Піковий король

Починається наступний рівень.

Я ледь вижила в минулих іграх, а з фігурними картками мені навіть надіятись на перемогу не варто. Але якщо я буду з Арісу або Чишиєю, то в мене є шанс жити. Я реально оцінюю становище, вони найрозумніші серед нас. Треба триматись поруч з ними і тоді, якщо переможець в грі не один, є шанс на виживання.

Наступний рівень…. Він передбачає щось важче. Та що саме?

Ми стояли впʼятьох в пустому Токіо. Вітер роздуває сміття по місту, наше волосся та одяг. Я ще досі не звикла до такої тиші.

– Жодна гра ще не почалася. – Дійсно, і це досить дивно. Тому що рівень вже розпочався.

– Може у нас ще є час. – Усагі, як і всі ми, дивилась на великий напис. Пожалкували нас? Маю сумніви.

– Або вони забули натиснути велику червону кнопку. – Байдужість Чишиї до всього мене вбиває. Я мрію завжди так реагувати на події, але моя емпатія вперто залишається на своєму місці.

– Вони навіть не сказали нам правила. – Квіна не витримала і сіла на асфальтовану дорогу. Я вирішила повторити за нею.

– А також не сказали з ким ми будемо грати. – Дилерів вже немає. Хто має виконувати цю роботу? Певно, люди, які займають позицію конкретної фігурної карти. Але ж це тільки припущення.

Я поглянула на Усагі. Та мала стурбований вигляд. Вона озиралась та наче щось шукала. Я прислухалась, якісь дивні звуки.

– Що сталось?  – Я не одна помітила поведінку дівчини. Квіна подивилась на Усагі.

– Я щось чую. – Вона підійшла до Квіни, і стала дивитись на дорогу в бік звуків. Ми встали, та всі поглянули в той бік. Довго чекати не потрібно було. Із-за тіней показалось вісім машин.

– Вони живі, люди з пляжу. – Господи, як я щаслива за них. Хоч хтось вижив на пляжі.

– Що це означає? Що ви тут робите? – Хтось з людей, які повиходили з машин, не розумів, що почався новий рівень.

– Ми побачили дирижаблі. – Їх важко не помітити, вони занадто великі.

– Кажуть новий рівень розпочався. 

– Так, справи такі. – Добре, що хоч хтось залишився і ми маємо шанси перемогти і в цих іграх. 

Раптом, хлопця, який стояв прямо перед нами, рознесло в щепки. Його кров була всюди. Його ніби вибухівка розірвала. Що відбулось? В момент дівчину, яка стояла неподалік того хлопця, теж порвало на шмаття. Я бачила їх органи. Серця. Здається, мене нудить. Знову постріл, пів людського тіла рознесено на декілька метрів. Це якась незвичайна вогнепальна зброя. 

Нарешті інші здогадались, що варто було б тікати і почалась біганина. Хто куди побіг. Людей було не так багато, але це трошки схоже на мурашник.

І я побігла. Я не найкраща в цьому ділі, далеко не найкраща. Батько завжди говорив, що я можу зрозуміти та зробити будь-що, але біг мені не дається. Що маємо, те маємо. Хоч в чомусь я маю бути вразлива. 

Я ще чула як Чишия роздумував, що не слід ховатись за машинами, тому що у тих хто стріляє – протитанкова рушниця. Цікаво. 

Люди все падали та падали. Не було кінця краю цим вбивствам. Та я не могла зрозуміти звідки нас вбивають. І хто? Дві людини перед нами заснули вічним сном. Це було важко усвідомлювати, бо ще сантиметр і влучили б в нас. 

Ми впʼятьох заховались за невеличким приміщенням. Нам був відкритий огляд до поля битви і ми на невеликий час були в безпеці. 

– Гра почалась?

– А які правила?

– Немає правил, це просто бійня. – Арісу має рацію, ця гра не має визначеного ходу сценарію. Тут головне вбити тих, хто вбиває нас. Напевно.

– Ця рушниця вбиває за кілометр.

– Чишиє, можна було промовчати? – Мені легше виживалося б, якби я не знала цього. Звук змінився. Тепер постріли частіші і знайоміші.

– Я впізнаю цей звук.

– Тепер ще й штурмова гвинтівка. – У них там нескінченний запас зброї, чи як? Щось вони не мучались з вигадуванням ігор. Просто і легко – розстріл.  

– Ми не знаємо скільки їх. – Або один, або дуже багато. Я вже розумію закономірність цих ігор.

– Всі люди збираються докупи. – Помилка. Так вбивати легше і швидше. Здається з «пляжу» вижили найдурніші. Або ті, хто керуються панікою. Що теж геть погано. 

– Стрілець може бути не один. – А якщо стріляють з дирижабля? Тоді шансів на виживання немає.

– Я не знаю скільки ще гравців залишилось в живих. 

– Вони вже близько. – Яка це гра? Чирвовий король? Не схоже. Або трефовий або піковий. Схиляюсь до другого, тут треба неабияку фізичну підготовку, щоб втекти від нього, або ж від них. – Треба забиратися.

