Єва
– Мені подобається ваш план, але дозвольте відкоригувати. – Він тицьнув пальцем на фінальне місце на мапі. – Ось тут. ППМ усе ще буде при ньому, тож він зможе звідси втекти.
– Згодна. Я не подумала про це.
– Найнадійніше буде перерізати дроти.
Якийсь час я мовчала – чи то продовження чекала, чи то думала як це зробити.
– Це може залежати від випадку. Я не бачу моменту, коли це стовідсотково вдасться зробити.
Його палець знову ковзнув моєю мапою.
– Щойно він вийде звідси, використає ППМ, щоб швидше дістатись цього проходу. В цю мить і переріжемо дроти.
– І хто візьме на себе цю задачу?
– Я хочу цим зайнятись… – Я знала, що він захоче бути десь в перших рядах, але ж не настільки! – Це цілком безпечно. Він не буде ставити себе в оточення, щоб напасти на мене, знаючи, що ви позаду. До того ж… ось тут, – він вказав на прохід, – ви позначили засідку. Якщо він і наважиться, то це буде три проти одного.
Я не стримала сміху, відкушуючи свою канапку.
– Грубою силою його не взяти, не можна розраховувати на це. Тому і треба вчасно зловити його друзів: тільки знаючи, що вони в небезпеці, він здасться.
– Ловоф вже контактував із ним, отже він в будь-якому разі здасться.
– В моїй роботі не буває так легко. Зазвичай, я беру силою, а не розумом, тож і розраховую усе відповідно. До того ж… треба зіграти так, щоб він повірив.
Тепер хмикнув він. Я вже знала, що саме він скаже.
– Це пояснює вашу одержимість… Він звісно може спочатку вбити мене, а тоді пошукати документи, але це дуже сильно ускладнить йому життя. Боюсь, в такому випадку ніхто в Розвідку його не зарахує.
З грудей вирвалось декілька смішків. Мабуть, я повинна була зараз відчувати розчарування, адже така кропітка робота не дуже то і вартувала своїх зусиль… Але ні – жодних сумнівів, жодного жалю. Заради такого діла я не боюсь і попрацювати… Та й козир проти Різника, може, матиму…
– Познайомите мене зі своїми людьми? Але маску перед ними я не зніматиму.
– Гаразд, це можна зробити.
Мене брала цікавість. Це ж які такі люди у нього в керівництві? Наскільки добре навчені? Чи справді відповідають своєму командиру? Але найбільше мені було цікаво чи зустріну я одне конкретне прізвище. От тільки… Якщо спитаю прямо, підставлю себе і Ханджі. Все-таки не можу я повністю йому відкрити усі таємниці.
– Мені треба знати здібності кожного, щоб поставити їх на потрібні позиції. Як в шахах.
Він закрив мій блокнотик, зводячи очі на лавку навпроти. Там саме сидів один зі шпигунів, діловито почитуючи газету.
– Не лякайте шпигуна. Не можна на них так прямо дивитись.
На моє зауваження він відвів погляд, хмикнувши.
– Можемо завтра поїхати до замку – я вас і познайомлю.
– Аж до Марії? Далеко якось. Гайда ви до мене – Даріус знайде місце. Вам же однаково сюди їхати.
Він пристав на мою пропозицію зрештою. Але у нас лишався ще вільний час доки лист дійде до штабу розвідників. Тож ми вирішили витратити його на неймовірну авантюру – прогулятись вже наміченим маршрутом в Підземці. Для цього Ервіну довелось облишити свою куртку із крилами і взяти якийсь плащ урядовців зі складу. Крила в Підземці – занадто рідкісне явище, тож краще там їх не показувати.
– Ви часто тут бували?
– Ні. На мене занадто тисне тутешня атмосфера.
– Розумію.
Не розуміє, але я не могла засудити його за це. Навіть добре, що не розуміє. Та й не думаю, що колись зможу йому це пояснити. І не треба цього нікому знати. Чим менше людей знають, тим легше уявити, що цього не було, уявляти себе іншою, кращою людиною.
Наша прогулянка до точки початку операції була занадто тихою, мовчазною. Я розуміла це, але мене це не влаштовувало. От тільки тем для розмови не лишилось зовсім. Окрім лише одного питання…
– Дозволите питання? – я звела на нього погляд в очікуванні відповіді.
– Звісно.
– Вам відомо щось про людей, які причетні до загибелі вашого батька?
І знову мовчання, та тепер я знала, що воно тимчасове.
– Я знав лише зовнішність поліціянтів, ймовірно, причетних, але зараз навіть і того не згадаю. Ви вивчали цю справу?
– Вчилась у причетних людей, а вони дуже говіркі про свої звитяги. Чи зацікавлені ви у помсті?
– Ви хочете її здійснити?
