– З Тобою я бачу небо,- шепоче малий хлопчина, поки ніжиться на високій, густій траві, – навіть із заплющеними очима. Аби Тобі мої очі – Ти б також міг побачити, наскільки воно яскраве…
– Мені це не цікаво,- мотає головою Другий, не відриваючи погляду від маленького Чонгука. Гладить його по теплій м’якій долоні і повільно розпливається у квадратній посмішці.
Небо зовсім не яскраве – воно чорніше за вороняче крило, як і очі Того, хто поруч. Чонгук підіймає одне повіко, і повертає голову набік:
– Тоді і мені байдуже. – Випалює піднесено, а потім хмуриться,- холодно…
Після чого Хтось мовчки тягне його до Себе і міцно притискає, укутавши в обійми.
– Чому я не чую Твоє серце?- на мить піднімає голову хлопчина, швидко і захоплено оглядаючи Чуже обличчя – немов також іще дитяче, тендітне, проте занадто серйозне, немов у когось дорослого. Як у батька…
– Зате я твоє чую,- шепоче йому Голос у відповідь і повертає назад у Свої обійми.- Тепліше?
– Значно,- зовсім забувши вже про холод, коротко відрізає Чонгук,- а як моє б’ється? Швидко, чи повільно? Можеш настукати?
І Хтось, тихо сміючись, пальцями обережно починає переносити ритм маленького серденька на таку ж маленьку ручку, примовляючи у такт: “тук-тук…тук-тук…”
Зачаровано слухаючи музику свого серця, хлопчик щиро посміхається, знову заплющивши очі, і починає кивати головою в ритм. Так спокійно маленькому Чонгуку буває тільки з Ним. І навіть в такому незрілому віці хлопчик вже знає, що тільки Він його розуміє, слухає, чує. Що тільки Він може захистити його від…
– Знову втік?- немов гроза серед ясного неба, маленькі вушка ріже басистий низький голос батька,- і де ти на мою голову впав?!- кричить він, замахуючись рукою на скрученого в клубочок малого зляканого Чона, але не б’є.
– А де Він?- розчаровано бігає великими, повними блиску, очима по сторонах хлопчик, не розуміючи де в мить подівся Той, Хто щойно обіймав його і грів, закриваючи від вітру.
– Ніч на дворі! Я мушу тебе шукати посеред цих хащів, та ще й твоїх придуркуватих друганів?- ще сильніше лютує батько, хватаючи Чонгука за комір піжамної сорочки, чим змушує підвестися на босі ніжки.- Ти до ранку в мене будеш на колінах в кутку стояти, чуєш? До самісінького ранку!
Але хлопчик не чує погроз, а тим паче їх не боїться. Його бентежить тільки те, де подівся Він. Чоловік тягне Чонгука назад до будинку і вже там швиряє його в куток вітальні, продовжуючи при цьому лаяти його зовсім не дитячими словами. Потім тушить світло, залишаючи хлопчину в темряві, і зникає за дверима спальні.
Чонгук не плаче. Лише жує губу до крові, щіпає себе за ніжку до появи синця на ніжній світлій шкірі, а потім засинає в холодному темному кутку, обійнявши збиті від того, як жорстоко волочив його батько по землі, колінця. А в думках тільки Він і образа на Нього за те, що залишив.
– Плакав?- вириває із сну до болю знайомий і такий необхідний голос.
– Ні…- тихо шепоче Чонгук, намагаючись розгледіти Власника цього голосу і спантеличено зиркає по кімнаті,- Ти де?
– Я тут, ходи…
Хлопчик підводиться і бреде до крісла, з-за спинки якого видніється макушка, густо всіяна крупними кучерями. Сідає навпроти на підлогу і, забувши про свою образу, щиро посміхається Йому.
– Не думай, що Я тебе покинув. Прсто з’явилися невідкладні справи,- промовляє Він і сповзає до Чонгука на килим.
– Нічого, я не злякався. А ще мене покарали,- безтурботно потискає плечима хлопчик і киває в сторону свого кутка.