Ми вибігаємо зі свого сховка. Я не можу швидко бігати, але я можу бігати зигзагами. Так шансів на те, що в мене влучать менший. Ми не можемо бігти разом, у кожного свій темп.

– Потрібно розділитися. – Влучно. Так, тому я побігла в невідомому мені напрямку. Просто бігла щосили. Оминаючи людей, дивлячись на падаючі тіла, на кров на асфальті, не зважаючи на кулі, які були під моїми ногами, на постріли, від яких голова розколюється на дві частини. Бігла, уявляючи, як зовсім скоро так помру я.

Наші дороги з Квіною та Чишиєю перетнулися. Тому далі ми тримались одного шляху. Ми всі бігли по головній дорозі. Я вже задихалась від нестачі кисню у легенях. Але потрібно бігти, заради життя. Ця гра занадто важка. Чи можливо в ній залишитись хоча б живим, не говорячи вже про пошкодження. Ні, це неможливо. Стрілець занадто вправний. І безжальний. 

Ми бігли, аж поки Чишия не сів за автомобілем. Ми з Квіною не зрозуміли чому так, але вирішили не виділятись, та зробили те саме. 

Я помітила, що за автомобілем паралельної дороги, заховались Арісу і Усагі. На це звернула увагу не тільки я. Квіна визирнула з-за авто та почала говорити до друзів:

– Хочете, щоб вас там завалили?! – Та прямо перед її носом пронеслась серія пострілів. – Та звідки вони стріляють?

Ми троє озирнулись на звук в небі. Тоді зрозуміло. Над нами пролітав величезний дирижабль, з не меншим зображенням пікового короля. Масштабність вражала. Але є одне «але».  Ми в пастці.

– А ось і піковий король.

– Я така щаслива, не передати словами. Ми живими не вийдемо з-під цієї машини. – Всі присутні розуміли це. Та краще вже промовчати. 

– Візьміть. На удачу. – Він дав мені в руки два прилади. Один я передала для Квіни. Що це?

– Вибухівка? Сам зробив? – Не тільки красивий та розумний, а ще й має золоті руки. Правда байдужий, але його плюси перекривають цей мінус.

– Використайте якщо доведеться. – Можна вже? Будь ласка. Насправді дуже мило з його боку. Він подумав про нас і вирішив попіклуватися. Чесно, я від нього цього не очікувала. Я вважала, що навіть не зрівняюсь з тими взаєминами у них Квіною. Але можливо ми навіть на одному рівні. Втішає.

Арісу та Усагі певно вирішили, що мають девʼять життів та побігли. Але хлопець зупинився дивлячись на пораненого, який ще рухався. Вони хотіли йому допомогти та всі ми почули важкі, ніби натякаючі на їх власника, кроки. Я виглянула, щоб побачити того пікового короля. Він вийшов з-за кутка і рухався рівномірно, повільно. Він нагадував мені чорну пляму: темний плащ, такого ж кольору каптур, чорні чоботи та такий ж костюм. Певно, на ньому була маска, бо лиця я його не бачила. Хотіла відчути його емоцію, але ніби його чорне вбрання блокувало мої світлі, тоненькі емоційні ниточки, які так і тягнулись до цієї загадкової персони.

Піковий король рухався прямо на Арісу з Усагі. Вони це зрозуміли та, підхопивши постраждалого, почали бігти. Та постріли не змусили довго їх чекати. Прямо по пʼятам тріо йшов король. Декілька людей теж ховалось за машинами, тому почали тікати, зрозумівши, що сховок небезпечний.

Арісу, Усагі та постраждалий сіли за сусідню машину від нашої з Квіною та Чишиєю. 

– Як ви двоє, не поранені? – Квіна трохи турбувалась за знайомих, що і не дивно, а от Чишиї певно було байдуже, як завжди. Він махнув рукою, а я кивнула головою новим нашим сусідам по небезпечному місці.

Лунали вигуки, звичні нам постріли. Я дивилась як від куль на асфальті утворюється пил, і людина падає, ніби це звичайна театральна сценка, наче це все нереально. Але це більше, аніж реальність…

– То піковий король – людина? – Чому я одразу про це подумала? Ну у нас ігри мають бути з кимось, якщо це фігурні карти. Якщо люди відповідатимуть картам, то все має логічний вигляд. 

Невдовзі кулі пролетіли прямо перед очима Арісу. Так, ця гра дуже важка.

Я навіть не знаю чи переможемо ми.

– Ми тут у пастці! – Самі себе ж загнали, але ми не мали виходу. Тому краще промовчу. Сьогодні в мене мовчазний день. 

– Але якщо вийдемо, то він нас дістане. – Одразу після того як Усагі промовила це, ми почули сигнали автомобіля. Далі звук гальмування. І у вікні я бачу Ан, а за кермом Татту. 

– Сюди! 

– Татта! – Я неймовірно рада бачити цього милого хлопця. Він завжди тільки втішав мене, як я бачила його на «пляжі». Дійсно світла людина.

– Не стовбичте там! – І Ан я також хотіла побачити. Вона розумна, має хороші навички, які точно знадобляться у виживанні.