Я все ще вагалась. Так, хотілося б, але йти на таке заради людини, яку я знаю лише декілька днів – божевілля, справжнє божевілля навіть для мене. І все-таки бажання було.
– Я б не відмовилась. Я можу тихо вбити їх так, що навіть тіл ніхто не знайде.
– Не варто. Нехай ця можливість лишиться на кращий час.
Я усміхнулась. Хороше рішення. Даріус мав рацію – мені бракує терпіння, занадто сильно бракує. Можливо, це якось прийде з віком? З досвідом? Хоча… Господи, скільки мені вже років? А, двадцять три. Колись я не думала, що доживу до пʼятнадцяти, згодом пʼятнадцять змінились на двадцять. Тепер, з такою роботою, не думаю, що доживу до тридцяти. А досвіду у мене… вже шість років. І досі не допомогло. Як була непосидючою, так і лишилась. Подумаєш, не вмію вичікувати слушного моменту! Зате з проблемами вчасно розбираюсь. Більше роботи зараз – менше в майбутньому.
– Нехай…
Хоча… а може і не бракує мені терпіння. Я досі не розповіла йому про Різника і не планую. Даріусу теж не хочу це розповідати. Зрештою, я хочу мати можливість самостійно розпоряджатись своєю здобиччю. Із цим я уже дочекаюсь слушного моменту.
Прогулянка не дала мені нічого, але Ервіну дала багато, тому, щойно ми опинились на поверхні, він почав вносити суттєві, хоч і не дуже глобальні зміни в моє планування. Він чудово розпоряджався зібраними мною цифрами, я знову відчувала себе потрібною, унікальною, незамінною. Ніби перші тижні в Поліції, у Йорґена… Опісля, вже в столичному штабі, який відводився урядовцям, ми ніби малі діти випросили в Даріуса з кабінету шахи – нам було цікаво хто кого обіграє і чому. До цього мене обігравали в шахи лише Шавлій з Фокусником, але й те лише тому, що я тоді тільки вчилась. Зараз вони б не обіграли – я не дозволю.
Але Ервін поставив мені пат. Навіть декілька урядовців стежило за нашою грою в їдальні. Його пат був дуже вишуканим насправді, повільним, але вишуканим.
– Ваша гра дуже агресивна і швидка, але лише на початку. З часом ви просто втрачаєте фігури і губитесь.
– Зазвичай гра закінчувалась до того, як я усіх втрачу.
– Однаково – це ваша слабка сторона.
– І справді, – я відірвалась на ковток захололого чаю, – я ненавиджу втрачати.
Наступний рейд Леві ми з Ервіном та Даріусом підлаштували: пустили в потрібних колах казку про дорогий вантаж, який перевозитимуть в Підземці, посварили та познайомили деяких людей і ось вже Леві мітить на підготовану нами ціль.
У вирішальний день довелось пробиратись до міста на світанку – статистично група Леві найменш активна в цей час. Ервін посміявся, що у мене із ними співпадає режим сну, але мені було не смішно, бо я і справді сплю в той самий час. Принаймні після всього цього у мене буде невеличка відпустка і я зможу відіспатись. Хоча… враховуючи, що я пообіцяла її Марі… Це марно.
Я заступила на свою позицію останньою – до кінця перевіряла позиції інших. Максимально притискаючись до даху якоїсь будівлі в спробі зменшити свій силует, я шкодувала, що не маю рушниці в руках. Така гарна позиція, щоб постріляти! Але не було вказівки ліквідовувати, тож і рушниці поруч не було. Хоча… не думаю, що для нього вистачило б звичайної рушниці. Треба буде спитати у Даріуса чи подав він мої креслення на розгляд інженерам. Вже пів року минуло, а досі тиша! Мені вже нової зброї хочеться.
Невдовзі вони знову показались мені на очі, здійснюючи рейд за тим самим планом, що й в минулий раз. Я миттю зірвалась за ними, маневрами розвиваючи найбільшу швидкість. На цей раз Ізабель та Фарлан розділились без додаткових зусиль. Як я і думала… Шавлій теж би так зробив, він би довірився нам. За тими двома помчались люди Ервіна, а я ж оминала фінти Леві. В минулий раз він був слухнянішим. Злякався моєї швидкості? Це змушувало мене посміхатись, заганяючи його сплетіннями споруд у руки Ервіна. Тут моя любов до дрібниць виправдала себе – Ервін зумів розрізати лише один дріт його ППМ. І якби далі на нього не чекав найкращий підлеглий Ервіна за моїм рішенням, було б дуже весело – Леві було достатньо навіть одного дроту, аби непогано тримати рівновагу в повітрі. Справді неймовірно. Ідея Ервіна використати його проти титанів тепер не здавалась такою далекою і нерозумною.