– А що з ніжками?- Він торкається пальцями до червоних колінець і обережно дмухає на шкіру, яка вже встигла взятися кров’яними кірками.
– Я люблю їх здирати потім,- не відводячи погляду від Того, Хто зараз турбується про нього по-справжньому, продовжує посміхається хлопчина і пихато закидає голову, немов демонструючи, що до болі йому немає ніякої справи.
– Хочеш щось зробити?
– Хочу спати…- позіхає малеча і кладе голівку на Чужі руки, тут же провалюючись назад в сон, сидячі посеред кімнати.
Він чекав малечу зі школи в кімнаті на ліжку і зустрічав посмішкою. Мовчки слухав історії про надокучливих однокласників і жорстоких вчителів. Терпляче сидів, поки Чонгук скиглив над уроками, а потім тягнув до пригод.
І день у день вигадував якість нові розваги, ігри, в яких непомітно піддавався і навмисне програвав, аби малий Чон щиро, по дитячому порадів.
Чонгук ріс, а Він разом зі ним. І чим дорослішим ставав Чонгук, тим сильніше до Нього прив’язувався. І коли Він зникав на декілька днів, а то і тижнів – хлопець не знаходив собі місця. Зачинявся у кімнаті і годинами міг мовчки дивитися у темний кут, аналізуючи, що зробив не так і чим міг би образити Його. А коли Він раптово з’являвся – все забувалося, і за розмовою та безтурботним сміхом розвіювалися всі поневіряння в собі і в Ньому.
– Я сумував,- часто зізнається Чонгук, знітившись, опустивши чорні очі. А у відповідь була тільки посмішка – без виправдань і зайвих слів. І цю посмішку Чон вважав взаємністю, від якої ставало тепло в грудях.
– Як справи? – Він сідяє навпроти, складаючи ноги під себе і впирається ліклями у коліна. Буде довга розмова, бо Дехто пропустив стільки всього!
– У понеділок мене зачинили у туалеті…- похнюпивши носа, шепоче Чон і знову ховає погляд.
– Знову?- розчаровано зітхає Другий, протягуючи холодну долоню і накриваючи нею обличчя навпроти,- невже у 16 років підліткам немає більше чим зайнятися?
Чонгук тільки знизує плечима і ніяково посміхається. Йому щиро і до глибини душі образливо, що він “не такий”, але зробити із цим він також нічого не може. Однолітки його відверто шарахаються, старші — знущаються, а молодші дозволяють собі насміхатися, абсолютно не приховуючи цього. Так кожен прохід по коридорах школи відбувається у супроводі презирливих поглядів і тиканнях пальцями у бік Чонгука, що в цей час ховає голову глибоко в плечі, аби не привертати зайвої уваги. Ніхто не навчив його захищатися, проте життя навчило його терпіти. Тільки Він — єдиний, хто вірив у Чонгука й постійно намагався його підбадьорити, змотивувати на якісь дії:
– Досить мовчати. Ти повинен з ними усіма поквитатися, чуєш? – переконливо промовляє, пальцями направляючи чуже підборіддя на себе, аби заглянути Чону в чорні очі, від дитячого блиску в яких вже давно і слід вистиг.
– Я б ніколи не зміг заподіяти комусь зла,- ховаючи погляд, на видиху відповідає хлопець й накриває долонею Його довгі крижані пальці.
– Я завжди прийду тобі на допомогу, ти ж знаєш. Просто скажи, що тобі це необхідно.
– Я знаю, що Ти завжди поруч, коли мені справді недобре. Проте Ти не мусиш підставлятися заради мене, правильно?
– А якщо Я хочу цього сам? Я не завжди буду поруч, Чонгук-і, тому тобі доведеться справлятися самому…
– Не завжди?! – підвищує голос Чон, не в силах стримати емоцій.- Чому?
– Бо так буває в житті. Тобі рано чи пізно доведеться мене відпустити.- Залишаючи холодний подих на обличчі навпроти, Він притискається своїм чолом до чужого, знову заглядаючи в очі, повні нерозуміння.
