«Ти ба який, команди як вправно роздає, ну я тобі ще покажу хто тут головний»
— Пане Подоляк, поверніть, будь ласка, голову трошки лівіше, у Вас на шиї сліди нашої ночі, – ледь стримуючи сміх пробурмотів Олексій. — Невдобно перед публікою буде як побачать.
У Арестовича вже почала німіти рука від тримання телефону, хто зна скільки кадрів вони наклацали там, точно буде з чого вибрати. Щоправда, фотографій з поцілунками і обіймами, було набагато більше, ніж тих які можна було опублікувати.
— Міша, та не крутись ти як той в‘юн, давай врешті-решт пристойне фото зробимо та і все, не викладу ж я там де ми любимось?
— Там достатньо для публіки вже є, ну а ці для сімейного архіву будуть, переглядатимемо і згадуватимемо про цей час, – Михайло говорив це і сміявся очима.
Якби зникло сонце, то життя Олексія Арестовича не занурилось би у непроглядну темряву, бо у нього був Міша, Міша що освічував все навколо себе.
Додати до улюблених
Так сонячно від цієї розповіді… Я вважаю, що усе так і було. Дякую Тьомі за рух цих двох 🤣❤️ Вам також дяка за такий комфорт у суботу)
Якось дуже натурально все описано: чат є, Тьома в темі, фотка існує. Виходить, що тут все справжнісінька правда!