Коли я дісталась фінальної локації, Ервін із Леві уже кружляли в бою. От тільки Ервін гарно заблокував його. Тоді ж привели і затриманих Ізабель та Фарлана. Підходячи ближче, я підібрала ніж, який Леві встиг викинути, показуючи свою поразку, та заховала його собі за пояс. З того ж поясу я відчепила кайданки. Спочатку я одягла одну частину кайданок на його правий запʼясток, тоді на лівий, зводячи його руки за спиною. Тоді точними та обережними рухами я стягнула з нього ППМ. Те саме розвідники повторили з його друзями. І поки я вивчала їхні пристрої, їх уже всадовили навпроти Ервіна. На пристроях за звичаєм не було жодних розпізнавальних знаків. І як я повинна вирахувати звідки їх вкрали? За запахом? Вгадати? Може мені до шаманів звернутись із цим питанням?
– Я поставлю кілька питань. – Голос Ервіна певною мірою навіть налякав мене, тож я швидко відірвалась від ППМ та підійшла ближче до нього. – Звідки у вас ці пристрої?
О, мені теж цікаво. Але вони мовчали доволі таки вперто. Це діяло на нерви, але зараз не час і не місце показувати звичні методи отримання інформації.
– Чудово ними користуєтеся. Хто навчав вас? – я починала дивуватись стійкості Ервіна – він зовсім не виглядав як той, хто стримувався, щоб лишатись ввічливим. А от мені вже доводилось стримуватись, щоб принаймні мовчати і стояти на місці. Натомість він підійшов лише ближче до Леві: – Це ж ти лідер? В армії служив?
Але той знову мовчав. На цей раз втрутився Майк Захаріас: чудовим, точним рухом він притис Леві головою до землі, прямо в калюжу. Сумне видовище. Ізабель щось спробувала сказати, але під моїм зверхнім поглядом затихла. А я навіть не намагалась. Отже, вона буде легкою мішенню…
– Я спитаю ще раз. Де навчився користуватися?
– Ніде ми не вчилися! – то у Фарлана клепки в голові більше, ніж у Леві! Як цікаво! Невже той настільки пихатий, що його другу доводиться його рятувати? – Самі!
– Самі навчилися? Не повірю.
Так зараз хотілось закурити, але я не наважувалась переривати цю виставу своїми рухами. Цей фарс – цікаве видовище. Ервін влаштовує їм таку ж співбесіду, як і мені… Все-таки у мене теж є питання до них, та я почекаю.
– Тільки так ми можемо хоч ненадовго відірватися від цього бридкого місця. Тим, хто живе під сонцем, нас не зрозуміти!
Сміх випірнув з моїх вуст. Яке ж це наївне твердження! Чи може… може наді мною ніколи не було сонця? Чи може воно весь цей час було фальшивим? Чи я одна його бачу? Заздрість тепер мішалась зі зверхністю: мої мрії вже розбились, мені вже не треба проходити через той біль, а у них усе тільки попереду. Їм ще тільки доведеться зрозуміти, що сонце не лише може зігріти в найхолодніші хвилини, а й до кісток спалити здатне.
– Годі вже! Відпустіть братика! Всі солдати такі грубі?
І Майк повернув його у вихідне положення. А Ервін схилив коліно прямо в цю ж калюжу. Отже, іспит вони теж склали… Але штани звісно шкода.
– Мене звуть Ервін Сміт, а тебе?
– Леві.
Ну все, тепер усі стіни впадуть – він говорить!
– Леві, чому б нам не укласти угоду?
Я хмикнула. Ось він і наймає собі кілера.
– Яку ще угоду?
– Поліція пробачить тобі все в обмін на твою силу. Вступи до Розвідки.
– А якщо відмовлюсь?
Мені знову хотілось сміятись. Яке ж цабе!
– А ти нахабний. Шибениця тебе чекає, якщо відмовишся. Став одним з найрозшукуваніших злочинців і сподіваєшся, що зійде з рук? – стерти гостру посмішку із вуст я не могла.
Чому так мало злочинців вивчають міру покарання, яку застосують до них за їхній вчинок? Це сильно б зменшило кількість злочинців і спростило б мені роботу. Леві міг лише очима в мене стріляти, демонструючи свою ненависть. Але кайданки тут на ньому, тож не страшно.
– Вибір за тобою.
Той подумав лише декілька секунд. Очікувано з його перспективами.
– Гаразд. Я вступлю до вашої Розвідки.
– Чудово, – я сплеснула в долоні, – а тепер… У кого ви купили ППМ? Чи вкрали? І в кого купували газ?.. Знову мовчатимете? Знаєте, пропажу цих пристроїв цілком ймовірно повісили на якогось рядового і змусили його виплачувати величенький штраф. Можливо, цей рядовий має трьох дітей, яких годувала його зарплатня, або ж у нього хвора мати, якій терміново потрібні дорогі ліки… Але тим, хто живе під землею, нас не зрозуміти, правильно?