Звісно, ми всі трішки в шоці. Тільки що надії на життя не було, а тут двоє рятівників можуть дати нам шанс продовжити виживати. Так, це неочікувано. 

Першими оговталися Арісу та Усагі. Під пострілами та в пилюці ми почали бігти за ними. Парочка та Квіна встигли забігти до авто. Чишия біг попереду мене, але прямо біля дверцят автомобіля – зупинився. 

 – Кепсько, їдьте! Ріно, лежати! – Граната. Мені достатньо одного «лежати», щоб зрозуміти наскільки поганими були обставини. Я боляче впала за машиною, десь поряд зі мною приземлився блондин. Перед вибухом я чула як нас гукають, але вони вже почали віддалятися від нас.

Вибух. Мене на якусь секунду заглушило. Цей писк у вухах дратував найбільше. Деякі уламки асфальту падали по тілу, утворюючи подряпини. Головне вижити, а ушкодження загоїться. 

– Потрібно на високу точку. – Я спочатку не впізнала голос Чишиї. Здатність чути повертається занадто повільно. Ми йшли там, де вже не лунало пострілів, але я вже настільки звикла до них, що уява сама знаходить ці звуки.

– Хочеш, щоб він точно нас знайшов? Ми ледве втекли від нього. – Я зробила незадоволений вираз обличчя. Ця гра жахлива. Точно не для мене. Що робити, якщо я не схильна до бігу.

– Я ж не збираюсь робити це там, де ходить піковий король. – Його гра охоплює територію всього міста, так як його дирижабль змінював рух, коли інші – літали в одному місці.

– Ти хочеш піти на якусь конкретну гру? – Зрозуміло, що залізши на дах будівлі, ми побачимо місцезнаходження більшості фігурних карт. А це потрібно йому, щоб піти у визначене місце, а не йти навмання.

– Так. Бубна. – Очевидно. Чишия не фанат фізичних навантажень. Я б здивувалась, якби він сказав, що хоче на піку.

– До речі, – я це сказала настільки невпевнено, що аж блондин поглянув на мене, – якщо я буду десь в цих іграх, то тобі буде байдуже на хід подій. – Я вирішила повернутись до розмови, яка точно була не завершена на чирвовій десятці. 

– Певно, ні. – Лаконічно, але тепер я розумію сенс цих слів. Я після гри довго думала над тим діалогом. І зрозуміла дещо, на що не звертала уваги. Ні в своїй поведінці, ні в його.

Існує теорія, що люди закохуються тричі. Перший раз – часто нам здається «не коханням», тому що це відбувається в підлітковому віці. Можливо це не прямо кохання, але це саме перша закоханість, вона відкриває очі на те, що ми здатні це робити. Закохуватись. Що у нас в житті зʼявились нові можливості.

Другий раз – найбільш травмуючий. Під час цього, ми розуміємо, що нам подобається в стосунках, а що ні. Ми вибудовуємо себе у світі кохання.

Третій – щире, справжнє кохання. Воно приходить неочікувано, коли ми його навіть не бажаємо. Після двох невдалих етапів, але важливих, має йти хоч один щасливий. 

І так склалось, що два етапи я пройшла. І зовсім не хотіла третього. Я боялась закохуватись, мати симпатію, або, найстрашніше, кохати. Та моя риса сама обирає, що мені робити. Вона розуміється в людях більше, аніж я.

Тому я усвідомила, що моя емпатія тягнеться до Чишиї постійно. Що б не сталося, я завжди десь далеко в думках хвилююсь та думаю про нього. З першого дня, як ми побачились.

Після аналізу нашої розмови я зрозуміла, що моя емпатія, якось змогла розбудити щось в нього. Я не знаю яким чином, бо вважала, що хлопець не здатен на романтичні почуття. Але я не байдужа Чишиї. Можливо це почуття як до подруги, можливо ні. Та йому не начхати на мене.

Через це, моя душа всередині плескає в долоні від радощів. Вона вся сяє, бо знайшла свій спокій. Знайшла людину, поряд з якою відчуває не брехливу емоцію, яка залежить від привʼязаності, а правдивий спокій. 

Тому я шукала з ним високу локацію. Бо відчувала, що хочу бути поруч. Щоб він був поруч. Можливо, я дала собі не правдиві очікування та мені від них у цьому світі легше. Хто знає чи повернусь я в наш світ?

– Дивись, бачу тільки Трефового короля, Пікових даму та короля, та Бубнового вальта. Чирвових не бачу. – Ми залізли за дах якоїсь достатньо високої будівлі. – То Валет?

– Бубновий валет.

– Тоді думати будеш ти. – Я поглянула на Чишию, той зустрів мене поглядом. Такі чорні, мов чорна дірка очі. Але я знаю, що десь в них є щось, що вирує, коли дивиться на мене. Як мінімум надіюсь на це.

Хлопець усміхнувся мені та підійшов ближче. Він встав плечем до мого плеча, що вони торкнулися. Ми вдвох дивилися на велике зображення карти бубнового валета. Який мозковий штурм для нас запланували?

Додати до улюблених