Чонгуку в цю мить починає нити десь між ребрами до такої міри, що це корчить його, слідом розриваючи різким гострим болем. Так, немов у те місце щойно всадили гострий ніж й прокрутили його із особливою жорстокістю. Чон навіть не припускав, що колись йому доведеться розлучитися з Ним і залишитися у цьому жорстокому світі наодинці. І навряд чи він колись буде до цього готовий.
– Але у мене окрім Тебе нікого немає…- піджимаючи тремтячі вуста, аби не розплакатися, тихо промоляє хлопець, згрібаючи Його до себе в обійми.
– В тебе дуже швидко б’ється серце зараз,- лиш констатує Він, припавши скронею до чонгукових грудей.
– Тому, що я Тебе кохаю,- впевнено випалює хлопчина, ще сильніше стискаючи його,- я без Тебе ніхто і ніщо.
Здається, Чонгук не планував відкривати своє серце ось так. Він не хотів виглядати в Його очах жалюгідним і стримувати в цей момент свої сльози, що вже гарячим струмочком стікають до підборіддя. Чонгук взагалі не хотів зізнаватися. Ці слова він ні від кого і ніколи не чув, тому не знав, коли їх потрібно говорити, аби це було доречно. Та і саме почуття він визначав досить довго — шукав і читав про кохання книги, слухав чужі розмови, спостерігав за тими, хто проявляв свою симпатію до когось іншого… Аналізував і прийшов до висновку, що він Його, здається, кохає. Можливо, хтось міг би назвати це залежністю і прив’язаністю, але Чонгук для себе вирішив, що ці слова не підходять для опису тремтіння всередині нього, коли з’являється Він.
– Я знаю,- лиш холодно відповідає Він й повторює,- знаю.
Чонгук і мріяти не міг про відповідь взаємністю, тому й розчаровуватися не довелося. Зате в душі стало легше, немов звідти впав камінь вагою в декілька центнерів. І дихати стало легше.
– А якби я сказав, що хочу Тебе поцілувати? – ледь чутно і вже не так впевнено шепоче Чонгук, дивлячись перед собою і не відпускаючи при цьому Його із полону своїх рук.
– Ти впевнений, що хочеш, аби Я вкрав твій перший поцілунок? – копіюючи тон чужого голосу, уточнює Він й повільно вислизує із теплих обіймів. На що Чон легко киває головою. – Тоді можеш це зробити.
Чонгук робить декілька незграбних рухів руками, обираючи місце, де вони мають бути в цей момент, і зупиняється на гладкій шкірі на гострих вилицях. Запускає краї пальців у корені густих кучерів і повільно притягує до себе Чуже обличчя. Час їх зближення стає вічністю, у якій хлопець, здається, хоче залишитися назавжди й розчинитися у цих секундах, помираючи від недостатності повітря у легенях, що стиснулись від передчуття. Звичний холодний подих викликає мурахи по всьому тілу, а з-під шкіри от-от вистрибне серце, що рветься назустріч Йому. Так і не опанувавши себе, Чонгук різко прилинає до крижаних вуст та заплющує очі, аби захистити обох від незручності цієї зустрічі. Нічого не відбувається. Обидва завмирають: хтось — від незнання подальших дій, а Хтось — даючи можливість вивчити все самостійно і зрозуміти відчуття.
– Я… н-не в-вмію…- розчаровано випускає Чонгук, нарешті відірвавшись, й опускає голову, ховаючись від сорому.
– Все добре,- спішить заспокоїти Він, вже самостійно обхвативши засумувавше личко,- ти й не повинен вміти. Але якщо ти дозволиш, Я б міг тебе навчити..?
В давно згасших очах, що навпроти, в мить з’являється іскра надії, що без слів дала Йому відповідь. З чим Він знову скорочує між ними відстань і легко маже Своїми губами по гарячих чужих, потім знову і знову, аж поки ті не стають піддатливішими і м’якішими, дозволяючи заглибитися у пошуках смаку. Чонгук відчуває, як його губи стають вологішими з кожною секундою і слухняною, нехай і не вміло, віддзеркалює рухи. На смак Він терпкий. До такої міри терпкий, що у хлопця німіють вуста.
Додати до улюблених