Я тішилась з ненависті в їхніх очах. Повернути таку монету було неабияким моїм досягненням. Хоча навряд ми дійдемо до чогось конкретного…
– Це не наші проблеми, що Поліція не здатна виконувати свою роботу! – дівчина намагалась видатись найсміливішою, але я бачила, що це лише маскування, бачила справжній блиск в її очах. Вона ніколи цього не визнає, та все-таки зараз боїться мене. Цим слід скористатись.
– Так, це моя проблема. І щоб посприяти її вирішенню мені потрібні ваші свідчення. Заради них я можу і зірвати ваш вступ до Розвідки, тож гарненько подумайте чи слід зображати таку гордість. – Тепер я сіла навпочіпки навпроти Ізабель, зазираючи в її очі з видимою перевагою. – Такі відважні як ти завжди ламаються першими і кричать найгучніше. А ще у тебе пальчики маленькі. Знаєш, що це означає? Так важче лезо під ніготь загнати. Але не хвилюйся – я не звикла здаватись після першої невдачі. – Я схилила голову на бік, вичавлюючи котячу посмішку. – Мені завжди шкода таких, як ти. Юні, невинні, нестримні, впевнені у своїй силі і значущості… Завжди обирають найважчий шлях, щоб здаватись крутими. І завжди шкодують, коли недооцінюють труднощі, з якими доводиться зіштовхнутись. Хіба це справедливо? Поки ти у скруті, ваші постачальники, мабуть, ситно обідають гарячою їжею в компанії близьких. Хіба вони кращі за тебе, що заслужили на таке?
Сумніви уже охоплювали її повністю. Це мене забавляло. І все-таки ставало нудно – завжди фінал один. Скільки вже я практикую подібний тиск на людей і здебільшого всіх ламаю. Завжди одні й ті самі емоції, однакові слова… Втомлює. І зрештою в такі моменти я пишалась своїм образом: міцної статури жінка в театральній масці, на якій завмерла насмішка, з глумом в погляді та голосі і абсолютною перевагою у всьому. Кого це не напружить? Хто не прогнеться під моїм поглядом? Мало таких.
– Ізабель! – о, він нарешті вийшов із заціпеніння. Я поквапилась перевести свій глум на Фарлана. – Це блеф. Вона блефує. Нічого вона тобі не зробить.
– Може і блефую. Але… якщо помилишся, готовий заплатити ціну?
А тепер фінальний фокус. Я вмочила свою праву руку в калюжу. Брудна вода вже почала набирати багряної барви, але мені потрібно не це. Витягаючи руку перед собою, перед їхніми поглядами, я стисла кулак. З пальчатки на землю впало декілька десятків червоних крапель. Зазвичай пальчатки, які мені вже ліньки так часто і ретельно прати, наводять непереборний жах на моїх жертв.
– Зроби правильний вибір, Ізабель Маґнолія.
– Стерво, ти спеціально мітиш на неї? Думаєш, її найлегше зламати?
Його очі переливались свинцем, гарна барва. Майже такі самі, як в Марі… Але у неї вони мʼякші. В її очах можна втопитись, а об його очі хіба що розбитись… Вони і справді нагадували пташок, дуже вільних натурою пташок – от я намагаюсь їх у клітку запхати, а вони лише гучніше кричать. Як поліціянтка я не люблю таке, це завжди дуже марудно, але як людина… це викликає повагу. І мою вже улюблену заздрість.
– А що таке? Теж хочеш зі мною поговорити?
– Місце, де впала зірка! Це там ми знайшли собі ППМ.
Я посміхнулась, справді посміхнулась. Зламався все-таки Фарлан. Як цікаво! Але найбільше мене тішила нова загадка. Зірка… Вони не могли вийти з Підземки, інакше тут би вже їх не було. Де тут можуть бути зірки? Хіба що…
– Ось така зірка? – я вказала пальцем вгору. – Сталактит?
– Як ти?!.
Здивування Ізабель підтвердило мою гіпотезу. Занадто легко. Я звелась на ноги, підходячи до Ервіна.
– Дякую. Я справді блефувала. Але якщо свідчення неправдиве, я прийду вже без попередження.
Наостанок я передала Ервіну більшість відомостей про Леві та його родину. Ми домовились підтримувати із ним листування, навіть якщо воно складатиметься з прохань та наказів. Так я і почала служити йому фактично.
Марі отримала від мене лист із вибаченнями – я відклала відпустку. Слід було закінчити історію з контрабандистами і розпочати історію з Кенні – тільки так я нарешті зможу закрити клітку, в яку його посадила. Буде погано, якщо хтось побачить як Липа розпитує щось там про Кенні і Леві, тож Єва знову буде тинятись Підземкою. Аж навіть шкода її зіпсутих вакацій.
Накрити місце падіння сталактита було легко, довелось лише взяти в розпорядження кількох поліціянтів. Контрабандисти здали поліціянтів, що продали їм ППМ, тож невдовзі проведуть ряд кадрових змін за моєю наводкою. Того ж вечора я відіслала Даріусу листа з усіма даними щодо цього. І тої ж ночі Єва завітала до названого місця роботи матері Леві. Тоді я представилась журналісткою. Тепер я готую статтю про Леві та його друзів, як оригінально!
Я звикла розділяти Єву і Липу. У Липи є свій запах, свій голос, погляд, постава, зріст, розмір грудей та інші деталі. Липа – шедеврально відпрацьований мною образ, це повноцінна особистість. Але хто така Єва? У неї нема свого запаху, він постійно міняється. Єва змінює імена, якими представляється, одягається та поводиться по-різному. Єва може бути манірною пані в пишній сукні, може бути селючкою чи робітницею, повією, чиєюсь подругою або ворогом. Завдяки гриму Єва може імітувати зміну зовнішності. Єва не має нічого свого, нічого постійного. x=x, Липа=Липа, Єва=x. Забрати у мене маску і хто я без неї? Марі казала, що їй потрібна лише Єва, але хто бляха така та Єва? Як вона повинна поводитись? Що саме їй потрібно? Їй потрібна Єва як Єва Вайс, дочка Девіда та Фредеріки Вайсів? Їй потрібна Єва як Єва, що служила в Поліції? Чи та, що була в кадетці? Чи може… може їй потрібна ця журналістка?
Іноді хочеться втекти від цього, але куди? Чи це хоч щось вирішить? Маску я можу викинути завжди, але що тоді? Якщо цей варіант такий поганий, чи є кращі? Нема. В цьому уся проблема. Тож нехай вже я буду заручницею Липи, руками і очами Даріуса, пішаком Ервіна. Не знаю чи буду собою в такому випадку, але принаймні буду кимось.
Журналістку довго посилали від одного до другого. В якусь мить я спинилась, бо це не дає результатів, зовсім. Ніхто нічого не знає. Навіть не через страх перед кимось вищим – справді не знають. Мені стало шкода цю жінку – наскільки треба було бути самотньою, покинутою, щоб більшість людей навіть імені твого згадати не могли? Якось я змирилась, що із Євою буде так само, але бачити таке зі сторони усе ще лячно.
У мене є варіант привернути увагу людей, що знають. Але… чи поділяться вони зі мною цієї таємницею? Спробують вбити точно, тільки ж я не смерті шукаю… Але я в будь-якому випадку приверну їхню увагу. Якщо це буде Кенні, він влаштує пастку. Чи слід мені потрапити в цю пастку умисно?.. Є звісно інші варіанти, але цей буде найшвидшим.
Пастка зʼявилась. Мене сама знайшла якась жінка, сказала, що знає людей, які щось там знають, дала адресу. Типово. І знову приготування зброї, і знову подорож на інший кінець Підземки.
Це була чиясь база. Схоже на замасковане виготовлення чогось незаконного. Цікаво… або мене недооцінили, або тут дуже хороші заступники… Байдуже. З охороною вже були проблеми – мене не схотіли пускати, спробували замахнутись, але я була швидшою. Двійко чоловіків, що були за охоронців, тепер лежали, відпочивали, а я йшла далі. На мене намагались налетіти ще кілька людей, але їм я теж забезпечила відпочинок, приклавши головою чи до стіни, чи ще до чогось. Але тепер синець матиму на ребрах…
Виходячи нарешті до головної зали, я завмерла, не стримуючи здивування. Це був ринок, а товаром були люди. Я стиснула кулаки, шкіра на моїх пальчатках скрипнула. І що я маю робити? Накрити це місце? Можу. Але… не усіх же тут викрали. Хтось прийшов сюди з власної волі, бо нема куди більше йти. Я можу їх звільнити, але для когось це означатиме голодну смерть. Чи готова я брати таку відповідальність на себе? Ні. Чи готова я брати відповідальність за їхні страждання в майбутньому? Ні.
Що я маю робити? Що б зробила Липа в цій ситуації? Звільнила б, мабуть…
Людину, що наближалась до мене, я побачила занадто пізно. Ще й швидкість вирахувала неправильно. Не дивно, що ніж, який я теж проґавила, опинився в мені. Ну тільки ж нещодавно шви з руки зняли! Принаймні ніж маленький і глибоко не увійшов. Жінку, що пирнула мене, я поквапилась теж знешкодити. Окрім зброї з собою я взяла лише балаклаву і зараз вона мені дуже знадобилась: обережно обгортаючи нею ніж, я притисла, щоб хоч трохи зупинити кров.
Ще кілька людей і дрібка питань. Мені вказали на потрібну кімнату. Навіть двері не замкнені, що ж таке! Якось дуже легко. В кімнату я заходити не поспішала, чекала пастки і роззиралась. Нічого не знайшовши я увійшла до цього кабінету, де на мене вже чекала якась жінка, крутячи ніж в руках. Вона з лукавством поглянула на мене і усміхнулась.
– Цікаві журналістки в наш час. Міцні, на диво.
– Які часи, такі і люди. Я знайду тут те, що шукаю?
Вона розсміялась, а я не знала що робити далі. Мало людей можуть ось так хихотіти в такі моменти, я зовсім не звикла до такого.
– Послухай, я не хочу бруднити свої руки. Ми можемо домовитись, але тільки на вигідних умовах.
Тільки не дипломатія! От що я можу їй запропонувати? До того ж це час, якого я не маю зараз… Гаразд, принаймні я зможу скористатись нею.
– План такий: ти зашиваєш мене, даєш інформацію, імітуємо бійку, я втікаю через вікно і більше не зʼявлюсь у твоєму житті. Різник про зраду не дізнається, бо я вмію мовчати.
Але вона знову захихотіла, що вже починало діяти на нерви. Вона ж буквально знущається з мене!
– Це нерівноцінний обмін. Запропонуй щось краще і я дозволю тобі піти.
– Тобто твоє життя – маленька ціна?
Я її не розуміла, але щось у ній мені подобалось. Було б непогано мати її в союзниках, але для початку треба вибратись звідси.
– Я б не радила тобі так сильно покладатись на свою зброю. Ти поранена і одна, тож у мене є перевага… Мені потрібні гарантії безпеки і ще щось, що покриє ризик, на який я піду заради тебе.
– Що саме буде для тебе безпечним?
Розуміючи, що справа затягнеться, я підійшла до її столу, вхопила стілець, відтягнула його трохи далі і сіла. Тоді трохи відкрила рану, щоб оглянути. Треба швидше закінчувати, бо кров в мені має свої ліміти.
– Захист від Різника, місце, де він не дотягнеться до мене.
– Урядовці підійдуть?
– Ну чому не великий замок і титул? – вона награно засмутилась. Великі ж амбіції!
– Ніхто не скасовував просування по карʼєрних сходах.
– Що ж… я згодна. Але додай до цього доплату. І підпиши контракт.
Тепер уже сміялась я. Давно ж із мене таких папірців не вимагали.
– Тупо думати, що тебе врятує саме мій підпис. Але гаразд, твоє право.
Швидко перечитуючи усі положення угоди, що вона написала, я поставила підпис. Тоді ж вона підвелась та відкинула ногою край килима, під яким ховався вхід до підвалу.
– Могла хоча б зашити мене.
– У нас мало часу. І ти не помреш.
Швидко діставши цигарку, я запалила її від свічки на її столі, тоді ж підійшла до неї. Вона почала спускатись і я рушила за нею, стискаючи цигарку в зубах.
– На кого лишиться твій ринок?
– Він не мій. Я лише заміняла декого.
– Не гидко було таким займатись?
Вона знову хіхікнула. Це щось на кшталт захисної реакції, може?
– Знаю, як це виглядає, але… я нікого не змушувала. – Опинившись у темному підземному коридору, вона взяла заготований факел та запалила його. Так я побачила вузькі і витягнуті стіни. Цікаво. – Усі ті люди прийшли туди добровільно, а моєю задачею було подбати про їхній добробут далі. Важко пояснити тій, хто не був у цій справі.
– Я була у цій справі. Немає там добробуту.
Вона посміхнулась. Її підбори цокотіли лише гучніше.
– Якщо добре пошукати, то знайдеш… Тож, тебе цікавить звʼязок Леві із Різником?
Я мугикнула у згоду. Зараз мене більше хвилювало куди вона мене виведе. А я ще думала, що це легко! Недооцінила я цю пастку.
– Кенні йому дядько. По матері.
– Звідки інформація?
– Він найняв мене доглядальницею для свого діда. Я працювала допоки той не помер. Перед смертю він дещо втратив ґлузд – побачив в мені Кушель, щось там казав за її дитину – вже не згадаю. Але найважливіше: він сказав триматись нібито мого брата, Кенні.
Щось не дуже Різник свого племінника любить, якщо покинув ось так. Хоча, можливо, у ньому ще прокинеться відчуття цінності родинних звʼязків… Гаразд, байдуже. Тепер лишається знайти цій інформації хороше застосування.
– Ти впевнена у цьому?
– Я не можу ніяк довести цього, знаю. Сама вирішуй чи вірити мені. Можу лише додати, що прізвище Леві приховали умисно. Лише Кенні не боявся заявити, що він Акерман, а його сестра з дідом боялись. Ймовірно, той навіть не знає нічого про свій рід. Тут, в Підземному Місті, часто таке буває. У мене теж прізвища немає…
– А імʼя?
Вона з нерозумінням в погляді обернулась до мене.
– Відчуття, ніби ти на страту мене ведеш. Хочу бодай імʼя своєї вбивці знати.
– Ерата.
Перебираючи цигарку до руки, я присвиснула.
– Так, усі говорять, що імʼя дивне.
– Не дивне, дуже навіть підходить. – Але ж як пасує! В ній і справді було щось від музи еротичної поезії. – Воно просто дуже старовинне…
За розгляданням її спини я навіть не помітила як ми дійшли до кінця коридору і вийшли до кімнату якогось будинку. Та ну. Це прохід з Підземки на поверхню? Серйозно? Я справді здивована.
– До речі, Ерато… угоду з тобою укладала саме я, а не урядовці, тож твоя інформація належить лише мені.
– Я зрозуміла. Але я можу і продатись, якщо мені запропонують вигідніші умови.
Приміщення нагадувало якийсь бордель, але у мене не було часу роздивлятись – вона швидко випхала мене на вулицю. Там чекала карета, в яку вона мене теж затягнула, називаючи адресу штабу урядовців. Святі стіни, це скінчиться!
– Ніхто не зможе гарантувати тобі захист від мене, тож я не переймаюсь з цього приводу.
– Це ти мене так налякати намагаєшся? – її блакитні очі швидко майнули до ножа і назад на моє обличчя, усмішка перемоги лише глибше розквітла на її обличчі.
– В наступний раз я буду уважніше.
Для проходу в штаб Єві довелось показати давно заготовану посвідку від Липи. Даріус не сильно зрадів моїй новій подружці, але ніж, що досі стирчав із мене, вмовив його стишити свій гнів. Зрештою Ерата тепер була його проблемою і його іграшкою, а я могла нарешті віддатись в руки лікарю з медчастини. Я дозволила йому лише зашити рану, тугу повʼязку я накладала вже у себе в кімнаті, дивом пробравшись туди непоміченою. Лікар сказав, що там насправді усе гірше, ніж виглядає, тож Марі доведеться іще почекати. Не хочу вислуховувати від неї нотацій та лекцій. Але витрачати відпустку намарно теж не хочеться. Отже, доведеться слухати лекції та нотації від Йорґена.
Трохи відпочивши, я того ж вечора сідлала Яблуню, тамуючи біль. Принаймні їхати не так далеко – усього лише проїхати частину Мітраса по прямій, далі Яркель і трохи скосити вниз. Лише декілька годин і буду вдома…
Та насправді це виявилось куди важчим. Вже на другій годині їзди мені було важко триматись в сідлі. Коли вже я покидала ворота Яркеля, почала монотонно повторювати молитву. Лише ці завчені з дитинства слова допомагали мені лишатись у свідомості. Яблуня ніби відчувала мою потребу і не збавляла швидкості, за що я була вдячна. Злазячи із неї в потрібному дворі, я заледве не впала – підкосились ноги. Гаразд, можливо, в наступний раз я так не робитиму. Нашвидкоруч скинувши сідло зі своєї кобили, я хутко завела її в стайню, а тоді повернулась до будинку. На мій стукіт довго ніхто не відповідав, а тоді я зрозуміла, що не побачила коня Йорґена в стайні. Отже, він кудись поїхав… Сумно, стікатиму кровʼю на самоті.
Відчиняючи своїм ключем, я скинула сумку прямо під дверима і повільно, спираючись на стіни, добиралась своєї кімнати. В голові паморочилось, а кінцівки починали німіти. Чудово, я втрачаю свідомість… Яка ймовірність, що той ніж міг бути отруєним? Вона є… Тоді чим? Щось, що діє не одразу…
Я зашипіла від болю, відриваючись від ліжка. Тільки тоді відкрила очі. Це був лише Йорґен, що намагався відклеїти мою сорочку від рани. Бачити блискавки в його очах було благословінням.
– Ще раз завалишся в такому стані і я поміняю замок.
– Я залізу через вікно. Або вибʼю двері. Або… – я знову зашипіла, але принаймні тепер сорочка повністю відлипла від рани. – залишусь під дверима.
– Припини щоразу перевершувати саму себе – ти знаєш фінал.
– Та годі тобі, я не помру.
– Ти звучиш непереконливо із запаленням. У вас брак лікарів чи це твоїх рук справа?
Я відвела погляд, прямісінько на свою улюблену стелю, яка стала паркетом для жвавого сонячного проміння. Нарешті солодкувато-гіркий запах трав дозволив мені повністю розслабитись.
– Це довга історія.
– Ти кудись поспішаєш?
Я хмикнула, посміхаючись. І справді… Та навіть якби мені треба було поспішати, він би не дозволив. Я вже грала в цю його гру… Тепер я теж була пташкою в клітці, але така доля зовсім мене не лякала. Клітка була зручною, просторою. Я знала, що в цій клітці мені ніщо і ніхто не загрожує, що ці стіни мене захищатимуть і ніхто їх не посміє зламати, доки Йорґен поруч. Бути його пташкою, в його клітці видавалось мені нагородою за усю ту тяжку працю напередодні. Мабуть, мені навіть личила така роль.
Але йому бути пташкою в моїй клітці зовсім не личило. Пройшло трохи понад місяць перш ніж ми зустрілись знову. Щасливий збіг обставин: Марі запропонувала навідати могилу Анни і в цей же день ховали розвідників, що не повернулись з такої довгоочікуваної Ервіном експедиції.
Він посірів, зменшився. Більше не мав стільки зверхності в очах. Хоча… цього не було помітно, якщо не приглядатись. Я знала, що це колись мине. Менше не болітиме, але він вибудує імунітет до цього болю. Це не лікування, час не лікує – він адаптовує.
Ервін встиг коротко розповісти мені в листі про те, що сталось поза стінами. А також встиг переконати встати на захист Леві у суді над Ловофим. І хоч у мене не було причин довіряти племіннику Різника, та мені хотілось довіряти Ервіну. Якщо це його бажання, я його виконаю.
– Зачекай мене тут, гаразд? Я скоро повернусь.
Марі на моє прохання лагідно кивнула. Поправляючи темну хустку, що покривала моє пощерблене волосся, я швидко рухалась поміж рядами могильних плит та каменів. Мої руки, що зараз ховались за чорними мереживними квітами на пальчатках, торкнулись піхов на поясі. Мої піхви чудово підійшли для його ножа – рідкісне явище. Але дивовижніше те, що попри цей збіг, його ніж збіса незручний для мене. Мабуть, справа в рукоятці…
Зупиняючись поруч із ним, я змогла зчитати імена з могильних плит. Хоча в цьому не було потреби, бо я знала кого там побачу. Десь глибоко всередині я навіть відчувала сум – я встигла привʼязатись до них. З іншої сторони… тепер у мене немає причин заздрити йому… Байдуже, не хочу зараз про почуття.
– Ось, – я простягнула йому ножа лезом до себе, – він все-таки твій.
Він обдарував мене запитальним поглядом: “Чи ти не божевільна?”, – на що я могла лише хмикнути. Так, трохи є – так легко підтверджувати особистість Липи ніщо інше як божевілля. Та зрештою… Що він зробить? Він повинен був здогадатись про справжнє обличчя Липи по моїх очах, тож для нього це вже не таємниця. І якщо я все ще жива, отже загрози немає.
Він нарешті насмілився забрати ніж, але я досі міцно його тримала, не даючи висмикнути.
– Послухай, я більше не зведу із тебе очей і уважно стежитиму за кожним твоїм рухом. Якщо ще щось утнеш – знову прийду по тебе. Тішся сонцем, бо тоді ти його знову не побачиш.
Я різко відпустила ніж, нарешті дозволяючи його забрати. А Леві поруч почав нагадувати кота, якого погладили проти шерсті.
– Це повинно мене налякати?
Уже гарчить, що ж… я очікувала такої реакції. Не кинеться ж він мені у ноги із вибаченнями за усі свої діяння.
І тільки-но я набрала повітря в легені для відповіді, як Марі мʼяко відштовхнула мене, стаючи між нами. Як я тільки примудрилась проґавити її? Треба більше тренуватись…
– Єво, нам вже час. Пробачте, що потурбували вас.
Я піддалась Марі, дозволяючи їй вести мене далі за руку. Усе, що хотілось сказати, я сказала, тож нема за чим сумувати.
– Чи не здається тобі, що ти обрала погане місце і час для подібного тону розмови? – і якщо я поводилась розслаблено, то Марі охопила злість. Ось цей її обурений шепіт – найненависніша моя річ.
– Ти знаєш, що я ціную твою думку, але не в межах моєї роботи.
– Твоя робота – знущатися з людей?
– І це теж.
Відтоді ми довго мовчали, боячись вставити хоч ще одне слово. До могили Анни було недалеко, тож скоро ми були вже на місці. Від побаченого Марі глухо скрикнула, впускаючи кошик додолу. Я поквапилась відвернути її, відірвати від споглядання могили залитої нечистотами. Стільки років минуло…
Я чула її гучні ридання, до яких хотілось долучитись, відчувала як вона тремтить в моїх обіймах, намагається вхопити повітря ротом, а воно від неї втікає. І я нічого не могла зробити, щоб їй стало краще. Могла лише стримувати свої сльози, щоб їй не стало гірше. Спочатку я дивилась на хмарне небо, тоді трохи опустила погляд на стіну, але це не допомагало. А тоді вхопилась поглядом за маленьку посірілу фігурку в формі Розвідки, що йшла геть. На секунду він обернувся на плач Марі, але зустрівся тільки з моїм поглядом. Мене знову давила заздрість.
Завітайте до мого тгк “Фрікрайтерка намагається писати“, якщо вам сподобалась ця робота.
Додати до улюблених